Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

Философия->Реферат
Философия изучает всеобщее, или наиболее общее, то есть такие свойства и отношения вещей, которые проявляются везде и всегда Например, причина и следс...полностью>>
Философия->Реферат
Первым, кто употребил слово «философ», был, вероятно, Пифагор. По преданию правитель города Флиунта спросил его, кто он такой. Пифагор ответил: «Филос...полностью>>
Философия->Контрольная работа
Философия - это такая система понимания и объяснения мира и места человека в нем, которая опирается на науку, конкретизируется и развивается вместе с ...полностью>>
Философия->Контрольная работа
Среди философов XVIII века одним из выдающихся является выходец из Украины Григорий Саввич Сковорода (1722—1794) Сковорода учился в Киево-Могилянской ...полностью>>

Главная > Шпаргалка >Философия

Сохрани ссылку в одной из сетей:

ТЕМА: Філософія, її проблеми та функції

Содержание

1. Основні проблеми філософії. Специфіка філософського знання

2. Світогляд, його суть і структура

3. Історичні типи світогляду: міфологія, релігія, філософія

4. Суспільні функції філософії

Тема: Антична філософія

Тема: Філософія Середньовіччя, її особливості

Тема: Філософські ідеї в культурі Київської Русі

Тема: Західноєвропейська філософія епохи Відродження

Тема: Західноєвропейська філософія Нового часу

Тема: Києво-Могилянська академія і філософія Просвітництва

Тема: Німецька класична філософія

Тема: Виникнення і розвиток некласичних філософських вчень (ХІХ-ХХ ст)

Тема: Українська філософія XIX - початку XX століть

Тема: Філософське розуміння світу

Тема: Діалектика та її альтернативи. Концепція розвитку

Тема: Проблема людини в філософії

Тема: Практика

Тема: Свідомість

Тема: Філософське розуміння суспільства

Тема: Суспільство як система, що розвивається

Тема: Суспільство і особистість

Тема: Пізнання

Тема: Культура, цінності, творчість

1. Основні проблеми філософії. Специфіка філософського знання

Філософське знання має свою специфіку, яка докорінно відрізняє його від конкретно-наукового знання. Річ у тім, що коли наукове знання на певному етапі історичного розвитку є точним, однозначним і тому загальноприйнятим для всіх людей, то філософське знання є поліфонічним,, плюралістичним. Це означає, що на одні і ті ж самі питання в різних філософських школах даються різні (неоднакові) відповіді, які, що суттєво важливо, мають рівноцінне значення. Інакше кажучи,, в філософії не існує однозначних і загальноприйнятих положень. Саме тому філософія є особливим видом знання; це "софійне" знання, зрозуміле як мудрість. Про це свідчить і значення терміну філософія - від грецьких слів філео - любов і Софія - мудрість (любов до мудрості).

До найважливіших проблем філософії відносяться такі:

хто така людина і яке місце займає вона в світі?

яка природа світу, Космосу? В чому полягають причина і основа його існування? Чи є взагалі якісь зовнішні підстави існування Всесвіту, чи він, є самодостатнім і не потребує для свого буття ніяких зовнішніх сил?

в чому полягає сенс людського життя і людства в цілому? Ї чи існуї цей сенс взагалі?

в чому суть людського щастя? І як, якими шляхами і засобами людина може стати щасливою?

як слід розуміти добро і зло? Яка їх роль в житті індивіда і людських спільнот?

людина і доля. Чи вільна істота людина, чи над нею панує фатум, доля? Чи визначено її життєвий шлях заздалегідь, чи ні?

На ці та цілий ряд інших питань неможливо дати однозначні і вичерпні відповіді, і тому кожне нове покоління людей пробує відшукати своє власне тлумачення цих життєвосмислових проблем людського існування.

2. Світогляд, його суть і структура

Світогляд - це сукупність узагальнених уявлень про світ, переконань та ідеалів, знань і почуттів, оцінок, через призму яких людина відноситься до дійсності, до інших людей і самої себе. Cвітогляд людини має інтегративний, цілісний характер, а не є простою сумою його складових частин. Разом з тим світогляд не є чимось аморфним, безструктурним: в ньому виділяються відносно самостійні компоненти. До найважливіших з них відносяться: знання, цінності, почуття, переконання, оцінка минулого і віра в майбутнє, воля.

Знання - це ідеальне відображення дійсності в свідомості людини. Слід зауважити, що у світогляд входять не, всі і не будь-які знання, а лише ті, які є життєвоважливими для людини., Цінності - позитивне або негативне відношення до явищ оточуючого світу, яке грунтується на потребах та інтересах людей, культурі певного соціуму.

Почуття - емоційно-чуттєве переживання людиною явищ природи, дій і вчинків інших людей і своїх власних дій.

Переконання - інтелектуально-емоційна позитивна оцінка певних ідеалів, норм, дій і вчинків, на які людина орієнтується у своєму житті.

Оцінка минулого і віра в майбутнє теж входять в структуру світогляду. Людина живе не лише в "тепер", яке є миттєвістю, а й проектує своє майбутнє, а також оцінює минуле.

Воля - психологічна здатність людини підпорядковувати свою діяльність, вчинки свідомо поставленим цілям. Воля - це серцевина особистості, те, що робить людину особистістю.

В структуру світогляду варто включити і самосвідомість. Це - один із найістотніших компонентів свідомості, який полягає в усвідомленні себе в якості суб'єкта практичної і пізнавальної діяльності, в оцінці своїх дій, потреб і інтересів, своїх почуттів, думок, мотивів поведінки та ідеалів, свого становища в природному і соціальному середовищі.

Ще раз хочемо наголосити на тому, що світогляд, як і свідомість загалом, має цілісний характер і тому всі структурні елементи світогляду взаємопов'язані між собою і взаємовпливають один на одного.

3. Історичні типи світогляду: міфологія, релігія, філософія

Світогляд має історичний характер. Це означає, що індивідуальний світогляд змінюється на протязі життя окремої людини, а суспільний світогляд еволюціонує з поступом людства.

На протязі історії людської цивілізації сформувалися три типи світогляду: міфологія, релігія і філософія.

Міфологія (від грецького "міф" - переказ, оповідь і "логос" - вчення) - це такий спосіб розуміння природних і суспільних явищ, що полягає в одухотворенні і персоніфікації цих явищ, наділенні їх людськими за характером, але фантастично розвиненими і спотвореними властивостями. Міфологія є універсальним типом світогляду первісних суспільств; всі етноси своїм першим світоглядом мають міфологію. Для філософського осмислення міфологічного світогляду важливо звернути увагу на:

1) тематику міфів, яка охоплює світоглядні проблеми;

2) на ідентичність цієї тематики у різних народів.

Релігія (від. лат. це - набожність, святиня) - така форма світогляду, в якій присвоєння людиною світу здійснюється через його подвоєння на земний і небесний, потойбічний і поцейбічний, грішний і сакральний. Принципово важливо уяснити, що найважливішою ознакою релігії є існування надприродної істоти - Бога. Тому суттю релігійного світогляду є віра в Бога. При вивченні особливостей зазначеного типу світогляду варто мати на увазі, що сучасні світові релігії виникають внаслідок тривалого розвитку попередніх релігійних уявлень (тотемізму, анімізму, язичництва).

Основна відмінність філософського світ огляду від міфологічного і релігійного полягає в тому, що він складає лише ядро світогляду, тоді як релігія і міфологія повністю співпадають з відповідним світоглядом.

Варто також зазначити, що світогляд у певній своїй формі притаманний будь-якому суспільству і будь-якій людині. Причому формування вищого типу світогляду не приводить до повного зникнення попередніх його форм: вони співіснують, хоча історично попередній тип світогляду й відсувається на задній план і виконує підпорядковуючу роль в порівнянні з домінуючою формою. Так, міфологія не зникає з утворенням релігії і філософії і почасти виконує в першій з них чи не найголовнішу роль. Відомо, наприклад, наскільки міфологічним був світогляд радянських людей стосовно проблем "світлого майбутнього", ролі вождів в його створенні і у відношенні до власного народу. Це ж стосується, хоча і в меншій мірі, й інших сучасних суспільств.

4. Суспільні функції філософії

Філософія як сфера духовної культури виконує певні соціальні функції. Найважливішими з них є світоглядна і методологічна. Світоглядна функція філософії виявляється в тому, що вона осмислює й обґрунтовує світоглядні ідеали, накреслює стратегію їх досягнення. У філософії відбувається рефлексія світоглядних проблем, виробляється понятійний інструментарій для аналізу і порівняння різних світоглядів, для обгрунтування переваг одного світогляду над іншим.

Прагнення обгрунтувати різні концепції, ідеали ставлення до світу потребує різних філософських підходів. Припустимо, релігійне і матеріалістичне відношення до світу виходять з принципово протилежних засад. Проте порівняння і обгрунтування неоднакових підходів до світу здійснюється за допомогою загальних законів мислення, що й дає філософії можливість виконувати світоглядну функцію.

Методологічна функція - виявляється передусім в тому, що філософія виробляє загальні принципи і норми пізнавальної діяльності. Однак методологічна функція не зводиться до методології пізнання: у ній йдеться про стратегічний рівень методології людської діяльності в цілому. Філософія повинна зіставити й оцінити різні засоби цієї діяльності, вказати найбільш оптимальні з них.

Тема: Антична філософія

1. Загальна характеристика античної філософії.

Антична філософія, тобто філософія стародавніх греків і римлян, зародилася у VI ст. до н. е. у Греції і проіснувала до VI н. е. Саме тут виробляється той стиль філософствування і та проблематика, яка визначила подальший розвиток любомудрості на європейському континенті. Мислителі давньої Греції ввели у філософію і культуру загалом поняття "логос" як розумного упорядковуючого космічного начала, яке згодом переростає в таку рису менталітету західноєвропейського етносу як раціоналізм.

Філософія античного світу виростає із міфології та епосу греків, що відбилося на її розвитку. Основні характерні риси філософії цього періоду такі:

наявність в ній значної кількості міфологічних та епічних образів;

присутність елементів антропоморфізму;

наївний пантеїзм тобто ототожнення богів з силами природи;

пов'язування природних процесів з моральною проблематикою і оцінка їх в категоріях "добра", "зла", "справедливості", "блага" і т. п.

в цій філософії основна увага звертається на пошуки першоначала всього існуючого, що пізніше в новоєвропейській філософії постане як проблема субстанції.

У розвитку античної філософії можна виділити три основні періоди. Перший етап визначається як досократівський (УІІ-УІ ст. до н. е.). В центр уваги виноситься проблема походження та структури Космосу, питання про сутність світу, про першооснову всього існуючого.

Другий період (У-ІУ ст. до н. е.) визначається як класичний. Головну проблему філософія вбачає в пізнанні людини, людської свідомості, поведінки, людських пізнавальних можливостей. Цей період ь вершиною в розвитку грецької демократії філософії, мистецтва.

Третій період (кін. IV ст. до н. е. - УІ ст. - н. е) називають елліністичним. Це був час кризи рабовласницького суспільства, період економічного і культурного занепаду. Особливий інтерес в - філософії проявляється до проблем морально-етичного плану.

2. Досократична філософія.

При вивченні досократичної філософії доцільно виділити дві школи: мілетську і елеатську.

Засновником мілетської школи був Фалес (УІІ-УІ ст.д.од. е), а його послідовниками Анаксімандр, Анаксімен, Геракліт. Основну увагу представники цієї течії зосередили на пошуках тієї першооснови, з якої виникають всі конкретні предмети і явища. Речі є чимось тимчасовим; вони виникають і зникають, а їх основа є вічною, існуючою завжди. Фалес вбачав таку першооснову у воді, Анаксімандр вважав, що нею є невизначене начало, яке він назвав "апейрон", Геракліт прийняв за першооснову космічний вогонь.

Якщо представники мілетської школи клали в основу світу якусь матеріальну стихію (воду, вогонь і т.д.), то в елеатській філософії перше виділяється в якості такої основи неконкретне і нематеріальне начало, яке позначається поняттям "буття".

Найбільш випукло ідеї цієї філософії були розроблені Парменідом (УІ-У ст. до н. е) і Зеконом (V ст. до н. е.). Парменід поділяє світ на істинний і не-істинний. Істинним є буття, оскільки воно вічне і незмінне, завжди тотожне самому собі. Світ конкретних речей є неістинним буттям, адже речі постійно змінюються, сьогодні вони інакші, ніж вчора, а завтра і зовсім зникають. Логічне обгрунтування висновків Парменіда спробував дати Зенон. В результаті своїх досліджень він відкрив суперечливі характеристики руху, простору і часу. Відомі апорії (труднощі, безвихідні ситуації) Зенона, зокрема такі як "Ахіл і черепаха", "Стадіон", "Стріла", "Дихотомія" та інші. Своїми апоріями Зенон зафіксував об'єктивну суперечливість руху і труднощі його логічного обгрунтування.

Одним з відомих представників античної натурфілософії був Демокріт (V ст. до н. е.). Він також намагався розв'язати питання про можливість руху. Для цього він запровадив іншу, ніж у елеатів, Передумову: існує не тільки буття, але й небуття. При цьому він уявляв буття як атоми, а небуття як порожнечу.

Наш зір заважає нам бачити першоначало - атоми - тверді і гранично малі згустки матерії, які осягаються лише розумом і відрізняються неподільністю, формою, величиною і порядком розміщення. Оскільки між атомами існує порожнеча, можливий рух. Таким чином, якщо у елеатів сутність світу є єдина і незмінна субстанція, то у атомістів - множинна і рухома.

Немає ніякої надприродної сили, яка управляє атомами і світом в цілому. У світі діють тільки механічні закони. Розуміння світобудови, яке запропонував Демокріт, виявилося найпослідовнішим матеріалістичним вченням, яке тільки знала антична думка.

3. Класичний період розвитку античної філософії.

Якщо в центрі увага досократичних шкіл був Космос, Всесвіт, то Сократ головну проблему філософії вбачає в пізнанні людини.1 вся післясократівська філософія спрямована на вивчення людини, її життя. Тому-то вчення Сократа є вододілом у розвитку античної філософської думки.

Сократ (У-ІУ ст. до н. е.) висуває думку про те, що істинним світам людини Б її внутрішній світ. Пізнання цього світу. здійснюється не чуттєвістю, а розумом, раціональністю. Він вважає, що в багатьох своїх характеристиках люди однакові, тому пізнання однієї людини дає знання про людей і світ в цілому. "Людино, пізнай саму себе, ти пізнаєш увесь світ" - таке філософське кредо Сократа.

Сократ не залишив після себе філософських трактатів, бо принципово нічого не писав, вважаючи своїм головним завданням - навчити людей мислити за допомогою дискусій і бесід. Про його погляди ми знаємо з праць його учнів, зокрема Платона.

Сократ доводив, що в людській свідомості є і суб'єктивний, і Об'єктивний зміст, тобто, не просто індивідуальні думки, а всезагальне, всеобов'язкове звання. Але це знання індивід може набути лише власними зусиллями, а не одержати зовні. Звідси - прагнення шукати істину в діалозі, критично оцінювати загальноприйняті думки.

У бесідах та дискусіях сформувався філософський метод Сократа. Його суть полягала в наступному: істина не знаходиться і не виникає у гоові окремої людини безпосередньо. Вона народжується у процесі діалогу між людьми, що спільно шукають істину, в процесі стикання протилежних думок та точок зору. Саме мистецтво вести суперечку він називав діалектикою.

Сократ ніколи не вважав себе "мудрим" ("софос"), а лише "філософом", тобто таким, 'що любить мудрість. Тому-то він полюбляв говорити: "Я знаю, що я нічого не знаю". Легенда свідчить, що він твердив своїм учням: "Чим більше я знаю, тим більше не знаю". При цьому він пояснював це таким чином. Сократ креслив перед учнями два кола: велике та маленьке. Велике коло - це те, що він знає, Маленьке - це те, що знають учні. Але, міркував він, поза колом перебуває галузь невідомого, і коло стикання з невідомим для нього набагато більше, ніж у них. Тому-то, чим мудріша людина, тим краще вона розуміє, як багато їй невідомо, тим менше у неї самовпевненості, самовдоволеності, зарозумілості.

Сократ вважав, що філософія є розумінням того, що таке добро і зло. Аморальні вчинки людей він пояснював як результат незнання істини. Зло - це результат незнання доброго. Якщо людина знає, що таке добро, вона ніколи не вчинить зла. Знання є джерелом морального вдосконалення людини. Тільки високоморальна людина може бути щасливою.

Крім Сократа, філософська думка класичного періоду розвитку античної філософії представлена філософськими системами Платона і Арістотеля.

Платон (427-347 рр. до н. е) - творець першої в історії людства системи афективного ідеалізму. Свої твори Платон писав у формі філософського діалогу. У діалогах Платона викладено натурфілософію, вчен. ія про Космос, теорію пізнання та діалектику, розглядаються проблеми людини і суспільства.

Головне місце в філософи Платона посідає вчення про ідеї Сприйнявши висновок Парменіда про існування чистого буття субстанційної основи конкретних матеріальних утворень, Платон пробує вирішити проблему, яка постала в філософії елеатів, але так і не була розв'язана, а саме: як, чином із єдиного, невизначеного і незмінного буття виникають конкретні, одиничні утворення? 1 чому, коли предмети одного класу зникають, то на зміну їм виникають в сутності тотожні з ними предмети цього ж самого класу. Після тривалого дослідження цього питання Платон, зрештою, приходить до висновку, що крім світу речей існує світ ідей. Ідеї - це досконалі, нематеріальні вічні сутності, а речі є недосконалими, спотвореними матеріальними "тінями" ідей. Речей і предметів кожного класу існує велика кількість, тоді як ідея всіх речей класу всього одна. Ідея, у Платона, виступає в якості ідеального зразка та ідеальної схеми творення речі. В даному випадку Платон відобразив у специфічній формі дійсний процес людської діяльності: в людській свідомості є одне поняття якогось класу предметів (наприклад, "книга"), яке включає в себе технологію створення, вироблення цього предмету. Ідеї - вічні, незмінні, досконалі й тому являють собою повноту буття; саме вони є тими зразками, за якими створюються речі. Отже, в філософії Платона ідеальне єдине буття Парменіда набуває статусу ідеального буття конкретний ідей, за якими витворюється світ.

На ідеалістичній онтології грунтується вчення про людину, пізнання і про державу. Варто пам'ятати, що Платон вперше створює концепцію досконалої ("ідеальної") держави. У трактаті "Держава" Платон прагне показати яким має бути досконалий устрій суспільства, як повинні бути виховані люди у такому суспільстві. Аналізуючи суспільне життя від давнини до сучасного йому періоду, Платон приходить до думки про те, що матеріальні умови існування, стимули та спілкування людей визначають ступінь свободи, необхідність поєднання їх узами дружби або ворожнечі. Всі існуючі на основі цього держави є державами негативного типу: тимократія, олігархія, демократія, тиранія.

Платон протиставляє їм проект ідеальної держави, де влада належатиме невеликій групі людей; основним принципом устрою такої держави буде принцип справедливості, згідно з яким кожному громадянинові відводиться особливе заняття та особливе становище, що зумовить їх гармонійне поєднання. Взявши за основу відмінності між окремими групами людей і властиві їм моральні якості, Платон розглядає цю відмінність за аналогією з розподілом господарської праці. Всім громадянам держави мають бути властиві не лише справедливість, а й стримуюча міра, яка б приводила до гармонійного узгодження як позитивні, так і негативні сторони.

В структурі людської душі, за Платоном, є три начала: розумне, афективне (емоційне) і чуттєве. Якщо в людей переважає розумне начало - вони є прибічниками правди і справедливості. Завдяки своїй мудрості вони зможуть добре управляти державою. Якщо переважаючою в душі є емоційність, то такі люди мужні, хоробрі, з розвинутим почуттям обов'язку. З таких людей вийдуть прекрасні воїни - оборонці держави. Люди, в яких переважає чуттєва сторона душі, добре працюють фізично, вони зможуть забезпечити матеріальне благополуччя держави. Якщо кожен клас буде чітко виконувати свої функції, то в державі буде порядок. Метою ідеальної держави є не матеріальне забезпечення і не завоювання, а моральна досконалість, яка досягається розвитком науки і особливо філософи.

Виходячи з того, що матеріальні інтереси негативно впливають на поведінку людей і є основною причиною занепаду суспільства, Платон запропонував як ідеальний спосіб життя людей в ідеальній державі певний уклад життя воїнів-стражів, зумовлений позбавленням їх прав мати власне майно. Спільні здобутки, відсутність приватної власності, а також умов для її виникнення, збереження та примноження - ось чинники, які, за Платоном, сприяють створенню такого ідеалу.

За вченням Платона, людина існує заради держави, а не держава існує для людини. Людина, її воля та щастя, морально-етична досконалість віддаються в жертву держав. Мета держави - сприяти розквіту держави, її могутності.

Арістотель (384-322 рр. до н. е) - найвидатніший філософ античності, учень Платона. Основні положення філософії Арістотеля найбільш повно викладені у праці "Метафізика". Через всю цю працю проходить критика вчення Платона про ідеї, а також аналізуються питання про предмет філософії, її основні проблеми, категорії філософії.

На противагу релігійній спрямованості філософії Платона з її вірою в ідеальний потойбічний, світ Арістотель розвивав емпіричні погляди на проблему буття. На відміну від Платона він заперечував самостійне існування загальних понять - ідей. За Платоном, ідеї - сутності матеріальних речей, що існують поза цими речами. Арістотель же вважав, що неможливо, щоб сутності речей перебували "в,. особливому світі, окремо від самих речей. А тому реальні тільки самі речі. Дише матеріальний світ існує, а окремих від нього ідей нема. Реальні самі речі, які можна пізнати емпіричним, досвідним і чуттєвим шляхом. Саме про реальні речі люди і створюють загальні поняття. Тим самим Арістотель відкидає основи системи платонівського ідеалізму.

Але в більш пізніх роботах Арістотель частково повернувся до признання платонівських ідей як першооснови світу. Кожна річ, за Арістотелем має матерію (яка є лише можливістю виникнення і розвитку речі) і форму (яка є причиною, дієвою силою). Саме форма перетворює можливість речі у її дійсність, бо матерія сама по собі інертна, пасивна. Розвиток природніх явищ - це безперервний процес оформлення матерії. Усе в світі підкоряється найвищій меті - кінцевій причині, яку Арістотель назвав "формою усіх форм", першопричиною і першодвигуном всього - • це Світовий Розум.

Найдосконалішою істотою матеріального світу Арістотель вважає людину, в якій, як і у будь-якому предметі цього світу, слід бачити поєднання "матері" та "форми". "Матерія" людини - це її тіло, "форма" - її душа. Як "матерія" тіло - це можливість душі: Але й душа повинна мати як найвищий елемент, так і елемент нижчого ступеня. Найвищий елемент душі - розум. Це остання дійсність, вона виникає з найнижчих функцій душі як із можливості.

У "Метафізиці" Арістотель виклав найвагоміші - питання онтологічного характеру, визначаючи цю проблематику як першу філософію (протофілософію). Онтологія, за Арістотелем, це наука про суще, існуюче. Предмет першої філософії - це: пізнання причин сущого, оскільки воно суще; найбільш вірогідні та загальні начала пізнання; начала та причини сущого взагалі.

Арістотель прагнув систематизувати всі накопичені на - той час наукові та філософські знання. Філософію він поділив на теоретичну і практичну. Теоретична філософія містить у собі метафізику (у Арістотеля це - наука про початки буття і початки пізнання світу), математику і фізику. Практична філософів складається з етики, політики, риторики, економіки і поетики. Якщо часткові науки пізнають окремі сторони буття, то філософія досліджує суще як таке, його загальні і основоположні принципи, причини і начала.

Аристотель виділяє окремо науку логіку, розробляє теорію про закони і правила формально-логічного мислення, про метода наукового дослідження, створює класифікацію категорій. Не випадково його називають "батьком логіки".

Проблематика людини в античній філософії знаходить своє відбиття у трактаті Арістотеля "Про душу", який присвячено дослідженню душі, з'ясуванню явищ сприйняття та пам'яті людини.

Душа - причина та початок людського тіла. Всі складові душі повинні руйнуватися так само, як і тіло, за винятком розуму. Останній - частина душі, яка не виникає і яка не може загинути. В душі Арістотель бачить найвищу діяльність людського тіла, його "дійсність".

У трактаті Арістотель викладає матеріалістичний погляд на незалежність предмета від його сприйняття, розглядає діяльність пам'яті як відтворення уявлень, що існували раніше. Умовою спогадів він вважає зв'язок, за допомогою якого з появою предмета виникає уявлення про інший.

Невеликий, стисло написаний трактат "Про душу" - класичне дослідження головних психічних функцій, з аналізом і Класифікацією психічних явищ, розробкою фундаментальних понять гносеології.

Варто також звернути увагу на працю Арістотеля "Нікомахова етика", в центрі уваги якої знаходиться питання про виховання чеснот і формування звичок доброчинного життя, що веде до досягнення щастя. Шлях до щастя філософ бачить у розумній діяльності. Доброчинність, або розумна діяльність - це є всього лише дотримання "золотої середини", міри у всьому, вміння не кидатись у крайнощі.

У своєму вченні про, державу Арістотель не шукав, як Платон, абсолютної справедливості. Він розумів, що існує основна дилема - або-влада закону, або влада людей. Усвідомлюючи всю недосконалість існуючих законів, він все ж таки підкреслював, що "влада закону" краща, ніж влада будь-якої особистості. Правління на основі закону не може бути цілком справедливим, але все ж воно - менше зло, ніж свавілля і пристрасті, притаманні особистості "при владі". Ця ідея Арістотеля увійшла пізніше до фундаменту західноєвропейської демократи'.

4. Філософія елліністичного періоду.

У ІІІ ст. до н. е. античний світ вступає в період поступово наростаючої кризи рабовласницького суспільства. Настрої відчаю і песимізму стають пануючими у світосприйнятті епохи еллінізму. На передній план елліністичної філософії виходить особистість. Переважаючою проблематикою є морально-етична. Якщо раніше вищим благом для людини вважалось знання, то тепер - щастя. У чому полягає сутність щастя? Як нього досягти? Відповідь на ці питання шукали три провідні філософські напрямки: стоїцизм, епікуреїзм і скептицизм.

Стоїцизм виникає наприкінці IV ст. до н. е. Засновником цієї школи був Зенон з Кітіона (ІІ ст. до н. е.), найбільш відомими представниками

Сенека (І ст. н. е) Марк. Аврелій. (ст. н. е). С-кади вважала", що у світі панує невблаганна необхідність " немає можливості протистояти їй, людина цілком залежить від усього, що діється у зовнішньому світі, природі. Але слід уважно вивчати природу і Ті необхідність. Хоча це і не завадить діянню необхідності, але дозволить, знаючи необхідність, добровільно підкорятися їй. Під природою стоїки розуміють як зовнішню природу, так і природу самої людини.

Звичайно, твердять стоїки, і мудрець, і невіглас підкоряються необхідності, але "мудрого необхідність веде, дурного волочить". Отже, ідеалом, до якого повинні прагнути люди, є пристосування до законів природи. Якщо жити у злагоді з природою, то здобудеш щастя і доброчинність.

Але шлях до щастя гальмують людські пристрасті, прагнення до чуттєвих задоволень. Мудрець повинен їх повністю подолати. Ідеальний стан полягає у безпристрасності, апатії (від грец. "апатейя" - байдужість, безчуттєвість). Єдине знаряддя людини у тяжкій життєвій боротьбі - байдужість до таких речей, як багатство, фізична краса, соціальний стан, навіть здоров'я. Досягнути внутрішнього спокою і безпристрасності - значить навчитись повністю володіти собою, визначати свої вчинки не обставинами, а тільки розумом, який є частиною Світового Розуму, природи. Якщо людина зберегла внутрішню свободу, то навіть смерть не може знищити її як особистість.

Наприкінці IV ст. до н. е. в Афінах виникла, школа Епікура. Філософське вчення Епікура було спрямоване на підтримку спокою, радісного стану духу. Його ідеал емоційного стану людини - атараксія (від грец. - незворушність), яка передбачає звільнення від усяких хвилювань і пристрастей. "Насолода, - зазначав він, - є початком і кінцем щасливого життя". .,.

Філософія, як розумів Епікур, повинна бути практичною системою і забезпечувати щасливе життя. "Головне - живіть так, щоб уникнути страху", - писав він. Якраз осмислення проблеми страху привело Епікура до теоретичної філософії. Він вважав, що два джерела страху - релігія і страх смерті - пов'язані одне з одним. Тому він. шукав таку філософію, котра б довела, що боги не втручаються у життя людей і що душа гине разом з тілом.

Епікур був матеріалістом, послідовником вчення Демокріта. Але, на відміну від нього, вважав, що атоми не завжди підкоряються механічним законом природи. Вони можуть відхилятися від першопочаткового прямолінійного руху. Вчення про відхилення атомів було пов'язане зі спробою пояснити свободу людських вчинків. Щоб свобода була можливою для людини, потрібно, вважав Епікур, щоб передумови цієї свободи існували уже в фізичному світі, частинкою якого є людина. Люди мають свободу волі і можуть розпоряджатися своєю долею. Наприклад, ми не можемо уникнути смерті, але смерть, якщо її правильно зрозуміти, не стане для нас злом, "Людина ніколи не зустрічається зі смертю. Коли ми є, її немає. Коли вона є, нас вже немає". Тому смерті не існує ні для живих, ні для мертвих. І боятись її не варто.

Отже, благом для епікурейців є все те, що породжує задоволення, злом - все те, що породжує страждання. Щастя - в почутті задоволення, в розумній насолоді радощами життя, в душевному спокої. Спокій досягається не відходом від життя, а вивченням природи, проникнення у її таємниці, а отже, уникненням страху.

Засновником скептицизму був Піррон (IV ст. до н. е.), який оголосив неможливим будь-яке істинне знання про речі навколишнього світу. Всі речі - абсолютно непізнавані. Про них нічого не можна сказати - ні істинного, ні хибного.

Немає ніякої різниці між добром і злом, щастям і нещастям. Жодної проблеми не можна вирішити однозначно, жодне твердження не більш істинне, ніж протилежне йому. "На кожне слово є зворотнє слово" - улюблене прислів'я скептиків. Отже, філософський спосіб відношення до речей повинен проявлятись в стримуванні від будь-яких суджень про них. Користю від стримування від будь-яких суджень буде незворушність, спокій, що і є вищим благом для філософа.

Епоха еллінізму була епохою занепаду, згасання, песимізму. Людина була незадоволена навколишнім світом, тому вчилась бути незалежною віл нього, прагнула внутрішньої свободи. Матеріальні блага" - нестійкі. Лише духовні блага доброчинність, розумність - міцні і мають цінність для мудреця.

Тема: Філософія Середньовіччя, її особливості

1. Релігійний характер філософської думки Середньовіччя

Філософська думка середніх віків формувалась в період зародження і розвитку феодальних відносин (У-ХІУ ст.). Якщо антична філософія за своєю суттю була космоцентрична (визначальною реальністю для неї була природа, Космос), то середньовічне мислення характеризується теоцентричністю (від грец. - "теос" - бог).

Утвердження християнства в якості панівної релігії (поч. ІУ ст.). привело до такого бачення реальності, яка створена за образом і подобою духу. На цьому підґрунті і починає формуватися середньовічна філософія, ідейно-світоглядним змістом якої стає духовно-ідеальне тлумачення реальності. Оскільки ж найдосконалішим духом є Бог, то теологія (богослів'я) підноситься за цих умов на рівень найголовнішого знання, якому підпорядковуються всі інші види знання. В умовах релігійного диктату філософія була оголошена "служницею богослів'я", і за допомогою свого раціонального апарату вона повинна була утверджувати основні положення християнства.

Характерними рисами світогляду цього часу є: по-перше, теоцентризм. Це означає, що активне творче начало як би щезає з природи і передається Богу, який стоїть над природою. Істинним буттям володіє тільки Бог: він - вічний, незмінний, ні від кого не залежить і є джерелом всього існуючого. Ключем до пізнання істинного буття є віра. Віра не може бути готовим знанням, яке можна передати іншому, як певну інформацію, вона потребує власних духовних зусиль.,

По-друге ідея духовності, яка пов'язана не тільки з Богом. Вперше в історії людства середньовіччя відкриває людину як особистість, як насамперед духовну, а не природну і тілесну істоту.

На перший план релігійного світогляду виходять протиріччя в морально-етичній сфері. Людина сприймається як зосередження протиріч, що існують в світі - між земним і небесним, між тілом і душею, між гріхом і святістю. З однієї сторони, людина - вінець божого творіння, з іншої, зло в світі йде від людини, людина - створіння, в якому "сидить" диявол.

По-третє, світ сприймається як двоїсте буття, справжній (божественний, небесний) і несправжній (земний, гріховний) світи. Цей поділ проходить через всю середньовічну філософію.

2. Християнсько-середньовічна апологетика і патристика.

Розпочинається становлення філософії середніх віків періодом так званої "апологетики" (апологія - захист). Представники апологетики виступали із критикою античної філософської і культурної спадщини і захищали християнство. Найбільш видним представником цієї епохи був Квінт Тертулліан (160-229 рр), який проголосив Думку про несумісність філософії і християнського віровчення, розуму, знання і віри.

Тертулліану належить ідея віри в абсурдне, як справжню основу буття: "Вірую, бо це - абсурдне". Ця теза Тертулліана зовсім не безглузда, як може здаватися на перший погляд. Вона набуває певного сенсу насамперед у ситуації соціального тупика, якому опинилося рабовласницьке суспільство за часів його кризи і розпаду. Ще для античної свідомості здавалися абсурдними догми християнської віри: про створення світу за сім, днів, непорочного зачаття, воскресіння Христа. Абсурдним здавалося і те, що треба полюбити ворога як ближнього свого, що усі люди є духовними братами. Адже з точки зору здорового глузду, який панував у масовій свідомості того часу, між рабом і рабовласником пролягає прірва, яку не можна подолати. Так само і ставлення до ворога повинно бути однозначно ворожим. Логіка християнського світогляду руйнувала сформовані стереотипи і будувала на їхньому місці новий світоглядний базис. "Абсурдність" християнства виявилась рятівною для людства, яке опинилося у критичній соціальній ситуації. Через духовну єдність людей, через утвердження абсолютних цінностей християнство шукало шлях спільного порятунку людства від саморуйнування.

Крім того, Тертулліанове "вірую, бо це - абсурдне" - це відкриття і визнання "надрозумової реальності", яка пізнається не розумом, а вищою інтуїцією, одкровенням. Розум не є вищою інстанцією людського духу. Є істини, які не можуть бути висловлені і обгрунтовані логічними засобами, засобами розуму.

Найвідомішим серед "отців" західної церкви був Августин Блаженний, який систематизував християнський світогляд, спираючись на принципи платонізму. Протиріччя людської душі, зв'язок людини з Богом, добро і зло, історичний час і вічність, смисл людської історії - ось ті проблеми, які цікавили його понад - усе. Етична проблематика займає у нього головне місце.

Зло у світі, за Августином, - не помилка творця. Бог не відповідає за нього. Зло - це вільний вибір. людини, і вона несе за нього відповідальність. Джерело зла у світі - від свавілля людини. Вона протиставила волі Бога свою людську волю. Зло виявляється у повстанні людини проти Бога, створіння проти твориш. Оскільки Бог не творив зла, то воно не має справжньої реальності, тобто воно не існує само по собі. Зло - це лише відсутність, нестача (спотворення) добра.

Він вважає, що розум є потрібним для сприйняття християнської доктрини, але його повинна випереджати віра. "Віруй, щоб розуміти", - таку тезу висуває Августин.

Цікавою була також думка Августина про лінійний розвиток людської історії. У своїх працях "Про місто Боже" і "Сповідь" він поділяє всю історію людства на шість історичних епох: від дітей Адама і Єви і до народження Христа людство проходить перші епохи, з народження Христа починається шоста, остання епоха, яка триватиме до кінця існування людства.

3. Середньовічна схоластика. Реалізм і номіналізм.

Схоластика (від грецького "схола" - школа) - це специфічна система середньовічної філософсько-теологічної думки; яка зародилася в монастирських школах. Пізніше. так стали іменувати всю середньовічну філософію. Схоластика була спрямована на раціональне обгрунтування основ християнського віровчення, насамперед для осмислення і доведення буття Бога. Вважалося, що істина вже дана в Біблії, необхідно її лише логічно вивести звідти. Природа перестає бути найважливішим об'єктом людського пізнання. Основна увага зосереджується на пізнанні Бога і людської душі. Схоластика опиралась в основному на формальну логіку Арістотеля.

Однією із центральних проблем схоластичної філософії є дискусія про універсали (загальні поняття). У відповідності з тим, як тлумачилося питання про існування універсали, середньовічна філософія репрезентована двома основними напрямами - номіналізмом і реалізмом.

Номіналізм (від лат. - ім'я, назва) - напрям, який вважав, що реально існують лише поодинокі реальні речі, а загальні поняття є тільки назви абр імена. Найвидатнішими представниками є І. Росцелін, Дуне Скот, У. Оккам.

Представники реалізму, продовжуючи лінію Платона, твердили/що загальні поняття (універсал?) є не відображенням предметів і явищ, а існують реально як певні духовні сутності поза одиничними речами і незалежно від них і складають субстанцію речей. Раніше існує, наприклад, ідея людини як загального поняття, а потім - її породження - одиничні люди.

Найбільш випукло реалізм представлений у вченнях І.С. Еріугени (810-877 рр) і Ансельма Кентерберійського (1033-1109 рр).

Філософія Еріугени грунтується на вчені Платона і неоплатонізмі. Він виходить з того, що універсали існують до окремих речей. Досліджуючи поняття природи, Еріугена зазначає, що буття включає і явища, які не належать метафізичному Божому світу. Наприклад, гріх. Гріх не створюється Богом. Але тоді слід зробити висновок, що Бог не є початком, сутністю та кінцем всього існуючого. Однак така точка зору суперечила християнському віровченню і тому головну працю Еріугени - "Про поділ природи" - у 1225 році папа Гонорій III наказав спалити.

Зовні диспут між номіналістами і реалістами виглядав як богословська форма суперечки щодо характеру реальності "Святої Трійці”. Реалісти захищали існування ідеального, надаючи тим самим єдино справжньої реальності загальним поняттям, універсаліям. Це приводило реалістів до визнання єдності Божественної Трійці як істотної реальності.

Номіналісти, стверджуючи реальне існування конкретних, одиничних речей і явищ, приходили до визнання реальності саме іпостасей (ликів) Святої Трійці.

Догмат триєдності Бога - один ^ із основних у християнському віровченні. Зміст його полягає в тому, що Бог єдиний у трьох особах:

Отець, Син і Дух Святий. Триєдина сутність ликів Бога така ж реальна, як і самі іпостасі.

Номіналізм, який відкидав реальне існування загального, мав тенденцію заперечувати реальність Божественної єдності, а тому був небезпечним для основної догми християнської церкви.

4. Філософія Ф. Аквінського.

Відомим систематизатором середньовічної схоластики був Фома Аквінський (1225-1274 рр.), який пристосував вчення Арістотеля до католицизму. Найвідомішим його твором е "Сума теології".

Аквінський намагався створити таку доктрину, яка б дала можливість контролювати філософське і наукове пізнання церквою.

Ще у попередні століття західноєвропейськими схоластами була висунута теорія "двох істин". Згідно з даною теорією наука і пов'язана з нею філософія здобувають знання, спираючись на досвід і розум. На відміну від них, теологія здобуває істину в божественному одкровенні.

Фома Аквінський чітко визначає сферу науки і віри. Завдання науки полягає у поясненні закономірностей світу. Але хоч наукове знання об'єктивне та істинне, воно не може бути всеосяжним. Є така сфера дійсності, яка недоступна розумовому пізнанню, а тільки вірі. Отже, предметом філософії є "істини розуму", предметом теологи - "істини Одкровення".

Наскільки обмежений людський розум стоїть нижче божественної мудрості, настільки філософія нижче теології. А тому філософія і є - "служниця теології". Функції філософії як "служниці релігії" полягають у тому, що вона повинна за допомогою логічних аргументів обґрунтовувати християнські догми. Логічні доведення допомагають краще зрозуміти ці догми і зміцнити віру людини. '

Ф. Аквінський вважав, що можна довести буття Бога і запропонував п'ять доведень, які стали класичними у західноєвропейській теології:

1. Оскільки все в світі рухається, то має бути "першодвигун", або "першопоштовх" рух - Бог.

2. Всі явища і предмети мають причину свого виникнення та існування. Першопричиною усього є Бог.

3. Все в світі існує не випадково, а з необхідністю. Ця необхідність - Бог.

4. Всі речі мають різні ступені досконалості. Тому повинно існувати абсолютне мірило досконалості - Бог.

5 - У природі все має певний сенс, доцільність свого існування. А, значить, повинна існувати "остання" і головна ціль - Бог.

Проте, деякі інші догми християнства не піддаються раціоналістичному обгрунтуванню (догма про Трійцю, про втілення Христа, про воскресіння з мертвих). Це неможливо зробити не тому, що вони протирозумні, ірраціональні, а тому саме, що вони "надрозумові", їх доведення не в змозі здійснити обмежений людський розум. Більшість догм християнства є предметом теології, а не філософії.

Тема: Філософські ідеї в культурі Київської Русі

1. Витоки і особливості філософії Київської Русі.

Філософія Київської Русі охоплює час, починаючи з XI століття (найбільш ранньою оригінальною пам'яткою цієї доби слід вважати "Слово про закон і благодать" Їларіона), й триває до середини XIV (загибель 1340 року князя Юрія II кладе кінець незалежності Галицько-Волинського князівства, культура якого безпосередньо розвивала здобутки Київської Русі). Впродовж зазначеного періоду філософія існує як сукупність філософських істотних ідей, що - структурували світогляд і відображалися у всьому масиві результатів культурної творчості. Тоді філософія ще не виділилася у відносно самостійну сферу теоретичного освоєння світу.

Державотворчі процеси, суспільні відносини, культура в цілому і філософія зокрема формуються спочатку на власній родо-племенній основі, на перших порах без впливу досягнень більш розвинених цивілізацій.

Вагомий вплив на розвиток Київської Русі здійснило хрещення Русі (988 р). Ця подія привела до того, що через Візантію в культуру давніх русичів входить антична філософія, християнська література. Завдяки цьому Київська Русь познайомилася з досягненнями культури, філософії давньоєвропейських народів. Здобутки античної філософії проникали в культуру Русі через твори християнських авторів і в християнській "обробці". Внаслідок цього філософія сприймається русичами як частина теології, причому така частина, яка підпорядкована теології.

Ще одна особливість культури Київської Русі полягає в тому, що християнство, християнські та античні автори були відомі лише вузькому колу суспільства, духовній еліті. Основна ж маса населення продовжувала вірити у традиційних язичницьких богів - Перуна, Даждьбога, Стрибога та ін. Все це зумовило той факт, що філософія Київської Русі на перших етапах розвитку мала перш за все просвітницький характер; основне завдання вбачалося в тому, щоб роз'яснити народу основні положення християнства і християнської філософії. Тому-то давньоруські автори писали свої твори не у формі наукових трактатів, а у вигляді послань, проповідей, звертань і т.п.

2. Морально-етична спрямованість філософії давніх русичів.

Основною проблемою філософії цього періоду є людина, смисл її буття, розуміння людського щастя та шляхів його досягнення, співвідношення Бога і людини.

Морально-етичний напрямок у філософії Київської Русі започатковує Київський митрополит. Іларіон, який в Ю51 році написав твір "Слово про закон і благодать". В ньому Їлларіон осмислює історію людства, вказуючи на її цілісний характер, розглядає проблему смислу людського життя, свободи людини у світі. Всі ці питання він пробує розв'язати на основі християнських догматів. Більш чітко і систематично філософська проблематика представлена у творчості митрополита київського Климента Смрлятича (сер. ХІІ ст). Аналізуючи життєво-смислові проблеми людського буття, Смолктич виходить із того, що істина вже викладена в Біблії; завдання ж рову му і філософії, зокрема, полягає в тому, щоб правильно зрозуміти цю божественну істину. В "Посланні пресвітеру Фомі" він досліджує питання про те, яким є справедливий життєвий шлях людина доходить висновку: це осягнення заповідей, що дані людині Богом і неухильне їх виконання. За думкою Смолятича, найбільше перешкоджають людині йти правденим шляхом дві вади - марнославство і славолюбство.

Однією з найяскравіших постатей серед діячів культури Київської Русі XII ст. є Кирило єпископ Туровський.

Творчість Туровського безпосередньо пов'язана з грецькою культурою, передусім візантійською, а через неї і античною спадщиною.

В онтології Кирило виходить з фундаментального протиставлення світу небесного й земного, видимого й невидимого, що становить суть християнського дуалізму взагалі. Значну увагу він приділяє аналізові протилежності "внутрішнього" і "зовнішнього": як ці антитези співвідносяться - церковне й світське, християнське і поганське. Зрештою, зовнішнім є темрява, а внутрішнім - світло.

Ця особливість в розумінні світу визначає й підхід Туровського до центральної проблеми філософії Київської Русі - проблеми людини.

У співвідношенні "Бог-людина" безперечний пріоритет надається, а людина перебуває у стані підкорення. Водночас Кирило акцентує увагу на тому, що весь задум створіння є спрямованим до вищої мети, якою є людина. Бог відкриває істину людині, вказуючи їй шлях до обожнення, але при цьому не позбавляє її свободи волі у виборі між добром і злом.

Кирило Туринський обґрунтовує позицію християнського антропоцентризму, котра полягає в тому, що кожна - людина - праведник і грішник - є предметом Божої уваги. Кирило спробує відійти від планічного абсолютного протиставлення тіла і душі й подолати їх суперечність. І це цілком зрозуміло, адже з християнських позицій душа не може бути тільки чистою, а тіло - тільки грішним. Душа, хоча вона й вторинна за походженням, твориться не з землі, а є витоком Божого духу. Вона є життєвим началом людини, від неї витікають доброчинні вчинки. Якщо ж душа підкоряється тілесному началу, то це веде людину на шлях гріха.

Найбільш відомими і значними творами Кирила Туровського є:

"Повісті про білоризця", "Притча про сліпця й хромця", "Слово".

Проблема значення серця в пізнанні і житті людини. Саме серце є тією ланкою, яка зводить воєдино розум, почуття й волю людини.

Видокремлення ролі серця було зосередження уваги на розробці "філософії. серця" (особливо у творчості К. Транквіліона-Ставровецького, Г. Сковороди, П. Юркевича).

Тема: Західноєвропейська філософія епохи Відродження

1. Гуманістична спрямованість філософії Відродження.

Епоха Відродження (ХУ-ХУІ ст.) приходить на зміну середньовіччю як наслідок занепаду феодальних соціальних інституцій і становлення буржуазного суспільства.

В сфері культури епоха Ренесансу утверджує новий тип духовності, орієнтований на людину, тобто тип гуманістичної культури.

Характерними ознаками культури цього періоду були такі:

1. Світський, нецерковний характер культури Відродження, що було наслідком секуляризації суспільного життя загалом.

2. Відродження інтересу до античної культурної спадщини, яка була майже повністю забута у середні віки.

3. Ствердження людської естетично-художньої спрямованості культури в противагу релігійній домінанті в культурі середніх віків.

4. Повернення у власне філософських дослідженнях до античної філософії і пов'язана з цим антисхоластична спрямованість філософських вчень Відродження.

5. Широке використання теорії "подвійної істини" для обгрунтування права науки і розуму на незалежне від релігії і церкви існування.

6. Переміщення людини, як основної цінності, в центр світу і в центр філософії.

Варто насамперед уяснити, що в оцінці людини Відродження рішуче розриває з традиціями середньовіччя. Це виявляється в тому, що воно замінює "геоцентричний" тип світогляду, притаманний середнім вікам, на "антропоцентричний", тобто світогляд, орієнтований на людину". На цій основі формується нова гуманістична філософська антропологія. І хоча мислителі Ренесансу не заперечують існування Бога, але вони "підносять" людину до рівня Бога. Людина - це не "тварь", а творець. Людська природа (тіло людини) не є носієм гріховності, з якою потрібно боротися, а є основа творчого людського начала, закладено в ній Богом.

В тлумаченні гуманістів Відродження творчість людини включає в себе і бажання перетворити себе, свою долю і життя, свої людські якості. _

В основі такого підходу до людини лежать два принципи. По-перше, безмежні можливості вдосконалення людської природи. По-друге, уявлення про те, що людина сама визначає свій життєвий шлях.

2. Пантеїстична натурфілософія Ренесансу.

Пантеїстична натурфілософії.

Спільними рисами натурфілософських концепцій Відродження були:

В цих системах світ розуміється як жива істота, яка в певній мірі наділена душею (гілозоїзм);

В цих концепціях світ осягається як цілісність, як єдність, співпадання протилежностей.

Людина (мікрокосм) тлумачиться як частина природи (макрокосму) і має ідентичні їй властивості.

Одну із перших натурфілософських концепцій Відродження створив Микола Кузанський (1401-1464 рр.).

В традиційному релігійному тлумаченні Бог розуміється як особа, що знаходиться над світом і, виходячи із своєї волі, довільно створює світ. Кузанський не заперечує того, що Бог є начало світу, але він тлумачить Бога не як позасвітову особу, а як таке начало, яке співпадає з світом. Світ включений в сутність Бога, а Бог - це і є світ в цілому. Світ, отже, ніколи не створюється, він існує завжди, як завжди існує Бог. Це є релігійна форма пантеїзму.

Засновником системи натурфілософського пантеїзму був Дж. Бруно (1548-1600рр).

В основу своєї натурфілософії Бруно покладає поняття єдиного. Єдине - це діалектична єдність всього, співпадіння протилежностей. Єдине - це все.

Позиція Дж. Бруно є типовим пантеїзмом, але на відміну від пантеїзму Кузанського його пантеїзм є натурфілософським, оскільки у Бруно Бог розчиняється у природі (а не навпаки, як це було у Кузанця). Природа, згідно з Бруно, є Бог. Така точка зору принципово суперечила традиційним релігійним канонам про те, що Бог є особа і творець світу. Тому-то церква вважала вчення Бруно єретичним, а сам він заплатив за свої переконання життям.

Завершує епоху Ренесансу творчість титанічної фігури Галілео Галілея (1564-1642), який створив своєрідну філософську систему.

Бог, за його думкою, створив природу, наділив її певним порядком і закономірностями. Однак, після цього він не втручається у природу, яка живе і розвивається самостійно, незалежно від Бога. Ця думка Галіпея започатковує деїстичне розуміння світу. На підставі незалежного від Бога існування природи Галілей обґрунтовує правильність концепції подвійної істини, що давало йому змогу відмежувати науку від релігії. Наука спрямована на пізнання природи, а теологія - Бога; у них різні сфери пізнання, а тому наука відкриває такі істини, котрі не можуть оцінюватися з позицій релігії.

Тема: Західноєвропейська філософія Нового часу

1. Особливості філософії Нового часу.

Визначальною особливістю Нового часу (ХУІІ-ХУІІІ ст) є буржуазія, який висуває і обґрунтовує нові цінності і засади людського буття у порівнянні з феодалізмом. В центрі нового світогляду була вже не віра, а розум - Основні парадигми Нового часу: "Знання - то сила!" (в основі ставлення людини до світу лежить знання; перевага надається фактичному, позитивному знанню явищ дійсності, що базуються на науці й експерименті); друга парадигма - опануй природою в ім'я користі й успіху самого життя (виробляється на основі впровадження науки в виробництво).

Машинне виробництво, яке поступово витісняє ремесло, потребувало розвитку точних знань про закономірності природи. Внаслідок цього перед суспільством постала проблема розробки методів, шляхів і прийомів вивчення природи. Саме тому проблема методу є однією із центральних в філософії Нового часу.

Приходить експериментальне природознавство, виробляються кількісні критерії для оцінки природних явищ. Важливого значення набувають спостереження, вимірювання, порівняння, аналіз, експерименти і основані на них індуктивні умовисновки. Біля джерел такого розуміння наукової творчості стоїть Ф. Бекон.

Прагнення до систематизації, кількісний ріст і диференціація знання викликають розвиток теоретичного мислення. Тому поряд з розвитком чуттєвого, емпіричного, пізнання світу розвивається і раціональне, математичне мислення. Ці два типи пізнання і формують основні напрямки філософського мислення Нового часу: емпіризм та раціоналізм, найбільш яскравими виразниками яких були відповідно англійський філософ Ф. Бекон і французький філософ Р. Декарт. Емпіризм. (від грец. "емпірія" - досвід) - вважає чуттєвий досвід єдиним істинним джерелом знань. Раціоналізм (від лат. "раціо" - розум) вважає розум, думку вищим ступенем в системі філософських цінностей, основою пізнання та діяння людини. Достовірне знання не може бути виведеним з досвіду. Воно може бути виведене тільки із самого розуму.

2. Проблема методу пізнання (Фр. Бекон, Р. Декарт).

Започатковує вивчення методів осягнення природи англійський філософ Ф. Бекон (1561-1626 рр). Основний твір Бекона: "Новий органон". Головну увагу Бекон приділяє проблематиці науки, знання і пізнання. У світі науки він вбачав основний засіб розв'язання соціальних проблем і суперечностей сучасного йому суспільства. На думку Бекона, узгодженість між наукою і владою має плідно впливати на соціальний розвиток; Наука необхідна для того, щоб від неї користь і успіх мало саме життя.

Вважаючи, що науковий прогрес не встигає задовольняти потреби практики (хоч у той час відбувався швидкий розвиток природничо-наукового пізнання), Бекон обгрунтував необхідність вивчення законів природи новим способом, за допомогою нового понятійного апарату, який адекватно відбиває реальність. "Новий Органон". В цьому творі Бекон подає "нову логіку", розглядаючи її як головний шлях до одержання нових знань і побудови нової науки, як засіб, що забезпечує істинність пізнання.

Основним робочим методом логіки він вважає індукцію. Оскільки Бекон орієнтується на пізнання дійсного, реально існуючого світу, як основне знаряддя пізнання у нього виступають почуття, досвід експеримент і те, що з них випливає. Його основна теза: "Немає нічого в розумі, що перед цим не пройшло б через відчуття". На основі узагальнення чуттєвих даних ми дістаємо достовірне знання. Але досвід дає нам істинне знання тільки тоді, коли свідомість буде звільнена від помилкових суджень ("ідолів", "привидів"). Таких ідолів Бекон виділяє чотири групи: "ідоли роду", "ідоли печери", "ідоли ринку", "ідоли театру". "Ідоли роду" - це помилки, властиві всьому роду людському. Вони зумовлені спільною для всіх людей природою, недосконалістю самого людського розуму. "Ідоли печери" - це спотворення, джерелом яких є індивідуальні особливості розуму індивідів. "Ідоли ринку" - це перешкоди, які виникають внаслідок спілкування між людьми за допомогою слів. Це процес нав'язування індивідам тих чи інших помилкових, але таких, що вже стали звичними, уявлень. "Ідоли театру" - помилки, породжені сліпою вірою людей в авторитети, старовинні традиції, хибні думки.

Усвідомлення природи цих ідеалів допоможе подолати перешкоди на шляху пізнання.

Р. Декорт (1596-1650 рр.) - французький філософ, математик, основоположник аналітичної геометрії, представник класичного раціоналізму.

Основні твори Декарта: "Роздуми про метод", "Начала філософії".

Філософія Декарта являє собою новий цілісний і раціонально обгрунтований образ світу, що відповідав актуальному стану природознавства. Першу і вихідну визначеність будь-якої філософії Декарт вбачав у визначеності свідомості, мислення.

Філософствування як мислення має починатися із самого себе. Вимогу такого початку він виражає аксіомою: "У всьому належить сумніватися". Пошук істини передбачає сумнів. Ми можемо сумніватися в будь-чому, але ми не можемо не вірити, що висновок "Я мислю, отже існую" - істинний і що він тому є першим і найвірнішим із усіх висновків. Таким чином, "мисляче Я" Декарта є самодостатнім і не потребує для свого існування нічого, окрім самого себе.

Мислення та його закономірності - це єдине, що не викликає сумніву, воно є очевидним. Декарт говорив про "вроджені ідеї", про інтелектуальну інтуїцію, про самоочевидні положення, спираючись на які, розум може давати істинні знання, не звертаючись до чуттєвого досвіду. Тільки такі самоочевидні положення можуть бути покладені в основу науки. Із цих загальних положень, які грунтуються на логічних і математичних закономірностях, можна вивести знання про окремі одиничні явища і предмети.

Істинного знання, за Декартом, люди досягають лише за допомогою розуму. Але не досить мати добрий розум, головне - вміти його застосовувати, використовувати істинний спосіб його застосування. Таким методом Декарт вважає раціональну дедукцію і пропонує набір правил, яких слід дотримуватися в процесі побудови суджень при пізнанні істини:

1. Включати в свої міркування тільки те, що "розум бачить ясно і чітко і що не викликає ніяких сумнівів щодо істинності.

2. Ділити кожну складну проблему на більш прості частини для подальшого їх пізнання.

3. Послідовно переходити в пізнанні від простого, відомого і доведеного до складного, невідомого і недослідженого.

4. Не робити ніяких пропусків у логічних ланках досліджень.

1 не треба ставити межу перед людським розумом: немає нічого настільки далекого, чого не можна було б досягнути, і нічого настільки таємничого, чого не можна було б відкрити.

Декарт вірив у всемогутність математики і логіки вважав, що з їхньою допомогою можна відкрити будь-які таємниці природи, тому що вони грунтуються на інтуїції і дедуктивних структурах розуму.

Декарт був прихильником дуалістичної позиції при вирішенні проблеми субстанції (першооснови, сутності всього існуючого). Він стверджує про два начала світу: матеріальне і духовне, які існують паралельно і. незалежно одне від одного. Як пов'язані між собою матерія і мислення, як мислення може дати знання, адекватне буттю - відповісти на ці питання Декарт не зміг.

3. Вчення про субстанцію (Б. Овіноза, Г. Лейбніц).

Основний внесок у вчення про субстанцію в філософії Нового часу зробили нідерландський мислитель Б. Спіноза та німецький філософ Г. Лейбніц.

Б. Спіноза (1632-1677 рр.). свої погляди виклав у таких творах: "Про Бога, людину та її щастя", "Етика". Саме в "Етиці" розвинуті і висвітлені основні його ідеї.

Критикуючи Декарта, Спіноза стверджує, що існує лише одна субстанція. Вона поєднує в собі два атрибути - протяжність і мислення. Ця єдина субстанція і є природою у її цілокупності, або Богом. Субстанція ніким не створюється, вона є причиною самої себе. Таке розуміння субстанції містило як діалектичну ідею взаємодії між конкретними матеріальними утвореннями, так водночас і ідею їх матеріальної єдності. Однак Спіноза відкидав атрибутивність руху; за його думкою, рух не є невід'ємною властивістю матеріального світу, а лише його модусом (вторинною, похідною характеристикою). Це було антидіалектичним моментом у філософії Спінози.

Розуміння субстанції (Бога) у Спінози є передумовою вирішення етичної проблематики. В центрі його уваги перебуває питання свободи. На думку Спінози, в субстанції злиті необхідність і свобода. Ці поняття не протилежні одне одному, а навпаки, вони обумовлюють одне одного. Протилежністю необхідності є не свобода, а свавілля.

Бог (субстанція) вільний, бо все, що він здійснює, випливає із його власної необхідності. В природі, а до неї Спіноза включає і людину, панує детермінізм, тобто необхідність.

Таким чином, весь світовий процес здійснюється з огляду на силу абсолютної необхідності, і людська воля нічого не здатна тут змінити. Спіноза взагалі не виділяє такої людської властивості, як воля: одинична людська душа не є щось самостійне, вона не є субстанцією; дух людини - це не що інше, як модус мислення, а тому Спіноза вважає: "Воля і розум - одне і те ж". Людина може тільки пізнати хід світового процесу, щоб узгодити з ним своє життя і свої бажання. В такому випадку вона стане вільною. Так Спіноза приходить до розуміння свободи як пізнаної необхідності. Тільки неуцтво змушує нас думати, що ми можемо змінити майбутнє; майбутнє відбудеться з такою ж неминучістю, як минуле. Ось чому надія і страх засуджуються Спінозою: вони залежать від погляду на майбутнє як на щось невстановлене і тому виникають через недостаток мудрості.

Необхідно звільнити людей від тиранії страху - вважав Спіноза, - тому що людина вільна ні про що так мало не думає, як про смерть, і її мудрість полягає в роздумах не про смерть, а про життя. Адже все одно, ніщо з того, що людина змогла б зробити, не зробить її безсмертною, і тому марко витрачати час на страх перед тим фактом, що всі ми помремо. Спіноза, подібно до Сократа, і Платона, вважає, що всі неправильні дії пов'язані з пізнавальними помилками: людина, яка правильно розуміє навколишні обставини, діє мудро і буде щасливою. Люди, які живуть, підкоряючись розуму, знайдуть шлях до згоди.

Г. Лейбніц (1646-1716 рр.) - німецький філософ-ідеаліст, математик, фізик, винахідник, історик, юрист, мовознавець. Головний філософський твір - "Монадологія".

Ядро філософської системи Лейбніца складає вчення про "монади", безтілесні "прості субстанції", "істинні атоми природи", "речові елементи". "Монада" в перекладі з грецької означає "єдине" або "одиниця". Лейбніц заперечує вчення Спінози про єдину субстанцію, яке, на його думку, призводить до того, що із світу вилучаються рух, активність. Він стверджує, що субстанцій існує нескінченна кількість.

Монади" не змінюють своєї внутрішньої структури під впливом інших монад. Кожна монада виступає як певний світ, відображаючи в собі весь світовий порядок, і має свою власну визначеність (є носієм певних якостей), якою вона відрізняється від інших. Монади, пише Лейбніц, "не мають вікон", тому вони не діють одна на одну; кожна з них подібна до самостійного, відокремленого Всесвіту. В цьому відношенні кожна із монад Лейбніца подібна до субстанції Спінози:

вона є те, що існує само по собі і не залежить ні від чого іншого, крім Бога, який створив весь світ монад. І водночас будь-яка монада сприймає, переживає в собі весь Космос у всьому його багатстві і багатогранності, хоча не всі монади мають світло розуму, щоб усвідомлювати це.

Монади не мають ніяких просторових або будь-яких фізичних характеристик. Їх, таким чином, не можна пізнати чуттєво. Вони є суто ідеальними, духовними елементами буття. Ми можемо їх пізнати тільки за допомогою розуму. Чуттєві речі, тобто поєднання монад, відрізняються залежно від монад, з яких вони вкладаються.

З основними ідеями монадології зв'язана і теорія пізнання Лейбніца. Всі знання, які доступні людині, Лейбніц ділить на 2 види: "істини розуму" та "істини факту". До перших належать знання, одержані тільки з допомогою понять розуму, без звернення до досвіду: аксіоми. математики, закон тотожності і суперечності. Навпаки, "істини факту" ми здобуваємо емпіричним шляхом; до них належить більша частина наших уявлень про світ. "Істини розуму" завжди мають необхідний і визначальний характер, тоді як "істини факту" - тільки ймовірний.

Одну з найбільш характерних речей філософії Лейбніца складає ідея про велику кількість можливих світів. Світ "можливий", якщо він не суперечить законам логіки. Існує велика кількість можливих світів, кожний з яких Бог споглядав перш, ніж створив дійсний світ. Будучи добрим, Бог вирішив створити кращий із можливих світів, а він вважав, що кращим мусить бути той, в якому добро значно переважає зло. Він міг би створити світ, в якому немає зла, але він не був би настільки - хорошим, як світ, який дійсно існує. Ось чому велике добро логічно пов'язане з деяким злом. Це можна зрозуміти на звичайному - прикладі: ковток холодної води в спекотливий день, коли ви страждаєте від спраги, може дати вам таке велике задоволення, що ви подумаєте що варто було відчути спрагу, хоча вона й нестерпна, тому що без неї не була б такою великою наступна насолода. В нашому світі, хоч і існує зло, але добра все-таки більше, ніж у будь-якому з існуючих світів.

4. Проблема людини в філософії Просвітництва (Ж. Ламетрі, Ж. - Ж. Руссо).

Через всю філософію XVII ст. однією з центральних її тез проходить думка про "розумність" світу. Ця думка трансформується в XVIII ст. в ідею Просвітництва як головної рушійної сили історії, джерела і головного засобу досягнення людством рівності, братерства і свободи, тобто стану відповідності вимогам розуму.

Основне завдання, яке перед собою ставлять просвітники: перебудувати людський світ на таких розумних засадах, щоб він наслідував закони довершеності, які панують у природі. Біда людей у тому, що вони живуть, нехтуючи цими законами. Щоб повернути людину до природи, треба аби вона усвідомила свої істинні потреби, а вони є природними. Це може зробити лише виховання.

Найвідміннішою рисою Просвітництва є поворот до людини, до проблем суспільства. Основний акцент робиться на шляхи й засоби приведення суспільства у відповідність з вимогами розуму, насамперед такими, як рівність, справедливість, свобода, братерство.

Ж. Ламетрі - французький філософ-матеріаліст Нового часу. Найбільш відома його праця "Людина-машина".

Ламетрі застосовує механістичний підхід до людини. Людина, за його думкою, - це своєрідний складний механізм. Душа людини матеріальна і є двигуном людського організму. Відмінність людини від тварини лише кількісна: у-розмірі та структурі мозку.

Тіло можна порівняти з годинником, і так само, як у годиннику, коли зупиняється одне коліщатко, не можуть крутитися й інші, так і в людському організмі порушення функцій будь-якого органу приводить до зміни функцій інших.

Ламетрі зробив спробу викласти процес поступового переходу від тварини до людини, показати їх схожість і відмінність, переваги людини перед світом живої природи (це виявляється в організації людини, в її вихованні). Природа створила не лише людину, а й усі живі істоти для щастя. Вона наділила всіх тварин природним законом, тобто "почуттям, що навчає нас того, чого не ми повинні робити, якщо не хочемо, щоб інші нам робили те саме".

Ж. - Ж. Руссо (1712-1778 рр.) - представник французького Просвітництва. Центральна проблема творчості Руссо - нерівність між людьми та шляхи/й подолання. Саме цьому питанню присвячено працю "Роздуми про походження та причини нерівності між людьми".

Руссо досліджував виникнення майнової та соціальної нерівності людей і прагнув знайти шляхи її ліквідації. Він вважав, що нерівність між людьми не споконвічна, в її виникненні винна приватна власність. На думку Руссо, первісне людське суспільство перебувало в природному стані і людина була істотою самодостатньою, матеріально незалежною від інших людей. Головною рисою цього суспільства була моральна гідність людини. Приватна власність, яка виникає внаслідок суперечностей між інтересами людей, приводить до несправедливості. В основі приватної власності лежить прагнення до збагачення за рахунок інших.

Руссо виділяв три ступені соціальної нерівності: перший - майнова нерівність; другий - нерівність, пов'язана з виникненням держави на основі договору багатих і бідних (бідні і багаті заключили договір щодо утворення державної влади, яка повинна бути гарантом справедливості й миру); третій - пов'язаний з перетворенням договірної влади у деспотизм, коли деспот обдурює і закони, і народ (але тут виникає й певна рівність - усі рівні в своєму безправ'ї відносно деспота). З такого розуміння ступенів нерівності Руссо обґрунтовує право народу на бунт проти деспота.

Тема: Києво-Могилянська академія і філософія Просвітництва

1. Вплив Києво-Могилянської академії на філософську думку українського та інших слов'янських народів.

Формуванню Києво-Могилянської академії передувала діяльність братських шкіл, що виникають в Україні в XV ст. В той час як майже всі православні ієрархи прийняли унію, а магнати і значна частина шляхти - католицизм чи протестантство, саме братства стали головними осередками опору, захищаючи економічні, ідеологічні інтереси православних, їх віру і культуру.

Києво-Могилянська академія виникає на базі Київської братської школи та школи Києво-Печерського монастиря, які були об'єднані зусиллями митрополита Петра Могили в 1632 році.

Завдання академії було чітко окреслено: збагатити вихідців з різних земель України знаннями,

Києво-Могилянська академія відіграла відчутну роль у розвитку та поширенню філософії не лише в Україні, але й у всьому слов'янському світі. Це виявилося в тому, що професори академії, в ті чи інші часи, були відомими діячами культури російської (Ф. Прокопович, С. Яворський та ін.), білоруської (Г. Кониський). Професори академії читали курси богослов'я, риторики, філософії в учбових закладах інших країн. Крім того, варто врахувати і те, що випускники академії працювали в учбових закладах інших слов'янських народів, а представники цих народів навчалися в Київській академії. Все це разом сприяло тому, що думки та ідеї, які витворялися в академії, розповсюджувалися у слов'янському світі, входили в культуру і філософію інших народів.

2. Проблема відношення Бога і світу, Бога і людини в філософії. представників академії.

При висвітленні другого питання варто пам'ятати, що всі без виключення професори академії при вирішенні проблем буття виходили із релігійних позицій. Тому для академії загальноприйнятою була точка зору, що Бог є началом і абсолютною основою існування Всесвіту. Разом з тим потрібно звернути увагу і на те, що відношення Бога і світу тлумачилося неоднаково. Одні професори притримувалися пантеїстичного розуміння зв'язку Бога і природи (Бог майже іманентний природі, розчинений у ній - Ф. Прокопович); інші виходили з деїстичної позиції (Бог створив природу і вклав в неї певні закони, але після акту творення більше не втручається в природні процеси - І. Гізель, Г. Кониський). В цьому ж руслі розглядалося і питання зв'язку Бога і людини.

3. Натурфілософські дослідження в Києво-Могилянській академії.

Натурфілософія в академії розвивалося також в рамках теології. Однією із найважливіших проблем, які розроблялися професорами академії, була проблема матерії. Основні висновки, до котрих приходили Г. Кониський, Г. Щербацький, Ф. Прокопович та інші, були такі:

1) матерія в якийсь певний час була створена Богом;

2) вона є єдиний і універсальний субстрат всіх конкретних тіл;

3) матерії притаманна внутрішня активність, саморух;

4) матерія вічна, не народжується і не знищується після акту творіння;

5) земна і небесна матерія одноякісні, тобто небесні і земні тіла побудовані з однієї і тієї ж матерії;

7) матерія завжди знаходиться в русі; рух є універсальною (атрибутивною) характеристикою матерії.

4. Г.С. Сковорода - видатний представник філософії українського Просвітництва.

Г.С. Сковорода (1722-1794 рр) - видатний український філософ, просвітитель-гуманіст, людина високої моралі.

Філософська концепція Сковороди - це пантеїзм. Бог і природа складають єдине ціле; кожна людина має в собі Бога, він не існує десь поза людиною.

Головна проблема філософії Сковороди - це проблема людини. Він цікавиться насамперед моральною проблематикою. Праведне життя можна побудувати лише на правильних знаннях, на правильній філософії. Своє завдання Сковорода вбачає в тому, щоб донести до простих людей істинні уявлення про світ, про людину, її щастя і шляхи його досягнення. Тому усі твори Сковороди написані в художній формі: у вигляді віршів., діалогів, байок.

Він усвідомлює філософію як практичну систему життєвої орієнтації. На "думку Г. Сковороди, життя необхідно творити як філософський трактат. І він сам реалізує цей експеримент - будує власне життя на засадах, осяяних правдою істини.

Філософські трактати Г. Сковороди можна поділити на чотири цикли. Перший-цикл творів (1767-1772 рр.) відкриває праця “Наркіс". Розмова про те: пізнай себе". Сюди належить твір "Симфонія, звана книга Асхань про пізнання самого себе", діалог "Розмова, звана Двоє про те, що блаженним бути легко". У цьому циклі, виходячи з теорії двох натур будь-якого буття, Г. Сковорода стверджує, що людина невід'ємна від зовнішнього світу, від природи, має спільні з нею засади існування і тому через пізнання своєї родової натури осягає і принципи людяності, і закони природи.



Загрузить файл

Похожие страницы:

  1. Філософія. Світоглядні та філософські істини. Конспект лекцй

    Конспект >> Философия
    ... та функціями закріплений в термінології. Виділяють такі функції філософії: ... : «Пізнай самого себе». Філософська проблематика свого класичного виразу набуває у ... ів мови. Тема 4. Онтологічна проблематика в некласичній філософії (4 год.) План: Категорія ...
  2. Філософія Її предмет та функції

    Реферат >> Астрономия
    Філософія. Її предмет та функції Філософія як теоретичний світогляд поряд ... , всю філософську проблематику. Тому обмеження філософської проблематики виявляється способом ... досвіду та знань — це джерело усієї філософської проблематики. У науки з філософією сп ...
  3. Філософія її призначення, зміст і функції в суспільстві

    Реферат >> Философия
    ... лософії в об'єктивному сенсі стабільний. Процес подальшого розвитку проблематики ... та ін.. Отже, предмет філософії ... функції філософії. Методологічні функції філософії. Основні світоглядні функції філософії: Світоглядні функції філософії. Гуманістична функц ...
  4. Зміст та функціональна структура логістики підприємства

    Реферат >> Транспорт
    ... ддається впливові нових філософій і концепцій, які здеб ... окремими підрозділами. Така проблематика спричинює з одного боку тенденц ... функції 1-4), та формування заходів в концепції стратегічного менеджменту (функції 5-8). Викладене розуміння концепцій та функц ...
  5. Соціологія як наука. Предмет, структура та функції соціології

    Контрольная работа >> Социология
    ... єрідного конгломерату суспільних дисциплін: філософії, історії тощо, якому, крім наукових ... іології", проблем соціальної дії та взаємодії. Проблематика загальної соціологічно ... людини як духовйого творця. 2. Структура та функції соціологічної системи знань ...

Хочу больше похожих работ...

Generated in 0.0021371841430664