Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

Экономика->Реферат
Занимая немногим более 1% территории Российской Федерации, Волго-Вятский экономический район производит 5,1% промышленной и 6,4% товарной сельскохозяй...полностью>>
Экономика->Реферат
Сегодня цепочку товаропотока в России можно разделить на четыре основные группы: производители, оптовые компании, розничные торговые организации (мага...полностью>>
Экономика->Реферат
Общественное воспроизводство как производство на макроуровне (страна, межгосударственные экономические объединения и т п ) является производством для ...полностью>>
Экономика->Курсовая работа
Современный этап развития мирового хозяйства отличается всевозрастающими масштабами потребления природных ресурсов, резким усложнением процесса взаимо...полностью>>

Главная > Курсовая работа >Экономика

Сохрани ссылку в одной из сетей:

РОЗДІЛ 2. РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА І РЕГІОНАЛЬНА ПОЛІТИКА

2.1 Сутність механізму реалізації державної регіональної економічної політики

Механізм реалізації державної регіональної економічної політики — це система конкретних економічних важелів та організаційно-економічних засобів, за допомогою яких здійснюється державний вплив на просторову організацію продуктивних сил, забезпечується соціально-економічний розвиток регіонів, вдосканалюється структура їх господарського комплексу. Держава впливає на регіональний розвиток за допомогою адміністративних та економічних важелів. Вибір системи фінансово-економічних, соціальних, організаційних важелів здійснюється залежно від соціально-економічної ситуації в державі та її регіонах. Результативність механізму державного впливу на регіональний розвиток значною мірою залежить від дієздатності самої системи управління. Використовувана система важелів повинна забезпечити рівновагу між економічною доцільністю та соціальною ефективністю. Крім того, економічні важелі повинні враховувати специфіку кожної галузі регіону. Тому формується досить складна ієрархічна система узгоджених між собою економічних регуляторів впливу на регіональний розвиток.

Основними складовими механізму державної регіональної політики України, як визначено чинними нормативними документами, виступають: відповідна законодавчо-нормативна база, бюджетно-фінансове регулювання регіонального розвитку, прогнозування і програмування, розвиток різних форм територіальної організації продуктивних сил (створення спеціальних економічних зон, міжрегіональне та прикордонне співробітництво та ін.).

Першоосновою механізму державної регіональної економічної політики є законодавча база, що визначає взаємовідносини держави і регіонів та відповідні організаційні структури управління соціально-економічними процесами. На сучасному етапі економічного розвитку держава через законодавчу базу проводить політику, спрямовану на підвищення економічної самостійності територій. Водночас вона координує діяльність місцевої влади на основі визначення співвідношень державного і місцевих бюджетів, розвитку інфраструктурних об'єктів місцевого та загальнодержавного призначення, формування централізованих і регіональних фондів різного цільового призначення.

Механізм державної регіональної політики поєднує в собі методи прямого та опосередкованого впливу на соціально-економічні процеси. За своїм характером ці методи можуть бути заохочувальні та обмежувальні, активні та пасивні. їх комплексне поєднання дає змогу забезпечити високу результативність державного впливу на процеси, що протікають на регіональному рівні.

У державній регіональній економічній політиці широко використовуються такі методи прямого економічного регулювання, як цільове фінансування, пряма фінансова допомога, надання субсидій та субвенцій тощо. Для опосередкованого економічного регулювання використовують важелі податкової, кредитно-грошової, амортизаційної, зовнішньоекономічної політики. Державні органи управління можуть впливати на регіональний розвиток через такі заходи протекціонізму: надання податкових пільг для розвитку наукомістких виробництв, створення акціонерних товариств для завершення раніше розпочатого будівництва, надання регіонам інвестиційних премій за спорудження об'єктів, що дозволяють покращати структуру економіки регіону, працевлашту-вати вивільнених працівників, поліпшити екологічну ситуацію та ін. Протекціоністські методи можуть охоплювати, за оцінками фахівців, до 40 % господарського обороту.

Принциповим питанням є формування системи бюджетного регулювання та розширення бюджетної автономії територій. Ступінь державного втручання в господарські процеси вимірюється показниками питомої ваги державних прибутків і видатків у внутрішньому валовому продукті: їх висока питома вага свідчить про сильний вплив держави на економіку. У перспективі передбачається суттєво розширити права місцевих органів виконавчої влади у бюджетній політиці на основі підвищення ролі місцевих податків і зборів, встановлення науково обгрунтованих нормативів відрахувань до місцевих бюджетів тощо.

Одним з важливих елементів регіональної економічної політики є розроблення довгострокових, середньострокових прогнозів соціально-економічного розвитку АР Крим, областей України, міст Києва і Севастополя та державних регіональних програм, за допомогою яких досягається планомірність у розвитку продуктивних сил, узгоджуються інтереси галузей і територій.

У регіональній економічній політиці особливе місце посідає економічне стимулювання розміщення нових виробничих об'єктів, здатних виготовляти конкурентоспроможну продукцію та швидко реагувати на зміну ринкової кон'юнктури. У першу чергу це стосується розвитку малого та середнього підприємництва, яке має виражену регіональну специфіку. Саме малий бізнес може ефективно вирішувати проблему забезпечення незайнятого населення робочими місцями. Для досягнення збалансованого розвитку господарства певної території необхідно сприяти формуванню регіональних центрів малого і середнього бізнесу, створенню різних типів спеціальних (вільних) економічних зон, центрів активної науково-технічної діяльності.

Велика увага в регіональній економічній політиці приділяється так званим проблемним регіонам, тобто тим територіям, які вирізняються серед інших кризовим загостренням певної проблеми. Причиною загострення цих проблем можуть бути як природні та техногенні катастрофи, так і соціально-економічні процеси. З погіршенням загальноекономічної ситуації-кількість таких територій постійно зростає, а розв'язання нагромаджених тут проблем потребує все більше фінансових коштів та матеріальних ресурсів. Особливе місце в регіональній економічній політиці займає державне сприяння розвитку депресивних регіонів. Ця підтримка спрямовується на стимулювання розвитку території, відновлення її потенціалу; активізацію соціальної мобільності населення; створення економічних та інституційних умов для ареалів зростання. Пряма державна підтримка надається: регіонам, де чітко відстежуються структурні деформації, внаслідок чого зростає безробіття; слаборозвинутими регіонам; регіонам, які потерпіли від стихійного лиха та техногенних катастроф.

Основними напрямами вдосконалення механізму державної регіональної економічної політики є:

розроблення нової стратегії державної регіональної економічної політики, яка б дала змогу прискорити економічні перетворення в державі, забезпечити успішне входження суб'єктів господарювання в ринкову систему;

визначення нових перспективних напрямів державної регіональної економічної політики, враховуючи процеси глобалізації та регіоналізації;

сформування ефективного регіонального господарського механізму з широким використанням програмно-цільових методів управління.

2.2 Організаційно-правова база реалізації регіональної економічної політики

В умовах демократизації та розвитку ринкових відносин, зростання самостійності регіонів об'єктивною необхідністю є формування нормативно-правового поля, в межах якого реалізується регіональна економічна політика. Залежно від організаційно-правових особливостей регіональну економічну політику поділяють на експліцитну та імпліцитну. Перша з цих двох форм політики втілюється у життя переважно через офіційні документи, конкретні напрями і заходи, і тому має чітко виражений регіональний характер; друга являє собою, як правило, соціально-економічні наслідки рішень, що приймаються на національному рівні, і тому має неявний характер.

Організаційно-правова база реалізації регіональної економічної політики охоплює державне регулювання територіального розвитку на основі системи законів і нормативів, програмні методи впливу на розвиток регіонів, власне економічні регулятори. Система економічних регуляторів повинна забезпечити рівновагу між економічною доцільністю та соціальною справедливістю. Під кожний напрям реалізації регіональної економічної політики має бути сформований відповідний комплекс економічних регуляторів, які взаємозв'язані між собою і не суперечать один одному.

Держава регулює регіональний соціально-економічний розвиток на основі нормативно-правових та економічних важелів. Нормативно-правові важелі створюють відповідне законодавче поле, в межах якого функціонують економічно самостійні суб'єкти господарської діяльності. Економічні важелі (фінанси, податки, ціни, кредит) формують основу для розвитку конкуренції та підприємництва. У цілому нормативно-правові та економічні методи регулювання спрямовуються на те, щоб забезпечити найбільш сприятливі умови для ефективної роботи низових суб'єктів регіонального господарювання. Основними економічними регуляторами з боку держави є: грошово-фінансові (норма обов'язкових резервів, ставка міжбанківського кредиту, операції національного банку з державними облігаціями на ринку цінних паперів); податкові (види і ставки податків, об'єкти оподаткування, пільги); цінові; норми амортизаційних відрахувань, прискорена амортизація; квоти і ліцензії; зовнішньоторговельні регулятори; митні; дотації і субсидії; стимулювання поставок продукції і надання послуг для державних потреб.

Держава активно застосовує адміністративні методи регулювання у сферах, які відображають національні інтереси: використання національного багатства, у тому числі природних ресурсів; геополітичні та екологічні проблеми; соціальний захист населення. До основних адміністративних регуляторів з боку держави належать: прямий контроль за монопольними ринками; заходи превентивного характеру; розроблення стандартів і контроль за їх виконанням; визначення соціальних стандартів якості життя; захист національних інтересів.

Як показує світовий і вітчизняний досвід, результативність державного регулювання різних напрямів регіонального розвитку значною мірою залежить від дієздатності системи управління. Необхідно досягти чіткого розподілу повноважень і відповідальності між різними гілками влади, територіальними і галузевими органами управління. Важливо, щоб державне регулювання територіального розвитку ґрунтувалося на системних засадах, тобто мають бути чітко регламентовані процедури прийняття рішень, установлений порядок фінансування заходів і контроль за виконанням рішень органів влади і управління, які безпосередньо стосуються сфери регіонального розвитку. У цілому організація системи управління базується на принципах самофінансування та самоврядування територіального розвитку.

Важливого значення набуває удосконалення територіальної організації влади і місцевого самоврядування на таких засадах: створення прозорої системи адміністративно-правових та фінансово-економічних взаємовідносин між владними структурами на національному, регіональному і місцевому рівнях; посилення державного контролю за фінансовою дисципліною місцевих органів виконавчої влади; налагодження партнерських стосунків та чіткого розмежування повноважень між органами виконавчої влади і місцевого самоврядування щодо надання послуг населенню; формування дієздатних територіальних громад з відповідним ресурсним забезпеченням.

На початку 1970-х рр. розроблення і реалізація державної регіональної політики в європейських країнах здійснювалась переважно центральними органами виконавчої влади. Надалі зросло значення органів місцевого і регіонального самоврядування, а також приватних організацій, які безпосередньо розробляли і реалізовували окремі заходи і напрями цієї політики. При цьому функції центрального уряду поступово звужуються — вони обмежуються координацією її основних стратегічних напрямів. Підвищилась активність місцевих об'єднань громадян, неприбуткових організацій, фондів, які представляють інтереси територіальних громад. За останні роки в країнах Європи відмічається посилення процесів децентралізації в реалізації основних напрямів державної регіональної політики. З цієї причини виникло багато «локалізованих» проектів, у здійсненні яких брали участь різні верстви населення. Серед країн Європи, в яких зберігається високий рівень централізації регіональної політики, вирізняють Італію, Грецію, Португалію.

Світовий досвід показує, що єдиної моделі побудови організаційно-правової основи регіональної економічної політики не існує. Найкращим є варіант, за яким держава створює правові ос-І нови для використання внутрішнього потенціалу територій. Водночас держава повинна надавати допомогу тим регіонам, які є «локомотивами розвитку». Забезпечуючи формування конкурентоспроможних регіонів, держава тим самим зміцнює свій економічний потенціал.

2.3 Бюджетно-фінансові важелі реалізації регіональної економічної політики та ключові елементи механізму реалізації регіональної економічної політики

У механізмі державної регіональної економічної політики провідне місце належить бюджетно-фінансовим важелям. В Україні сформована законодавчо-нормативна база, на якій ґрунтуються бюджетна система і міжбюджетні взаємовідносини. Прийнято Закон України «Про бюджетну систему України», де визначено бюджетний устрій і його принципи, порядок складання і виконання бюджетів. Міжбюджетні відносини повинні ґрунтуватися на довгостроковій стабільності, прозорості, об'єктивності і чіткому розмежуванні повноважень і відповідальності. Згідно зі статтею 140 Конституції України органами місцевого самоврядування, які представляють спільні інтереси територіальних громад міст, сіл і селищ, є обласні і районні ради.

Економічний зв'язок між центром і регіонами здійснюється на основі встановлення центром єдиної податкової системи з багаторівневою ієрархічною структурою. Місцеві податки дають можливість регіональним органам влади мати власні важелі впливу на соціально-економічну ситуацію території, Формування бюджету на основі двоканального принципу дозволяє забезпечити цілісність економічного простору країни та надати достатню економічну самостійність регіонам. Центральний бюджет формує перший фінансовий потік, при цьому розмір податкової ставки визначається парламентом. Регіональні органи влади залежно від своїх можливостей та наявних ресурсів формують другий фінансовий потік і визначають ставку для регіонального бюджету (з урахуванням встановлених обмежень чи верхньої границі).

Завдяки такій системі встановлюються тісні взаємозв'язки між центром і регіонами, вирішуються важливі регіональні проблеми економічного, екологічного, соціального характеру. Основний принцип побудови системи бюджетно-фінансових відносин полягає в тому, що будь-яка економічна структура повинна в першу чергу забезпечити наповнення бюджету власного рівня. Тому, як показує світовий досвід, майже дві третини всіх прибутків регіону залишається в його власному бюджеті. Водночас здійснюється певний перерозподіл коштів з метою соціально-економічного вирівнювання регіонів. Досягти повної рівності регіонів практично неможливо, оскільки всі вони істотно різняться між собою за природно-ресурсним потенціалом, людськими ресурсами, нагромадженим виробничим потенціалом. Однак процес розподілу і перерозподілу бюджетних ресурсів є необхідним. Він забезпечує єдність держави, а також нормальні умови перебігу відтворювальних процесів на різних територіях.

Основним напрямом зміцнення фінансової бази територій є: підвищення ролі в бюджетній системі місцевих податків і зборів; збільшення питомої ваги закріплених у бюджетах доходів; чітке визначення порядку надання дотацій, субвенцій і субсидій місцевим бюджетам. Основна увага повинна приділятися формуванню місцевих фінансів депресивних територій.

В Україні актуальними є проблеми вдосконалення міжбюджетних взаємовідносин між центром і адміністративно-територіальними утвореннями. У 1993 р. місцевим органам влади було надано право самостійно встановлювати місцеві податки і збори. Для створення відносно рівних соціально-економічних умов життєдіяльності населення в регіонах необхідно посилити роль державного бюджету. Водночас місцевим органам влади необхідні фінансові ресурси для підвищення рівня життя населення своєї території. Розв'язання цього протиріччя можливе лише на основі збільшення обсягів валового внутрішнього продукту, загального пожвавлення економічної діяльності в державі.

Важливою складовою механізму державної регіональної економічної політики є прогнозування як з'єднувальна ланка між теоретичними розробками та господарською практикою. Прогноз — це науково обґрунтоване бачення перспектив розвитку певного соціально-економічного процесу чи явища, а також можливих шляхів та засобів досягнення визначених цілей. Він має імовірнісний характер, хоча його розробка і спирається на систему кількісних і якісних показників. Загальна мета прогнозу соціально-економічного розвитку регіонів полягає в тому, щоб інформаційно забезпечити об'єктивність управлінських рішень щодо оптимальних шляхів розвитку регіональної економіки у майбутньому. Регіональні прогнози класифікують за такими ознаками: за терміном — оперативні, короткострокові, середньострокові, довгострокові; за функціональною ознакою — пошуковий, нормативний. Регіональне прогнозування базується на таких принципах:

системності, що передбачає розгляд економіки регіону як важливої складової єдиного господарського комплексу країни, до складу якої входять об'єкти сфери матеріального виробництва, виробничої і соціальної інфраструктури;

багатоваріантності стратегічних і тактичних завдань, можливих шляхів досягнення перспективних цілей залежно від обраних темпів реформування економіки регіону та параметрів соціально-економічного розвитку;

єдності кількісних і якісних характеристик прогнозу, передбачення можливих негативних соціальних наслідків здійснюваних економічних перетворень, особливо у сфері зайнятості населення та ринку праці;

оптимального поєднання різних підходів і методів до розроблення регіональних прогнозів з метою підвищення надійності прогнозних розробок, правильного вибору шляхів досягнення поставлених цілей;

ієрархічності та програмності у виборі конкретних засобів вирішення соціально-економічних завдань на основі тісного взаємозв'язку між потребами регіону та наявними і залученими матеріально-технічними, фінансовими і трудовими ресурсами;

агрегованості основних індикаторів і показників регіонального прогнозу залежно від прогнозного періоду, послідовності і можливих етапів досягнення визначених цілей.

Розроблення системи прогнозів розвитку економіки регіонів відбувається у кілька етапів.

На першому етапі здійснюється комплексний аналіз і систематизація регіональних та міжрегіональних проблем розвитку, що потребують вирішення у найближчій та віддаленій перспективі. До основних проблем регіонального розвитку належать: підвищення рівня життя населення, скорочення безробіття та забезпечення зайнятості населення; екологічні проблеми; зміцнення експортного потенціалу регіонів; удосконалення територіальної спеціалізації.

На другому етапі здійснюється побудова так званого «дерева цілей», яке ґрунтується на їхньому чіткому ранжуванні відповідно до пріоритетів регіонального розвитку та наявних фінансових ресурсів. «Дерево цілей» будується шляхом виокремлення часткових цілей із найбільш загальних. Воно забезпечує взаємозв'язок системи цілей на різних ієрархічних рівнях управління за ступенем значущості та пріоритетності.

На третьому етапі формулюються обмеження і критерії, які й визначають границі прийнятних рішень та засобів досягнення поставлених цілей; здійснюється «прив'язка» цілей до ресурсних можливостей території. Як правило, першочергово реалізуються цілі і проекти, які не потребують значних капітальних вкладень. На основі зіставлення цілей та ресурсних можливостей території розробляють різні, часто альтернативні варіанти соціально-економічного розвитку території чи варіанти розв'язання окремих проблем.

На четвертому етапі відпрацьовують можливі сценарії розвитку подій у перспективі залежно від обраних шляхів вирішення регіональних проблем. Сценарій являє собою загальну модель, яка описує не тільки очікувані результати тих чи інших перетворень, а й визначає необхідні ресурси для їх досягнення.

У практичній площині прогнозування здійснюється на основі розробки різних типів моделей. Найбільш поширеними серед них є економіко-математичні, які являють собою певні формалізовані співвідношення, що описують основні взаємозв'язки між елементами економічної системи. Залежно від чинника часу ці моделі поділяються на динамічні та статичні. Динамічні моделі дають уявлення про розвиток об'єкта в часі, а тому широко використовуються для підтвердження чи спростування прогнозних гіпотез. Статичні моделі описують взаємозв'язки між окремими елементами цілісної системи, а тому мають обмежену сферу застосування і меншу прогностичну цінність. За формою опису причин-но-наслідкових залежностей усі математичні моделі поділяються на детерміновані та стохастичні; останні, у свою чергу, поділяються на вірогідні та статистичні. Детерміновані моделі передбачають такий взаємозв'язок, коли вхідним даним відповідають певні значення вихідних результатів. Стохастичні моделі відображають протилежний, імовірнісний характер взаємозв'язків між об'єктами і явищами. Важливим засобом прогнозування соціально-економічних процесів є імітаційні моделі.

Особливе місце в механізмі реалізації державної регіональної політики відведено розробленню регіональних програм. Вони являють собою комплекс заходів, узгоджених стосовно ресурсів, виконавців і термінів здійснення, які забезпечують вирішення завдань регіонального розвитку в економічній, екологічній, соціально-культурній чи науково-технічній сферах. До основних принципів регіонального програмування належать: висока цільова спрямованість на кінцевий результат; чітке визначення системи пріоритетів; узгодженість завдань щодо раціонального використання всіх видів ресурсів; перманентність розроблення програмних заходів; конкурсні умови формування програм; керованість і контроль за розробленням і реалізацією програми. Регіональні прогрими класифікують таким чином: за рівнем — загальнодержавного, регіонального і місцевого значення; за тривалістю — довгострокові, середньострокові, короткострокові; за змістом реалізованої проблеми — комплексні і функціональні; за характером програмних заходів — освоєння нових територій, подальший розвиток їх господарства чи реконструкція.

Нині вже розроблено проекти регіональних програм соціально-економічного розвитку Карпатського регіону, Полісся, Поділля, Причорномор'я, ведеться розроблення програми розвитку Придніпровського регіону.

2.4 Спеціальні (вільні) економічні зони як засіб реалізації регіональної економічної політики

Одним з важливих елементів механізму реалізації державної регіональної економічної політики є створення спеціальних (Вільнюс) економічних зон (СЕЗ) та територій пріоритетного розвитку (НІР). Головна мета їх формування — активізація господарської, і в першу чергу підприємницької» діяльності на певній території. Завдяки СЕЗ формуються передумови для залучення інвестицій, появи нових робочих місць, структурного оновлення виробництва, підвищення конкурентоспроможності продукції.

Отже, спеціальні економічні зони — це окремі території суверенних країн, де створено сприятливі умови для руху товарів і капіталу, розвитку підприємництва з метою пожвавлення господарської діяльності. Для цього територіям надається сприятливий кредитний і податковий режим. Спеціальні режими інвестиційної Діяльності, що діють на територіях СЕЗ та ТПР. передбачають надання суб'єктам зони податкових та митних пільг. Для одержання статусу суб'єкта СЕЗ та ТПР підприємство повинно реалізовувати на цій території інвестиційний проект, який належить до пріоритетного виду економічної діяльності, та зареєструватися у відповідних органах, контролюючих його діяльність. Створення СЕЗ передбачає обґрунтування її функціонального призначення, галузевої спрямованості та відповідності місцевим умовам. щ Розрізняють такі види СЕЗ:

функціональні зони, до складу яких, зокрема, входять технопарки і технополіси; їх створення сприяє міжнародній співпраці у галузі розробки нових технологій;

комплексні зони виробничого характеру, які функціонують на основі залучення іноземних інвестицій;

зовнішньоторговельні зони, які забезпечують додаткові валютні надходження.

Спеціальні економічні зони являють собою по суті території вільного підприємництва. Вони сприяють інтеграції регіонів у систему світових господарських зв'язків, нарощуванню їх експортного потенціалу. Водночас це один із засобів вирішення соціально-економічних проблем території її власними зусиллями. Вдале розміщення зон передбачає вигідне транспортно-географічне положення (близькість до зовнішніх і внутрішніх ринків, наявність необхідних транспортних комунікацій), розвинений виробничий потенціал, розгалужену соціальну і виробничу інфраструктуру. Для зовнішньоторговельних зон пріоритетне значення має мережа транспортних шляхів; туристично-рекреаційних зон — сфера обслуговування населення; науково-технічних — наявність відповідного кадрового забезпечення.

В Україні створено 12 СЕЗ та 5 ТПР, з яких, за існуючими оцінками, успішними з погляду залучення додаткових інвестицій є лише З СЕЗ, що створено у Донецькій, Закарпатській та Львівській областях. З 1995 р. діє перша створена в Україні експериментальна зона «Сиваш», до склад усякої увійшли Кримське об'єднання «Титан», Перекопський бромний завод, Сивашський анілінофарбовий завод, Кримський содовий завод, завод пластмас «Поліфтор», сільськогосподарські підприємства, рибокомбінат.

Формування і розвиток спеціальних економічних зон в Україні пов'язано з низкою проблем.

По-перше, це поступове ускладнення і непрозорість процедури входження і виходу зі статусу суб'єкта СЕЗ або ТПР. Це негативно впливає на інвестиційний режим, знижує прибутковість окремих видів діяльності. Зокрема, для створення однієї з перших СЕЗ «Закарпаття» і для набуття статусу суб'єкта зони необхідно було лише здійснювати інвестиційний проект і зареєструватися. Надалі у нормативно-правових документах, що регламентують процедуру створення СЕЗ, було введено норми, які фіксують величину інвестицій, необхідну для отримання пільг з оподаткування прибутку. При цьому перевага надається потужним інвесторам, що не завжди можна визнати виправданим за умов загальної низької інвестиційної активності суб'єктів господарювання у державі.

По-друге, не відпрацьовано чітко вимоги щодо економічно доцільної спеціалізації СЕЗ, не виокремлено види діяльності. Внаслідок цих причин у підприємств, розташованих на території СЕЗ, з'являються неконкурентні переваги порівняно з підприємствами аналогічних галузей, розташованих поза межами цих територій. За таких умов не досягається головна мета створення цих зон.

По-третє, не визначено економічно доцільні розміри територій, на які важливо поширювати спеціальний режим кредитування і оподаткування. Нерівномірність соціально-економічного розвитку територій зумовлює ситуацію, коли окремі райони стають надзвичайно привабливими для інвесторів, а на інших інвестування по суті не відбувається. Це ще більше посилює нерівномірність територіального розвитку і не забезпечує вирішення нагальних завдань.

Світовий досвід показує, що дедалі більшого значення для досягнення соціально-економічного прогресу набуває створення науково-технічних СЕЗ. їх ядром є регіональні науково-технологічні парки, які формуються навколо провідних науково-дослідних установ чи вищих навчальних закладів за участю виробничих підприємств, спроможних розробляти і запроваджувати новітні високі технології. Регіональні технопарки забезпечують запровадження досягнень фундаментальної науки у господарську практику. Технопаркові утворення мають ієрархічну будову. Елементарними утвореннями є інкубатори, які являють собою інноваційні центри чи бізнесові. Бізнес-інкубатори дають змогу підтримувати підприємництво інноваційної спрямованості. Регіональні науково-технологічні парки включають технополіси, інкубатори, розгалужену мережу інфраструктури. Це — складні територіальні утворення, які розширюють можливості нарощування потенціалу наукомістких і експортоспроможних галузей господарства. В Україні існують сприятливі умови для створення регіональних науково-технологічних парків.

2.5 Міжрегіональне і прикордонне співробітництво як інструменти реалізації регіональної економічної політики

Розвиток міжрегіонального і прикордонного співробітництва — світова тенденція, яка набуває розвитку під впливом інтеграційних процесів. Під міжрегіональним співробітництвом розуміють будь-які зв'язки, що встановлюються між регіонами різних держав; прикордонне співробітництво передбачає співпрацю між територіями, розташованими вздовж кордонів сусідніх держав. Ці форми співробітництва дають змогу поступово підвищити рівень соціально-економічного розвитку певних територій, у тому числі периферійних, розширити компетенцію місцевих влад у розвитку співробітництва з органами влади територій сусідніх країн. Таке співробітництво мобілізує потенціал окремих територій» дає змогу залучити їх до активної міжнародної співпраці. Відкриваються нові можливості для розвитку підприємництва, виробничої та соціальної інфраструктури, подолання наслідків екологічної кризи, розвитку науково-культурних взаємозв'язків.

Міжрегіональна співпраця розглядається в усьому світі як засіб, спроможний зменшити соціально-економічні відмінності між найбільш розвинутими регіонами і відсталими, тобто скоротити міжрегіональні диспропорції.

Важливе значення в регіональному розвитку належить прикордонному співробітництву. Прикордонним територіям властиві такі ознаки, як бар'єрність і контактність, завдяки чому створюються передумови для розвитку взаємовигідного співробітництва. Міжрегіональне і прикордонне співробітництво націлено на вирішення конкретних соціально-економічних проблем кожної території. З розвитком ринкових відносин все більше прикордонних територій залучається до різних форм міжнародної співпраці. Інтенсивність цього співробітництва залежить від рівня економічного розвитку території, розгалуженості її транспортної системи, наявності конкурентних переваг у міжнародному поділі праці та багатьох інших чинників. Але за будь-яких соціально-економічних умов розвиток прикордонного співробітництва надає нового імпульсу розвитку цих територій, сприяє залученню іноземних інвестицій та створенню транспортних коридорів.

У країнах Західної Європи процес інтегрування національних економічних систем вперше розпочався з середини XX ст., започаткувавши утворення так званої «Європи регіонів». Вищою формою прикордонного співробітництва стали єврорегіони, які забезпечують співробітництво кількох держав на рівні органів місцевого самоврядування. Єврорегіони являють собою форму транскордонного співробітництва між територіальними громадами або місцевими органами влади регіонів, які мають спільний кордон. Взагалі основний принцип транскордонного співробітництва полягає в тому, щоб розвивати зв'язки і договірні відносини в прикордонних територіях з метою пошуку прийнятних рішень ідентичних проблем.

Єврорегіони створюються для реалізації певних заходів у різних сферах життєдіяльності населення відповідно до норм міжнародного права і національних законодавств.). Головна мета їх створення — вирішення спільних проблем в інтересах населення країн, що співпрацюють. Конкретними формами такого співробітництва виступають проекти, спрямовані на вирішення проблем зайнятості населення, економічної та екологічної безпеки, розвиту інфраструктури тощо. Формування єврорегіонів здійснюється на добровільній основі.

Основною передумовою успішного створення і функціонування єврорегіонів є спільність інтересів зацікавлених сторін. Ці інтереси стосуються торгово-економічної сфери, розвитку туризму, вирішення екологічних та природоохоронних проблем, розвитку спільних комунікацій. При цьому враховується місце країни у міжнародному поділі праці та її національні інтереси. Як правило, єврорегіони охоплюють території країн, що мають спільне історичне минуле або раніше входили до складу однієї держави. Тому це переважно багатонаціональні території. Єврорегіони не є наддержавними утвореннями; керівні органи єврорегіону виконують координаційні функції і не мають владних повноважень.

Єврорегіони — це відносно молода форма міждержавного співробітництва. Проте вона широко використовується в усіх країнах світу. У Західній і Центральній Європі створено понад 90 єврорегіонів. Зокрема, прикордонні території Польщі ввійшли до складу дев'яти єврорегіонів, створених за участю Німеччини, Чехії, Словаччини, Угорщини, України, Білорусі та Литви; прикордонні території Німеччини — до складу близько десяти єврорегіонів за участю Франції, Бельгії, Нідерландів, Данії, Швейцарії, Австрії, Чехії та Польщі.

Україна як суверенна держава залучена до багатостороннього транскордонного співробітництва. Однак правові документи, які регламентують цю сферу, на жаль, мають фрагментарний характер і не підпорядковані концепції регіонального розвитку. В цілому розвиток прикордонного співробітництва ґрунтується на Законах України «Про місцеве самоврядування», «Про місцеві державні адміністрації», «Про спеціальний режим інвестиційної діяльності на територіях пріоритетного розвитку в Житомирській області» та ін.; Указах Президента України «Про заходи щодо розвитку економічного співробітництва областей України з суміжними прикордонними областями Російської Федерації», «Про заходи щодо розвитку економічного співробітництва областей України з суміжними областями Республіки Білорусь і адміністративно-територіальними одиницями Республіки Молдова», а також указах про створення спеціального режиму інвестиційної діяльності на територіях пріоритетного розвитку в Волинській, Житомирській, Чернігівській областях. Крім цього, існують міждержавні та міжурядові угоди між Україною та країнами, з якими вона має спільні кордони. Особливе значення для розвитку цієї форми співробітництва має Європейська рамкова конвенція про транскордонне співробітництво між територіальними общинами або владою та Додатковий протокол до неї.

Шість областей України — Львівська, Закарпатська, Івано-Франківська, Чернівецька, Волинська, Одеська — входять до складу трьох єврорегіонів. У цьому плані найбільш успішними є єврорегіони «Карпати» та «Буг». До складу міжнародної асоціації «Карпатський регіон», створеної у 1993 р., увійшли 5 областей Угорщини, 3 воєводства Польщі, б районів Словаччини та Закарпатська, Івано-Франківська, Чернівецька, Львівська області. Відповідно до статусу асоціації «Карпатський єврорегіон» вона визначає лише форми співробітництва у господарській сфері, в галузі освіти, охорони навколишнього середовища. Головна мета створення такої асоціації полягає у координації спільної економічної діяльності сусідніх територій.

У 1995 р. було створено єврорегіон «Буг» з метою використання переваг географічного розташування території, прискореного соціально-економічного розвитку регіону, охорони навколишнього середовища. Серед екологічних проектів найбільше значення має проект «Чистий Буг». На основі вигідного геополітичного розташування в регіоні здійснюється розвиток експортно орієнтованих виробництв, створюються міжнародні господарські об'єкти, транзитні транспортні коридори, забезпечується комплексне використання природних ресурсів. Функціонування єврорегіонів забезпечує не тільки позитивний економічний ефект, а й сприяє міжнародній стабільності в регіоні. У 1998 р. Одеська область увійшла до єврорегіону «Нижній Дунай». Триває робота з формування екоєврорегіону «Верхній Прут» за участю Чернівецької області з боку України та повітів Румунії і Молдови.

Єврорегіони визнані у світі однією з найефективніших форм транскордонного співробітництва. Прикордонні регіони України мають бути залучені до інтеграційних процесів, що охоплюють сьогодні весь світ. Найбільш актуальним це питання є для західних територій України, де необхідно інтенсивно розвивати соціальну інфраструктуру в малих містах і селах, знижувати територіальні диспропорції в розміщенні продуктивних сил, розвивати рекреаційний комплекс та туристичну базу.

На перспективу для активізації розвитку прикордонних регіонів та інтенсифікації зовнішньоекономічних зв'язків передбачаються такі заходи: розроблення державної цільової програми створення спеціальних економічних зон як одного з напрямів структурної перебудови економіки країни, раціонального розміщення продуктивних сил та забезпечення продуктивної зайнятості населення; спрощення процедури прикордонного, митного, міграційного та інших видів контролю для громадян, які постійно проживають на територіях прикордонних областей; врегулювання міграційних процесів і проблем зайнятості населення в прикордонних областях; сприяння прикордонній торгівлі та спільній підприємницькій діяльності; спрощення митного оформлення експортно-імпортних операцій між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності, розташованими на територіях прикордонних областей; укладання міждержавних угод і створення відповідних структур управління; створення єдиного інформаційного простору прикордонних областей.

2.6 Регіональні засади управління державним та комунальним секторами економіки

На території будь-якого регіону формуються і розширюють сферу своєї діяльності суб'єкти господарювання різноманітних форм власності. Поступово зростає кількість комерційних підприємств, стають більш різноманітними організаційні форми господарської діяльності. У межах кожної територіальної одиниці формуються виробничі і невиробничі комплекси з відповідною системою взаємозв'язків, які необхідно регулювати виходячи з потреб регіонального розвитку. В умовах розмежування державної і комунальної власності зростає значущість низових рівнів управління. Високоцентралізована система управління, що формувалась протягом багатьох років в Україні, зумовила низьку ефективність управління міським господарством. Тому сьогодні основні завдання полягають у тому, щоб удосконалити структуру органів управління, здійснити децентралізацію самої системи управління.

В основу формування комунального сектору економіки покладено комунальну (communis — спільний) власність, в якій перебувають: житловий і нежитловий фонд, що належить місцевим радам; освітні заклади, об'єкти соціального обслуговування, заклади охорони здоров'я, об'єкти фізичної культури і спорту, громадського харчування та побутового обслуговування населення, ремонтно-будівельні організації, водопровідно-каналізаційне господарство, міський транспорт, газове господарство та інші об'єкти.

Поняття «комунальна власність» з'явилося у законодавстві України в 1990 р. з прийняттям Закону Української РСР «Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве самоврядування». Законодавчо закріплено, що комунальна власність становить основу місцевого самоврядування. Законом України «Про власність» суб'єктами права комунальної власності були визнані адміністративно-територіальні одиниці в особі обласних, районних, міських, селищних, сільських рад. Однак за Конституцією України суб'єктами права комунальної власності, відокремленої від державної, вже стали територіальні громади села, селища, міста, які безпосередньо або через органи місцевого самоврядування управляють майном, що знаходиться у комунальній власності. З поділом державної власності на дві форми — загальнодержавну і комунальну — відбулося закріплення територіальної громади як суб'єкта місцевого самоврядування. Стаття 142 Конституції України визначає фінансові засади місцевого самоврядування в Україні, від яких залежить успішність виконання цими органами покладених на них функцій. Матеріальну і фінансову основу місцевого самоврядування в Україні становить рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, земля, природні ресурси, які є власністю територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти спільної власності, що перебувають в управлінні районних, міських, обласних рад.

Формування системи управління комунальним сектором економіки передбачає: визначення кола підприємств, необхідних для виконання органами місцевого самоврядування своїх функцій; визначення засобів впливу територіальних громад на господарську діяльність комунальних підприємств; контроль за діяльністю керівників комунальних підприємств; урегулювання^розмірів відрахувань від прибутку комунальних підприємств до місцевих бюджетів.

Органи місцевого самоврядування можуть утворювати, реорганізовувати та ліквідовувати комунальні підприємства відповідно до законодавства, затверджувати статути створюваних ними підприємств. Вони регулюють ціни і тарифи на відповідну продукцію та послуги створених ними підприємств, їх взаємовідносини з бюджетом, визначають порядок використання прибутку, здійснюють контроль за використанням майна та веденням фінансово-господарської діяльності. В арсенал економічних методів управління комунальними підприємствами входять: податкове, кредитне, субвенційне та дотаційне регулювання, а також формування державного замовлення, інвестування, зміна форми власності.

В Україні налічується 16 місцевих податків та зборів, які забезпечують 2—4 % доходів місцевих бюджетів, що є недостатнім для розвитку господарства території. Завдяки використанню системи податкових пільг місцеві органи управління мають змогу проводити диференційовану політику стосовно різних секторів та галузей економіки. На пільгових умовах можуть надаватися кредити для діяльності об'єктів комунальної власності, на виконання міських комунальних програм. Кредитне регулювання сприяє розвитку підприємництва, дає змогу міським органам управління ефективно взаємодіяти з фінансовими структурами. У цілому участь органів місцевого самоврядування в фінансово-кредитних відносинах в Україні є обмеженою. Важливо скористатися світовим досвідом, який передбачає надання органам місцевого самоврядування права створення фінансово-кредитних установ. Такі установи сприяли б діяльності органів місцевого самоврядування та вирішенню соціально-економічних проблем територій. Певний досвід участі органів місцевого самоврядування у створенні фінансових установ існує в Україні. Зокрема, муніципальні банки створено в Києві та Сумах.

Органи місцевого самоврядування регулюють інвестиційний процес, залучають додаткові капітальні вкладення у розвиток об'єктів комунальної власності. Підприємства комунального сектору економіки виконують різні функції, значна їх частина є природними монополістами. Як правило, у приватну власність не переходять: об'єкти, які надають гарантований мінімум послуг населенню безоплатно; об'єкти, які є загальнодоступними для різних верств населення (стадіони, бібліотеки, місця відпочинку^ дозвілля тощо); окремі інфраструктури об'єкти (вокзали, мости, аеропорти тощо); об'єкти, які надають платні послуги населенню, але можуть бути легко монополізовані (засоби зв'язку, мережа водо-, газо-, електропостачання тощо). Органи місцевого самоврядування опрацьовують необхідні заходи для підвищення ефективності функціонування об'єктів комунальної власності. З цієї метою залучається приватний капітал, стимулюється розвиток приватної ініціативи. У світовій практиці широко використовується така форма залучення іноземного капіталу, як проведення торгів на надання тих чи інших послуг.

Управління комунальним сектором економіки здійснюється так, щоб виконати двоєдине завдання: з одного боку — задовольнити потреби населення у певних видах послуг та забезпечити функціонування території як єдиного організму, а з другого — сприяти зростанню ділової активності населення. Управління комунальним сектором економіки ґрунтується на таких принципах: узгодження державних, регіональних і місцевих інтересів; диференційований підхід до вибору форм і методів управління; комплексно-цільовий підхід до організації системи управління; оптимізації структури органів управління.



Загрузить файл

Похожие страницы:

  1. Етнонаціональні відносини й національна політика (2)

    Реферат >> Астрономия
    ... ЕТНОНАЦІОНАЛЬНІ ВІДНОСИНИ Й НАЦІОНАЛЬНА ПОЛІТИКА Глибокі соціально-економічні та політичн ... і зміни в різних рег ... національна бюрок­ратія, сили безпеки і правопорядку, армія). Тому специфіка нечисленних ...
  2. Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка (2)

    Учебное пособие >> Экономика
    ... органах економічної і політичної влади, специфіка і структура відносин власності, регіональна бюджетно-фінансова політика ...
  3. Національна і регіональна економіка України

    Учебное пособие >> Экономика
    ... регіону і регіонального господарства 3. Регіональна структура і регіональна політика 1. Учбовий курс " Проблеми національної і регіональної економі ... регіональних планів та програм 1. Займаючи певну нішу в системі економічних наук, регіональна економіка ...
  4. Регіональний розвиток соціальної інфраструктури України

    Курсовая работа >> Экономика
    ... КОЛЕДЖ КУРСОВА РОБОТА з курсу «Регіональна економіка» на тему «Регіональний розвиток соціальної інфраструктури ... . Ця сфера безпосередньо пов’язана з політикою, економікою, соціологією, демографічними ...
  5. Економічний аналіз державної політики

    Реферат >> Астрономия
    ... відповідно до національної економічної політики. За формами впливу на суб ... механізм регулю­вання не відпрацьований, економіка регулюється переважно за допомо­гою ... власності до виконання державних та регіональних цільових комплексних про­грам; антимонопольні ...

Хочу больше похожих работ...

Generated in 0.0012178421020508