Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

Астрономия->Реферат
З ініціативи ОУН в складі німецької армії було створе­но дві українські військові частини «Нахтігальд » і «Роланд». Провід вважав, що вони стануть у м...полностью>>
Астрономия->Реферат
Індустріалізація й колективізація вели до дедалі більшого зосередження владиу Москві. На Україні це означало, що мрії, ілюзії та вже досягнуті успіхи ...полностью>>
Астрономия->Реферат
Переїхавши 1929 року на постійне місце проживання до Варшави і відкривши там власну медичну практику, Ю.Липа стає натхненником і організатором літерат...полностью>>
Астрономия->Реферат
Трете зледеніння захопило вже значну частину України. Льодовики дійшли до підніжжя Карпат. Два величезних язики І спускалися до Дніпра, до Кременчука,...полностью>>

Главная > Реферат >Астрономия

Сохрани ссылку в одной из сетей:

Реферат на тему:

УКРАЇНСЬКЕ ПРАВО.

ІСТОРИЧНІ ЕТАПИ СТАНОВЛЕННЯ

        На Сході Європи, заселеному численними словенськими племенами, Україна-Русь відіграла надзвичайно важливу роль, бо вона перша розпочала нормальне державне життя, утворила свою власну державу й правну систему та залишила найдавніші пам'ятки права. І коли на Заході Європи державне життя середньовіччя характеризується державним устроєм Німеччини, Франції та Англії, то таке саме значення для слов'янського Сходу мала давня українська Київська держава. Вже протягом доісторичної доби предки українського народу досягли високого ступеня культурного розвою, вони встигли настало закріпитися на території, що займала приблизно середню частину водозбору Дніпра, Буга, Дністра аж до Карпатських гір, та витворити значну кількість норм народного звичаєвого права, яким і керувались у громадському й приватному житті. В основі цих норм лежали: в публічному праві — принципи народоправства, а в приватному — принципи рівноправності всіх у спільному та прагнення до індивідуальної автономії в приватному житті. За винятком так характерного для українського народу нахилу до індивідуальної свободи, устрій життя в родових та племінних зв'язках і в примітивних племінних державах України-Русі за доісторичної доби мав багато спільних рис з устроєм життя інших слов'янських народів, а де в чому й зі старогерманським світом. Проте за історичної доби державне життя українського народу пішло вже іншими, відмінними шляхами, без переважаючого впливу середньовічного феодалізму.
       Напередодні своєї історії українські племена жили на своїй сталій території в державах-землях примітивного типу, в яких існували вже головний город — як укріплений центр політичного й торговельного життя — та менші міста-пригороди. На чолі держави-землі стояли народні збори — віче — головного города, яке тримало у своїх руках владу в державі; подекуди були й виборні князі місцевого походження. Серед цих земель центральне місце на торговельних шляхах зі Сходу на Захід і з Півдня на Північ займала держава племені полян (яке також мало назву “Русь”) із головним городом Києвом на Дніпрі. Дякуючи своєму вигідному географічному положенню та вищому культурному розвою населення й енергії своїх князів, ця примітивна земля-держава в IX ст. перетворюється в нормальну державу Київську та поширює свою владу на сусідні землі. За часів великих князів київських Володимира й Ярослава (X — XI ст.) Київська держава завершує свою державну організацію та досягає найвищого розцвіту. В устрої Київської держави злучились принципи давнього народоправства з новим князівсько-дружинним порядком, що виник унаслідок реорганізації примітивної держави в нормальну. Київська державна система базувалася на складному органі державної влади, яку репрезентували віче, князь та княжа рад а.
       Віче, що за доісторичних часів складалося зі старших, ліпших людей землі, з часом перетворилось в установу більш демократичну, в якій брало участь усе повноправне населення держави. Компетенція віча обіймала всі функції державної влади, але найголовнішими функціями його були вибір князя, укладання з ним договору та рада з князем у важливих державних справах. Віче не мало сталих періодичних сесій і при задовольняючій діяльності князя збиралось лише на заклик князя. При незгоді з князем віче виступало проти князя, могло скинути його й шукати собі ліпшого.
       Князь із другорядного місця, яке він займав у примітивній державі, з моменту організації нормального державного життя, до чого він і сам найбільше спричинився, при допомозі своєї дружини (наймане військо князя) перейшов на перше місце в державі та став поруч із вічем землі. Державна влада поділяється між вічем і князем на підставі договору; віче передає князеві всю повноту влади під умовою здійснення її на підставі волі народу, висловленої в договорі. Звичайно князь був носієм і виконавцем усіх функцій державної влади: законодавчої, судової, адміністративної;
       він стояв на чолі власної дружини й війська цілої держави та правив державою через своїх функціонерів. Поруч із центральною владою на місцях (в городах, пригородах, селах) існувала місцева, народна самоуправа, яка найдовше зберігала риси прадавнього родового й племінного устрою.
       При князі як його дорадчий орган була княжа рад а, що складалася спочатку зі старших дружинників, а почасти зі старших бояр, пізніше — лише з бояр. Із боярською радою князь радився У всіх державних справах, хоч постанови ради не мали вирішального значення. Ця проста державна система з часом ускладнилася. За великого князя Володимира Київська держава охопила не тільки сусідні чисто українські, а й інші слов'янські землі на півночі; сході заході. Вже за свого життя Володимир посадив у деяких землях їх синів, а після його смерті Київська держава поділилася ще більше між синами Володимира на окремі князівства-землі — т. зв. уділи; в кожному уділі був свій князь Володимирового роду, а над усіма уділами стояв великий князь київський. Київська держава набрала, таким чином, характеру патримоніальної держави, який надала їй т. зв. удільна система. В основі удільної системи лежали принципи спільної княжої династії та її права на державну владу, порядку княжіння за старшинством у княжому роді та моральної зверхності великого князя київського як старшого в династії. З погляду повноти влади всі князі були між собою рівні й у своїх уділах правили самостійно, у згоді з вічем землі. Правно-ієрархічної залежності удільних князів від великого князя київського не було, і з цього погляду удільна система Київської держави стояла ближче до системи держави федеративної, ніж феодальної. Спираючись на свій моральний авторитет, великий князь мав певну можливість впливати на окремих князів як їхній номінальний “батько” (“во отця місто”), особливо через “снеми” — збори всіх князів у важливих справах, що торкались цілої держави й династії.
       Населення Київської держави поділялося на різні верстви: бояр, мешканців міста, селян. Всі були особисто вільні й мали рівні права;
       перехід від однієї верстви до другої був вільний. Було також і невільне населення — раби, але нечисленне, в більшості чужого походження. Економічні фактори впливали на диференціацію населення, утворюючи фактичну нерівність між різними верствами і в межах-однієї верстви, а іноді й юридичну залежність незаможних від заможних у різних формах патронату, закупництва, закладни-цтва й інших, подібних до деяких феодальних інститутів.
       Як публічне, так і правне життя Київської держави правувалося нормами давнього народного звичаєвого права, що, як і за доісторичної доби, було основним джерелом права. Поруч із ним за доби Київської держави постало друге важливе джерело — закон у формі різних княжих уставів (статутів), княжих договорів, які так само базувалися на принципах звичаєвого права. Впливи чужоземного законодавства, особливо римо-візантійського, також мали місце в міжнародних і торговельних зносинах, у справах церковних і судових, почасти в галузі спадкового права. З доби Київської держави залишалася найстарша поміж слов'янськими й найвидатніша з усіх поглядів пам'ятка українського права — “Правда Роуська” (далі: Р. П.— У поряд.}. Ця пам'ятка права являє собою збірку норм звичаєвого права та княжих уставів, складену в XI — XII ст. (найдавніший список, що зберігся; походить із кінця XIII ст.). Як і в аналогічних західноєвропейських збірках “правдах” (Lex Salica, Lex Ripuaria), в Р. П. над судовими вироками конкретного змісту переважають суто формалістичні та символічні процесуальні правила (хоч маються також і норми звичаєвого права давнішого походження, які вже втратили конкретнийзмістсудових вироків). Право публічне й карне не відділені ще від права приватного, цивільного, але вже помітне звільнення індивіду з-під опіки суспільних зв'язків, його індивідуальна діяльність в значній мірі відбилася на нормах цивільного права. В Р.П. знаходимо цивільні норми, що торкаються права речового, родинного, опіки, спадкового права, зобов'язань; порівняно значно розвинуто інститути торговельного права, торговельного кредиту тощо. Процесуальне право Р.П. містить багато примітивних норм первісного судочинства, в тому числі найдавнішу норму про управнення інституту кривавої помсти; маються також норми, з яких пізніше розвинулося копне судочинство. Норми Р.П. мають деякі спільні риси з нормами старогерманського й римо-візантійського права (напр., норми про крива ву помсту, “виру” (Wergeld), розшук крадених речей—“свод”, судочинство й т. і.).
       Р.П. склав невідомий автор, великий знавець тодішнього права не лише українського, а й чужого; вона не мала характеру офіційного кодексу, але безперечно містила в собі норми діючого права.
       Київська держава за часів Володимира й Ярослава була для всіх українсько-руських земель не тільки державою старшого великого князя київського, а й центром державного й культурного життя. Державний та громадський устрій Київської землі послужив зразком для устрою інших українських земель, а публічне й приватне право Київської держави розповсюдилося звідси на всі українсько-руські землі. Норми Р.П. були відомі й чинні як у Київській Русі, так і на Волині, в Галицькій землі, на Сіверщині, Мішцині, Берестейщині, Холмщині, на білоруських землях: Смоленщині, Вітебщині, в Полоцькій землі, а також у Новгороді та Пскові. Стародавнє право київське творило ту міцну правну традицію, якою на довгі віки було зв'язано й глибоко просякнуто все життя українсько-руських земель. Воно залишилось у всій своїй силі й після того, як поодинокі землі звільнялися з-під державного проводу і впливів Київської держави.

Після короткого періоду розквіту велика Київська держава почала занепадати. Внутрішньою причиною її слабості була удільна система, що спричинилася до розподілу держави на уділи та згодом призвела до боротьби за уділи й за Велике князівство Київське. Зовнішньою причиною занепаду Київської держави був натиск з південного сходу монголів, що перетяли культурні й торговельні сполучення з Візантією й Сходом та знищили торговельне значення Києва. Внаслідок цих та інших причин з'явилися центробіжні тенденції, місцевий партикуляризм та сепаратизм, у першу чергу в землях-уділах з переважаючою більшістю чужого населення або ж у далеких і малозв'язаних із центром. Після занепаду Великого князівства Київського центр державного життя на короткий час переноситься до Галицько-Володимирського князівства. Політична ситуація, що утворилася після розкладу Київської держави, призвела під кінець XIV ст. до окупації західноукраїнських земель Польщею та до приєднання всіх інших українських і білоруських земель, у тому числі й Київської, до комплексу земель литовських. Таким чином, утворилася нова держава — Велике князівство Литовське, яке справедливо зветься Литовсько-Руською державою. Ця держава перейняла удільний устрій українсько-руських земель. Вона складалася з удільних князівств, якими правили удільні князі під зверхньою владою великого князя литовського. Але під впливом Польщі в Литві скоро розпочався процес централізації, який закінчився в другій половині XV ст. скасуванням уділів та зосередженням державної влади в руках великого князя. Та все ж таки влада великого князя не набрала сили “самодержця”, як то сталося в Москві. В структурі суспільства Литовсько-Руської держави довгий час панували засади давнього українського права. Суспільні верстви, що існували за доби “Руської правди”, як вищі, так і нижчі, продовжують існувати й користуватися такими ж правами, що і в Київській державі. З часом і тут наступають зміни під впливом інших по літичних та соціальних умов. У XVI ст. виступає нова політична сила — середня шляхта, яка за прикладом польської шляхти бореться за свої права і з великим князем, і з родовитою аристократією, та все ж таки родовиті пани литовські залишаються ще єдиним чинником, що поруч із великим князем тримав у своїх руках державне управління, і творять Раду Великого князівства. В нижчих верствах населення сталися зміни в тому напрямі, що селяни й невільні люди поступово злилися в одну верству підданих, особисто вільних, та підпали під домініальну владу панів. Населення давніх українсько-руських городів, що здавна жило спільним життям із населенням земель, не виділяючись в окремий стан, не зазнало на перших порах жодних змін. Але в XV ст. великі князі литовські за прикладом польських королів почали надавати городам привілеї на самоуправу на німецькім праві (Магдебурзькім), унаслідок чого змінився давній характер українських городів: вони перетворилися в “міста”, а населення їх — у “міщан”, що користувалися правом міської самоуправи, мали свій суд, своє право.
       При цих змінах найбільш міцним і витривалим показалося давнє українсько-руське приватне право. Високо розвинене ще за доби “Руської правди”, приватне право продовжувало бути чинним та вільно розвивалося на українських землях, а також було рецеповано в основних засадах і чисто литовськими землями. Основні принципи давнього маєткового, спадкового, родинного права, карне й процесуальне право були чинними на українських, білоруських, а почасти й на литовських землях. Принципи українського права не раз були стверджені великими князями литовськими через уставні грамоти-привілеї. Всі суди Литовської держави керувалися цим правом, не кажучи вже про суди народні, які за доби литовської одержали назву судів “копних”. Українське право було чинним у своїй давній, звиклій зовнішній формі, а саме — на “руській”, тобто українсько-білоруській мові, яка внаслідок цього стала офіційною мовою Литовської держави. Ставлення влади до українського доава й мови базувалося на принципі: “Старини не рухати, новини де вводити”, тому природний розвій українського права довгий час цдов вільно, без жодної затримки. Року 1529 було ухвалено й уведено в чинність “Статут великого князівства Литовського” — дертий загальний кодекс для цілої Литовської держави. В Статуті було скондифіковано діюче право — як державне, публічне, так і приватне, матеріальне й процесуальне. З погляду системи й законодавчого матеріалу Статут перейняв багато норм давнього українського звичаєвого права та своєю системою в багатьох точках нагадував систему “Руської правди”. В Статуті маються цілі низки артикулів, надзвичайно подібних змістом до норм “Руської правди”. Судовий процес Статуту в своїй основі має норми Р. П. та звичаєве копне процесуальне право. Крім засад Р. П. та звичаєвого права, редактори Статуту скористалися й з інших правних джерел польського, німецького, чеського права. Цей перший, “старий” Статут був писаний і був чинним неповних 40 літ. Розвій державного та гро мадського життя висунув скоро потребу доповнення й змін, що й було зроблено в 1566 р. через видання 2-ї редакції Статуту, а в 1588 р.— 3-ї редакції, значно виправленої й доповненої. Всі три редакції Статуту було видано в “руській” мові.
       Люблінська унія 1569 р., крім об'єднання Польщі й Литви в одну складну державу, привела до інкорпорації Польщею українських земель — Підляшшя, Волині, Київщини й частини Поділля. Але при цьому українським землям, крім Підляшшя, було визнано деяку автономію місцевого управління та залишено й надалі в чинності Литовський статут і руську мову,— як в адміністрації й суді, так і в центральних установах по справах українських земель. Виняток було зроблено для українських міст з Магдебурзьким правом, де було приписано вживати польську мову.
       Видання Литовського статуту було завершенням законодавства Литовсько-Руської держави. В подальшому Польща поступово захоплює в свої руки керуючий провід в польсько-литовській унії, протягом XVII — XVIII ст. запроваджує польське право, а разом із "том і польську мову. Литовський статут, який лишився чинним на Українських землях і за цієї доби, був прийнятий українським вселенням як український національний кодекс та вважався за иаціональне українське право протягом усього часу чинності на Українських землях — аж до 40-х років XIX ст. Самоуправа Українських міст мала окреме право німецьке — Магдебурзьке, яке ИЗД впливом українського звичаєвого права було також до певної міри українізовано. За цей же період (XV — XVI ст.) назва на українських землях, що опинилися під владою Польщі, поступово на місце давнього українського права було заведено право польське. Козацька резолюція, що вибухнула на Україні в 1648 р. під проводом гетьмана Богдана Хмельницького, принесла з собою багато кардинальних змін у царині як державного, так і приватного права. Революція звільнила з-під влади Польщі анексовані в 1569 р. українські землі (Київщину, Волинь та частину Поділля) та привела до відновлення на їх території, а також на території давніх князівств — Чернігівського й Переяславського, на лівому боці Дніпра — української національної держави під іменем “Війська Запорізького”. Революція скасувала привілеї пануючого класу панів-шляхти, передала землю до розпорядження держави та посилила значення козацтва як пануючої верстви населення. Державний устрій Війська Запорізького базувався на принципах народоправства київської доби й наближався до республіканського устрою. Суверенна влада належала цілому народові, яку він безпосередньо здійснював на всенародному вічі — Генеральній Раді. Генеральна Рада здійснювала всі функції верховної влади: законодавчу, судову, адміністративну; вона ухвалювала закони й постанови, обирала гетьмана й козацьку старш ину, вирішувала питання війни й миру, укладала договори з чужими державами, мала право суду над гетьманом і старшиною й т. д. Влада гетьмана як виборного голови держави була обмежена ще під час чинності Генеральної Ради. Поза сесією Ради гетьман був повним “зверхнійшим владцею й господарем”. При гетьмані існував дорадчий орган — Рада старшини й виконавчо-дорадчий — Генеральна старшина. Як бачимо, в устрої козацької держави містилося багато давніх принципів державного устрою Київської держави.
       В адміністративному відношенні територія Війська Запорізького поділялася на полки й сотні з полковниками й сотниками на чолі. Міста з погляду управління поділялися на дві категорії: одні мали повну самоуправу на Магдебурзькому праві, другі — неповну, т. зв. ратушну. Всі адміністративні органи в державі були виборні. Значні зміни було проведено в судовому устрої. Скасування шляхетських | привілеїв потягло за собою припинення чинності польсько-шля- І хетських судів, натомість було заведено систему козацьких судів, які були в кожній адміністративній одиниці та знаходилися в такому зв'язку й залежності, як і адміністрація цих одиниць. Так, сільський суд був нижчим місцевим судом у селі й підлягав вищій інстанції — суду сотенному; сотенний суд був вищою інстанцією для сільського суду, першою інстанцією у справах, що виникали на території сотні, підлягав суду полковому; суд полковий був першою інстанцією для деяких справ, більш важливих, вищою інстанцією для сотенних судів полку й підлягав сам суду генеральному. Генеральний суд був найвищим судом держави; апеляція на генеральний суд ішла до гетьмана як верховного судді держави. У складі судової колегії кожного суду були представники всіх верств населення під проводом начальника відповідної адміністративної одиниці (сільського отамана сотника, полковника). Особливістю козацьких судів була значна Й активна участь у суді населення. Судочинство проводилося усно, д українській мові.
       В царині права публічного, державного й адміністративного джерелами права були постанови Генеральної Ради, універсали гетьмана й полковників. Гетьманські універсали іноді містили й норми приватного права. В царині приватного права і в судочинстві були чинними ті ж самі кодекси, що й за литовської доби: Литовський статут 1588 р. та Магдебурзьке право в неофіційних збірниках. Як Статут, так і Магдебурзьке право настільки вже увійшли в життя українських земель, що вважалися за українське національне право. Поруч із цими кодексами діяло живе народне звичаєве право, яке за козацької держави придбало переважаючого значення, особливо в царині державного права, судового устрою та судочинства, а в царині карного права й процесу виявило значний вплив у бік пом'якшення суворих кар середньовічних збірників Магдебурзького права.
       В 1654 р. гетьман Богдан Хмельницький склав із московським царем договір, на підставі якого Військо Запорізьке вступило у військовий союз з Москвою проти Польщі та прийняло протекторат московського царя, зберігаючи повну внутрішню автономію: верховне й місцеве управління, суд, військо, фінанси, монету, державні кордони.



Загрузить файл

Похожие страницы:

  1. Українське питання в політичній стратегії Росії

    Реферат >> Астрономия
    ... , має єдині історичні традиції 1. §1. «Українське питання» в Державній думі ... інструкції», якою значно обмежувалися права України. Показові в цьому ... війні започаткувала новий етап української політики Москви ... ітиці щодо України. Процес становлення двох держав, ...
  2. Українське відродження або нова русифікація

    Книга >> Политология
    ... ії питання 1. Витоки і становлення української культури. Щоб зрозум ... мав чимало віхових етапів: прадержава антів, велик ... мала історичного права на існування в цій частині України. Згодом ... ється українське питання". [Цит. за: Іванченко Р. "Українське питання" ...
  3. Становлення та еволюція українського козацтва

    Реферат >> История
    ... етап: 1550-ті рр. – 1648 р. період становлення ... право було становим, корпоративним правом. Козацьке право захищало ... О. Бодянський посприяв друку історичної праці – «Літопис ... М. Світло українське бароко. – К., 1997. Макарчук С. А. Український етнос. − ...
  4. Державна етнокультурна політика в Україні на сучасному етапі

    Курсовая работа >> Социология
    ... по їх становленню та розвитку в Україні на сучасному етапі. Незважаючи на ... інтегруючої ролі української культури. Українське суспільство може ... значення мають набути сучасні правові норми державної підтримки ... тому, щоб зберегти історичну пам`ять та критично ...
  5. Українська культура XIX ст

    Реферат >> Культура и искусство
    ... середовищі зробили реальним українське культурне відродження. Осв ... Києву Магдебургського права, церква на ... процесу і мистецтва, по мірі становлення української інтелігенції в ... етапі, як було показано, невелика група вчених-інтелектуалів збирала історичн ...

Хочу больше похожих работ...

Generated in 0.0027890205383301