Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

Философия->Краткое содержание
Как должен жить человек абсурда? Очевидно, этические нормы не применимы, поскольку все они в высшей степени основаны на самооправдании. «Порядочность ...полностью>>
Философия->Диссертация
Главный источник наших знаний о философии Канта периода 1769-1771 годов - диссертация 1770 года "О форме и принципах чувственно воспринимаемого и...полностью>>
Философия->Реферат
Общество представляет собой особый вид реальности, одну из основных форм бытия наряду с природой и его специфика состоит в том, что в отличие от физич...полностью>>
Философия->Реферат
Австрийский психиатр и основатель психоаналитической школы 3игмунд Фрейд в психологии, направления, распространявшего теорию, согласно которой значите...полностью>>

Главная > Реферат >Философия

Сохрани ссылку в одной из сетей:

Реферат на тему:

Фiлософiя науки

як об'єкт дослiдження.

За основу визначення об'єкта нашого дослiдження ми приймаємо вже iснуючу концепцiю, яка розглядає фiлософiю науки у двох фор­­­мах: як самостiйний фiлософський “напрямок”, який дослiджує особ­­­ливостi явищ науково-пiзнавальної дiяльностi та як “роздiл” вiдповiдної фiлософської доктрини у межах iнших фiлософських нап­­­рямкiв, який вивчає рiзнi проблеми та явища, пов'язанi з iснуван­­­ням науки.

Як “роздiл”, фiлософiя науки не вiдокремлюється вiд фiлософiї iсторiї, культури, релiгiї, технiки вiдповiдної фiлософської тра­­­дицiї (марксизму, неотомiзму, екзистенцiалiзму i т.п.). Тому роздiл того чи iншого напрямку iз назвою "фiлософiя науки" постiйно зустрiчається при дослiдженнях загальних проблем фiло­­­софiї.

Вирiзнення фiлософських дослiджень, що вiдносяться до “напрям­­­ку”, та дослiджень, якi вiдносяться до “роздiлiв”, можна здiйснити через розрiзнення проблем, предмету, котрi ними розглядаються та вирiшуються. У першому випадку проблематика визначається аналiзом явищ науки як реальностi, котра iснує за своїми особливими закона­­­ми. В другому - проблемами виявлення впливу науки на людину, суспiльство, iсторiю та навпаки.

Таке визначення не заперечує факту iснування в межах “напрямку” питань про взаємовiдношення науки i культури, iсторiї, технiки. Тiльки "тут" цi питання розглядаються через аналiз науки як явища, котре має iманентнi причини свого iснування, а не через пiдведення наукового пiд апрiорно визначенi загальнi закони буття, що подеку­­­ди стає причиною втрати специфiки науковостi взагалi. Так, наприк­­­лад, висловлюючись: "наука як окрема дискурсивна практика", ми заздалегідь відмовляємося застосовувати поняття "практика дискурсу" чи вживання iнших смислiв слова "наука" (наприклад: "теологiчна наука").

У межах “напрямку” не приймається розповсюджена марксизмом теза про "вiдносно самостiйний характер науки". Iсторично склалося так, що пiсля другого Мiжнародного конгресу iсторикiв науки, який вiдбувся у 1931 роцi, офiцiйно роздiлилися концепцiї дослiдження науки на екстерналiськi та iнтерналiськi, що знаменувало собою усвiдомлення суперечностей мiж теорiями, котрi розглядали науку як пiдпорядковану iманентним закономiрностям, та теорiями, котрi розглядали науку як реальнiсть, пiдпорядковану суспiльно-iсто­­­ричнiй ситуацiї. Екстерналiський пiдхiд визнає соцiально-еко­­­номiчну, культурно-iсторичну детермiнованiсть еволюцiї науки. Зразком послiдовного дотримання таких принципiв вважається Дж.Бер­­­нал, автор працi "Наука в iсторiї суспiльства". Сучаснi представ­­­ники iнтерналiзму визнають своїм лiдером А.Койре i пояснюють роз­­­виток наукового пiзнання переважно iнтелектуальними факторами.

Основу бiльшостi еклектичних уявлень про науку складає саме ця, зазначена, концепцiя про вiдносно самостiйний характер iснування науки. Проблема полягає в тому, що на тлi багатьох емпiричних да­­­них виокремлюються факти iснування взаємозв'язку практичної та пiзнавальної дiяльностi. Разом iз цим, значний обсяг фактiв свiдчить про протилежне. Коли розглядається перебiг сучасного нау­­­ково-технiчного прогресу постiйно виявляють випадки випередження теорiєю практики. Наявна самосуперечливість перекреслює вiдомi спроби дати вичерпне обґрунтування принципiв єдностi пiзнання та практики [Детально див.:15.-с.82-90.].

У цiлому бiльшiсть учених погоджується з висновком про малопро­­­дуктивнiсть виведення пiзнання, науки безпосередньо з практики, пiдтримуючи, однак, негативну точку зору щодо спроб виведення нау­­­кових процесiв з iнтелектуальних факторiв у вiдривi вiд суспiльно­­­го буття. Невирішеність даної проблеми тримає бiльшiсть дослiдникiв на позицiях пасивного еклектицизму, хоча його недолiки загальновiдомi.

У свою чергу, третейське "вирiшення" зазначеної проблеми кон­­­цепцiєю про вiдносну самостiйнiсть науки майже нiчого не роз'яснює i навiть навпаки - заплутує проблему удаванiстю її вирiшення, оскiльки для пояснення окремих випадкiв випередження теорiєю прак­­­тики використовується лише (те чи iнше) загальне положення, спiль­­­не для всiх процесiв, що мають опосередкованiсть.

Наведемо приклади. Так, вiдомий росiйський iсторик фiлософiї Н.В.Мотрошилова обґрунтовувала тезу, що "на деякому етапi iсторiї наука, подiбно до iнших, ранiше неї створених видiв культури, кристалiзується у вiдносно самостiйну форму суспiльної свiдомостi, бо перед суспiльством порушуються (i практично, й теоретично) проблеми, так чи iнакше пов'язанi з наукою, вирiшення котрих воно може здiйснити не ранiше, анiж усвiдомить їх i осмислить шляхи їх вирiшення"[16.-с.280]. Хоча дана точка зору досить детально розг­­­лянута в лiтературi i має велику кiлькiсть прихильникiв, її не­­­долiк одразу виявляє себе, коли йдеться про взаємовiдношення про­­­цесiв суто наукових i суспiльних. Внаслiдок цього створюються до­­­датковi визначення опосередкованостi типу: "у бiльш широкому зна­­­ченнi..." та "у бiльш вузькому...".

Розглядаючи наявний подiл фiлософiв на iнтерналiстiв i екстер­­­налiстiв маємо засвiдчити його відносність. За своїми витоками iнтерналiська концепцiя наукових революцiй Т.Куна [Див.:17] опи­­­рається на соцiологiчнi поняття, аналогiчне ми бачимо в фiлософiї науки I.Лакатоса [Див.:18.-с.322-336]. Екстерналiськi концепцiї також звертаються до проблем, пов'язаних з iманентними законами розвитку наукового пiзнання. Так, у концепцiї науки Р.Мертона, по­­­ряд iз соцiально-культурною детермiнованiстю визначено, що змiни наукових iнтересiв часто вiдбуваються внаслiдок усвiдомлення конк­­­ретної проблеми, стану розробки логiчного iнструментарiю. Однак, оригiнальне застосування Р.Мертоном соцiологiчної теорiї стратифікації для визначення мiсця науки i наукового в суспiльствi [Див.:19], дозволило лише створити популярну сьогоднi гiпотезу про перетворення усталеного в суспiльствi способу пiзнання в iнсти­­­туцiоналiзований елемент суспiльства, який активно функцiонував та розвивався до початку процесу iнституцiоналiзацiї, яка явно не розкриває сутi феномена "наука". Тому стосовно цiєї проблеми, найбiльш виваженою пропозицiєю можна визнати концепцiю "трьох свiтiв" К.Поппера [Див.:20.-р.439-451], яка видiляє науку в особ­­­ливу сферу буття. У К.Поппера, "свiт", де вiдбувається наукова дiяльнiсть, не зводиться до множини iнтелектуальних процесiв, там iснують i мiжлюдськi стосунки, але цi стосунки є спiлкування нау­­­ковцiв, а не людей взагалi. Дана концепцiя дозволяє створити робо­­­чу абстракцiю об'єкта, який цiкавить саме фiлософiю науки.

Продуктивне застосування моделi К.Поппера було запропоновано Iмре Лакатосом [Див.:18.-с.322-336], який на основi iдеї "рацiональної реконструкцiї науки" запропонував концепцiю кла­­­сифiкацiї методологiй фiлософiї науки у порядку: методологiя iндуктивiстiв; методологiя конвенцiоналiстiв; методологiя фаль­­­сифiкацiонiстiв; методологiя науково-дослiдницьких програм. Однак, аналiз iдей I.Лакатоса проведений П.Фейєрабендом та Х.Патнемом ви­­­явив ряд проблем пов'язаних з поняттям "рацiональна реконс­­­трукцiя", що стало причиною втрати зацiкавленостi до такого розме­­­жування методологiй.

Як виявив порiвняльний аналiз, розкриття еврiстичностi та роз­­­виток запропонованої класифiкацiї з урахуванням наявної критики, можливе за допомогою методологiчного застосування рефлексiї, що потребує певних змiн у самiй концепцiї класифiкацiї.

Модельно, iдея рефлексiї, як методу передбачає здатнiсть до ут­­­ворення уявлення з наступним його аналiзом у незмiненiй формi. До­­­давання до "першого" уявлення нових значень та смислiв без виз­­­начення наявного у ньому з самого початку вважається методо­­­логiчною помилкою. Зупинка мислимого його перетворенням на предмет умоспоглядання, за звичай, алегорично визначається через образ "подвоєння думки", що формально виявляє заборону додавання до пер­­­шого мислимого уявлення будь-яке нове. Термiнологiчно таке под­­­воєння i називають "рефлексiєю".

Однак, звичний термiн має специфiчний недолiк, оскiльки не здiйснює вирiзнення думки про думку, а буквально ототожнює аналiзуюче уявлення з предметом аналiзу, перетворюючи вимогу забо­­­рони вносити змiни у "перше мiркування" (про предмет рефлексив­­­ної думки) на саму думку взагалi.

На мою думку, рефлексiю бiльш вдало визначати не через поняття "подвоєння", а через поняття "постуявлення", яке дозволяє дотриму­­­ватися принципу зупинки спонтанностi продуктивної здатностi до уявлень та враховує вимогу дотримання формальної тотожностi пред­­­мету з його спогляданням. Як процес постуявлення, що виникає у формi рефлексивного мiркування, фiлософiя може розглядатися як безпосереднє умоспоглядання, яке "спостерiгаючи" за уявленнями "боїться" пропустити найважливiше та додавати щось вiд себе. Споглядання повинно бути феноменологiчно чистим. Абсолютна об'єк­­­тивнiсть - ось формальне кредо фiлософiї.

У свою чергу тотальна самоконтрольованiсть перетворює фiлософiю на своєрiдного "демона рацiональностi". Завдячуючи методу реф­­­лексiї будь-яку iррацiональнiсть фiлософiя здатна перетворити на форму чистого уявлення, що дозволяє через дiяльнiсть самототожнь­­­ого Cogito умоспоглядати цi уявлення без порушення злагоди суб'єк­­­та iз самим собою.

Саме як варiант саморозгортання рефлексивного умоспоглядання можна розглянути наступну множину методологiй фiлософiї науки: iндуктивiзм, конвенцiоналiзм, фальсифiкацiонiзм, iсторизм, як предмет реконструктивної рефлексiї.

1. Iндуктивiзм.

Однiєю з найбiльш впливових методологiй науки є iндуктивiзм. Згiдно цiєї методологiї, тiльки тi судження можуть бути прийнятi як науковi, котрi або описують чiтко встановленi факти, або є їх неспростовними iндуктивними узагальненнями. Коли iндуктивiзм прий­­­має наукове положення, тодi вiн приймає його як достовiрно iстин­­­не, i, якщо воно не є таким, то iндуктивiзм його вiдкидає. Суджен­­­ня має бути або доведене фактами, або виведене - дедуктивно чи iндуктивно - з ранiше доведених суджень.

Кожна методологiя має свої особливi епiстемологiчнi проблеми. Iндуктивiзм, наприклад, повинен надiйно встановити iстиннiсть "фактуальних" положень та обґрунтованість iндуктивних виведень, визначити умови за яких емпiрична гiпотеза чи теорiя визнаються науково прийнятними.

Iндуктивiзм прагне показати, що судження не доведене - тобто є псевдонауковим - а не те, що воно хибне. Науковий прогрес, згiдно з iндуктивiзмом, полягає у розвiнчаннi iррацiональних уявлень, котрi необхiдно видалити з науки i перевести в iсторiю вiрувань (псевдонауки). Справжня наука, на думку iндуктивiстiв, починається з самих останнiх емпiричних даних. Класичний iндуктивiзм представ­­­никiв аналiтичної фiлософiї визнавав ряд фiлософських проблем у якостi наукових тiльки в формулюваннях конкретних фiлософiв: вирiшення Расселом проблеми визначених дескрипцiй [Див.:21. -с.11-27]; Фреге - про сенс i референцiї; Тарського - про iстину [Див.:22.-с.23].

Уявлення про цю методологiю набули найбiльшого поширення серед науковцiв у рiзних колах суспiльства. Так, уся проблематика, що охоплюється поняттям "теорiя множин", по сутi справи, являє собою реалiзацiю настанов iндуктивiзму, який вимагає обов'язкової наяв­­­ностi емпiричної наочностi та здiйснення процедури верифiкацiї. Тобто, спочатку, "множини" мислилися як емпiрична даність, що може бути виявлена кожним математиком за допомогою звичайного абстрагування. Лише парадокси теорiї множин засвiдчили, що ми ви­­­користовуючи поняття "множина" маємо справу з теоретичною конс­­­трукцiєю, а не емпiричною наочнiстю.

Фiлософiя науки iндуктивiзму запропонувала нову схему вiдношен­­­ня суб'єкта i об'єкта пiзнання [Див.:13]. У аристотелiвськiй тра­­­дицiї викладу науки використовувалася схема, що складалася з двох елементiв: об'єктивна дiйснiсть (а) i картина цiєї дiйсностi (в), яку пропонує фiлософ чи представник будь-якої окремої науки. Спи­­­раючись на вчення Аристотеля про єднiсть форм думки i форм буття, обидва елементи узгоджувалися через вчення про iстину як вiдповiднiсть мiж думкою i дiйснiстю. Однак пiд впливом першого позитивiзму, засновником прагматизму Ч.Пiрсом було запропоновано третiй елемент структури: а) об'єктивна дiйснiсть; в) учений; с) знаковi системи, якi вчений створює для викладу своєї картини свiту.

I хоча концепцiя Рудольфа Карнапа i Чарльза Моррiса, за якою наука дослiджує вiдношення мiж фiзичними об'єктами i знаками, або символами, а наслiдком наукового пiзнання є семантичний доробок, лише тимчасово визнавалася домiнантною, нiкому не вдалося спросту­­­вати iдею наукового знання як системи, яка має бути висловлена логiчно правильною мовою i узгодженою з фактами. Особливого зна­­­чення ця iдея набула з переможним поширенням кiбернетики. По вiдношенню до суб'єкта пiзнання, i особливо навчання, виявлення свiту вiдбувається, перш за все, через знакову систему, яку треба навчитися розумiти, використовувати, зробити своєю.

У межах цiєї методологiї вдалося довести, що взаємозв'язки в системi наукового знання можуть розглядатися як предмет емпiрично­­­го аналiзу ("логiчний емпiризм")[Див.:23]. Як виявилося, система знань має власнi унiкальнi особливостi, якi неможливо звести до властивостей матерiальної дiйсностi. Наприклад, на вiдмiну вiд на­­­укових знань дiйснiсть та психодинамiчнi змiни суб'єкта пiзнання не пiдвладнi семантичним та синтаксичним закономiрностям. Отже, закони буття системи знань вiдмiннi вiд законiв природи та психо­­­динамiки. Дане вiдкриття спростовує наївне уявлення, запропоноване ще Аристотелем, про єднiсть форм думки i природи.

Для кожного методологiчного вчення фiлософiї науки iснують ха­­­рактернi приклади. Для iндуктивiзму такими є: кеплерiвське уза­­­гальнення копiтких спостережень Тихо Браге; вiдкриття потiм Ньюто­­­ном закону гравiтацiї шляхом iндуктивного узагальнення кеплерiвсь­­­ких "феноменiв" руху планет; вiдкриття Ампером закону електроди­­­намiки завдяки iндуктивному узагальненню його ж спостережень над властивостями електричного струму. Для iндуктивiста i сучасна хiмiя починається тiльки з експериментiв Лавуаз'є та його "емпiричних пояснень" експериментальних даних.

Iндуктивiстська концепцiя, як це було зазначено в працях I.Ла­­­катоса [Див.:24.-с.82-95;21.-с.322-336], не може запропонувати рацiонального "внутрiшнього" пояснення того, чому саме цi, а не iншi, факти, були вибранi в якостi предмета дослiдження. Для неї це нерацiональна, емпiрична, зовнiшня проблема. Являючи собою "внутрiшню" теорiю рацiональностi, iндуктивiзм суміщається з рiзноманiтними доповнюючими його зовнiшнiми гiпотезами, котрi по­­­яснюють той чи iнший вибiр наукових проблем. Так, наприклад, суміщається з вульгарно-марксистським погляд, що вибiр проблем визначається суспiльною необхiднiстю, i дiйсно, деякi вульгарнi марксисти ототожнюють основнi фази iсторiї науки з основними фаза­­­ми економiчного розвитку. Але вибiр фактiв не повинен обов'язково детермiнуватись соцiальними факторами; вiн може визначатись поза­­­науковим iнтелектуальним впливом. Так само iндуктивiзм суміщається i з такою "зовнiшньою" теорiєю, згiдно котрої вибiр проблем дик­­­тується насамперед вродженою або довiльно вибраною (чи тра­­­дицiйною) теоретичною (або метафiзичною) структурою.

Коли iндуктивiзм стикається з проблемою пояснення того, чому деякi видатнi вченi досить високо оцiнювали метафiзику i чому вони вважали свої вiдкриття важливими з тих причин, котрi з точки зору iндуктивiстської методологiї є зовсiм несуттєвими, то вiн вiдно­­­сить цi проблеми до "мiфологiчної свiдомостi" чи психопатологiї, тобто до iррацiонального.

Сьогоднi настанови методологiї iндуктивiзму використовуються не тiльки в природничих науках. За допомогою вчення "логiчного емпiризму" будь яка система знання у якостi iнформацiйної системи може стати предметом емпiричного дослiдження [Див.:13;25]. Навiть фiлософськi теорiї та концепцiї (витвори мистецтва), як це, нап­­­риклад, демонструють працi Ж.Деррiди, можуть ставати предметом конкретно-наукового емпiричного аналiзу.

Враховуючи, що розглядаючи питання про появу науки принципово неможливо обiйти етапу емпiричних передумов становлення наукової теорiї, iндуктивiзм слiд визнати методологiєю становлення наук, якi вже стали iсторично наявним буттям, а також етапом становлення ще невiдомих нових наук.

2. Конвенцiоналiзм.

Конвенцiоналiзм [Див.:26.-с.46-47] подiляючи знання на емпiрич­­­не i теоретичне вирiзняє як неспiвмiрнi засоби їх здобування. Сто­­­совно емпiричних даних за головну ознаку науковостi визнається до­­­сягнення об'єктивностi. А стосовно теоретичних положень - нау­­­ковiсть визначається тiльки згодою розуму з самим собою (логiчна несуперечливiсть) та фактами; припускається суб'єктивiзм в ор­­­ганiзацiї знання у систему. Для зручностi, конвенцiоналiстське по­­­няття "система наукових знань" позначують термiном "класифiкуюча система", чим пiдкреслюють можливiсть суб'єктивної довiльностi при її утвореннi.

Конвенцiоналiзм припускає можливiсть побудови будь-якої системи класифiкацiї, котра поєднує факти в логiчно самонесуперечне зв'­­­язане цiле. За систему класифiкацiї приймається будь-яка теорiя, що будується згiдно з поняттям "теорiї" - конституює теоретичну єднiсть предмету, властивостi, вiдношення, положення та iн., що складає вiдношення основоположень i наслiдкiв. Згiдно цiєї кон­­­цепцiї, необхiдно якомога довше зберiгати недоторканим центр такої системи класифiкацiї, а коли вторгнення аномалiй створює труднощi, потрiбно просто змiнити або ускладнити її периферiйнi дiлянки. Згiдно з базовими настановами даної методологiї одночасно можуть спiвiснувати рiзнi науковi теорiї, якi несуперечливо узгоджуються з єдиною емпiричною "базою" даних.

Оскiльки вчення про дедукцiю як метод не розгортається у мето­­­дологiю, бо не здатне стати основою аналiзу взаємовiдношення якiсно рiзних методiв, в межах конвенцiалiзму дедуктивiзм вперше пiднiмається до рiвня методологiчних проблем.

Серед головних настанов конвенцiоналiзму особливе значення ма­­­ють "рекурентнi мiркування" А.Пуанкаре та "теза Дюгема-Куайна".

Теза була сформульована французьким фiзиком Дюгемом для вирiшення ряду методологiчних проблем пов'язаних з процесами мате­­­матизацiї теоретичної фiзики. Куайн [10.-с.322-343] поширив зна­­­чення тези Дюгема на теорiю взагалi, як рiзновид наукового знання. Формулювання тези таке: "фiзична теорiя має системний характер, а її окремi положення отримують значення тiльки в контекстi теорiї". За умови дотримання такого положення ми повиннi визнавати, що екс­­­периментальнiй перевiрцi пiдлягають не iзольованi теоретичнi поло­­­ження, а теорiя в цiлому. Отже, теорiя не верифiкується - не подiляється на окремi положення, якi потiм незалежно одне вiд од­­­ного перевiряються експериментально. У випадку встановлення невiдповiдностi передбачень теорiї експериментальним даним немож­­­ливо визначити, яка саме частина або конкретна гiпотеза помилкова. У разi виявлення проблем теорiя може бути скоректована рiзними спо­­­собами, якi визнаються рiвноможливими, а вибiр мiж ними залежить вiд угоди мiж науковцями (конвенцiї).

Iдея iзольованої перевiрки гiпотез має своїм першоначалом iндуктивiстську методологiю, яка визнає наукове формулювання за­­­конiв природи наслiдком узагальнення фактiв. Оскiльки кон­­­венцiалiзм визнає, що мiж емпiричними даними i теорiями зв'язок не завжди безпосереднiй, а має залежнiсть вiд процесу "переходу" бази емпiричних даних у мову символiв цiлої групи гiпотез, тодi вiн визнає неможливiсть вiдокремлення кожної з гiпотез, наприклад, у теоретичнiй фiзицi, вiд iнших теоретичних положень. Факти, у зв'­­­язку з цим, завжди "навантаженi" змiстом який несе теоретична сис­­­тема в цiлому.

Куайн зазначав, що немає наукових положень, якi повнiстю неза­­­лежнi вiд досвiду. Жодна з наукових теорiй, гiпотез не має iмунiтету щодо її верифiкацiї. Однак, верифiкацiя здатна лише ко­­­ректувати теорiю через її окремi положення, отже - бути процедурою збереження теорiї, а не спростування. Перевiрцi та спростуванню в науцi пiдлягає система взаємопов'язаних положень теорiї, а не ок­­­ремi її речення чи гiпотези. Вiд цього залежить стiйкiсть теоре­­­тичних систем при зiткненнi з суперечливими даними досвiду та здатнiсть теорiї до самокорекцiї на ґрунті конвенцiї науковцiв.

Рекурентнi послiдовностi (recurrens - зворотнi) будуються на рiвностi, яка зв'язує мiж собою два чи декiлька сусiднiх члени ря­­­ду чисел, що дозволяє визначати наступний член ряду через попе­­­реднi, вираховувати один за одним наступнi члени послiдовностi, якщо вiдомi попереднi. Встановлення таких послiдовностей дозволяє доводити, що можна здiйснювати зведення будь-яких фундаментальних положень точних наук (математики) до елементарних аксiом. Зразком таких послiдовностей може слугувати аксiоматика Пеано, яка в мовi "природних" термiнiв матиме такий вигляд:

1) нуль є число;

2) наступне за числом є число;

3) декiлька рiзних чисел не може мати одне й те саме наступним;

4) нуль не є наступним нi за яким числом;

5) якщо нулю притаманна яка-небудь властивiсть, а також, якщо вона притаманна будь-якому iншому числу та наступному за ним, тодi ця властивiсть притаманна усiм числам [Див.:27.-с.33].

Цi аксiоми постулюють елементарнi вiдношення мiж термiнами ("нуль", "число", "наступне"), де загальний смисл залишається не змiненим, оскiльки наявнi як незмiннi "первиннi номiналiї", що не можна звести до iнших, бiльш елементарних. П'яте положення, яке являє собою постулювання логiчного дискурсу вiдомого пiд назвою "рекурентне мiркування Пуанкаре" [Див.:28;29], найбiльш яскраво висвiтлює, що логiко-математична "iстина" виявляє лише згоду розу­­­му iз самим собою. Оскiльки конвенцiонально прийнята теорiя лише конституює можливу варiацiю теоретичної єдностi предмету, власти­­­востi, вiдношення та положення, можна визнати, що вона безпосе­­­редньо не змiнює смислу фактуальних даних. Ми маємо справу лише з iнструментально рiзними класифiкацiями, якi можемо подiляти на зручнi, красивi, вдалi чи навпаки.

Жодну класифiкуючу систему конвенцiоналiзм не розглядає як дос­­­товiрно iстинну, а лише як "iстинну за угодою" (або, можливо, навiть нi як iстинну, нi як хибну). Дiйсний прогрес науки є куму­­­лятивним i здiйснюється на мiцному фундаментi "доведених фактiв", змiни ж на теоретичному рiвнi носять лише iнструментальний харак­­­тер. Теоретичний "прогрес" може полягати лише в досягненнi зруч­­­ностi ("простоти"), а не в зростаннi iстинного змiсту, бо iстина можлива лише у формi емпiричних фактiв.

Представники крайньої версiї конвенцiоналiзму (Айдукевич) не вважають обов'язковим дотримуватись навiть власно створеної систе­­­ми, бо будь-яку систему можна вiдкинути, якщо вона стає надмiрно складною i якщо вiдкрита бiльш розвинута система, котра замiнює першу. I епiстемологiчно, i в особливостi логiчно цей варiант кон­­­венцiоналiзму набагато простiший вiд iндуктивiзму, вiн не потребує обґрунтувань iндуктивних виведень.

Важливо вiдзначити вiдношення мiж конвенцiоналiзмом та iнстру­­­менталiзмом [Див.:29;30]. Конвенцiоналiзм спирається на переконан­­­ня, що хибнi припущення можуть мати iстиннi наслiдки i тому хибнi теорiї можуть мати велику прогностичну силу. Конвенцiоналiсти (бiльшiсть з них) ототожнили iстину з її практичними ознаками i приєднались до певного варiанту прагматичної теорiї iстини. Таким варiантом є попперiвська теорiя iстинного змiсту, правдоподiбностi та підтвердження, котра заклала базис фiлософськи конкретного варiанту конвенцiоналiзму.

Еволюцiйний конвенцiоналiзм зародився як фiлософiя бергсонiанс­­­тва, девiзом котрої була свобода волi i творчостi. Вiн не накладає заборон на недовисловленi спекуляцiї i дозволяє побудову кла­­­сифiкуючих систем на основi будь-якої фантастичної iдеї. Крiм то­­­го, конвенцiоналiзм не таврує вiдкинутi системи як ненауковi: вiн вважає бiльшу частину науки еврiстичною, анiж iндуктивiзм.

Методологiчнi мiркування характернi для конвенцiоналiзму буду­­­ють виявлявляючи узагальнюючу класифiкуючу iдею. Здебiльшого вони схожi на наступний приклад: "Якщо ми уявимо собi фактичне зникнен­­­ня сил тяжiння, тодi навiть ця подiя не здатна заперечити закону тяжiння сформульованого I.Ньютоном. Оскiльки закони Ньютона нiчого не розповiдають про iснування тяжiння мас; вони розповiдають про властивостi, якi повиннi мати тiла, якщо iснують сили тяжiння мас."

Для конвенцiоналiстiв головними науковими вiдкриттями є насам­­­перед винаходи нових i бiльш простих класифiкуючих систем. Тому вони постiйно порiвнюють такi системи у вiдношеннi їх простоти: процес ускладнення наукових класифiкуючих систем та їх революцiйна замiна на бiльш простi системи - ось що є основою внутрiшньої iсторiї науки в їх розумiннi. Взiрцевим зразком наукової революцiї внаслiдок цього була для конвенцiоналiстiв копернiканська рево­­­люцiя. Були певнi спроби для доведення, що революцiї Лавуаз'є та Ейнштейна також являють собою замiну складних систем бiльш прости­­­ми.

Вiдмiннiсть методологiї конвенцiоналiзму вiд iндуктивiзму, найбiльш яскраво, виявляє себе у протиставленнi iдеї "домовле­­­ностi" визначальнiй доктринi аналiтичної фiлософiї. Ця доктрина спирається на поняття "пост-фiлософська ера", яке вимагає зведення до емпiричної фактуальностi через редукцiю i верифiкацiю усiх тра­­­дицiйних фiлософських проблем. Аналіз мови стає знаряддям зведення фiлософських проблем до наукового ядра, системи доведень i продов­­­жується доти доки проблеми не будуть знищенi аналiзом. Для кон­­­ценцiоналiстiв такий аналiз є часткова процедура, що не здатна вирiшити головного - дати нове знання (прикладом може слугувати логiка Айдукевича).

Як це було визначено I.Лакатосом [Див.:18.-с.322-336;21. -с.106-135], конвенцiоналiзм, як i iндуктивiзм, не може рацiональ­­­но пояснити, чому певнi факти пiдпадають пiд дослiдження в першу чергу i чому певнi класифікуючи системи аналiзуються ранiше, анiж iншi, тодi коли їх порiвняльнi переваги ще незрозумiлi. Тобто, ця методологiя суміщається з гiпотетично сформульованими концепцiями, що мають екстерналiстське значення.

I, врештi, конвенцiоналiзм, як i iндуктивiзм, часто стикається з проблемою "мiфологiчної свiдомостi". Наприклад, згiдно з кон­­­венцiалiзмом, великi вченi приходять до своїх теорiй "фактично" завдяки "злетовi" своєї уяви. Однак, чому ж тодi вченi стверджують, що вивели свої теорiї з фактiв (наприклад, I.Ньютон)? Тому кон­­­венцiоналiстська конструкцiя науки часто вiдрiзняється вiд реконс­­­трукцiї, "власноручно" здiйснюваної великими вченими.

Вчення про вирiшальну роль iнтелектуальної iнтуїцiї має в цiй методологiї основоположне значення. Прояви iнтуїцiї вбачаються там де розв'язання певної проблеми вiдбувається за умов коли його не­­­можливо було отримати безпосередньо шляхом логiчного висновку з вiдомих засновкiв. Тому iнтуїцiю, як певну iнтелектуальну дiю, безпосередньо протиставляють пропозицiйним формам мiркування. (факти та узагальнення фактiв ”засновки-висновки”). Конвенцiалiсти визнають можливим використання протилежної процедури: узагальнення фактiв визнати засновком для визначення смислiв i значень наявних фактiв, як смислопохiдних вiд теоретичних мiркувань. Оскiльки ця "антиiндуктивна" дiя розуму вiдбувається без попереднього обґрунтування перетворення висновкiв у засновки, вона має характер iнтелектуальної iнтуїцiї. Засновник однiєї з перших логiцистських теорiй математик Льюiс Керрол опублiкував двi вiдомi казки ХХ ст., якi у виглядi спрощених моделей демонструють можливостi iнтелекту­­­альної iнтуїцiї.

Розглядаючи конвенцiональнi пояснення ролi iнтуїцiї в науковому пiзнаннi можна виявити, що iнструментальнiсть конвенцiй не має во­­­люнтарно-суб'єктивiського характеру. Iнтуїцiя як джерело кон­­­венцiональних угод розглядається у виглядi здатностi створювати системно-аналоговий зв'язок мiж попереднiми (традицiйними) i но­­­во-набутими уявленнями, а не як самодостатня трансцендентнiсть. Тлумачення Л.Керролом "силогістики як системи операцiй з роз­­­подiлом заперечень"[31.-c.64] дозволяє обґрунтувати, що фiлософсь­­­ко-онтологiчним змiстом послiдовно-логiчних мiркувань може бути мислимий зв'язок у мислимому свiтi без вiдношення до об'єктивної реальностi.

Зразком демонстрування логiстичностi iнтуїцiї можна визнати вже згаданi вправи англiйського математика Л.Керрола, якi наявнi у дiалозi казкових героїв Алiси з Королевою: - "Я, так довго чекала, що вже впала у вiдчай" - каже Алiса.

-"Отже, тобi вже не треба пити чай" - вiдповiла Королева.

Аналiзуючи даний дiалог бачимо, що ця каламбурна гра слiв зро­­­зумiла, хоча традицiйне означення поняття "вiдчай" у вказаному фрагментi набуло заперечення. Якщо хтось здійснить спробу вивести зро­­­зумiлiсть зв'язку висловлювань Алiси i Королеви використовуючи "Термiнологiчний словник", закони логiки, вiдношення "суб'єкт ­­­предикат" висловлювання, то вона обов'язково буде невдалою. Тра­­­дицiйне означення слiв та похiдне вiд них застосування вiдомих логiчних закономiрностей цей дiалог порушує. Отже, слiд визнати, що джерело його змiсту знаходиться за межами традицiйного лiтера­­­турного досвiду та пов'язаної з ним традицiйної логiчностi вико­­­ристання певних термiнiв. У даному випадку сенс зв'язку висловлю­­­вань неможливо вивести з традицiйно вiдомих означень понять i слiв, бо вiн вперше пропонується для використання. Специфiка цього нового використання полягає у тому, що воно не потребує нових по­­­яснень та обґрунтувань, завдячуючи феномену "самозрозумiлостi". Ця зрозумiлiсть "iнтуїтивно дана". Якщо ми будемо приймати запропоно­­­ване Керролом тлумачення термiнiв, то будемо робити це на пiдставi "мовчазної угоди" (конвенцiї), приймаючи його за зручне та цiкаве.

Аналiз дозволяє зробити висновок, що джерело смисло-наповне­­­ностi цього дiалогу криється у можливостi висловом Королеви визна­­­чити новий сенс попереднiх слiв Алiси. Саме цю властивiсть окремо­­­го уявлення, будувати новi смисло-системи з попереднiх уявлень, конвенцiалiсти називають iнтуїцiєю. На вiдмiну вiд логiчного iнту­­­їтивне виглядає як векторно протилежна розумова процедура. Логiчне визначає вiдношення коли “першi” судження стають засновками до наступних “вторинних” як висновкiв, а iнтуїтивне - коли “вторинне” стає засновком для переосмислення “первинного” у якостi висновку.

Сферою безпосереднього застосування цiєї методологiї складають процеси математизацiї науки. Виникаючи у якостi методологiї мате­­­матизацiї фiзики (Дюгем [Див.:32], Пуанкаре) та перетворення тео­­­ретичної фiзики на самостiйну складову фiзичної науки, кон­­­венцiоналiзм поширився у сферу гуманiтарних наук (мовознавства ­­­Айдукевич, полiтологiї - Поппер, логiки - Куайн).

3. Фальсифiкацiонiзм.

Фальсифiкацiонiзм [Див.:33] виник внаслiдок епiстемологiчної критики iндуктивiзму, яка опиралась на тезу, що обидвi його фунда­­­ментальнi передумови (а саме: що фактуальнi судження можуть бути "виведенi" з фактiв, що iснують обґрунтовані iндуктивнi (iз змiстом, що збiльшується] висновки) самi є недоведеними i навiть хибними.

Завершену фальсифiкацiонiську методологiю запропонував К.Поп­­­пер, який використовуючи обґрунтування принципу "фаллiбiлiзму" розгорнуте Ч.Пiрсом, обгрунтував методологiчну процедуру встанов­­­лення хибностi теорiї на основi використання modus tollens [Див.:25.-с.92-105]. Систематично викладена методологiя фаль­­­сифiкацiонiзму являє собою певний варiант конвенцiоналiзму, голов­­­ною тезою якого є дозвiл приймати за угодою просторово-часовi оди­­­ничнi "базиснi твердження", аксiоматику, означення термiнiв, пос­­­тулати та принципи, а не просторовi унiверсальнi теорiї, що пре­­­тендують на роль "єдиного iстинного вчення". Фальсифiкацiонiзм визнає, що "доля кожної наукової теорiї чи концепцiї завершується її спростуванням". Ця теза вiдповiдає основоположенням фаллiбiлiзму - "теорiя, концепцiя, гiпотеза повинна смiливо ево­­­люцiонувати до свого спростування". Згiдно фальфiкацiонiму, деяка теорiя є науковою лише в тому випадку, коли вона може бути приве­­­деною у зiткнення з яким-небудь базисним твердженням про емпiричний стан речей, i теорiя повинна відкидатись, якщо вона суперечить емпiричнiй перевiрцi прийнятого базисного твердження. Поппер [Див.:34] визначив ще одну умову, яку повинна задовольняти теорiя, щоб рахуватись науковою: вона повинна передбачати факти, котрi є новими, тобто неочiкуваними з точки зору iншого знання. Висунення нефальсифiкованих теорiй або ad hoc гiпотез (якi не дають нових емпiричних передбачень) суперечить науцi як дiяльностi, що забез­­­печує "зростання" знання. Тому, наукова дiяльнiсть полягає в систематичнiй критицi та вiдкиданнi наявних теорiй.

Визначаючи мiсце методологiї фальсифiкацiонiзму в загальному процесi наукового поступу можна обґрунтувати тезу, що ця методо­­­логiя є форма створення розвинутої наукової теорiї.

Iсторично, фальсифiкацiонiзм виникає як спроба вирiшити пробле­­­му визначення "кращої" теорiї серед iснуючої множини кон­­­венцiонально сформульованих. Оскiльки множина таких теорiй, згiдно з принципом рекурентностi, може спиратися на один i той самий "ряд" емпiричних фактiв, епiстемологiчно усi теорiї рiвнозначнi. Тому К.Поппер, визнаючи себе послiдовником деяких iдей Пуанкаре, запропонував процедуру вiдкидання теорiй за допомогою їх система­­­тичного спростування. Як виявилося, iдея спростування теорiї фаль­­­сифiкацiєю стала основоположенням нової методологiї, що визначає умови "росту наукового знання", а не його систематизаторської об­­­робки.

Попперiвська дедуктивна модель наукової критики мiстить тiльки емпiрично фальсифiкованi просторово-часовi унiверсальнi судження (теорiї), вихiднi умови i їх наслiдки. Знаряддям критики є modus ponendo tollens: розрiзнюючий - категоричний висновок, що виникає коли наявна перша посилка у виглядi демаркуючого судження i друга - позитивно визначає один iз членiв демаркуючого судження, чим за­­­перечує другий ("А або В, або С"). Для Поппера аксіоматично обґрунтовані висловлювання "математична теорiя", "фiлософська те­­­орiя", "теорiя логiки" є принципово ненауковими (метафiзичнi), бо являють собою зразок унiверсального судження типу ad hoc, що не фальсифiкується. Останнє важливо пам'ятати оскiльки має поширення точка зору, яка вiдносить його всесвiтньо вiдомого учня математика I.Лакатоса до представникiв фальсифiкацiонiзму. Однак, Лакатос постiйно прагне вийти за межi просторово-часових теорiй.

Фальсифiкацiонiзм в своєму первинному варiантi приймає iндук­­­тивiстське положення - про доведенiсть суджень фактами i про недо­­­веденiсть теорiй. Тому в першому "конвенцiоналiстському" варiантi фальсифiкацiонiзм вимагав деякого (позаметодологiчного) "iндуктив­­­ного принципу" для того, щоб надати епiстемологiчної ваги його рiшенням слiд приймати тi чи iншi "базиснi" твердження як вiдповiднi фактам. Згодом, пiсля розгортання критики iсторицись­­­кого мiфу про спрямованiсть i телеологiчнiсть iсторичних подiй де­­­термiнованих загальними законами, що визначають фiнальний стан, фальсифiкацiя приймається як єдиний демаркатор.

Завершений фальсифiкацiонiзм вiдмовляється вiд аналiзу вiдно­­­шення "факт-теорiя" вважаючи за головний предмет свого дослiдження анти-iндуктивне вiдношення "теорiя-факт", що фiксується поняттям "гiпотетико-дедуктивна теорiя" [Див.:35. -с.26-30].

Взiрцями фальсифiкованих теорiй вважаються теорiї Ньютона, Максвелла, "походження видiв" Дарвiна, формули Релея-Джiнса i Вiна, фiзика Ейнштейна, їх улюбленi приклади вирiшальних експери­­­ментiв - це експеримент Майкельсона-Морлi, експеримент Еддiнгтона, пов'язаний iз затемненням Сонця, та експерименти Люм'єра i Прiнго­­­гейма.

Дж.Агассi [Див.:25.-с.136-154] спробував перетворити фаль­­­сифiкацiонiзм в завершену несуперечливу систему. Зокрема, вiн довiв, що за кожним серйозним експериментальним вiдкриттям стоїть теорiя, котрiй це вiдкриття суперечить; що значення фактуального вiдкриття необхiдно вимiрювати значенням тiєї теорiї, котру воно спростовує. Агассi погоджується з тiєю оцiнкою "вирiшального екс­­­перименту", котру наукове спiвтовариство дає таким фактуальним вiдкриттям, як вiдкриття Гальванi, Ерстеда, Прiстлi, Рентгена та Герца; однак вiн заперечує "мiф" про те, що це були випадковi вiдкриття (як часто кажуть про чотири перших) або вiдкриття, що підтверджують тi чи iншi теорiї (як спочатку думав Герц про своє вiдкриття). Агассi прийшов до висновку: всi п'ять експериментiв були успiшними спростуваннями (фальсифiкацiями) - в деяких випад­­­ках навiть задуманими як спростування - теорiй, котрi науковець прагнув виявити i котрi в бiльшостi випадкiв дiйсно вiн вважав виявленими.

Iнтерналiську iсторiю в розумiннi попперiанцiв легко доповнити екстерналiськими теорiями зовнiшньої iсторiї. Так, Поппер вважав, що (з позитивного боку) /1/ головнi зовнiшнi стимули створення на­­­укових теорiй виходять з ненаукової "метафiзики" i навiть з мiфiв (пiзнiше це було прекрасно проiлюстровано Койре), i що (з негатив­­­ного боку) /2/ факти не являють собою такi зовнiшнi стимули: фак­­­туальнi вiдкриття належать до ряду когнiтивних актiв, вони виника­­­ють як спростування деякої наукової теорiї, i стають помiтними ли­­­ше в тому випадку, коли вступають в конфлiкт з деякими попереднiми очiкуваннями вчених. Обидвi цi тези являють собою нарiжнi каменi епiстемологiї фальсифiкацiонiзму. Пiзнiше П.Фейерабенд розвинув другу тезу, а саме - "швидке збiльшення теорiй може зовнiшнiм чи­­­ном стимулювати внутрiшнiй процес фальсифiкацiй" [26.-с.6.]. Отже, теорiї, якi доповнюють фальсифiкацiонiзм, не повиннi обмежуватись розглядом виключно iнтелектуальних процесiв, що пiзнiше стало ос­­­новою iншої методологiї - iсторизму.

Агассi пiдкреслював, що фальсифiкацiонiзм не в меншiй мiрi, анiж iндуктивiзм, суміщається з вульгарно-марксистським поглядом про вплив зовнiшнiх факторiв на науковий прогрес. тдина вiдмiннiсть у цьому вiдношеннi мiж iндуктивiзмом та фаль­­­сифiкацiонiзмом полягає в тому, що для першого "зовнiшня" екстер­­­налiська iсторiя повинна пояснити вiдкриття фактiв, тодi як для другого вона повинна пояснити винахiд теорiй.

Мiфологiчна свiдомiсть створює ряд окремих проблем для фаль­­­сифiкацiонiзму. Наприклад, чому деякi вченi вважають вирiшальнi експерименти скорiше позитивними та верифiкацiйними, анiж негатив­­­ними i фальсифiкацiйними? Поппер для вирiшення цих проблем розро­­­бив концепцiю "трьох свiтiв", що пояснює вiдмiннiсть об'єктивно­­­го знання (в його "третьому свiтi") i перекручених вiдображень ць­­­ого знання в iндивiдуальнiй свiдомостi.

Навiть приймаючи фаллiбiлiстичне тлумачення науки як безперерв­­­ного процесу росту знання (перманентний рух вiд пояснення до пояс­­­нення, вiд гiпотези до гiпотези, вiд проблеми до проблеми) немож­­­ливо уникнути питання про роль доведення в науцi. Так, якщо розг­­­лядати фальсифiкацiю як джерело науковостi, тодi треба доводити, що ми взагалi здатнi щось остаточно фальсифiкувати (довести факт спростування). Потреба у здiйсненнi такого доведення викликана постiйною загрозою вiчного регресу дурної нескiнченостi, що ство­­­рює умови для сумнiву в наявностi самого факту iснування самодос­­­татньої фальсифiкацiї, як це було виголошено I.Лакатосом [Див.:33]. Проблема доведення найслабкiший пункт цiєї методологiї. Заперечити фальсифiкацiонiзм як принципово помилкову версiю ми не маємо права, бо достатньо звернутися до прискiпливого методо­­­логiчного аналiзу становлення бiологiчної науки проведеного в книзi В.С.Крисаченка "Людина i бiосфера"(1998), щоб побачити, що вiдкриття знаменитої теорiї "Походження видiв" Чарльза Дарвiна вiдбувалося через послiдовне “фаллiбiлiстичне” спростування те­­­орiй: "вiд першої до п'ятої".

Зазначимо, що фальсифiкацiонiзм набув широкого поширення в соцiологiчних дослiдженнях, якi вимагають обов'язкового обґрунтування "вибірки" збору емпiричної iнформацiї у виглядi гiпотези. У цiлому, головною сферою застосування даної методологiї можна визнати проблеми технiчного впровадження наслiдкiв фундаментальних наукових дослiджень, що охоплюється поняттями "прикладнi науки", "технiчнi науки", "iнженернi науки". Таким чином, стаючи науково сформованою формою технологiчного використання наукового знання методологiя фальсифiкацiонiзму може розглядатися у якостi засобу творення розвинутої наукової теорiї.

Також слiд зауважити, що становлення розвинутих наукових теорiй на основi використання принципу фаллiбiлiзму та процедури фаль­­­сифiкацiї мають своєю родовою передумовою унiверсальнi судження типу ad hoc, що можуть формуватися через безпосереднє використання методологiї iндуктивiзма та класичного конвенцiоналiзма.

4. Iсторизм.

Iсторизм [Див.:17;33;36;37] як методологiя був створений на кiнцi 50-х рокiв ХХ ст. для вирiшення проблем пов'язаних з аналiзом вiдношень мiж рiзними системами теорiй.

Визначаючи мiсце методологiї iсторизму в загальному процесi на­­­укового поступу можна обґрунтувати тезу, що ця методологiя є форма створення структурно самовизначеної розвинутої науки.

Iсторизм запозичує у конвенцiоналiзма дозвiл рацiонально прий­­­мати за згодою не тiльки просторово-часовi одиничнi "фактуальнi тверження", а також i просторово-часовi унiверсальнi теорiї. Об'­­­єктом i предметом даної методологiї становлять не iзольована те­­­орiя чи сукупнiсть теорiй, а їх системи, що iнодi, наприклад, на­­­зивають: "наукою", "парадигмою", "науковою школою", "напрямком", "дослiдницькою програмою" та т.п. з конвенцiонально прийнятим (i тому згiдно до заздалегiдь вибраних рiшень, розробленого плану) "неспростовним" ядром, яке визначає проблеми для наукового вирiшення, прийнятнi засоби їх вирiшення, видiляє захиснi до­­­помiжнi гiпотези, передбачає можливi фальсифiкацiї i переможно пе­­­ретворює їх в підтверджуючі приклади.

Якщо в лiтературi, яка розглядає проблеми фiлософiї науки по­­­няття "iндукцiя", "дедукцiя", "конвенцiя" та "фальсифiкацiя" (у розумiннi, яке було запропоноване К.Поппером) як окремi методичнi процедури вже набули усталено характеру, то поняття "метод iсто­­­ризму" не має поширеного вжитку. Здебiльшого, методологiю iсториз­­­му розумiють як звернення фiлософiв науки iсторичної школи до iсторiї науки як предмету методологiчного дослiдження.

Вiдкриття методу "iсторизму" належить Томасу Семюелу Ку­­­ну [Див.:25.-с.61-82]. Вiн, розглядаючи процеси парадигмальних змiн через порiвняння "нормальної" та "революцiйної" науки, аналiз вiдмiнностей способiв дiяльностi рiзних наукових товариств, вия­­­вив, що iсторизм може розглядатися у виглядi процедури та викону­­­вати функцiю методу.

У книзi "Структура наукових революцiй" [Див.:17] зазначено, що в процесi революцiйних змiн у науцi важливу функцiю виконують психо­­­динамiчнi iррацiональнi елементи, якi вiн називає "гештальт-перек­­­люченнями". Суб'єктом гештальту є особистiсть, що всупереч устале­­­ним науковим традицiям пропонує уявлення, яке заперечують ряд роз­­­повсюджених наукових переконань як анахронiзми.

У свою чергу, в працях Iмре Лакатоса [Див.:18.-с.323-336; 25.-с.106-135] було показано, що нi генiальнiсть яскравих особис­­­тостей, нi еврiстичнiсть та зручнiсть нового знання не стають вирiшальними аргументами для наукового товариства у процесi виз­­­нання новацiї, бо бiльшiсть учених завжди є частка конкретної нау­­­кової школи, яка дотримується "своїх" "загальноприйнятих" уяв­­­лень. Новi уявлення просто не розумiються, а тому не сприймаються абсолютною бiльшiстю (в цьому нерозумiннi немає нiчого дивного). А оскiльки пропонується нове, яке заперечує опрацьовану систему уяв­­­лень, тодi воно для традицiйно налаштованого мислення є "антинау­­­кове" - за межами здорового глузду (у значеннi Дж.Е.Мура [Див.:10-с.130-154]).

Визначення процесу, за допомогою якого реально знiмається вка­­­зана проблема, вдалося зробити Т.Куну через аналiз процесiв вiдновлення наукових кадрiв певної наукової школи. Безпосередньо онтологiчно методологiчну функцiю, як визначив Кун, виконують пiдручники та посiбники (з фiзики, математики, хiмiї та тощо), якi створюються вiдповiдними науковцями, що завжди мають власнi нау­­­ковi уявлення. Написання навчального посiбника супроводжується ди­­­дактичною обробкою iсторiї науки окремим ученим (найчастiше не­­­усвiдомлено). Оскiльки кожен пiдручник є систематизований виклад вiд "простого" до "сучасного" надбань певної галузi пiзнання, тодi "сучаснi" уявлення автора повиннi несуперечливо вкладатися у за­­­гальнонауковий iсторичний здобуток. У виглядi пiдручника iсторiя, вiдабстрагована вiд хронотопностi iсторичної емпiрiї, стає реально "дiючим" методом не тiльки рацiонального єднання нових наукових уявлень з попереднiми у несуперечливу систему, а й методом форму­­­вання нової парадигми, нової наукової школи, нового товариства од­­­нодумцiв. У цiєї методологiї методи дедукцiя, iндукцiя знаходяться у логiчному пiдпорядкуваннi новiй класифiкуючий системi (кон­­­венцiя) та методу фальсифiкацiї, як засобу обґрунтування науко­­­востi нової конвенцiї.

На вiдмiну вiд методологiчного фальсифiкацiонiзма, для iсториз­­­му вихiдним пунктом є не встановлення гiпотези, котра фаль­­­сифiкується (а отже - логiчно несуперечлива), а визначення методо­­­логiчного принципу свiдомої систематизацiї наукових знань для вирiшення конкретних наукових проблем: парадигми чи дисциплiнарної матрицi (Кун), дослiдницької програми (Лакатос), концептуальної змiни (Тулмiн), полiферацiї та теоретичної впертостi (Фейєрабенд). Iсторизм виявляє, що проста фальсифiкацiя (у попперiвському ро­­­зумiннi) не приводить до остаточного вiдкидання вiдповiдного твердження. Таким чином зникають великi негативнi вирiшальнi експери­­­менти Поппера як засоби остаточного встановлення найбiльш близької до iстини теорiї. За Поппером, вирiшальний експеримент описується деяким прийнятим базисним твердженням, несумiсним з теорiєю, згiдно ж методологiї iсторизму - нiяке прийняте ним базисне твердження са­­­мо по собi не дає вченому права вiдкидати теорiю. Такий конфлiкт може породжувати проблему (бiльш-менш важливу), але нi за яких умов не може вирiшити її. Тому попперiвська модель "пропозицiй та спростувань" спирається на думку, що за висуненням пробної гiпоте­­­зи слiдує експеримент, який показує її хибнiсть. Iсторизм же виз­­­нає, що для системи теорiй (науки) жоден експеримент не є вирiшальним в той момент, коли вiн проводиться, а тому "зростан­­­ня" наукового знання вiдбувається як слiдування варiацiй теорiї одного роду. Цi родовi особливостi науки формуються саме за допо­­­могою iсторизму, який зобов'язує науковцiв неусвiдомлено ставати на позицiї саморефлексiї у процесi обґрунтування iсторiєю своїх особистих наукових уявлень. Отже написання нормального пiдручника обов'язково перетворює науковця у фiлософа науки, що дотримується певної методологiї.

На вiдмiну вiд iндуктивiзму, iсторизм визнає, що теоретична на­­­ука прогресуюча (та, що має майбутнє) тiльки тодi, коли емпiрично­­­му ростовi передує її теоретичний рiст, тобто коли вона може пе­­­редбачати новi факти. I навпаки - теорiя регресує, якщо її теоре­­­тичне зростання вiдстає вiд її емпiричного, тобто якщо вона дає тiльки запiзнiлi пояснення або випадкових (непередбачених) вiдкриттiв, або фактiв, передбачуваних та вiдкритих носiями конку­­­руючих теорiй. Якщо певна наукова школа чи традицiя (парадигма, концепцiя, дослiдницька програма) прогресивно пояснює бiльше, анiж конкуруючi, то вона витiсняє їх i останнi можуть бути вiдкинутi.

У межах парадигми, теми, дослiдницької програми - деяка теорiя може бути замiнена на кращу теорiю, тобто таку, котра пропонує узагальнення бiльшої кiлькостi емпiричних даних, анiж її поперед­­­ниця, частина якого в подальшому підтверджується. Таким чином, по­­­ряд iз використанням принципу фальсифiкацiї, iсторизм визнає, що науковий прогрес виражається скорiше прикладами верифiкацiї додат­­­кового змiсту теорiї, а не тiльки фальсифiкуючими прикладами. Емпiрична "фальсифiкацiя" i реальна "вiдмова" вiд вже створеної теорiї розглядаються у якостi незалежних подiй.

Так, за допомогою вчення про дослiдницькi програми як теорiю наукової рацiональностi, iсторизм свiдомо доповнює iнтерналiськi принципи екстерналiськими, оскiльки, ця методологiя проводить вiдрефлексовану демаркацiйну лiнiю мiж зовнiшньою i внутрiшньою iсторiєю [Див.:18.-с.322-336]. Бiльш того, це вважається єдиним по­­­ясненням рiзної швидкостi розвитку рiзних парадигм, концептуальних зрушень чи дослiдницьких програм.

В фiлософськiй лiтературi набула поширення мiфологiзована версiя тлумачення концепцiї "методологiчного анархiзму" П.Фейєра­­­бенда та двух його принципiв: "полiферацiї теорiй"; "неспiвмiрностi теорiй". У рiзних її варiацiях не помiчають, що Фейєрабенд доводить безпiдставнiсть iлюзiй про можливiсть iснуван­­­ня "когнiтивно єдиної науки", а його принципи становлять методо­­­логiчне обґрунтування та рацiональне пояснення процесу "подiлу" наук. Так, "фiзика ядра" неспiвмiрна з "фiзикою класичної ме­­­ханiки", хоча обидвi цi науки є наслiдок "полiферацiї" "єдиної фiзики". Ця концепцiя важлива тим, що вона спростовує уявлення, яке криється за поняттям "диференцiацiя науки". Останнє поняття вимагає обов’язкового вiрування в iснування єдиної науки, що не вiдбувається при використаннi поняття "полiферецiя". Згiдно з по­­­няттям "полiферацiя" "єдина Наука" можлива лише у виглядi соцiального iнституту; як "екстернальний", а не когнiтивний фе­­­номен.

Виходячи з того, що в методологiчному анархiзмi полiферацiя розглядається у зв'язку з фактами iгнорування "наявних" методо­­­логiчних норм i правил, рiзнi дослiдники творчостi П.Фейєрабенда роблять висновок про його концепцiю як про пропаганду суцiльного iррацiоналiзму. Однак, нiхто не знайде у П.Фейєрабенда тези про заперечення логiко-математичних процедур пiзнання, а вiдповiдно ­­­здатностi розуму бути у злагодi iз самим собою [Див.:18. -с.419-470]. Таким чином безперечним досягненням фiлософiї методо­­­логiчного анархiзму слiд визнати змiстовне загострення проблеми взаємовiдношення iнтерналiської i екстерналiської iсторiї науки.

За сферу застосування методологiї iсторизму здебiльшого визна­­­ють процеси свiдомого формування наук, що спочатку почали вiдбува­­­тися у зв’язку з мiлiтаризацiєю фундаментальних дослiджень, а сь­­­огоднi - загальним розповсюдженням конкретних видiв науково-пiзна­­­вальної дiяльностi вiд традицiйних сфер життєдiяльностi людностi до нових, вiд одних груп людей чи країн до iнших: виникненням нау­­­кових спiльнот поєднаних парадигмами, науково-дослiдницькими прог­­­рамами, концептуальними змiнами. Аналiз iсторичного поступу тiєї чи iншої науки дозволяє виявляти, наприклад, структурування науки на рiзнi програми, що мають чiтко окреслене "жорстке ядро", визна­­­чити багатоманiтнiсть окремих парадигм . Так, у книгах Л.А.Солов'я та О.I.Кедровського (1980-1988) вирiзняється п'ять програм обґрунтування математики. А в книзi В.С.Крисаченка "Людина i бiосфе­­­ра"(1998) визначено вiдмiнностi шiстнадцяти програм бiологiчного пiзнання. У книзi В.С.Лук'янця, А.М.Кравченка, Н.А. Гудкова "Фiзи­­­ко-математичне пiзнання: природа, основи, динамiка" вирiзнено шiсть iсторично сформованих парадигм фiзики.

Використана література

1. Конт О. Дух положительной философии. -СПб.,1910.

2. Уэвелл В. История индуктивных наук в 3-х тт. -Т.1. -СПб., 1897.

3. Тюхтин В.С. Диалектико-материалистический принцип отражения и творческий характер познания // Творческая природа научного поз­­­нания. -М.,1984. -с.15-26.

4. Спенсер Г. Происхождение науки. -СПб., 1898.

5. Ебер М. Прагматизм, дослiдження його рiзних форм. -К.,1995.

6. Джемс В. Прагматизм. -К.,1995.

7. Дьюи Дж. Психология и педагогика мышления. - М., 1915.

8. Карнап Р. Философские основания физики. Введение в философию науки. - М., 1971.

9. Carnap R. The Methodological Character of Theoretical Concepts//Minnesota Studies in the Philosophy of Science. -Minneapolis,1956.

10. Карнап Р. Значение и необходимость. - М., 1959.

11. Тарский А. Введение в логику и методологию дедуктивных на­­­ук. - М., 1948.

12. Weiberg J. Review of Studia Philosophica, v.I // The Philosophical Review, v.XLVII.

13. Авенариус Р. Критика чистого опыта. Т.1,2. - М., 1907-08.

14. Мах Э. Познание и заблуждение. Очерки по психологии иссле­­­дования. -М.,1909.

15. Мах Э. Анализ ощущений и отношение физического к психичес­­­кому. -М.,1908.

16. Рассел Б. Человеческое познание, его сфера и границы. - М., 1957.

17. Витгенштейн Л. Логико-философский трактат. - М., 1958.

18. Шлик М. О фундаменте познания//Аналитическая философия: Избранные тексты. -М.,1993. -с.33-50.

19. Куайн У. Вещи и их место в теориях//Аналитическая филосо­­­фия: Становление и развитие. -М.,1998. -с.322-342.

20. Конт О. Курс положительной философии в 3-х тт. -Т.1. -СПб., 1899.

21. Милль Дж.С. Система логики силлогистической и индуктивной. -СПб.,1914.

22. Рутковский Л.В. Критика методов индуктивного доказательст­­­ва//Избранные труды русских логиков ХIХ века/Составитель Н.И.Кон­­­даков.-М.:Из-во АН СССР,1956.

23. Хилл Т.И. Современные теории познания. -М.,1965.

WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я тут навчаюсь



Загрузить файл

Похожие страницы:

  1. Техніка з точки зору філософії

    Курсовая работа >> Философия
    ... осмислeння. Бiльш того, фiлософiя розглядалася як частина "царства духу", що ... графiки, i рeальностi матeрiальних об'єктiв. Про вiртуалiзацiю стосовно суспiльства ... Энциклопeдия., 1997. 2. Орeшников И.М. Философия науки и тeхники. Уфа.: Издатeльство УГНТУ, ...
  2. Філософія України другої половини ХІХ - поч. ХХ ст

    Курсовая работа >> Философия
    ... ї як науки про норми людської життєдiяльностi (норми мислення, буття i поведiнки). Фiлософiя відрiзня ... ) до механiстичного свiтоспоглядання, холодний безособовий об’єктивiзм якого є, на його думку, свiдченням ...
  3. Гештальтпсихологія: сутність та розвиток

    Реферат >> Психология
    ... Вольтер Франсуа Марі Аруе 2.3 Фiлософiя Д.Дiдро 2.4 Фiлософiя Голбаха ВИСНОВОК Вкоритсана лiтература Вступ ... на точну науку типу фізики.[3,86]. Келлер, тлумачивши інтелект як поведі ... вичерпне пізнання природи неможливе. Природу як об' єкт пізнання Дідро уподі ...
  4. Сучасна філософська антропологія. Основні школи і проблеми

    Реферат >> Философия
    ... вимірах – як об'єктивний, природно-історичний процес і як соціокультурна ... їх дій. Сучасна екзистенцiальна фiлософiя розглядає екзистенцію як буття до смертi. ... («Проблемы мышления в современной науке»-М., 1964), авторами якої стали П.В.Копнін, Л.С.Горбатова ...
  5. Народний демократ Т Г Шевченко Кирило Мефодіївське товариство

    Реферат >> Исторические личности
    ... середини XIX столiття, в якому поставало i утверджувалося нове, ... музика, живопис доби барокко, фiлософiя i релiгiйно-полемiчна лiтература, ... нагадати про її вселюдський обов'язок перед своєю ... // Зб. праць XV наук. Шевченкiвської конференцiї.—Одеса, ...

Хочу больше похожих работ...

Generated in 0.0017168521881104