Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

Философия->Реферат
Готфрид Вильгельм Лейбниц (1646 – 1716) – один из выдающихся и наиболее оригинальных представителей философии Нового времени. Создавая свою концепцию,...полностью>>
Философия->Реферат
Разрабатываются ли знания, которыми оперирует разум, на верном пути науки или нет, можно легко установить по резуль­татам. Если эта разработка после т...полностью>>
Философия->Реферат
  Классическая марксистская философия возникла в 40-х годах XIX века в Германии. Ее основателями были Маркс и Энгельс, а теоретическими источниками – ...полностью>>
Философия->Реферат
Мы уже определили точку отсчета, время рождения философии. С этого времени прошло два с половиной тысячелетия, в течение которых взгляды на содержание...полностью>>

Главная > Контрольная работа >Философия

Сохрани ссылку в одной из сетей:

Сучасна світова філософія: школи і напрямки.

  1. Філософія науки:

    1. позитивізм і неопозитивізм;

    2. діалектичний матеріалізм;

    3. фрейдизм і неофрейдизм.

  2. Філософія ірраціоналізму:

    1. світський екзистенціалізм;

    2. релігійний екзистенціалізм;

    3. волюнтаризм.

Філософія науки зародилася на основі позитивізму XIX ст. (саме поняття філософії науки визначено Д.С. Міллем). її розвиток представлений стадіями позитивізму, ді­алектичним матеріалізмом та постпозитивізмом (які на­зивають філософські вчення, котрі претендують на замі­ну собою філософії науки пізнання). Позитивізм завжди прагнув бути філософським відображенням стану науки. Тому, щоб зрозуміти ідеї та аргументи позитивізму на різ­номанітних стадіях його розвитку, стадіях позитивізму О. Конта, Д.С. Мілля, Г. Спенсера, емпіріокритицизму Є. Маха, Р. Авенаріуса, А.Пуанкаре, неопозитивізму М. Шліка, Р. Карнапа, раннього Л. Вітнгенштейна, Г. Райхенбаха, К.Геделя, А.Айера та інших, треба звернути увагу на найбільш розвинені галузі фундаментальної науки пер­шої половини XIX ст., кінця XIX — початку XX ст. та середини — другої половини XX ст. Фундаментальними науками вважалися фізика, математика та логіка.

Необхідно простежити взаємозв'язок ідей позитивізму першої стадії позитивізму з описуванням, феноменалістичністю механіки, термодинаміки, вчень про електрику та ма­гнетизм, хімії та біології першої половини XIX ст. З особ­ливостями науки того часу пов'язані феноменалізм (об­меження змісту знання, явищ та відношення між ними), індуктивізм (застосування індукції універсальності, при­дбання вихідних передумовних знань для дедукції) та ути­літарний емпіризм позитивного знання.

Кінець XIX — початок XX ст. ознаменувалися револю­цією у фізиці (відкриття природної радіоактивності, заря­джених частин атомів), котра сприяла математизації фізи­ки та релятивізму (відносність) в оцінці пізнавального зна­чення її принципів та законів збереження (принципів даль-нодійності, одночасності, адитивності та законів збережен­ня маси, енергії). Необхідно показати, що емпіріокритицизм Є. Маха та інших був радикальним обмеженням змісту наукового знання з позиції традиційного досвіду, який зво­дить свої результати до даних сприйняття.

Після першої чверті XX ст. позитивізм перейшов у стадію неопозитивізму.

На відміну від попередніх стадій він вніс до розряду позитивного наукового досвіду поряд з досвідно-змістов­ним беззмістовне (формальне) логіко-математичне знан­ня, приписав йому інструментальну роль (роль засобів математизації, пояснення та передбачення).

Слід розкрити зв'язок неопозитивізму зі станом сучас­ної фундаментальної науки (фізики, хімії, біології), прони­заної математикою та логікою. Важливою є ступінь успішності застосування неопозитивістських критеріїв до розрізнення наукового та ненаукового знання, а саме — верифікації (перевірюваності даних досліду) та редукції (зведення всіх осмислених висловів до висловлювань до­сліду, або логіко-математичних висловлювань). Тут необ­хідно показати, що названим критеріям не задовольняють загальні принципи та критерії природознавства (напри­клад, принцип інерції, принцип збереження кількості руху, імпульсу, енергії і т.д.). Принципи та закони інтуїтивно беруть за основу, але формально — логічно не виводяться нього (іноді навіть здаються такими, що суперечать йому, як у випадку з галілеївським принципом інерції: будь-яке тіло зберігає спокій або рівномірний прямолінійний рух, доки не прикладена до тіла сила, а в досліді, навпаки, спокій та рівномірний прямолінійний рух підтримуються прикладе­ними до тіла силами). Не-бажаючи приписувати беззмістов­ність принципам та законам науки, неопозитивізм виму­шений був послабити вимоги щодо їх зведення до вислов­лювань досліду, складною виявилась і різноманітність син­тетичних (дослідно-змістовних) та аналітичних (тавтологіч­них та логіко-математичних, формальних, беззмістовних) висловлювань. Тавтології змістовні (типу «війна є війна») та формальні (А=А, прямі, які не перетинаються на пло­щині — паралельні) звичайно вважаються висловлюван­нями з частин, пов'язаних із синонімами, тотожними за змістом, але сама синонімія не піддається мовному визна­ченню, оскільки воно дається на основі знання синонімії. Інші визначення синонімії (з використання мови та наоч­них уявлень) мають вигляд неточних та ситуативних.

Неточність (приблизність) верифікації та редукції ви­словлювань науки та невизначеність мети редукції (типів висловлювань, до яких повинні зводитися інші) дозволила критикам неопозитивізму заявити про розмитість його кри­теріїв розрізнення наукового та ненаукового знання, змі­стовних та беззмістовних висловлювань і признати право­мірними претензії до науковості та осмисленості більшість з того, що було відвернуто неопозитивізмом: філософії ма­теріалізму, моделей об'єктів, що не спостерігаються змістовності пояснень, інтуїції в математиці та логіці та ін.

Не зважаючи на недоліки неопозитивізму, слід запа­м'ятати очевидні його переваги, а саме: ним створені від­носно визначені та зрозумілі схеми точних мов позитив­ного знання, співвідношення чутливого та раціонального в пізнанні, критерії розрізнення осмисленого та неосмисленого, запропоновані основні нейтральності науки по від­ношенню до ненаукових суперечок, неопозитивізм приму­шує думати, перш ніж говорити!

Хронологічно позитивізм постійно супроводжував діа­лектичний матеріалізм К. Маркса і Ф. Енгельса, який в подальшому розвинули Г.В. Плеханов, В.І.Ленін та інші. Слід згадати критику діалектичним матеріалізмом пози­тивізму на всіх його стадіях. У той же час діалектичний матеріалізм прагнув і прагне створити універсальну теорію пізнання та методологію науки. Важливо показати, що в цьому напрямку він досяг більшого, ніж інші філо­софські вчення. При цьому слід не втрачати з виду те, що універсалізм вчення дається ціною відлучення від потреб, тобто ціною втрати точності, визначеності своїх ідей. Ос­новні ідеї діалектичного матеріалізму можна вивчати за науками психологізму, соціологізму, індивідуалізму і т.д. Достатньо ефективно застосовувані до природних наук, ці процедури виявилися неефективними в гуманітарних нау­ках, котрі більше спираються на природну, а не штучну мову. Тому слід приділити увагу лінгвістичній філософії пізнього Л.Вітгенштейна («Філософські вишукування», 1953), який розкрив пріоритет щоденної мови в пізнанні та розумінні.

Далі, зводячи змістовні знання в науці до даних дослі­ду, які здебільшого інтенсивністю і ступенем, а не якістю відрізняються від природного розмаїття явищ, неопозити­візм недооцінює стрибки, революції в науці та дотриму­ється накопичувальної (кумулятивної) моделі розвитку науки. На противагу цій моделі були запропоновані інші моделі розвитку науки. Тут доречно відтворити ідеї Т.Куна, І.Лакатоса. П.Фейерабенда та інших, звернувши увагу на розмаїття факторів розвитку науки.

Т.Кун зобразив розвиток науки чередуванням еволюцій та революцій в нетрадиційному розумінні. Еволюція представлена періодом рішення головоломок науковим суспільством, об'єднаним парадигмою — розпорядження­ми, що визначають предмет вишукування, засоби форму­лювання і рішень проблем вишукування, мову спілкуван­ня. Парадигма незмінна, визнає існуючим тільки те, що має відбиття її мовою, та допускає тільки ті вишукування, які відбуваються за її розпорядженнями, процедурами. Мова парадигми замкнена, несумісна з мовами інших парадигм. У змаганні парадигм виграє та, яка більше дозволяє голо­воломок, породжених подіями дійсності. Крах парадигми змушує до прийняття нової парадигми. Перехід до іншої парадигми — революція в науці. І цей перехід ірраціональ­ний, з ним губляться всі надбання попередньої парадиг­ми. Нова парадигма — це нова картина світу, нові факти і нові пояснення, головоломки і їх рішення. Замість безпе­рервного накопичення знань наука, на думку Т.Куна, дає лише безладну череду замкнених сукупностей знання змі­нюваних у часі парадигм.

Критики моделі розвитку науки, запропонованої Т. Куном, вказали на ігнорування в ній відкритості мов науки, та основної мети науки, здобуття істинних знань, пере­більшування ролі групових інтересів в розвитку науки.

І. Лакатос запропонував розвиток науки у вигляді по­слідовності замінюваних дослідницьких програм, що є су­перниками. З його точки зору, у розвитку науки постійно стикаються не дві сторони, як прийнято вважати, не теорія та експеримент, а три сторони: конфліктуючі, дослідницькі програми та експеримент. Стан програм характеризуєть­ся співвідношенням її теоретичного та емпіричного зро­сту. Якщо теоретичне зростання (введення нових гіпотез) супроводжується зростом пророкованого емпіричного знан­ня, то програма має прогресивний крок і виправдовує своє існування. Якщо теоретичне зростання виправдовує емпі­ричне зростання (тобто все більшою кількістю гіпотез вда­ється пояснення і пророкування фактів), то програма має регресивне зрушення і приречена на поразку в боротьбі з програмами, які мають прогресивне зрушення.

Потрібно звернути увагу на те, що модель розвитку науки І.Лакатоса відтворює безперервність розвитку на­уки та збереження її конкретних напрямків перед лицем суперечливих їм дослідних даних, тобто показує поступо­вість виходу з дослідницької програми з тих, що змага­ються. В той же час у цій моделі занадто невизначеним виглядає перехід від однієї дослідницької програми до ін­шої відповідно до підручників 60-80 рр. XX ст.

Вони зводяться до наступного.

Єдиною філософією, постійно орієнтованою на наукове та щоденне пізнання, є діалектичний матеріалізм. Він явно приймає переконання щоденного пізнання в існуванні об'єктивного світу, який існує незалежно від свідомості, оскільки таке прийняття передує будь-якій практичній та пізнавальній дії, а не виводяться з них. Загальний шлях пізнання об'єктивного світу: від живого спостереження (тобто чутливого сприйняття) до абстрактного мислення (в поняттях та діях) від нього — до практики (тобто кон­кретно-чутливої матеріальної діяльності, яка втілює знання). Результат пізнання — знання, істинне або поми­лкове. В ученні про істину діалектичний матеріалізм до­тримується визначення істини як знання, яке відповідає дійсності. Розрізняють об'єктивну, абсолютну, відносну істину і уявляють відношення між ними у вигляді діалектичного процесу (взаємозв'язок та взаємопереходи в різ­номанітних умовах). Діалектичний підхід (тобто розгля­дання його у взаємозв'язку різних сторін, взаємопереходів станів, розвитку) до процесу пізнання та його результат дозволяє уникнути крайнощів емпіризму, раціоналізму, прог-націоналізму і т.д. Однак такий універсалізм і невразли­вість теорії пізнання діалектичного матеріалізму досяга­ється відволіканням від указання процедури пред'явлен­ня значень його висловлювань. Наприклад, незрозуміло, що означають висловлювання «поняття є абстрактними, узагальненими образами об'єктивної реальності». Образ звичайно відтворює дещо, прообраз, і містить схожість з відтворюваним прообразом. Але в чому схожість між по­няттям як ідеальним відображенням (позбавленим всіх матеріальних ознак) та матеріальним об'єктом, або про­цесом, або відображенням? Зрозуміло, між символами по­нять (словами, знаками) і об'єктами несхожість зрозумі­ла. З таких правдоподібних висловлювань складається теорія пізнань діалектичного матеріалізму. Інтуїтивно вони прийнятні, але всі спроби надати їм буквальний зміст ве­дуть до нездоланних труднощів.

В уявленнях про будову та властивості об'єктивного світу діалектичний матеріалізм самокритичний і готовий до зміни своїх позицій при революціях у природознавстві.

Діалектичний матеріалізм в уявленні суспільних явищ, тобто історичний матеріалізм, допускає законоподібність суспільних явищ, аналогічну природним, але застерігає від спрощень, вказуючи на складні взаємозв'язки та усеред­нення суб'єктивного й об'єктивного та суб'єктивного в історії.

Звертаючись до науки в другій половині XX ст., слід підкреслити поступовий перехід пізнавальної зацікавле­ності в бік біології та психології, соціології, лінгвістики та ін. Неопозитивізм звів на еталон знання фізики (одна з течії неопозитивізму навіть називається фізикалізмом). Зараз схиляються до того, що сучасну біологію (такі роз­діли, як популяційна генетика, теорія еволюції та ін.) не вдається будувати за образом фізичної теорії. Ще менш очевидне орієнтування на фізику, як на зразок наукового знання в галузі гуманітарних наук (психології, лінгвісти­ки і т.д.).

Спираючись на особливості науки другої половини XX ст. та пам'ятаючи неусуненість багатообразності по яснень одних і тих самих даних в історії науки, необхідно розкрити різнобічну критику неопозитивізму в постпозитивізмі.

Претендуючи ка зразок раціональної філософії науки, неопозитивізм створював аналітичні процедури (перевизначення, дані редукції) відлуння за невизначеністю кордону між прогресивними та регресивними зрушення­ми програми. Можна також замінити в ній відхід від про­грами правдивості знання і різниці природних та спеці­ально вигаданих теорій (для пояснення та пророкування фактів).

П. Фейєрабенд прагнув продемонструвати крайні ви­сновки з ідей Т. Куна та І. Лакатоса.

Теоретизованість фактів (тобто включення до фактів їх тлумачення з позицій тих чи інших теорій) і неможли­вість виміру їх мов та виразів (бо всяка змістовна різниця мов, на думку Т. Куна та П. Фейєрабенда, означає немож­ливість їх виміру) надають науковому пізнанню ситуацій­ний, обмежений характер. Неможливі загальнонаукові стан­дарти для порівняння теорій та окремих знань різних тео­рій, оскільки кожний стандарт с частиною обраної теорії, а остання, в свою чергу, складає частину світогляду, що відби­ває інтереси однієї людини або деякої соціальної групи. Наукові знання, на думку П. Фейєрабенда, проникнуті со­ціальними, політичними, етичними і навіть релігійними та міфологічними забобонами. Тим самим наукові знання не кращі і не гірші за будь-яке інше знання. В науковому розвитку, як і при розвитку людства взагалі, «може бути все» . В ньому простежуються лише інтелек­туальні традиції, що змінюються, в межах яких можливі цикли нерівномірних змін рівнів та форм наукового пі­знання. Циклічність змін у науці пов'язана з кінцем існу­вання будь-якої інтелектуальної традиції (наприклад, ро­зумово-зорового пояснення, зведення до ідей механічного атомізму невагомих рідин і т.д.), кожна з яких проходить стадії зародження, росту і занепаду.

Розгляд філософських подань науки з антипозитивістських позицій показує, що вони в кінцевому рахунку ви­ступають за невідмінність наукового знання від ненауко­вого (в тому числі, антинаукового), за спрощувану соціо­логізацію наукового пізнання і розвитку науки (тобто на­полягають на зумовленості змісту наукового знання інтересами соціальних груп, зокрема спілки вчених). Критика неопозитивістської філософії науки правомірна та необ­хідна, але розгляд варіантів критики не стільки удоскона­лює філософію науки, скільки створює філософський гро­теск, карикатуру науки.

Окрім розглянутих, є велика кількість інших питань філософії науки, наприклад, визначення істини і реаль­ності, природа інтуїції, достовірність дедукції та індукції і т.д., на кожне з яких існує багато відповідей. Різноманіт­ність та складність цих питань, їх прямий зв'язок з про­блемами науково-технічного прогресу зумовлює першочер­гову роль філософії науки в сучасній світовій філософії. Хоча філософія науки практично безмежна, знайомство з її основними течіями та ідеями дозволяє зрозуміти її якіс­ну відмінність від філософських вчень, що відбиваються на ненаукове знання та ірраціоналізм.

До ненаукового знання відносять правдоподібні знан­ня, що не стверджуються загальновизнаними науковими методами — спостереженням та експериментом, фантазії, і антинаукові знання. Для знайомства з філософією поза-наукового знання достатньо торкнутися філософії фрей­дизму (психоаналізу), або структуралізму.

Обмежимося філософією фрейдизму.

Філософія фрейдизму, або ширше — психоаналізу, уза­гальнює ідеї З.Фрейда, А.Адлера, К.Юнга та їх послідов­ників. Потрібно відтворити співвідношення свідомого та несвідомого в їх вченнях і показати, що кожна зі шкіл фрейдизму як психоаналізу пояснює певні неврози, психо­патології дією комплексів несвідомого (сексуальні потяги, компенсація неповноцінності, архетипи). У філософії пси­хоаналізу помітна перевага лінійного детермінізму, тобто остаточної зумовленості неврозів, що спостерігаються, при­пущенними комплексами несвідомого, з одного боку, та замовчування методів засвідчення таких комплексів з іншого. Допустимі причини та засновані на них пояснен­ня правдоподібні, але не безперечно правдиві. Звідси — скептична оцінка фрейдизму як псевдонауки.

Центральними поняттями психології, з точки зору З.Фрейда, є витіснення та сублімація несвідомих потягів. Перше означає заміну одних несвідомих потягів іншими, друге — перетворення, перехід енергії потягів на соціаль­ну діяльність і творчість. Сутністю психоаналізу служить метод лікування неврозів, заснований на мистецтві тлума­чення вільних асоціацій, обмовок, забувань, помилкових дій і сновидінь як засобів проникнення у несвідоме. Пси­хіка людини — це система конфліктів між свідомістю і несвідомими потягами. В ній відокремлюються: «Я», «Воно» і «над-Я». «Я» уособлює розум і розсудливість, «Воно» — сукупність несвідомого, а все, що біологія та долі людського роду створили в «Воно» і закріпили в ньо­му — все це допускається в «Я» у формі ідеалу.

Розвиток «Я», на думку 3. Фрейда, відбувається від сприйняття потягів до влади над потягами, від підкорен­ня потягам до підкорення їх. У цьому процесі важливу роль відіграє «над-Я», яке є зосередженням різних потягів «Воно». Психоаналіз покликаний служити знаряддям «Я» в оволодінні «Воно».

Для 3. Фрейда найважливіше було те, що у процесі роз­мови з пацієнтом психоаналітик відтворює смисл несвідо­мих явищ, а не знаходить їх у готовому вигляді, фіксуючи спостереження. Це дозволяє використовувати психоаналіз як універсальне пояснення життя людей, тобто як філосо­фію, що називається фрейдизмом.

Відтворюючи особливості психоаналізу, можна зосере­дитися на філософії фрейдизму.

Фрейдизм — це філософія, що зводить зумовленість явищ творчості, культури та історії в цілому до психологічних факторів несвідомого. Несвідоме визначається прибічника­ми фрейдизму по-різному. У 3. Фрейда ним є психосексуальний потяг, у А. Адлера — комплекс неповноцінності та прагнення до самоствердження, у К. Юнга — колективне несвідоме і його архетипи (першообраз матері-землі, мудро­го старця, демона і т.п., які лежать в основі міфів, символі­ки художньої творчості, сновидінь і т.п.), в О. Ранка — первинна травма народження. Фрейдизм продає культур­ні, соціальні і політичні явища у вигляді результатів пе­ретворення первинного несвідомого. Такими перетворен­нями є сублімація психосексуальної енергії, компенсація відчуття неповноцінності, інтеграція елементів колектив­ного несвідомого або персоніфікація умов первинної трав­ми народження відповідно в різних школах фрейдизму.

Паралельно фрейдизму існує неофрейдизм, його вихід­ним положенням є принцип соціокультурного детермініз­му в розумінні особистості, що віддає пріоритет не внутрішньопсихічним процесам, а відношенням між особистостя­ми. Неофрейдизм неоднорідний за складом уявлень про особистість, але всім його різновидам властиве визнання того, що психічні норми, засіб і результат пристосування особистості до соціального середовища, досягнення нею со­ціальної належності (ідентичності), а відсутність соціаль­ної належності — патологія (ненормальність). Розбіжності між його різновидами торкаються визначень структури осо­бистості, соціального середовища та механізмів пристосу­вання до неї. Так, у варіанті неофрейдизму Г. Саллівана психіка особистості зведена до відбиття міжособистісних. відношень з приводу взаємодії з зовнішнім світом. У ньо­му особистість визначена як сума відношень між викрив­леними та фантастичними образами (персоніфікаціями), котрі виникають у процесі соціального спілкування. Нео­фрейдизм К.Хорні, зі свого боку, найбільш повно висвітлив психопатологію особистості, пов'язавши її неврози з ірра­ціональністю життя суспільства. На думку К.Хорні, невро­зи викликані страхом перед ворожим соціальним середо­вищем. Реакцією на страх є різні захисні механізми:

  • перетворення невротичного ірраціонального страху в раціональний страх перед зовнішньою небезпекою, яка завжди перебільшується (зображена законоподібною неминучістю);

  • пригнічення страху шляхом заміни іншими відчут­тями, симптомами;

  • відволікання від страху — пряме (наприклад, алко­голем) або непряме — у вигляді бурхливої діяль­ності;

  • уникнення ситуацій, що викликають страх.

Ці засоби пристосування до страху породжують чотири «великих неврози» нашого часу: невроз прив'язаності — завада коханню та схвалення будь-якою ціною; невроз влади; погоня за владою, престижем та володінням; не­вроз скореності і невроз ізольованості — уникнення суспіль­ства. У неврозах мають вираз ірраціональні засоби вирі­шення конфліктів між особистістю та суспільством, що погіршують самовідчуження особистості раціональним засобом. З точки зору К. Хорні, це виявлення вад в сис­темі соціальних зв'язків особистості та знешкодження їх для пристосування її до існуючого ладу життя. З точки зору неофрейдиста Е. Фромма, самовідчуження особистості з її страхом можна подолати шляхом створення гармо­нійного здорового суспільства за допомогою соціальної те­рапії, перевиховання Важливо врахувати, що крім розглянутих варіантів неофрейдизму, є велика кількість інших варіантів неофрейдизму, в тому числі тих, що використовують ідеї інших вчень (теології, екзистенціалізму і т.д.). В цілому фрей­дизм виявився впливовим вченням і служив філософ­сько-психологічною основою ряду напрямків сучасної ет­нографії, антропології, соціальної психології літературо­знавства та мистецтва.

Філософія правдоподібного знання, яке не дотримуєть­ся буквальних критеріїв наукового знання, формально не суперечить філософії науки, хоча фактично розмиває остан­ню, вносячи явні помилки, які не можна перевірити.

Філософія ірраціоналізму спочатку суперечить фі­лософії науки та й раціоналістичній філософії в цілому. За приклад можна взяти екзистенціоналізм як різновид філософії ірраціоналізму.

Екзистенціоналізм (спрощено — філософія існування) протирічить усій сучасній та класичній філософії. В ідеях традиційної та будь-якої відмінної від нього філософії він бачить абстрактність, схематизм, логіцизм, абстрактний іс­торизм, захист існуючого, поверненість в минуле, метафізичність, панування загального над одиничним, тотального над індивідуальним і т. д. Екзистенціалізм претендує бути філософією справжньої людини — індивіда, особистості. Але в екзистенціалізмі людина показана не як природна або соціальна істота (що зображується, наприклад, соціал-дарвінізмом, антропологією або історичним матеріалізмом), а як дух, потік переживань, самосвідомість.

При всій великій кількості шкіл екзистенціалізму за­гальним для них є ототожнення сутності людини з пото­ком переживань, усвідомлення яких виявляє тремтіння, страх, відчай перед невідомим, постійно погрожуючим існу­ванню індивіда. Традиційні засоби осягнення (спостере­ження, експеримент, осмислення у поняттях) непридатні, тому що вони або залишають того, хто хоче збагнути все­редині існування (потоку свідомості), або не торкаються існування, роблячи предметом пізнання не індивідуальне, а загальновагоме.

Недоречна, зокрема, логіка, оскільки вона засновуєть­ся на припущенні тотожності індивідуального та надіндивідуального (що необхідно для пояснення або виведен­ня переживань індивіда з подій оточуючого світу). Відмо­вивши традиційним раціональним методам пізнання в застосованості їх для осягнення існування, екзистенції ін­дивіда і обмеживши все своє існування потоком власної свідомості, екзистенціалізм закрив собі шлях до пізнання зовнішнього світу. Виявилося, що причиною турбувань індивіда слід вважати дещо за індивідом, але, якщо це щось за межами існування індивіда, його пізнання мож­ливе тільки шляхом виходу за існування.

З точки зору здорового глузду, розумного пізнання оче­видно те, що екзистенціалізм у безвиході: необхідність виходу того, хто пізнає за своє існування, означає необхід­ність зникнення того, хто пізнає, тобто означає неможли­вість пізнання. Але такий екзистенціалізм, знехтувавши раціональне (розумне) мислення, демонструє ірраціональ­не (протирозумне) мислення і, звичайно, велику кількість його варіантів, що не обмежені будь-якими раціональни­ми критеріями.

Релігійний екзистенціалізм проголошує вищим типом мислення антинаявне мислення, що спирається на взаємовиключаючі по силі припущення про взаємовідносини між людиною та Богом. Наприклад, одна з антиномій має такий вигляд: визначення змісту існування, тобто значен­ня елементів існування складається з віднесеності остан­ніх до їх носія і світу за ними. Зовнішній світ — це Бог, носій елементів — людина, котра здатна відносити їх до Бога, зрозуміти їх божественне значення лише настільки, наскільки пізнає Бога. Оскільки пізнання Бога ірраціональ­не, ім'ям такого пізнання може бути просто віра. Чим повніша віра в Бога, тим менше людина протистоїть Богу, тим ширше коло ознак існування набуває божественного змісту. Інакше кажучи, чим глибше людина хоче пізнати-ти себе, знайти сенс існування і тим самим знайти себе, тим більше вона переконується в обумовленості себе як людини не собою, а Богом, тобто тим більше вона втрачає себе. Навпаки, ототожнення людини зі знаками (елемен­тами) існування безвідносно до Бога дозволяє відносити їх лише до того, що, визначене тільки в протилежності існу­ванню, тобто до неіснування, до ніщо. Чим ширша і по­вніша екзистенція існування, тим більше ознак існуван­ня, що потребують осягнення їх сенсу. Але світ віднесен­ня знаків — ніщо. Повноті існування сприяє глибина не­розуміння його змісту. Чим більша самостійність людини (повніше існування) і вища її самосвідомість (що не шу­кає Бога), тим глибше розуміння беззмістовності існування, тим більше людина втрачає себе як щось, що має зміст, тобто як людина. Отже, антиномія має форму: знаходячи себе в сенсі існування, людина втрачає себе у Богові, знахо­дячи себе в існуванні поза Богом, людина втрачає себе в беззмістовності існування (не розуміє, не пізнає себе в існу­ванні).

Традиційне мислення розглядається в такій антиномії безглуздя, так як позбавлені визначеності всі основні по­няття: людина, існування і саме поняття сенсу. Напри­клад, існування, визначене як потік свідомості, а одразу за цим говориться про Бога. В якому сенсі існує Бог: як зовнішній світ чи як частина потоку свідомості? Якщо він сутність зовнішнього світу, то як він може бути пізнаний зсередини свідомості людини? Безвихідь очевидна. Але вона зовсім не бентежить екзистенціалістів. Навпаки, цей і йому подібні глухі кути видаються за ознаки вищої свідомості, яка перевищує ірраціональне. До того ж без якого-небудь збентеження вихваляються традиції містики, які закладе­ні Платоном, Беме та Іншими. Містики наділяють Бога тільки негативними визначеннями, невідповідністю зі сві­том людського існування. Усі засоби пізнання, що виник­ли в цьому світі, вважаються тими, що не можуть бути застосованими до осягнення Бога. І тим не менш, Бога можна пізнати не звичайними засобами, а одкровенням. Проте, пізнаний Бог залишається невисловленим, невимов­ним у людських поняттях.

З точки зору раціонального мислення подібні мірку­вання містиків є поєднаннями взаємовиключних вислов­лювань: невідповідне в усіх відношеннях сумірне в од­кровенні, не пізнане ніякими відомими засобами, що пі­знається в одкровенні, будь-яке людське знання можна висловити загальнозначущими засобами (словами, жес­тами, вчинками, справами), — знання Бога невимовне ними і т.п. Саме ж одкровення подається як диво, перетворен­ня, віддання за безповоротну віру. Але диво, перетворен­ня і т.п. не володіє жодною божественною рисою, будучи подіями світу існування людини з прогресом звичайного пізнання, дива розвінчуються одне за іншим. Але сама несумісність (взаємне заперечення в уявленнях про Бога) вважається чеснотою містики, а нездатність пізнати єд­ність несумісного вважається ознакою немочі ірраціональ­ного мислення.

У підтримці містики з боку релігійного екзистенціаліз­му можна побачити задум, викликати збентеження ірраці­онального мислення перед натиском відвертого ірраціо­налізму. На фоні такого натиску вже здаються менш без­глуздими засобами пізнання сенсу існування, які вира­жені в метафорах типу: «висунутись за буття в ніщо» (М. Гайдеггер), «вийти в прикордонну ситуацію між існу­ванням і ніщо, життям і смертю» (К.Ясперс), «вийти у позачасове небуття та позапросторову нескінченість в акті творчості» (М.Бердяєв) і т.п. Будь-яке позитивне визна­чення існування як «сущого» виявляється одним із видів «його» і тому не універсальне, не метафізичне. Його треба визначати з нічого ззовні, поставив умову М. Гайдеггер, хоч і не пішов далі заклику, вважаючи, що головне у від­ношенні до буття — запитувати, а не відповідати. К. Ясперс прагнув відобразити відношення існування до зовніш­нього божественного світу як співвідношення між екзис­тенцією та трансценденцією. Трансценденція потойбічна і відкривається при виході за екзистенцію (тобто загибель індивіда). Вона постійно заявляє про себе знаками в екзи­стенції, які свідомість індивіда прагне розшифрувати. Ча­сткове пізнання екзистенції і трансценденції досягається в суміжних ситуаціях. М. Бердяєв закликав осягати «уні­версальне в індивідуальній екзистенції шляхом творчості, самопізнання. При цьому сама творчість повинна розгля­датися як ірраціональна свобода, створення дечого з нічо­го. Творчість прориває оболонку об'єктивації свободи в екзистенції, заглиблюючись у таємницю Бога, чим більше пізнається Бог у творчості, тим він таємничіший. Твор­чість створює Бога і перетворює людину в Богові, виводить його в новий божественний вимір. У Богові, як єдиному, людина знаходить себе і своїх близьких у справжній спорідненості, подолавши розпад єдиного на безліч суб'єктно-об'єктних відношень.

Розглянуті ідеї ілюструють релігійний екзистенціоналізм. У нерелігійному атеїстичному екзистенціалізмі існу­вання також визнається ірраціональним потоком хви­лювань. Пізнати зміст існування можна тільки ззовні. Але, що є поза існуванням індивіда і який має вигляд існування індивіда? На це питання даються різні відпові­ді. Наприклад, Ж.П. Сартр доповнив реальний світ екзи­стенції уявним антисвітом свободи свідомості: екзистенції індивіда як теперішнє, затверджуване свідомістю шляхом заперечення; минулого — заміною його на ніщо. Ніщо — це область свободи, нічим не обмеженої. Будь-який вибір вільний, за нього відповідальний тільки той, хто обирає. За свій вибір людина відповідає перед усім людством, усім світом. Абсолютна відповідальність, як наслідок абсолют­ної свободи, насичує усі трагічні психологічні стани люди­ни: нудота, занедбаність, туга, запаморочення — є нещасна свідомість. Нескінчена можливість вибору (хоча б теоре­тично) знецінює будь-який вибір. Для реального існуван­ня буття важливі основи, але їх немає, у будь-який вибір, рівноцінний іншому вибору: існування не виділяється, немає переваг перед неіснуванням; абсурд.

А. Камю підкреслив, що з часу втрати Бога як світу віднесення екзистенції, як сенсоутворюючого початку лю­дина залишається на самоті з чужим й світом. Сама лю­дина обезлюднена різноманітними формами суспільного гноблення, які зробили її іграшкою в руках могутніх і анонімних сил. Зі втратою Бога занепадають суспільні та індивідуальні норми і цінності. Людина усвідомлює себе і оточуючий світ у всій його непривабливості і жорстокос­ті. Людина звертається до світу, шукає в ньому відгук, юродство, але у відповідь — тиша, існування людини абсурд­не: світ, який дав життя, ворожий життю людини; свобо­да людини заперечується незрозумілими чужими силами; свідомість придушується неосвіченістю. Єдиний вихід із абсурду — бунт. Бунт — це повстання проти всіх обста­вин, які підкорюють собі людину. Бунт породжує і підтри­мує свідомість та існування; він породжує цінності, свободу і красу.

Усі види екзистенціалізму, включаючи розглянуті, не витримують критики з позиції раціонального мислення, але не так просто відповісти на запитання екзистенціалізму, як, наприклад: чи супроводжує науково-технічний прогрес розповсюдження унікальності і оригінальності серед лю­дей? Чи стає життя людини більш захищеним і стійким? Чи переборюється самотність і т.п. Зрозуміло, є оптиміс­тичні відповіді на подібні питання, але вони вразливі з позиції «нещасної» свідомості, і саме вони є притулком філософії ірраціоналізму.

В цілому треба вважати розглянуті філософські вчен­ня часткою сучасної світової філософії, яка дає уявлення про коло її проблем і засобів їх вирішення. Все викладене вище потребує пояснень і доповнень на основі читання рекомендованої літератури.

  1. Зарубіжна філософія XX століття. —К., 1993.

  2. Заїченко Г. Долі філософії та культури наприкінці XX ст. // Філос. і соціол. думка. — 1994. — № 1-2.

  3. Малахов В.С. До характеристики герменевтики як способу філософствування // Філос. і соціол. думка.—
    1991. — № 6.

  4. Фейєрабенд П. Вибр. твори, за методологією науки. — М, 1986. С. 159

  5. Фрейд 3. Психология бессознательного. — М., 1990.

  6. Скирбекк Г., Гилн Н. История философии. — М., 2000.

  7. Маритен Ж. Философ в мире. — М., 1994.

  8. Философия XX века. Учебное пособие.— М., 1997.



Загрузить файл

Похожие страницы:

  1. Сучасна філософська антропологія. Основні школи і проблеми

    Реферат >> Философия
    ... період між двома світовими війнами. У самiй назвi цього напрямку конкретизується його ... ідеї були освоєні іншими напрямками сучасної філософії і донині продовжують впливати на ... дослідники, становленню світоглядно-антропологічної школи в Україні сприяла ...
  2. Основні вопроси філософії

    Учебное пособие >> Философия
    ... лософія Середньовіччя. Філософія Відродження. 3. Філософія Нового часу та Просвітництва. 4. Класична німецька філософія. 5. Сучасна світова філософ ... обряди. Елейська школа. Представників цієї школи називали елеатами ... Методом протилежного напрямку є дедукція, ...
  3. Проблема знання мови розуміння у філософії XX ст

    Реферат >> Астрономия
    ... провідних течій сучасної світової філософії, безперечно, є позитивна філософія, яка своїм джерелом ... 1981) та ін. Для цієї школи характерне різко негативне ставлення до ... використовувались провідними напрямками класичної і сучасної філософії. Головними об'є ...
  4. Світогляд і філософія

    Шпаргалка >> Философия
    ... них. 2. Предмет філософії. Основні філ. проблеми і напрямки Філ. - це така ... аф демократії. Філ розвиток почався в школі Сократа. У містах ю. Італ ... . предметом ф. - буття. "Сучасна філ, як і в минулі часи ... ії і свід, віднош свідомості до мат світові. Ідеальне ...
  5. Світовий досвід в управлінні персоналом

    Реферат >> Астрономия
    ... місце в структурі школи займають програми навчання (підвищення ... найближчим часом (і напрямку навчання). Істотна риса ... морські порти з інфраструктурою, сучасні транспортні і інформаційні ... лософію управління персоналом, слід виходити з досвіду провідних світових ...

Хочу больше похожих работ...

Generated in 0.0016889572143555