Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

Философия->Реферат
мысли следует рассматривать в контексте общего интереса осмысления народом своего исторического прошлого. И это вполне естественно: в истории нашей фи...полностью>>
Философия->Реферат
Счастье+ Многие из нас каждый день мечтают о счастье. "Я просто хотела быть счастливой" повторяют тысячи девушек в оправдание неудачно сложившимся отн...полностью>>
Философия->Реферат
1. В содержании понятия “рациональность” можно выделить такие имманентные её признаки, как упорядоченность, последовательность, логичность, обоснованн...полностью>>
Философия->Реферат
О проблемах понимания и познания в последнее время стали много писать и дискутировать, эта тематика привлекает специалистов по теории познания, логики...полностью>>

Главная > Реферат >Философия

Сохрани ссылку в одной из сетей:

В етичному вченні Кант дотримується принципів, котрі він розвинув у своїй теорії пізнання. Так, що стосується проблеми необхідного та свободного в діяльності людей, то він вважав, що дана суперечність - уявне: людина діє необхідно в одному відношенні, вільно - в іншому. Людина діє з необхідністю, оскільки вона з своїми думками, чуттями розміщується серед інших явищ природи, і в цьому відношенні підкорюється необхідності світу явищ. Разом із цим, людина е моральною істотою. Як моральна істота, вона належить до світу духовного. І в цій якості людина - вільна. Моральний закон, котрий дається лише розумові, це «категоричний імператив», закон, який потребує, щоб кожний індивід діяв так, щоб правило його індивідуального життя, поведінки ставало правилом поведінки кожного.

У разі, коли дії співпадають з моральним законом, здійснюються людиною на підставі власної схильності, їх не можна назвати моральними. Дія людини буде моральною тільки в тому випадку, коли індивід здійснює її з поваги до морального закону. Етика не повинна будуватися з розрахунку на емпіричне щастя. Суперечність між моральною поведінкою людини і результатом цієї поведінки в емпіричному житті не знімається нашою моральною свідомістю. Не знаходячи справедливого стану речей у світі явищ, моральна свідомість діє у світі уявному. Існування таких понять, як «свобода», «безсмерття», «Бог», пояснюється вірою в уявний світ, даний тільки думкам, але неосяжний для думок (трансцендентний світ). Трансцендентність уявного світу буде існувати завжди, бо людина не здатна своїм розумом вийти за межі антиномічності загальних і необхідних понять.

ФІЛОСОФІЯ Й.Г. ФІХТЕ.

Йоганн Готліб Фіхте.

Йоганн Готліб Фіхте народився у 1762 р. З 1794 р. працював професором Йєнського університету. В 1799 р. був звинувачений в атеїзмі та звільнений з університету, після чого переїхав до Берліну і займався читанням публічних лекцій. Добровольцем прийняв участь у антинаполеонівській війні і в 1814 р. помер від хвороби.

Науковчення.

У своїх перших трактатах Фіхте першочергову увагу приділяє філософсько-моральним проблемам. Так, у працях: «Досвід критики усякого одкровення», «Нотатки про правильність висновків громадськості по відношенню до французької революції», Фіхте зводить поняття «практичної філософії» до діяльності лише моральної свідомості. Він виводить моральні принципи як вимоги абстрактного розуму. Основу своєї практичної філософії він вбачає в тому, що принципи моралі повинні опиратися на теоретичне обгрунтування, маючи зв'язок із строгою науковою системою.

Головний твір Фіхте - «Науковчення» (1794) - є трактатом про науку. Наукові положення, згідно з його точкою зору, повинні спиратись на основоположення, які є достовірними самі собою. Таким достовірним фактом є визнання суб'єктом свого існування - «Я». «Я» охоплює собою все, що може бути мислимим. Діяльність суб'єкта, який визнає своє існування, розглядається як діяльність «Я», котра відбувається у формі переходів від ствердження певної тези до протилежної, а від останньої - до третьої, яка має бути єдністю першої і другої. Крім тези про існування «Я», ми можемо виділити протилежну тезу - «не-Я».

Оскільки визнання суб'єктом факту свого існування - єдина достовірність, з якої може починатися мислення взагалі, «Я» не є індивідуальним Я, або субстанцією. «Я» - це абсолютна умова для послідовного, наукового мислення. Воно є основою морального мислення, котра діє як абсолютна надсвідомість. Індивідуальне «Я» є відображенням абсолютного «Я», абсолютної моральності. Саме індивідуальному, емпіричному «Я» протистоїть емпірична природа «не-Я».

Теоретична філософія, усвідомивши місце «Я» і «не-Я», протиставляє їх одне одному в межах абсолютного «Я», неначе результат обмеження, розділу абсолютного. Керуючись таким методом протиставлення і синтезу, Фіхте розглядає систему теоретичних і практичних категорій буття і мислення. Такий метод називають «антитетичним»: антитези не виводять з першої тези шляхом переходу до протилежного, а ставлять поряд із тезою.

Мета діяльності людини полягає у виконанні закону моралі, обов'язку, якому протистоять природні властивості людини. Ці властивості походять з фізичної природи людини, пов'язаної з усім матеріальним світом, з «не-Я», яке протистоїть «Я» і спонукає його до діяльності. Умовою виконання морального закону може бути лише перемога над чуттєвими схильностями. При цьому Фіхте роз'яснює, що його «не-Я» не можна розуміти як кантівську «річ у собі». «Річ у собі» лежить за межами свідомості, а у Фіхте «не-Я» не здатне існувати як незалежна від свідомості реальність. Воно виникає як продукт діяльності свідомості. Ця діяльність така, що коли вона здійснюється, то в нас немає її усвідомлення. Тому повсякденне мислення взагалі її не фіксує, а сприймає її продукти, як такі що ніби то існують самі по собі,незалежно від свідомості та діють на свідомість.

Філософське мислення, досліджуючи достовірні самі по собі основоположення, долає цю ілюзію повсякденного мислення. Насправді ця данність є лише необхідним уявленням, яке виникає з продуктивної діяльності «Я». Щоб дійти усвідомлення діяльності «Я», слід мати здатність розуму до цього. Таку властивість, для котрої не існує звичного протиставлення між діянням та його результатом, між суб'єктом і об'єктом, Фіхте називає «інтелектуальною інтуїцією». Таким чином, не теоретичні положення роблять можливими практичні, а навпаки, практичність робить можливою теоретичність. Діяльність «Я» завжди веде до усвідомлення протилежного. Сама діяльність «Я» приводиться в рух чимось протилежним. Необумовлена діяльність «Я» з необхідністю відтворює протилежності: між діяльністю та її завданням, між предметом і методом, між знанням і незнанням.

При формулюванні положень своєї філософії Фіхте систематично виводить, фіксує логічні категорії. Керуючись «антитетичним» методом, він рухається від теоретичних загальних положень - через розгляд відчуттів, споглядання, уяви, а також мислення (розсуду, здатності судження, розуму) - до положень практичного розуму з його властивостями та спрямуваннями. Викладаючи порядок розвитку категорій, Фіхте показує, що суб'єкт послідовно підійматься від нижчих щаблів теоретичної діяльності до вищих. Таким чином, метод «науковчення» відтворює історичний розвиток людського духу,природний процес розвитку здатності мислення.

Етика. Вчення про свободу.

Головною проблемою етики Фіхте вважав суперечність між необхідністю і свободою. Під впливом Спінози він визнає, що воля людини і уся її духовна діяльність взагалі детерміновані таким же чином, як і фізична природа. Людина підкоряється законові причинної зумовленості не тільки як частина або явище природи, а й як суб'єкт громадянського історичного процесу. Згадана детермінованість визначається настільки жорсткою, що Фіхте визнає усі поняття, як і Спіноза, Фіхте вбачає в свободі не безпричинний акт, а дію, що грунтується на пізнанні необхідності. Однак, на відміну від Спінози, Фіхте вводить поняття «ступеня» свободи, що фіксує доступність свободи людям у залежності від рівня історичного розвитку суспільства, в якому індивід перебуває, а не від індивідуальної мудрості. Свобода складається не з вилученої природної чи суспільної необхідності, а з добровільного підкорення індивіда законам та цілям людського роду. Таке підкорення базується на суспільному пізнанні необхідності. Постановка проблеми в історичному контексті допомогає Фіхте показати, що існують різні ступені свободи, зумовлені відмінностями історичних епох.

ФІЛОСОФІЯ Л.ФЕЙЄРБАХА.

Людвіг Андреас Фейербах.

Людвіг Андреас Фейербах (1804-1872) - видатний німецький філософ, спочатку один з послідовників Гегеля, пізніше - творець самобутньої філософської концепції матеріалістичного спрямування, котра отримала назву «антропологічний матеріалізм». Протягом деякого часу - професор Ерлангенського університету, з якого був звільнений після розкриття його авторства анонімної атеїстичної праці «Думки про смерть та безсмертя» (1830). Основні праці: «До критики філософії Гегеля» (1839), «Сутність християнства» (1841), «Основні положення філософії майбутнього» (1843), «Сутність релігії» (1845), «Історія філософії Нового часу від Бекона Веруламського до Бенедикта Спінози» (1833) та ін.

Антропологічна філософія Л.Фейербаха.

Фейербах запропонував відмінне від традиційного розуміння філософії, її минулого та сучасності, ролі в суспільстві і відношення до релігії. За Фейербахом, в світі починається нова епоха - постхристиянська. Релігія відмирає, її місце в культурі звільняється, і зайняти це місце повинна філософія. Водночас і сама філософія повинна змінитись: вона не має стати простим, чи негативним (в гегелівському розумінні), запереченням релігії. «Якщо філософія повинна замінити релігію, - стверджує Фейербах, - то, залишаючись філософією, вона має стати релігією, вона повинна включити в себе - у відповідній формі - те, що становить сутність релігії, повинна включити переваги релігії». Інакше кажучи, повинна бути якась нова (відмінна від попередньої) синтетична форма свідомості і знання. Нова філософія повинна стати несхожою і на стару християнську релігію, і на стару «шкільну» філософію, хоча й потрібно зберегти краще з них обидвох. Уточнюючи свої уявлення, Фейербах називає нову «філософію-релігію» антропологією, «філософією майбутнього». Водночас сам Фейербах бачив сутнісні відмінності між філософією та релігією і вказував на них. В релігії сильна сторона - її світоглядна ефективність, її близкість до «серця» людини, її емоцій, глибинних особистіших структур (при цьому релігію Фейєрбах вважає родовою ознакою людини - адже в тварин релігії немає). З іншого боку, гегелівська філософія з її абсолютизацією мислення, раціонального пізнання виявляється, за Фейербахом, раціоналізованою формою теології. Філософія - це неначе «сенс» в релігії. Вона також виростає з сутнісних сторін людської свідомості. І те, й інше повинна об'єднати у собі «філософія майбутнього», але у цьому об'єднанні мають зникнути, усунутись слабкі сторони і філософії, і релігії.

Слабкість філософії, за Фейербахом, - в її відірваності від «серця», манірній віддаленості від світу, теоретичному егоїзмі. Це й повинно бути усунене при злитті філософії та релігії, а тому філософія повинна перетворитись у практичну філософію (цей мотив був характерним для усього молодогегельянства).

Найсильнішою стороною християнства, яка дозволила цій релігії стати світовою, легко доходити до «серця» людини, Фейєрбах вважає мораль. Тому природно, що «нова філософія» повинна знайти якусь нову форму морально-етичної свідомості. Фейєрбах здійснив спробу її виробити.

Замість християнства та філософії гегелівського типу він запропонував «філософію Людини», Згідно його гуманістичної концепції, Людина - це найвище у ціннісному відношенні, абсолютна цінність. При цьому слід говорити не про окремих людей, а про їх сутність, тобто про родовий початок. Окрема людина зовсім не є вмістилищем усіх людських чеснот - але Людина як така є нескінченно мудрою, доброю, всемогутньою, її властивості - це вона сама, а без них (тобто без моральних якостей мудрості, доброти, могутності) Людини зовсім немає. В людині все є цінним: емоційне та психологічне життя є не менш важливим, аніж розум. Також вельми важливо, що людина живе в прямому контакті з природою, бо зовнішня природа є близькою природі самої людини. За Фейербахом, людська сутність цілком гармонійно виявляє себе в людському існуванні: життя природи та умови буття знаходяться в глибокій єдності з людською сутністю.

Отже, людина, за Фейербахом, перебуває та існує в гармонійній єдності з власною сутністю, власними якостями («предикатами»), зовнішньою та внутрішньою природою. Вища ж єдність проявляється в моральному наповненні цієї гармонії, яка реалізується у імперативі, вищому законі для Людини. Цей закон полягає у вимозі відноситись до людини як до найвищої цінності, як до Бога. При цьому людина відноситься до себе як до Бога, коли вона бачить божественне у іншій людині. Запозичена в християнстві заповідь любові до Бога і ближнього перетворюється у Фейербаха на основний моральний закон. Саме Любов (як домінуюче в людському відношенні до Бога) наділяється в Фейербаха родовим смислом - це любов статева, родоутворююча, що включає в себе і любов до дітей, тобто до продовження самих себе, свого Я. За Фейербахом, відносини між людьми повинні включити в себе закон Любові як деяку надцінність, дати йому увійти в «серце» людей, змінюючи вплив релігії.

Фейєрбахівські уявлення про Людину були отримані шляхом критичного перетлумачення християнських ідей. Фейербах віддав чи приписав Людині лише ті якості («предикати»), які релігія приписувала Богу. На його думку, Бог - це відчужена та об!єктивована сутність людини (або, інакше кажучи, Бог являє собою деяке символічно закодоване зображення суто людських властивостей та якостей). Саме в тому, що боги утворені за образом та подобою людей, і корениться, за Фейербахом, сенс та цінність релігійної свідомості, основа її дійовості в історії. Але недостатньо лише розуміти природу релігії, вважає Фейербах, - критикувати її означає зводити, або редукувати, релігійні образи та цінності до їх земних прообразів. Перетлумачений таким чином зміст релігії саме й веде, за Фейербахом, до дійсного розуміння сутності людини.



Загрузить файл

Похожие страницы:

  1. Німецька класична філософія (3)

    Реферат >> Астрономия
    Німецька класична філософія Німецька класична філософія є значним і вагомим етапом у розвитку сві ... ї німецького філософа знайшли розвиток у філософії екзистенціалізму. Вчення Г. В. Ф.Гегеля є вищим досягненням німецької класичної філософії. Воно ...
  2. Німецька класична філософія ХVІІІ ХІХ ст. Основні філософські ідеї І.Канта

    Реферат >> Философия
    ... Імануїл Кант (1724 – 1804) – німецький філософ і вчений, родоначальник німецької класичної філософії. Народився в м. Кенігсберзі (Прус ... . Ці думки Канта, безперечно, є одним з досягнень німецької класичної філософії.Кант – дуаліст. З одного боку ...
  3. Класична німецька філософія

    Реферат >> Философия
    ... змогу говорити про німецьку класичну філософію як про цілісне духовне утворення. Німецька класична філософія виступає є ... 3. Підсумок досягнень німецької філософії. В історії світової філософії етап, іменований «німецькою класичною філософією», звичайно оціню ...
  4. Основи філософії

    Учебное пособие >> Философия
    ... діяльності і свободи. У руслі німецької класичної філософії є підстави розглядати й філософію марксизму. Німецька класична філософія зробила істотний внесок у постановку ...
  5. Соціально-економічні та культурно-історичні коріння класичної німецької філософії

    Реферат >> Астрономия
    ... і та культурно-історичні коріння класичної німецької філософії. НІМЕЦЬКА КЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ Німецька класична філософія Німецька класична філософія охоплює порівняно короткий пер ...

Хочу больше похожих работ...

Generated in 0.0020670890808105