Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

Астрономия->Реферат
Необхідною умовою ефективної організації кредиту як форми економічних відносин і невід’ємного елементу процесу розширеного відтворення є функціонуванн...полностью>>
Астрономия->Реферат
Відомо, що ринок за своїм призначенням на регулярній основі забезпечує взаємодію попиту і пропозиції на товари та послуги, інакше кажучи, зводить прод...полностью>>
Астрономия->Реферат
Становлення незалежної банківської системи в Україні розпоча­лося з прийняття Верховною Радою України Закону «Про банки і бан­ківську діяльність» (20 ...полностью>>
Астрономия->Реферат
Говорячи про роль НБУ на ринку цінних паперів я буду висвітлювати операції на відкритому ринку. Цей інструмент використовується для регу­лювання лікві...полностью>>

Главная > Реферат >Астрономия

Сохрани ссылку в одной из сетей:

Протягом усього свого життя В. Антонович провадив активну громадсько-політичну діяльність. В роки своєї молодості він був завзятим радикалом, за що засуджувався шляхтою і навіть обвинувачувався в комуністичній пропаганді. Проте практиковане ним «ходіння в народ» спонукало його до висновку, що селянська маса в основному не готова до сприйняття еґалітаристських ідей. Поступово він еволюціонізував в напрямку до консерватизму і повного заперечення позитивного балансу революційних доктрин. Наприкінці 70-х років наукові зацікавлення зблизили його з багатьма польськими істориками (передусім з Олександром Яблоновським і Валеріяном Калінкою), котрі пропагували тверезіший і критичніший підхід до історичного минулого Польщі й України, ніж це робили їх попередники романтики. Крім цього, після подорожі по Італії у 1880 р. у нього виникає думка про перетворення Галичини на «український П’ємонт», тобто про перенесення центру українського політичного й культурного життя з Києва до Львова. Ця думка викликала співчуття також серед його польських колег. Врешті, цій ідеї сприяла й політична кон’юнктура 80-х років, коли галицькі поляки й народовці, налякані значною популярністю москвофільських ідей у Галичині (що засвідчив львівський судовий процес 1882 р. над провідними москвофільськими діячами), тяжіють до порозуміння. Ідея польсько-української угоди в Галичині була реалізована в 1890 р. (так звана «нова ера»). Акція виявилася короткотривалою, проте позначилася важливими здобутками для українців у національно-культурній сфері (відкриття у Львівському університеті кафедри історії України та призначення її керівником М. Грушевського, офіційне визнання австрійським урядом українського фонетичного правопису, що був заборонений у Росії, реформа Товариства ім. Т. Шевченка, створення нових гімназій і ін.). Внаслідок усього цього Львів перетворився на всеукраїнський культурний центр, а вже перетворення його й на політичну столицю України стало питанням часу/20/.

Неабиякі громадські й наукові здібності притягували до В. Антоновича молодь. Вчений виховав цілу плеяду своїх послідовників у науці, це був перший український історик, якому вдалося створити свою школу.

Проте, незважаючи на визначальний вплив на український національний рух, повного зрозуміння серед своїх сучасників за життя він не мав. Для більшості українських діячів тієї доби, що були споріднені з російським культурним середовищем, він був «слишком поляк» (вислів його сучасника видатного історика-народника Олександра Лазаревського)/21/. Приблизно те ж, хоча із зміною акцентів, мав на увазі галицько-польський політик Антоній Хамєц (товариш молодих літ В. Антоновича, колишній «хлопоман»), коли про його конфлікт з
М. Драгомановим сказав: «Антонович – то українець, прищеплений на полякові, а Драгоманов – на москалеві». Чи не єдиний сучасник, з яким його погляди повністю збігалися у 80–90 роках (австрофільство, повна байдужість до російської цивілізаційної спадщини, ба й відраза до неї, небажання орієнтуватися на порозуміння як з царатом, так і з російськими лібералами й соціалістами та особливо негативне ставлення до останніх, покладання великих надій на Галичину), був письменник Олександр Кониський. Власне, ці двоє лідерів київської «Старої Громади» ініціювали політику «нової ери» в Галичині.

Розгляньмо конкретні наукові ініціативи українських діячів, В. Антоновича зокрема, що мали визначальний вплив на подальшу еволюцію української національно-політичної думки.

Науково-організаційні ініціативи в Наддніпрянській Україні

Зрозуміло, що в Російській імперії історичні установи могли існувати лише в руслі відомої формули «самодержавие, православие, народность». Варто зауважити, що царські чиновники чудово розуміли вагу історичних досліджень. Так, київський генерал-губернатор Дмитро Бібіков вважав, що «историческая наука должна служить подспорьем национальной и патриотической администрации, а разрабатывающее ее ученье должно стать одним из органов этой администрации»/23/. Проте об’єктом діяльності всіх створених російською адміністрацією наукових установ все ж була історія «Юго-Западной России», тобто України, тому не дивно, що в них охоче працювало чимало українських патріотів. І незважаючи на те, що вони змушені були обмежувати свою діяльність рамками офіційної ідеології, однак такі організації, як Київська археографічна комісія/24/, Південно-Західний відділ Російського географічного товариства/25/, Історичне товариство ім. Нестора-літописця/26/, стали невід’ємною частиною українського національного відродження, а 37 томів «Архива Юго-Западной России», публікації козацьких літописів чи сотні томів «Киевской старины» були, можливо, не менш важливою складовою частиною легітимності національно-визвольних змагань, ніж «Історія України-Руси» М. Грушевського. Російська адміністрація чудово розуміла небезпеку цього українського «Kulturkampf»-у, тому у 1876 р. не тільки ліквідувала Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, а й подбала про додаткові суворі обмеження сфери вжитку української мови. Проте національний напрямок інших наукових установ був не настільки очевидний, і вони продовжували успішно функціонувати. Цікаво зазначити, що радянські ортодокси від науки були набагато далекоглядніші, ніж царська цензура, і в 1972 р. стали на заваді спробі відновлення «Київської старовини» – з їхньої точки зору, видання «буржуазно-ліберального» й «націоналістичного»/27/.

«Руська історична бібліотека» О. Барвінського і українська історична наука в Галичині

Відсутність, крім етнографічних, вагомих візуальних відмінностей українців від росіян, спільні риси культурно-історичної спадщини (православ’я; церковно-слов’янська мова; російський імператор вважався прямим спадкоємцем держави київських Рюриковичів) сприяло тому, що чимало українців добровільно обирали російську національну ідентичність. Причому це явище характерне не тільки для Наддніпрянщини, а й, Галичини, де існувала потужна інтелектуально-політична течія, прихильники якої схильні були ідентифікувати себе з росіянами і з цієї причини завзято поборювали галицьких прибічників власне проукраїнської орієнтації. До числа москвофілів належали й перші фахові галицько-українські історики (Д. Зубрицький, А. Петрушевич, І. Шараневич та ін.). У центрі уваги їхніх наукових зацікавлень знаходилися династії галицько-волинських Рюриковичів, і оскільки Рюриковичі правили й у Москві, а їхніми правонаступниками є Романови, то звідси випливала історична єдність Галичини й України з Росією. Інтелектуальний потенціал народовців (цей власне проукраїнський нурт розпочав формуватися значно пізніше, лише в 60-і роки), котрі початково майже поголовно були студентами, був набагато нижчий. Тому, щоб якось протиставитися історичним аргументам москвофілів, народовці іноді вдавалися навіть до різких випадів проти археографічних досліджень взагалі/28/. На руку москвофілам було й те, що вся історія України писалася наддніпрянськими діячами по-російському (спочатку з причини відсутності української літературної мови, згодом через її заборону). До цього слід додати, що й ці праці мали бути пристосовані до традиційних російських історичних схем. Все це загалом перешкоджало розвиткові українського політичного напрямку, в Галичині зокрема.

В умовах остаточної переорієнтації «Старої Громади» на реалізацію ідеї «українського П’ємонту» проблема подолання перешкоди такого типу була особливо актуальною. У 1885 р. Київ відвідав галичанин Олександр Барвінський. Під час його розмов з членами «Старої Громади» обговорювалася й проблема започаткування в Галичині видавництва для випуску історичних праць українською мовою. Так з’явився задум «Руської історичної бібліотеки». О. Барвінський був фаховий історик, проте особливих талантів у нього не було. Зате це була людина винятково працездатна й цілеспрямована. Внаслідок вже наступного року в Тернополі з’явився 1-й том «Руської історичної бібліотеки». Серія проіснувала до 1904 р., причому її останні томи видавалися під егідою Наукового Товариства ім. Т. Шевченка.

На зустрічах О. Барвінського з В. Антоновичем обговорювалися й проблеми термінології. Особливо складно було з терміном «Україна». В Галичині були поширені терміни «Русь» і «руський», а назва «Україна» популярністю не користувалася. Тоді В. Антонович запропонував об’єднати дві назви в одну і таким чином з’явилася згодом дуже популярна формула «Русь-Україна». Отже, саме «Руська історична бібліотека» започаткувала велику справу пропаганди терміна, що відіграв визначальну роль у становленні уявлень про спадкоємність і самобутність української історії. Її політичне значення полягає в тому, що галицькі народовці отримали поважні історичні аргументи у боротьбі з інтелектуальними засадами москвофільства/29/.

Кафедра історії України у Львівському університеті

Ще більший вплив на процес нівеляції галицького москвофільства мало створення у Львівському університеті кафедри історії України.

Цей задум виник ще на початку 60-х років. У 1862 р. було звільнено з посади професора Санкт-Петербурзького університету М. Костомарова, і галицькі народовці задумалися над тим, чи не можна було б його запросити до Львівського університету/30/. Однак молода народовська громада не користувалася тоді належними впливами в середовищі австрійських політиків, необхідними для впровадження цієї ідеї в життя, тому вона й не була реалізована.

У листопаді 1880 р. 76 студентів Львівського університету подали до відома академічного сенату петицію про заснування кафедри історії Русі. Сенат ознайомив із змістом цієї петиції викладацький склад філософського факультету, до якого мала б належати новостворена кафедра. Філософський факультет поставився до пропозиції прихильно, але зауважив, що одночасно з кафедрою руської історії мусить бути відкрита кафедра історії Польщі. Крім того, було вказано на те, що на даному етапі немає фахівця, здатного зайняти посаду доцента кафедри історії Русі. Тому в липні 1881 р. студенти отримали відповідь, що сенат не може задовольнити їхню петицію/31/.

Не знати, як вплинула петиція руських студентів на справу заснування кафедри польської історії, але вже в жовтні 1881 р. сейм вирішив поклопотатися про її відкриття. Кафедру історії Польщі було відкрито в лютому 1883 р./32/.

Проблема створення у Львові кафедри історії України стала актуальною в другій половині 80-х років – у зв’язку з розвитком польсько-українських угодових контактів. Вже під час зустрічей О. Барвінського з князем Адамом Сапігою в 1886 р. було порушене це питання, і вже тоді кн. А. Сапіга надавав йому великого значення, причому не стільки академічного, скільки політичного. Очевидно, що сам факт відкриття у Львові кафедри української історії свідчив би про визнання офіційним Віднем окремішності українського народу, що було б повною противагою політиці переслідування українства в Росії. Крім того, покликання на неї В. Антоновича сприяло б утвердженню української ідеї в Галичині. Тому проблема відкриття кафедри історії України у Львові стояла на чільному місці вимог наддніпрянців у їхніх контактах з австрійським урядом та поляками і була однією з тих пропозицій, які подали народовці на розгляд намісника Галичини восени 1890 р.

Справа не йшла гладко. Прихильникам кафедри української історії довелося поборювати певні стереотипи та забобони у Відні як щодо особи В. Антоновича, так і до українців взагалі. Так, міністр освіти уряду графа Е. Таффе барон Павло Ґавч не вважав українців окремою нацією. Можна здогадуватися, що він розумів всі вигоди українського сепаратизму для Австро-Угорщини і хотів того чи ні, був змушений підтримувати українців, однак їхня окремішність, з його точки зору, була дуже проблематична. Що стосується кафедри історії України безпосередньо, то його думка щодо неї була такою: «Історія українського народу не є галуззю окремої науки» (іst noch keіne konkrete Wіssenschaft)/33/. Однак у даному випадку голос міністра освіти, без сумніву, не був вирішальний – у цій справі австрійський прем’єр-міністр прислухався не до нього, а до прихильних українцям намісника Галичини графа Казимира Бадені та міністра закордонних справ графа Ґустава Кальнокі.

Серйознішою перепоною на шляху призначення В. Антоновича була його приналежність до православної конфесії. В очах австрійських та галицьких політиків православ’я асоціювалося з російською імперською ідеєю. Крім того, полякам було відомо, що свого часу В. Антонович свідомо змінив своє католицьке віросповідання на православне – цей факт також свідчив не на його користь/34/.

Врешті, 6 вересня 1892 р. урядова «Ґазета Львовска» та «Діло» принесли звістку про те, що цісар дав дозвіл на відкриття кафедри історії Східної Європи у Львівському університеті та що професор, який очолить її, викладатиме по-українськи/35/. Дослівно її назва звучала так: «друга кафедра світової історії з особливим прийняттям до уваги історії Східної Європи» (zweіte Lehrkanzel der Weltgeschіchte mіt besonderer Berucksіchtіgung der Geschіchte Osteuropas). Відсутність у ній терміна Україна австрійські чиновники пояснювали тим, що його вживання може стати приводом до чергового загострення стосунків з Росією/36/. Однак запевнення такого типу не зовсім відповідали дійсності: вирішальним у наданні назви кафедрі був голос польських політиків. Як писав міністр освіти 22 березня 1892 р., «На основі фахової оцінки трудно отже, зокрема, в останньому часі задовільнити бажання українських послів у справі відкриття у Львівському університеті катедри історії українського народу, оскільки виключення українського населення Польщі з історії Польщі в даних обставинах не має наукової підстави і могло б викликати шкідливий для краю і для монархії конфлікт між польським і українським населенням»/37/.

Проте, здавалося, справа підходила до кінця, а імператору залишалося лише іменувати В. Антоновича звичайним професором даної кафедри. Однак В. Антонович раптово відмовився від своєї нової посади. Як свідчив
О. Барвінський, головну роль тут відіграли його особисті проблеми/38/. Цієї думки традиційно дотримувалася українська історіографія. Винятком був Олександр Лотоцький, який у спогадах написав, що В. Антонович відмовився від кафедри не тільки через похилий вік, «а й тому головне, що по своїй вдачі не надавався він на те, щоб угрузнути у складні тоді галицькі обставини так, як се пасувало бойовій натурі Грушевського»/39/. Факти свідчать, що така думка ближча до істини. В. Антонович дуже болісно реагував на невдачі політики «нової ери» – політики, заінавґурованої насамперед ним і О. Кониським. Особливо ж він переймався тим, що галицькі радикали, в яких він вбачав своїх
найближчих союзників в політиці «українізації» Галичини, їй опонували.

У той час М. Грушевський перебував під значним впливом В. Антоновича та О. Кониського і частково був посвячений у їхню «галицьку» політику. Немає ніякого сумніву, що всі троє були тоді однодумцями. Слід зауважити, що від своїх київських протеже він отримав категоричні рекомендації займатися наукою і в політичні баталії не втручатися. Та водночас наукова діяльність М. Грушевського повинна була мати політичне забарвлення. Його праці мали на практиці довести соборність усіх розділених кордонами українських земель і продемонструвати наявність окремого від росіян історичного досвіду. Можна з певністю сказати, що із своїм завданням він впорався чудово. Оцінюючи покликання на новозасновану кафедру історії України М. Грушевського як здобуток «нової ери», треба погодитися з О. Лотоцьким, що «коли б «нова ера» обмежилася лише цим досягненням, то наслідки діяльності
М. Грушевського в Галичині вже самі по собі цілком виправдовують ту політичну акцію, що її творцями були Антонович, Кониський, Барвінський»/40/.



Загрузить файл

Похожие страницы:

  1. Національна економіка України та тенденції її розвитку

    Курсовая работа >> Экономика
    ... ію України в ЄЕП треба розглядати у контексті утвердження економічних передумов євроінтеграційної стратегії України ... ідаї національним інтересам України. Економічна стратегія держави, спрямована на підвищення ефективності використання національних ресурс ...
  2. Національні економічні інтереси та загрози економічній безпеці України

    Реферат >> Экономика
    ... -непрямі. 3. НАЦІОНАЛЬНІ ІНТЕРЕСИ УКРАЇНИ В КОНТЕКСТІ РОЗВИТКУ СВІТОВО ... Україна-НАТО стратегічному партнерству України з Рос ... Російської Федерації на території України. У контексті забезпечення національної безпеки важливе значення матимуть відносини стратег ...
  3. Національна валюта України

    Курсовая работа >> Экономика
    ... України Українська національна валюта і міжнародна валютно-фінансова система Шляхи стабілізації національної валюти України ... нтереси як державні, так і суб'єктів національно ... торги російськими рублями ... . Натомість ... від загального стратегічного контексту. Насл ...
  4. Економічне становище України в контексті економічної безпеки

    Реферат >> Исторические личности
    ... УКРАЇНИ В КОНТЕКСТ ... і. Натомість в Україні оборонний ... українського уряду відстояти національні інтереси щодо належної оплати Рос ... України. Бюджетна політика недостатньо враховує національні інтереси, стратегію економічного розвитку держави. Нераціонально ...
  5. Економічна і національна безпека України

    Контрольная работа >> Экономика
    ... в контексті існування і розвитку України як суверенно ... Стратегія національної безпеки України Національний інтерес – визначальне джерело формування стратегічної мети, стратег ... національних інтересів у різних національних держав буває різним. Наприклад, Рос ...

Хочу больше похожих работ...

Generated in 0.0026111602783203