Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

Астрономия->Реферат
Необхідною умовою ефективної організації кредиту як форми економічних відносин і невід’ємного елементу процесу розширеного відтворення є функціонуванн...полностью>>
Астрономия->Реферат
Відомо, що ринок за своїм призначенням на регулярній основі забезпечує взаємодію попиту і пропозиції на товари та послуги, інакше кажучи, зводить прод...полностью>>
Астрономия->Реферат
Становлення незалежної банківської системи в Україні розпоча­лося з прийняття Верховною Радою України Закону «Про банки і бан­ківську діяльність» (20 ...полностью>>
Астрономия->Реферат
Говорячи про роль НБУ на ринку цінних паперів я буду висвітлювати операції на відкритому ринку. Цей інструмент використовується для регу­лювання лікві...полностью>>

Главная > Реферат >Астрономия

Сохрани ссылку в одной из сетей:

Наукове Товариство ім. Т. Шевченка

Проект українського наукового товариства в Галичині виник у другій половині 60-х років під час зустрічей О. Кониського з колишнім членом Кирило-Мефодіївського товариства Дмитром Пильчиковим41. У 1873 р. ця ідея частково була реалізована: того року у Львові було засноване Товариство ім. Шевченка. Проте йому не вдалося розвинути значної діяльності.

О. Кониський не відмовився від своєї ідеї і в 80-х роках. Задум товариства цілком відповідав концепції «Старої Громади» «через культуру в політику» і полягав у наступному: створення української науки довело б інтелектуальну спроможність української мови (відсутність наукової термінології давала підстави вважати український народ нецивілізованою спільнотою, саме тому значна частина австрійських урядовців скептично ставилася до ідеї національної окремішності українців аж до кінця 90-х років ХІХ ст., тобто доти, доки Наукове Товариство ім. Т. Шевченка не видало низку своїх праць), зміцнило б національну свідомість, а його успішна діяльність, можливо, сприяла б скасуванню Емського указу 1876 р. У лютневому випуску львівського часопису «Правда» за 1889 р. зустрічаємо думку про потребу переміни Товариства ім. Шевченка в наукове на зразок сербського «Дружства» або колишнього «Товариства Приятелів Наук» у Кракові з метою, щоб воно стало основою майбутньої Академії наук. Товариство мало б бути поділене на 4 секції: філологічно-філософську, природничу, етнографічну та правничу. Автором цієї статті був О. Кониський/42/. Ідея реалізувалася через три роки: 13 березня 1892 р. відбулися загальні збори Товариства ім. Шевченка, які схвалили новий статут, перетворивши товариство в наукове/43/. Авторами статуту були В. Антонович, О. Кониський та О. Барвінський/44/.

З приводу заснування НТШ цікаві спостереження зробив М. Возняк. Він звернув увагу на опублікований у 1928 р. в Києві в «Листуванні І. Франка і М. Драгоманова» лист І. Франка від 8 червня 1891 р., де йдеться про те, що в тому разі, коли НТШ видасть 2–3 томи записок, цісар визнає за ним статус Академії наук та надасть субсидію в розмірі 30 тис. ґульденів. Цю звістку привіз у Наддніпрянщину В. Антонович, який на початку 1891 р. побував у Галичині та Відні/45/. Очевидно, що наддніпрянці захопилися цією ідеєю: українська Академія наук в Австро-Угорщині мала б, без сумніву, резонанс у світі набагато більший, ніж кафедра української історії. Тим більше, що у випадку створення останньої термін «український» можна було б обійти, у випадку ж національної Академії наук без нього обійтися було неможливо – без такої назви її існування втрачало всяку рацію. Крім того, видання НТШ своїх записок свідчило б про інтелектуальну спроможність української мови, в чому сумнівався австрійський міністр освіти бар. П. Ґавч та чимало високопоставлених австрійських чиновників.

Скориставшись із сприятливої атмосфери польсько-української угоди, галицько-українські політики забезпечили НТШ сталі фінансові дотації з боку австрійського уряду, а згодом і від Галицької автономії. Саме ця фінансова підтримка дала йому можливість в недалекому майбутньому розвинути поважну видавничу діяльність та здобути престиж у наукових колах Європи. У 1906 р. вчені НТШ продукували в середньому одну статтю в тиждень, протягом
1892–1913 рр. товариство видало 798 найменувань друкованої продукції (!). «На рівні національних аспірацій і за відсутності будь-яких переваг, що їх надає політична самостійність, цю інституцію треба розглядати не тільки як наукову лабораторію, а й як престижну національну репрезентацію, – вважає Степан Горак. – Чимало її членів провадили політичну діяльність, а одночасна їхня участь в економічних і культурних інституціях вносила плутанину, таким чином, їх вважали національними лідерами»46. «Завдяки йому (НТШ. – І. Ч.) – пише М. Грушевський, – в передреволюційнім смерку, саме перед революцією 1905 р. українське питання, постулат національних прав українського народу узброївся таким аргументом, як наявність української науки. Коли поява Шевченка... сама собою рішила проблему української літератури, Товариство його імені не дискусією, а фактом доказало теорему повноти української культури»/47/. «...НТШ свого другого періоду (1894–1914. – І. Ч.), який можна окреслити епохою бурхливого росту наукової творчості, положило тривкі підвалини під творення свідомої української нації. Я не маю сумніву, – твердить Омелян Пріцак, – що без вкладу НТШ ніколи ми не здобулися б на визвольні змагання»/48/.

Михайло Драгоманов

Своїм впливом на український національний рух М. Драгоманов може зрівнятися лише з Т. Шевченком,
М. Костомаровим, В. Антоновичем і М. Грушевським. Проте особа ця надзвичайно суперечлива. За життя він мав феноменальну популярність: його поважали навіть опоненти з числа діячів київської «Старої Громади» (з якими він остаточно розійшовся у 1887 р.), польські політики і російські революціонери. Проте після смерті ставлення до його особи набуває більшої критичності і навіть його послідовник І. Франко вже в 1900 р. гостро розкритикував погляди свого вчителя/49/. Негативні оцінки творчості М. Драгоманова переважають після невдачі українських визвольних змагань 1917–1921 рр. Розпочинаючи з 50-х років, позитивне трактування його особи знову починає домінувати, причому навіть радянські історики (Р. Іванова) роблять свій внесок у цей процес (наголошуючи на важливості пропаганди ним соціалістичних ідей і на негативному ставленні М. Драгоманова до націоналізму)/50/. Переломним у ставленні до нього виявився 1991 р., коли в Києві відбулася гучна конференція на його честь, а в періодичних виданнях з’явилася ціла злива публікацій про нього. Внаслідок цього трактування творчої спадщини М. Драгоманова набуло виключно позитивного забарвлення.

М. Драгоманов походив з ліберальної родини лівобережної шляхти, його дядько був декабристом – все це не могло не відбитися і на його власних переконаннях. Опинившись у розпал відлиги кінця 50-х – початку 60-х років у Києві, він узяв активну участь у пропаганді емансипаційних ідей та поширенні серед простого люду освіти. Егалітаризм світогляду М. Драгоманова, як це було й у випадках із М. Костомаровим й В. Антоновичем, привів його в український табір. Щоправда, через свій надмірний космополітизм М. Драгоманов початково тримався дещо осторонь українського руху/51/, проте вже на початку 70-х років він входить до числа найавторитетніших лідерів «Старої Громади».

Під час свого перебування за кордоном у 1871–1873 рр. М. Драгоманов підпав під вплив надзвичайно популярних тоді у Європі соціалістичних ідей. Повернувшись додому, він доводив, що «радикал, котрий на Україні не признає українства, єсть не додумавшийся радикал, так само українофіл, котрий не додумавсь до радикалізму, тільки плохий українофіл» /52/. Опираючись на цю формулу, він вперше в українській історії створив струнку ідеологічну систему, в чому й полягає секрет його популярності (на цьому полі конкурентів у нього не було). М. Драгоманов надав народницькій теорії М. Костомарова ідеологічної завершеності. Оскільки ідеї М. Драгоманова відмовляли в приналежності до українства шляхті й буржуазії, саме завдяки йому остаточно сформулювалася теза про «селянськість» української нації. У 70-х роках його погляди в цілому відповідали переконанням членів «Старої Громади», тому в 1876 р. за їхнім дорученням М. Драгоманов виїхав до Швейцаріії з метою закласти закордонний центр пропаганди українофільства. Таким чином, саме М. Драгоманов започаткував українську політичну еміграцію. Однак у 80-х роках «Стара Громада» значно поправіла і на цьому ґрунті між М. Драгомановим та її діячами починаються тертя. «Драгоманов мріяв створити соціалістичне радикальне українофільство, – писав у 1884 р. член «Старої Громади» професор університету св. Володимира Олександр Кістяківський, – я ж думаю про створення українофільства як національної свідомості. Українофілом повинен бути практично кожен житель Малоросії. . . Українофільство повинно бути практичним, кожен, працюючи у своїй галузі на своєму терені, на який поставила його доля, повинен бути національним, – це так звана мала політика на відміну від великої так званої драгоманівської політики»/53/. Однак гасло «практичного українофільства» М. Драгомановим сприйняте не було, він трактував його як заскорузле «культурництво» (саме він винайшов цей термін і надав йому зневажливого відтінку). Взагалі, націоналізм він вважав ідеологією вчорашнього дня. М. Драгоманов все своє життя боровся з націоналістичним світоглядом (тобто з приматом національного над соціальним), як з польським та російським, так і українським/54/. Саме йому належить, мабуть, найоб’єктивніша й найдотепніша критика останнього – «Чудацькі думки про українську національну справу». Це й спричинило остаточний розрив М. Драгоманова із «Старою Громадою»/55/.

Попри весь свій скептицизм стосовно культури, він все ж визнавав за нею вплив на політику (в принципі, до свого від’їзду за кордон він був не менший «культурник», ніж інші). Проте в цьому плані неперевершеним еталоном для М. Драгоманова була російська культура, особливо – художня література ліберального напрямку. Він вважав, що українці повинні черпати поступові ідеї саме з неї, що привело до особливо гострої полеміки з В. Антоновичем/56/.

Проросійське спрямування його поглядів загальновідоме. Сам М. Драгоманов, як це він сам стверджував, запозичив свій федералізм у М. Костомарова, а разом з ним – і його русофільство. Майбутнє України, з його точки зору, – лише у складі Росії, перебудованої на засадах культурно-національної автономії. Думки ж про українську самостійну державу він вважав мало не за реакційні, а в своїй основі – сміховинні. Все ж означені ним українські кордони «від Сяну до Дону», включаючи Буковину, Закарпаття й Кубань, лежали в основі всіх державотворчих проектів початку ХХ ст.

Одним з перших М. Драгоманов збагнув важливість зв’язків підросійської України з Галичиною. Ніхто з його сучасників не міг похвалитися неперервною тяглістю контактів зі Львовом, які він налагодив на початку 70-х і які перервала його смерть у 1895 р. Проте впливи М. Драгоманова на Галичину настільки ж суперечливі, наскільки суперечлива його спадщина. Львів він бажав перетворити на центр пропаганди поступових ідей, причому не тільки на всеукраїнський, а й на всеросійський. Динамізм М. Драгоманова, його широкі зв’язки з російськими, польськими й болгарськими революціонерами сприяли формуванню в австрійських урядових структурах думки про нього, як про «керівника малоруської секції нігілістів» та лідера міжнародної змови з метою «повалення законності і правопорядку у всій Європі» (слова Івана-Павла Химки)/57/. Австрійській поліції були відомі й його зв’язки з наддніпрянськими «громадами», а контакти М. Драгоманова з Галичиною взагалі відбувалися легально. Внаслідок цього у Відні виробився погляд на український рух («українофільство») як на різновид соціалістичного руху/58/. Тому саме в ланцюжку «М. Драгоманов – «громади» – галицькі народовці» слід шукати пояснення тому, що аж до 1890 р. Відень був схильний до компромісів не з народовцями, а з москвофілами.

Оскільки галицькі політики взялися реалізовувати ідею «українського П’ємонту» В. Антоновича, то політичні концепції М. Драгоманова тут не прижилися. Вже після його смерті у 1895 р. більшість діячів Русько-української радикальної партії відкинули космополітичну частину його спадщини, а її основні теоретики Є. Левицький, В. Охримович й І. Франко в союзі з народовцями формують Українську національно-демократичну партію (членом якої був і В. Антонович). Зате ідейна спадщина М. Драгоманова мала визначальний вплив на Наддніпрянщину: в той час як усі галицькі партії включали в свої програми постулат незалежної України, наддніпрянці, за невеликим винятком, не ставили перед собою такої мети, а властива їм проросійська орієнтація зумовлювала обмеження їхніх вимог драгоманівським гаслом культурно-національної автономії. Саме тому чимало українських діячів наступних епох звинувачували М. Драгоманова в програші національно-визвольних змагань 1917–1921 рр.

Натомість всі основні різновиди українського націоналізму (за винятком монархічних) запозичили в нього постулат «селянськості» української нації. Негативний вплив цієї тези можна простежити й сьогодні у добре відомому співвідношенні «російськомовне місто – україномовне село».

Михайло Грушевський

На відміну від інших істориків–попередників М. Грушевського, світогляд останнього в основному формувався під впливом власне української культурної традиції, що само по собі є свідченням рівня тієї самодостатності, якої вона досягнула у 80-і роки. Це твори В. Антоновича, М. Костомарова, І. Нечуя-Левицького, збірки «Киевской старины» та ін./59/. Визначальний вплив на М. Грушевського як на вченого справив В. Антонович – його опікун і наставник під час навчання у Київському університеті у 1886–1894 рр./60/.

В повному обсязі реалізувати свій інтелектуальний потенціал М. Грушевський зумів після того, як обняв посаду керівника кафедри історії України у Львівському університеті. М. Грушевський був живим втіленням ідеї «українського П’ємонту». Хронологічно першою його великою заслугою було довершення інтелектуального розгрому москвофільства. Вже його «Вступний виклад з давньої історії Руси», виголошений у Львівському університеті 30 вересня 1894 р., мав чималий резонанс. Український письменник і публіцист Михайло Мочульський пізніше згадував: «Галичани призвичаєні були бачити героями історії царів, князів, гетьманів, боярів, тим часом від молодого ученого, в якому хотіли мати «готовий авторитет», вони почули щось зовсім противне: єдиний герой історії – це народ, народна маса, а мета історії – зрозуміти «стан економічний, культурний, духовий» цієї маси, «її пригоди, її бажання й ідеали». Така демократизація історії певне не подобалася слухачам, особливо старшим, – вона й тепер не подобається деяким, але вони мовчали й оплескували молодого вченого»/61/.

Винятково важливу роль у знешкодженні москвофільства відіграла наукова термінологія М. Грушевського, передусім термін «Україна-Русь», котрий остаточно отримав право на життя завдяки високому академічному рівневі його праць. Причому заслуги М. Грушевського на цьому полі настільки значні, що й досі наукова опінія приписує йому винайдення цього терміна. Видатний польський історик ґенрик Верешицький зауважив, що защеплення
М. Грушевським історичній науці, а згодом – і побутовій свідомості поняття «український» відіграло важливу роль у процесі національного усвідомлення галицьких українців/62/.

Зрозуміло, що ця термінологічна новація мала не тільки вузько-галицьке спрямування, а й загальноукраїнське і навіть всеєвропейське. З цього приводу найтитулованіший дослідник творчості М. Грушевського Любомир Винар писав: «Очевидно, що в часи М. Грушевського, так само як і нині, історична термінологія була далека від узгодженості й об’єктивності. В такі терміни як «Русь», «Rosja», «Russіa», «Західна Росія» («West Russіa»), «південні росіяни» («South Russіans»), «русини» («Ruthenіans») і багато інших різноманітні історики вкладали різноманітний підтекст. Згідно з М. Грушевським, терміни «руський народ» і «руська держава» в застосуванні до Київської держави і інших народів української і східноєвропейської історії використовувалися багатьма російськими істориками з метою інтерпретувати історію російського чи великоруського народу. В такому контексті вони не відбивали правдивого історичного розвитку руських народностей. Внаслідок цього термінологічного хаосу процес формування трьох східнослов’янських націй було спотворено і більші частини української і білоруської історій інкорпоровано в російську національну історію. Грушевський довів, що в минулому український народ був відомий під різними іменами, такими як «руський», «русинський» і «малоруський», і що назви «Русь» і «руський» згодом монополізували московити... Його монументальна праця під назвою «Історія України-Руси» підкреслювала органічну єдність між стародавнім, середньовічним і сучасним періодами української історії. Замість сумнівної концепції «общеруської національності» Грушевський щодо національних історій українців, білорусів і росіян пропонував впровадити концепцію «історії східних слов’ян»/63/.

Лише протягом 1885–1928 рр. друком з’явилося 1779 праць М. Грушевського64. Без сумніву, основна праця
М. Грушевського – десятитомна «Історія України-Руси». Один її обсяг, помножений на науковість, дав українському народові, словами Василя Герасимчука, «найсильнішу зброю, яку тільки можна було подати»/65/. «Бистрою аналізою і консеквентним розслідом проф. Грушевський роз’яснив наше національне «я», вивів наш народ з сумерку сумнівів і непевности щодо походження і своєю історією України дав нашій нації удовіднене право на самостійне горожанство в світі. Він не тільки найсильніше за всіх дотеперішніх істориків пов’язав невиразну, слабим пульсом б’ючу теперішність з перерваними й забутими, та великими традиціями минувшини, але також нові змагання Наддніпрянської і Галицької України звів в одне русло. Він великим історичним словом і своїм авторитетом все ослаблював витворений чужими владами партикуляризм, а противно, скріплюючи патріотизм, єднав перетяті кордоном частини в один живий організм. Як конечний вислід сеї ідейної єдності мусіло прийти також з’єднання всієї нації в одно державне тіло»/66/.

Творча спадщина М. Грушевського – вершина народницької історіографії. М. Грушевський вперше подав цілісну картину історії українського народу, розпочавши її від антів і Київської Русі (більшість його попередників акцентували увагу на козацькій епосі, таким чином, складалося враження, що історія України розпочинається із Запорозької Січі). Він же створив її першу схему, яка рішуче відмежувала Україну від Росії («Звичайна схема «русскої» історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства», 1904)/67/.

Провідні ідеї творчості М. Грушевського – народництво й федералізм – характерні й для всього українського руху другої половини ХІХ – початку ХХ ст. Після поразки української революції 1917–1921 рр. М. Грушевський був близький до переходу на позиції державницької концепції/68/, проте державником так і не став. Цікаво зауважити, що більшість його учнів були істориками-державниками.

Народництво М. Грушевського й досі залишається найвагомішим докором на його адресу. Так, Омелян Пріцак, порівнюючи свій світогляд із світоглядом М. Грушевського, говорить: «...На відміну від Грушевського та його народницьких предків, що знали лише тоталітарну матримоніальну російську монархію, я був вихований на польськім та західноєвропейськім розумінні держави та її інституції як основного суб’єкта й об’єкта історії, як найвищого суспільного добра історичної нації, як найбільшого культурного осягу даної національної спільноти, щоб, коли раз заіснувала, її треба було берегти, як око, бо вона, держава, мусила передаватися з покоління до покоління на вічні віки, від мертвих до живих, а там і ще до ненароджених. Це, власне, і є основне завдання національних еліт – носіїв політичної культури – берегти національні традиції та бути на сторожі державної естафети.

Тому я дуже боляче переживав, коли читав слова мого улюбленого автора, що зневажав еліти, вивищував так звані «народні маси», хоч вони не могли розуміти, що таке держава і яка їй ціна. А Грушевський декретував, що власне оті сліпці повинні бути альфою і омегою історичної розвідки, і коли тій масі недобре живеться в державі, навіть у своїй, то вона, маса, має право порахуватися з тією державою»/69/.

Дійсно, М. Грушевський своїми працями на науковому рівні обґрунтував драгоманівську ідеологічну настанову «українці – селянська нація»/70/. Проте цитовані вище гіркі слова О. Пріцака – це все ж погляд з історичної перспективи, погляд сучасний. В епоху ж, коли розпочинав діяльність М. Грушевський, перед національним рухом стояли інші завдання, передусім обґрунтування постулату національної окремішності українців. А в тих умовах цього можна було досягнути лише за допомогою народницької концепції. Це чудово передав Дмитро Багалій: «Соціальний і культурний процес, – писав він, – являються, значить, тією провідною ниткою, що веде нас незмінно через усі стадії піднесення й упадку. А в звичайній схемі «русскої історії» робиться навпаки, і, поклавши в основу політичне життя, прив’язували його то до державної історії польського, то великоруського народу, і вона розпадалася на ряд епізодів. А коли в основу покладається соціальний і культурний момент, то історична нитка не переривається». «В основу він
(М. Грушевський. – І. Ч.) кладе історію народу, нації, в соціальних і культурних його виразах; з трьох чинників історії – територія, населення, держава – постійними і важнішими він визнає перший і другий. І коли так, то можливий є висновок про історію українського народу і його територію з найдавніших і до наших часів, яко непереривної еволюції на національній основі з соціяльними і культурними елементами і державною ідеєю»/71/.

Свою політичну діяльність М. Грушевський розпочинав із втілення в життя «культурницьких» концепцій київської «Старої Громади». Як стверджував він сам, «я прийшов до політики через історію, і сей шлях вважаю нормальним»/72/. (Дуже вдалу назву має праця канадського вченого Томаса Приймака: «Михайло Грушевський: політика національної культури»/73/). Мабуть, саме тому М. Грушевський надавав такого великого значення культурі й у своїх історичних працях. «Власне, історія народу і культури народу в його концепції нерозривні, – стверджує Іван Дзюба, – бо історія – це і є процес культурної самореалізації народів. Тому монументальна «Історія України-Руси» Грушевського – це водночас і історія форм культурного життя українців». «...Він як державний діяч знав, що без повноцінної національної культури держава не має майбутнього, а повноцінної національної культури не може бути без розуміння державою її пріоритетності»/74/. Характерно, що другою по важливості працею М. Грушевського є шість томів «Історії української літератури».

Після 1905 р. М. Грушевський остаточно схилився до драгоманівської концепції федералізму проросійського спрямування/75/. Згодом, після більшовицького погрому Києва у 1918 р., він написав гіркі слова каяття щодо проросійської орієнтації (збірка «На порозі Нової України»), проте федералістська інерція мислення була настільки сильною, що навіть підписаний ним IV Універсал Центральної Ради він не вважав історичною необхідністю і в 1918 р. зондував ґрунт для втілення в життя нової федералістської моделі – білорусько-литовсько-української/76/.

М. Грушевський увійшов у історію ще й як видатний організатор української науки/77/.

Творчість М. Грушевського була квінтесенцією української національної думки ХІХ ст. Попри всі суперечливі оцінки, неможливо заперечити того, що саме він створив інтелектуальні підстави українських національно-визвольних змагань. Варто зауважити, що в радянську епоху твори усіх великих попередників М. Грушевського (В. Антоновича, М. Драгоманова, М. Костомарова) в основному зберігалися в загальнодоступних бібліотечних фондах, тоді як на
М. Грушевського не дозволялося навіть посилатися.

* * *

Великі українські історики водночас були ідеологами, оскільки формували не лише духовну, а й політичну сферу національного руху. Власне вони були творцями ідеї окремішності й соборності української нації, ідеї, яку обґрунтували необхідними науковими аргументами. Водночас історики-народники створили ті теоретичні засади українського націоналізму, які згодом гостро критикували представники державницької школи. Це, по-перше, постулат українського народу як селянської нації, що остаточно відштовхнуло від українського руху шляхту й буржуазію; по-друге, ідея перебудови Російської імперії на федералістських засадах, котра, хоча в своїй «костомаровській» редакції повністю відповідала вимогам часу й потребам національного руху, та стала очевидним анахронізмом вже на початку ХХ ст. І, нарешті, це проросійська зорієнтованість українського руху, на чому рішуче наполягали М. Костомаров, М. Драгоманов, а згодом і М. Грушевський, що практично прирекло на поразку національно-визвольні змагання 1917–1921 рр. Винятком тут був В. Антонович, культурно-національні концепції якого прижилися в Галичині й дали вдячний урожай внаслідок перетворення цього порівняно невеликого краю на центр національно-визвольних змагань ХХ ст.

1 Про зневажливе ставлення офіційної радянської історіографії до сфери культури див. : Культура и история. Ответы д. и. н. проф. А. Я. Гуревича на вопросы редакции журнала // Новая и новейшая история. 1991. – № 1. – С. 97–100.
2 Дзюба І. Михайло Грушевський – великий трудівник української культури // Український історик. – 1996. – Т. ХХХІІ. – С. 228–237.
3 Пінчук Ю. Микола Іванович Костомаров. 1817–1885. – К., 1992. – С. 6.
4 Попович М. Вячеслав Липинський і український консерватизм // Вячеслав Липинський. Студії. – Т. 1. Вячеслав Липинський. Історико-політологічна спадщина і сучасна Україна. – Київ–Філадельфія, 1994. – С. 46.
5 Дорошенко Д. Микола Іванович Костомаров. Київ–Ляйпціг. Б. р. вид. – С. 24–25.
6 Костомаров М. Исторические произведения. Автобиография. – К., 1989. – С. 446.
7 Попов П. Костомаров як фолькльорист і етнограф. – К., 1968.
8 Грушевський М. З публіцистичних писань Костомарова. – У кн.: Науково-публіцистичні писання Костомарова. – К., 1928. – С. ІІІ, XVІІ.
9 Дорошенко Д. Передмова. – У кн.: Костомарів М. Дві руські народності. – Київ–Ляйпціг. Б. р. вид. 10 Грушевський М. Вказ. праця. – С. ІV.
11 Драгоманов М. Препарація М. І. Костомарова в «Правді» // Народ. – 1892. – Ч. 13 і 14. – С. 178.
12 Смілянська В. Літературна творчість Миколи Костомарова. – У вид.: Костомаров М. І. Твори: В 2-х т. – К., 1990. – С. 5–37.
13 Мысли южнорусса. – У кн.: Науково-публіцистичні писання Костомарова. – C. 137–138.
14 Малорусское слово. – Там само. – С. 271.
15 Грабович Г. Проникливість і сліпота у рецепції Шевченка: випадок Костомарова // Сучасність. – 1997. – № 3. – С. 77.
16 Барвінський О. Погляди Миколи Костомарова на задачі української інтелігенції й літератури // ЗНТШ. – Т. СХХVІ–СХХVІІ. – Львів, 1918. – C. 98.
17 Антонович В. Мемуари. – У кн.: Антонович В. Твори. – Т. І. – К., 1932. – С. 40.



Загрузить файл

Похожие страницы:

  1. Національна економіка України та тенденції її розвитку

    Курсовая работа >> Экономика
    ... ію України в ЄЕП треба розглядати у контексті утвердження економічних передумов євроінтеграційної стратегії України ... ідаї національним інтересам України. Економічна стратегія держави, спрямована на підвищення ефективності використання національних ресурс ...
  2. Національні економічні інтереси та загрози економічній безпеці України

    Реферат >> Экономика
    ... -непрямі. 3. НАЦІОНАЛЬНІ ІНТЕРЕСИ УКРАЇНИ В КОНТЕКСТІ РОЗВИТКУ СВІТОВО ... Україна-НАТО стратегічному партнерству України з Рос ... Російської Федерації на території України. У контексті забезпечення національної безпеки важливе значення матимуть відносини стратег ...
  3. Національна валюта України

    Курсовая работа >> Экономика
    ... України Українська національна валюта і міжнародна валютно-фінансова система Шляхи стабілізації національної валюти України ... нтереси як державні, так і суб'єктів національно ... торги російськими рублями ... . Натомість ... від загального стратегічного контексту. Насл ...
  4. Економічне становище України в контексті економічної безпеки

    Реферат >> Исторические личности
    ... УКРАЇНИ В КОНТЕКСТ ... і. Натомість в Україні оборонний ... українського уряду відстояти національні інтереси щодо належної оплати Рос ... України. Бюджетна політика недостатньо враховує національні інтереси, стратегію економічного розвитку держави. Нераціонально ...
  5. Економічна і національна безпека України

    Контрольная работа >> Экономика
    ... в контексті існування і розвитку України як суверенно ... Стратегія національної безпеки України Національний інтерес – визначальне джерело формування стратегічної мети, стратег ... національних інтересів у різних національних держав буває різним. Наприклад, Рос ...

Хочу больше похожих работ...

Generated in 0.0023190975189209