Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

Астрономия->Реферат
Для багатьох джерел національних правових систем харак­терним є уникнення законодавчого визначення шлюбу. Відпо­відно до загальної правової концепції ...полностью>>
Астрономия->Реферат
1. Професія юриста є досить цікавою, а також перспективною на сьогоднішній день. Юрист – це спеціаліст, основне призначення якого є проведення правово...полностью>>
Астрономия->Реферат
Суб єктивна сторона злочину являє собою психоло­гічний зміст злочину, його внутрішню (по відношенню до об єктивної сторони) сторону. Вона нерозривно з...полностью>>
Астрономия->Реферат
Керівник практики від міськвиконкому, Липчук Іван Васильович, перед тим, як доручити нам виконання конкретного завдання, вважав за необхідне ознайомит...полностью>>

Главная > Реферат >Астрономия

Сохрани ссылку в одной из сетей:

ПРОСТІР І ЧАС — ФОРМИ РУХУ МАТЕРІЇ

ГУМАНІСТИЧНИЙ ВИМІР ПРОСТОРУ І ЧАСУ

В історії культури людства категорії часу та простору завжди функціонували як умови пізнання світу, його влас­ного існування, «інструменти» культурно-практичного опа­нування дійсності. «...Основні форми всякого буття є про­стір і час,— зазначав Ф. Енгельс.— Буття поза часом є та­ке саме величезне безглуздя, як буття поза простором». Простір і час, що «пронизують» будь-яке явище, є «фраг­ментом» об'єктивного світу, відіграють важливу роль у від­окремленні кожної речі від іншої, конкретизації універсаль­них зв'язків кожної речі або явища з усім світом. «Ліквіда­ція» простору або часу була б знищенням самого руху, а разом з цим — і матерії.

Як форми руху матерії простір і час постають загальним «засобом організації» будь-якого об'єкта дійсності: прос­тір — у найзагальнішому плані — це форма сталості, збере­ження об'єкта, його змісту; час — форма його розвитку, внутрішня міра його буття та самознищення. Доповнюючи один одного, простір і час функціонують як універсальна форма організації всієї різноманітності нескінченного сві­ту. Отже, кожний об'єкт має свій власний час і простір, які створюють його якість, специфіку.

Чим складніший той чи інший об'єкт, тим складнішими є і його форми — простір і час. Вони не тільки мають свої специфічні властивості, але й «зберігають» (разом з фор­мами руху матерії) час і простір цих останніх. Тому при вивченні складних об'єктів треба розглядати саме їхні власні простір і час. Будь-яке спрощення стає тут основою редукціопізму, поверховості, зведення складного до прос­того. Так, людський організм вчені XVII—XVIII ст. роз­глядали в термінах механіки як специфічну «машину», не розуміючи властивостей та специфіки біологічних часу та простору.

У наш час командно-адміністративна система складний плюралістичний процес розвитку суспільства поверхово зво­дила до процентів виконання планів, інших валових показ­ників виробництва тощо. При цьому повністю ігнорувалося те, що свій власний історичний час мають соціальні спіль­ності — нації, класи, суб'єкти власності, населення різних регіонів нашої країни. Перебудова виявила, що об'єктив­ною основою буття країни є реальний плюралізм інтересів, які розгортаються через свої внутрішні форми — простір і час, у залежності від історичного розвитку їх власних но­сіїв — суб'єктів суспільної, державної, кооперативної або приватної власності.

Пізнання особливостей простору і часу—це історичний процес, який виростає на основі практичної діяльності лю­дей, їхнього досвіду. Зміна різних суспільств, суспільно-економічних формацій була основою історичної зміни уяв­лень про час та простір. У найбільш загальній формі ці уяв­лення розкриті в історії культури та філософії, де вони осмислені в конкретних типах світогляду. Так, уявлення про час і простір в античній філософії було зовсім іншим, ніж, наприклад, у філософії Нового часу. Саме на основі філо­софського осмислення цих категорій у природничих науках, починаючи з XVII ст., простір і час вивчаються вже «конк­ретно», на основі методів цих наук.

Слід зауважити, що людство, вивчаючи простір і час природних процесів, завжди (не тільки у філософії, але й у природознавстві) відтворювало себе, свою епоху. Тому навіть календарний час — це продукт історичного розвитку суспільства, яке завжди бачить зовнішній світ через «приз­му» власного свого розвитку. «Первинним» у пізнанні часу та простору, як і руху матерії, постає якість того суспіль­ства (епохи, формації), в межах якого йде процес цього пі­знання. Тому й об'єктивність цих категорій треба розуміти не як «абсолютну», а як об'єктивність конкретно-історично­го відношення до світу того чи іншого суспільства, епохи, в якому (відношенні) для людини виникають ті або інші ри­си, закони, образ об'єктивного світу. Будь-яке відношення людини до світу, саме існування суспільства, пізнання то­що завжди мають історичний характер. Саме розвиток су­спільства й зумовлює те, що уявлення людей про час і про­стір розвиваються від міфологічних та релігійних образів до науково обгрунтованих, реалістичних.

Які ж зміни уявлень про час і простір були зафіксовані в історії філософії? Якщо випустити період міфології (кот­ра ще не є філософським світоглядом), де час тлумачиться як ні з чим не зв'язаний ні в минулому, ні в майбутньому, ні з чого не випливає та ні в що не виливається, то значні досягнення у знаннях про ці форми буття відкриває нам фі­лософія античного світу. Чотири головні точки зору на час і простір: динамічна і статична, субстанціальна та релятив­на одержали розвиток саме тут.

Зазначені концепції були «варіантами» загальної уста­новки античного світогляду, згідно з якою форма предмета розумілась як його сутність, як закон організації світового хаосу в космос, де панує упорядкованість, гармонія.

Саме рабовласницьке виробництво, яке було засноване на переробці речовини природи механістичними засобами. повертало будь-якому явищу, предмету форму як його су­спільну цінність, якість. Форма давала зміст, розуміння того, для чого існує даний предмет, які функції він виконує. Тому такі філософи, як Платон і Арістотель, котрі максимально узагальнили весь зміст античної культури, стверджували, що саме «форма» створює матерію, бо з невизначеної суб­станції космосу (світу) породжує конкретні речі та якості.

Вплив античного суспільства на уявлення про час і про­стір був ще в тому, що засіб виробництва нібито «моделю­вав» циклічний характер сільськогосподарського процесу: іс­нує «світовий рік» як повернення того, що є, час не біжить у майбутню нескінченність, а немов замикається в межах циклу. Звідси й переважання форми над змістом постає «просторовим» типом мислення, де час розглядається в тер­мінах простору. Зазначені вище чотири концепції розумін­ня часу і простору цілком «моделюють» цей підхід. Так, «ди-намічна» модель часу, яка розглядала становлення світу, фіксувала лише максимальну «свободу» в межах циклу, а не розрив з ним. Лише західноєвропейське мислення XVI— XVII ст. стверджує лінійний характер часу, його нескінчен­ність як форми руху, хоча перше відкриття цієї лінійності було зроблене теологами (Августином), які розробили хрис­тиянську концепцію історії (від гріхопадіння до Страшного

суду).

Таким чином, статичний підхід розуміє час через прос­тір, динамічний—через розвиток дійсності. Субстанціаль­ний підхід намагається виділяти властивості часу та прос­тору через них самих, а релятивний — через взаємодію різ­них об'єктів. Ці тлумачення створювали різні «моделі космосу», були засобами розв'язання теоретичних трудно­щів. Так, Геракліт вважав, що світ завжди виникає «міра­ми», як і зникає, що він є «живим вогнем». Елеати, навпаки, вважали, що космос є чимось нерухомим, кінечною кулею, де простір не дає можливості теоретично мислити час як форму руху.

Своєрідним синтезом став атомізм Левкіппа—Демокрі-та. Простір елеатів був немовби «розщеплений» на атоми та порожнечу. Атоми рухались у цьому просторі, але самі вони існували як «вічні», ніби за межами часу. До цієї кон­цепції повернувся вже у Новий час І. Ньютон, який дослід­жував у «порожньому» просторі механізм взаємодії тіл. На думку М. Д. Ахундова «атомістичне вчення Левкіппа—Де-мокріта було розвинуте як синтетична доктрина. В ній отри­мують дальший розвиток раціональні тенденції піфагореїз­му, математичний атомізм, доктрина порожнього простору, множинність Анаксагора, динамізм Геракліта, але все це при врахуванні критичних аргументів елеатів» 2.

Більш глибокої розробки проблема простору й часу на­була в Платона й Арістотеля, які розглядали ці категорії в контексті співвідношення загального та одиничного, стату­су існування «ідей» тощо. Насамперед переосмислюється зміст і структура простору. Так, у Платона простір — це де­кілька «шарів» буття різної досконалості. Верхній шар — сфера нерухомих зірок. Тут панує вічність. Під ним — сфера руху планет, де й існує час. Ще нижче (в земних умовах) час стає ілюзією, бо зникають і розпадаються окремі речі. Час, згідно з Платоном, не існував до створення світу бо­гом і є «рухомим образом вічності», її зразком. Це немовби засіб приєднання до вічності, яка і виступає головною фор­мою Існування «ідей»—джерела пізнання.

Найбільш глибоке вчення античності про час і простір залишив Арістотель. Його концепція мала великий вплив на середньовічну філософію, а в діалектичному аналізі часу на­віть перевершувала філософію XVII—XVIII ст. Відмовляю­чись від платонівської концепції «ідей», АрІстотель розроб­ляє субстанційну концепцію простору. Він знаходить у прос­торі «природні місця», куди з необхідністю рухаються речі. Кожне таке просторове «місце» стає причиною знаходжен­ня там певних речей і тому «гарантує» порядок у світі — порядок ієрархії. «Місце» — суттєве, річ, яке має його «за­повнити»,— випадкова.

«Те, що місце є щось,— писав АрІстотель,— це ясно із взаємної перестановки речей: де зараз є вода, там після її виходу з посудини знову знаходиться повітря, а іноді це ж саме місце займає інше тіло; само ж воно здається чужим для всього, що укорінюється в ньому та змінюється»3. То­му й тіла рухаються в напрямку своїх «природних місць»:

це — «мета» їхнього руху. «Переміщення простих фізичних тіл, наприклад, вогню, землі та подібних до них показує, на думку Арістотеля, що місце є не тільки щось, але й має якусь силу. Адже кожне з них, якщо не заважати, мчить до свого власного місця, одне вгору, інше вниз, а верх. низ та інші з шести вимірів є частинами й видами місця»4.

Арістотелівська концепція «місця» багато віків гальму­вала дослідницьку думку, перешкоджала баченню єдності земної та небесної сфер, вивченню загальних властивостей руху. Лише в Новий час Ксплеру, Галілею та іншим вченим удалося довести єдність цих двох сфер, однорідність їхнього простору, що забезпечило створення теоретичної механіки, дослідження інерціальності руху тощо.

Глибоко досліджує АрІстотель природу часу. Він ста­вить питання про докази існування часу й відтворює тут ді­алектичний підхід: минулого вже немає, майбутнього ще не існує, а теперішнє — момент єдності буття й небуття. Він пи­сав: «...важко побачити, чи є «тепер», яке очевидно розді­ляє минуле з майбутнім, завжди єдиним і тотожним, чи (стає) щоразу іншим. Якщо воно завжди інше й у часі жод­на частина разом з іншою не існує... то «тепер» разом з од­ним не буде (існувати), а попереднє завжди повинно зни­щитися» 5. Мить «тепер» — не тільки точка розриву, але й зв'язку. Час двоїстий, тому що він складається як з розри­вів між моментами «тепер», так і зі зв'язку між ними.

Зазначений діалектичний підхід привів Арістотеля до не­обхідності дослідження зв'язку часу й руху. Мислитель по­казував, що час, хоч і не тотожний рухові (він плине рівно­мірно, а швидкість руху змінюється), все ж невід'ємний від руху. АрІстотель визначає час як «число руху у відношенні до минулого та майбутнього»; як «міру руху й спокою».

У цілому уявлення про час і простір, вироблені Плато-ном і Арістотелем, були сприйняті середньовіччям і лягли в основу християнських богословських догм. Проте тоді була відкрита й суб'єктивна природа часу й простору. Як заува­жує М. А. Барг, «оскільки в християнстві... проблема люди­ни вирішується за допомогою ідеї бога-творця і основи Все­світу, остільки людська драма перетворювалась у драму кос­мічних сил добра та зла, віри та невір'я,— драму, яка розгор­талась у просторі та часі. Але тим самим реальна цінність і значення подій визначаються в християнстві не шляхом їх включення в ритм Всесвіту, як це відбувалося в ан­тичній думці... а шляхом розгляду всього історичного світу під кутом зору лише однієї лінії: ,,людина та її творець" »6.

Учення християнства про те, що кожна людина робить свій вибір сама (по відношенню до бога), відбивало нове розуміння часу—як часу історичного. Це зв'язувало час із внутрішнім світом людини. Одним із перших зазначений історичний крок зробив Аврелій Августин (354—430 рр.), єпископ з м. Гіппона (Північна Африка).

Августин вважав, що бог разом із світом створив і час. Але бог продовжує творити світ разом із часом, і людина, перебуваючи в цьому процесі, «залучається» до сприйман­ня часу, який стає її власним досвідом, як переживання три­валості. Саме людська душа зв'язує вічність і час. Минуле фіксується через пам'ять, майбутнє—як сподівання, перед­бачення; теперішнє — як споглядання. «Зараз ясно стає для мене,— писав Августин,— що ні майбутнього, ні минулого не існує і що неточно висловлюються про часи, коли ка­жуть: минуле, теперішнє, майбутнє; а було б точніше... ви­словлюватись так: теперішнє минулого, теперішнє майбут­нього. Лише в нашій душі є відповідні цьому три форми сприймання, а не в іншому місці. Так, для теперішнього минулих предметів ми маємо пам'ять або спогад; для те­перішнього теперішніх маємо погляд, споглядання, а для теперішнього майбутніх речей ми маємо сподівання, на­дію» 7.



Загрузить файл

Похожие страницы:

  1. Простір і час - форми буття матерії

    Доклад >> Философия
    ... ії і права Повідомлення на тему: Простір і час - форми буття матерії Виконав Студент групи 2-В Рудь ... немає і абсолютного часу, час завжди нерозривно зв'язаний з рухом, розвитком матерії. Простір і час існують об'єктивно ...
  2. Форми і методи наукового пізнання Системний підхід як метод пізнання світу

    Реферат >> Астрономия
    ... льки їй і відмінні від простору і часу іншої системи. Внутрішні системотворч ... ємодія конкретних матеріальних систем. Виникнення - є одна з форм руху матерії. Це поняття ... неминуче викликає її перетворення. Так, «простий перехід мінералу з однієї області ...
  3. Рух як невід'ємний атрибут матерії, спосіб її існування

    Доклад >> Философия
    ... у принциповій можливості ускладнення форм матеріального руху. Різномаїття форм руху матерії і розгортання цієї різноман ... рухові притаманне протиріччя між змінним станом тіла у просторі й час ... у яких відбувається не просто саморух, а саморозвиток, тобто саморух ...
  4. Розвиток філософських понять часу і простору у контексті міждисциплінарних досліджень у кінці XVIII–на поч. XIX ст.

    Реферат >> Философия
    ... і часу з поняттями матерії і руху, вказував на неприпустимість розриву відносин в просторі і часі від їхнього матеріального ... 1989 року зазначає, що "простір і час - найважливіші атрибути матерії. Простір є форма буття матерії, яка характеризує її протяжн ...
  5. Кінематика і динаміка матеріальної точки Сутність теорії

    Реферат >> Физика
    ... є множина форм руху матерії, що пов’язано з невичерпаністю матерії. До форм руху матерії неорганічно ... протікаючи від минулого до майбутнього. Простір і час є абсолютною системою відліку. З ... визначається просто як шлях, пройдений тілом за одиницю часу. Для ...

Хочу больше похожих работ...

Generated in 0.0030128955841064