Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

Религия и мифология->Реферат
Под влиянием целого ряда социокультурных факторов в конце I — начале II века н э на территории Римской империи начинают появляться и распространяться ...полностью>>
Религия и мифология->Реферат
Секты появляются на протяжении всей истории человечества Как правило, любая религия, которая в наши дни считается мировой, прошла через эту стадию Сам...полностью>>
Религия и мифология->Контрольная работа
ИСЛАМ- вторая по числу последователей мировая религия Ислам исповедуют около 860 млн человек в более чем в 120 странах мира В 28 странах ислам признан...полностью>>
Религия и мифология->Курсовая работа
Налагодження цивілізованих відносин з релігійними організаціями, зокрема церквою, відіграє особливу роль у процесі розбудови молодої України І держава...полностью>>

Главная > Реферат >Религия и мифология

Сохрани ссылку в одной из сетей:

Національні релігії.

  1. Ранні національні релігії: Стародавній Єгипет, Месопотамія, Індія, Китай, античний світ.

  2. Пізні національні релігії: іудаїзм, індуїзм, конфуціанство, даосизм, синтоїзм.

Ранні національні релігії — це такі релігійні вірування, що охоплювали своїм впливом верхні й середні шари населення у межах однієї національної держави. До ранніх національних релігій відносять усі релігії, які в літе­ратурі позначають за допомогою префіксів "старо-", "давньо-": староєгипетську, староіндійську, старо­грецьку, староперсидську, староримську та інші.

Історичним підґрунтям виникнення та існуван­ня ранніх національних релігій був рабовласниць­кий лад. Ці релігії існували в умовах, коли була можливість тримати найбільш пригнічені шари су­спільства (рабів) у покорі завдяки лише грубому насильству. Зазначимо такі основні риси ранніх національних релігій.

1. Відсторонення від офіційного культу низів суспільства. У всіх цих релігіях до культових від­правлень не допускалися раби, а в окремих випад­ках — і частина сільської бідноти. Таке відсторонення низів від офіційного культу в староіндійській релігії, наприклад, наочно ілюструвалося термінами "різно-народжені" і "двічі народжені". Раби і сільська бід­нота, які належали до нижчих шарів (каст), вважалися "різно-народженими". їх породила мати. "Двічі народженими" вважалися ті люди, яких, по-перше, наро­дила мати, а по-друге, вони пройшли через обряд по­свячення богам, тобто "друге народження".

2. Порівняна маложивучість. Мається на увазі та обставина, що давні на­ціональні релігії існували тільки в межах рабовлас­ницького суспільства. Як тільки рабовласницьке суспільство вичерпувало себе, на зміну їм приходили або пізні національні, або світові релігії.

3. Суворий політеїзм. Усі ранні національні релігії були політеїстичними, тобто багатобожні. Серед багатьох богів, як правило, виділялася не­велика група головних, а серед них — верховний бог. Останнього шанували як царя богів і людей, установ­ника і охоронника законів. Інші головні боги вважа­лися його помічниками, які відповідали за окремі Ділянки земного і "потойбічного" життя.

4. Зародження вчення про загробну (посмертну) віддяку, тобто наявність причинного зв'язку між по­ведінкою людини в земному житті і її долею у за­гробному житті. Це вчення визнає посмертну винаго­роду для одних людей (праведників) і посмертну кару для інших (грішників).

У ранніх національних релігіях вчення про по­тойбічну (загробну) віддяку існує поки що в нерозвиненому вигляді: віддяка пропагується не всіма ре­лігіями, не всіма течіями всередині цих релігій і не на всіх етапах їхнього розвитку. До того ж ранні національні релігії навіть у тих випадках, коли вони викликали і пропагували загробні віддяки, не обіцяли .небесної винагороди найбільш пригнобленому шарові населення — рабам.

5. Обов'язковість і складність жертвоприношень. В жертву богам приносили: пшеницю, виноград, млинці, мед, молоко, вино, пахучу траву, дику птицю, півнів, кіз, овець, свиней, биків, собак, коней.

Чимало національних релігій знали і людські жертвоприношення. За повідомленням Плутарха (46— 125 рр.), жителі Карфагена, які були прихильниками давньофінікійської релігії, в жертву богу війни Моло­ху приносиш!, наприклад, не тільки військовополо­нених, а й власних дітей-первістків.

Є також: відомості про людські жертвоприношен­ня у, давньовавилонській, давньоєгипетській, давньо­грецькій, давньомексиканській та ряді інших ранніх національних релігій.

Релігії Стародавнього Єгипту. Наприкінці IV тис. до ;н. е. невеликі племінні, державні утворення в долині річки Ніл — номи — об'єднуються під вла­дою єдиного царя — фараона. Так виникла Старо­давня єгипетська держава, яка нараховувала ЗО ди­настій фараонів і проіснувала до 332 р. до н. е., ко­ли була завойована А. Македонським (336—323 рр, до н. е.).

Релігійні уявлення Стародавнього Єгипту склали­ся ще в ноліах, де в культах номових богів переважа­ли тотемізм і магія. Пережитки тотемізму залишилися і у загальноєгипетській релігії, яка склалася внаслідок державного об'єднання номів. До числа найбільш ав­торитетних тварин, що обожнювалися, відносилися бик Апіс, корова Ісіда, баран Хнум, крокодил Себек, кішка Баст, шакал Анубіс, соколи Гор, Ібіс, Тот. Піз­ніше єгипетські божества стали набувати антропо­морфних рис, але зооморфізм не був повністю від­кинутий і, наприклад, богиня Баст зображувалася у вигляді жінки з головою кішки, а бог Тот — у ви­гляді чоловіка з головою Ібіса.

Піднесення того чи іншого політичного і релігій­ного центрів, в результаті приходу до влади різних династій фараонів, супроводжувалося набуттям за-гальноєгипетського значення місцевих культів. Так, під час правління V династії загальноєгипетського значення набуло геліопольське божество Ра (бог сон­ця). В епоху середнього царства домінує інший бог сонця — Амон. Осиріс як бог мертвих витісняє з кінця III тис. до н. е. іншого покровителя помер­лих — Анубіса. Саме Осиріс перебував у витоків ви­никнення в Єгипті культу вмираючого і воскресаю­чого бога, якого вбив його брат Сет, бог скотарства, і воскресив син, бог Гор.

Крім землеробських, чільне місце у дав­ньоєгипетській релігії належало і культам космічних сил. Вони представлені богом землі Гебом, богинею неба Нут, яку підняв і підтримує бог повітря Шу. Від Геба і Нут народжуються Ісида та Нефтида, Осиріс і Сет. Крім них, у створенні світу беруть участь бог сонця Амон і богиня вологи Тефнут. Таким чином, створюється один з найстаріших пантеонів дав­ньоєгипетських богів, так звана еннеада, яка панує у всьому Єгипті і незмінно присутня у релігійних тек­стах.

З космічними культами тісно пов'язані солярні релігійні уявлення. Сонячні боги — Ра і Амон ведуть боротьбу зі злом, що ототожнюється з чудовиськами, особливо із зміями. Вони також відповідають за зміну пір року. Періодично Тефнут, дочка Ра, вступає в з Щу, що знаменувало собою припинення посухи д народження природою нових багатих плодів. Свято повернення коханої дочки Ра відмічалося в Єгипті і в історичний період. В календарях воно зва­лося "днем виноградної лози і повноти Нілу".

Релігія Стародавнього Єгипту мала розвинуту міфологію, включаючи поклоніння численним фети­шам, велику роль у ній відігравала магія. Так, на по­чатку першого місяця весни проходили численні містерії Осиріса. У спеціальному приміщенні храму розміщувалась зроблена з глини фігура бога, засіяна зерном. До початку свят його зображення вкривалося зеленими паростками, що символізувало воскресіння. Жриці в образі Ісиди і Нефвдци через магічні заклинан­ня зображували пошуки, оплакування і поховання бога.

Створення інституту жрецтва сприяло виникнен­ню у Стародавньому Єгипті храмової організації. Як особлива соціальна група, жрецтво сконцентрувало у своїх руках велику владу і було досить впливове. Воно брало участь у керівництві державою, входило до поч­ту фараона, приводило до влади одні фараонські ди­настії й скидало інші. Жреці внесли помітний вклад у накопичення астрономічних, математичних і медич­них знань. За цих часів будувалися величні храми, зводилися статуї богів, розроблялися складні й уро­чисті релігійні церемонії, пишні ритуали.

Один з них — культ померлих — демонструє спе­цифічні уявлення єгиптян про потойбічне життя. По­мерла людина вважалася сплячою і тому потребувала їжі, домашнього начиння. Звідси виникає ідея збере­ження тіла і мистецтво муміфікації. Для найбільш впливових осіб споруджуються грандіозні гробниці — піраміди. Найвідомішою серед них є піраміда фарао­на IV династії Хеопса. Вона займає площу понад 5 га і сягає висоти 146,5 м. її складено з 2300 тис. від­шліфованих кам'яних брил, вагою 2,5 т кожна. В цих культових спорудах вражають не лише розміри, а й якість роботи. Настінні розписи високого художнього рівня реалістично зображували земне буття померло­го, який потребував уваги до себе і після смерті. Релігійний культ померлих, як бачимо, продовжував вікові традиції єгиптян, підтримання яких було по­всякденною потребою.

Лише після завоювання Єгипту персами (525 р. до н. е.) та А. Македонським релігії Стародавнього Єгипту поступаються місцем спочатку елліністичним куль­там, а потім — християнству та ісламу.

Релігії народів Дворіччя. Цивілізація народів Дво­річчя сформувалась приблизно в середині IV тис. до н. е. Вона знала різні царства, що розквітали і зане­падали, різні династії і столиці — Шумер, Аккад, Ур, Ларс і, нарешті, Вавилон та Ассирію.

В шумеро-аккадський період релігійні уявлення мали політеїстичний характер. Пантеон антропо­морфних богів очолював бог неба Ан. Величне небо, що оточувало людину з усіх боків, сприймалося як щось священне, яке потребувало вільного, зумовле­ного бажаннями власної душі, підпорядкування. Ен-ліль — друге божество — вважалося богом грому і повітря. Енкі — володар підземних вод і світового океану, пізніше набуває статусу божества мудрості. Набуває поширення в цей час культ богині-матері. Як активний початок в народженні, плодючості, по­стійному оновленні рослинності, проростанні зерна, збільшення кількості домашнього скота і продовженні людського роду, вона — Нінмах, Нінту, Мамо, Ма­мі — "велика цариця", "цариця богів", сила землі, мудрість. З появою семітів кількість богів у цьому регіоні значно збільшується. Дослідники нараховують до 3 000 імен богів, серед яких помітна певна ієрар­хія. Слідів тотемізму в шумерській релігійності прак­тично немає. Про його залишки свідчить невелика кількість знахідок зображень людиноголового бика, крилатих левів, орла з лев'ячою головою.

На початку другого тисячоліття у Дворіччі зростає роль Вавилону, який досягає небаченого розквіту за Царя Хаммурапі (1792—1750 рр. до н. е.). Відповідно головну роль в релігійному пантеоні починає ві­дігравати вавилонське божество — Мардук. Офіційне жрецтво, роль якого не була такою значною, як у Стародавньому Єгипті, займається виправданням величі Мардука, намагається показати його законним нащадком попередніх богів. До того ж Мардук стає спадкоємцем Енкі не тільки мирним шляхом, а й за правом найсильнішого. За легендою, богиня пітьми Тіамат вирішила згубити усіх богів. Ніхто не нава­жувався боротися з нею. Лише Мардук взяв це на себе, але за умови, що посяде перше місце над всіма іншими богами. Він переміг Тіамат, розрубав її навпіл, створивши небо і землю, а сам став го­ловним богом світу.

Крім Мардука, вавилонсько-ассирійська релігія дуже багато уваги приділяла розробці і поширенню культу вмираючого і воскресаючого бога Таммуза; поширенню міфу про першу людину — Дцама, втра­тою ним безсмертя і гріхопадіння. Певну релігіє-знавчу цікавість викликає міф про потоп, від якого врятувався Ут-Напишім, улюблений жрець бога Енкі, що за порадою останнього побудував ковчег.

Релігійними центрами цивілізацій Дворіччя були храмові організації з численним обслуговуючим пер­соналом — жрецями і жрицями. Жрецтво тримало в руках вавилонсько-ассирійську науку, техніку, куль­туру, літературу і мистецтво, які справили значний вплив на подальший розвиток людства. Саме з вави­лонсько-ассирійських релігійних уявлень багато чого запозичили наступні релігії.

Релігія Стародавньої Індії. Залишки культури Мохенджо-Даро у басейні ріки Інд засвідчують, що у цю епоху були культи первісного тотемізму. Люди покло­нялися зооморфним істотам, існував культ дерев. Після вторгнення у середині II тис. до н. е. на стародавньоіндійські землі арійських племен розпочинається інтенсивний розвиток нових суспільних відносин. В цей час утворюються касти. Релігійні уявлення старо­давніх індійців дістали назву ведичних — від книг Вед (санскр. — "знання"). Стародавні ведичні вірування, брахманізм та індуїзм, що виникли пізніше, вважають Веди "священними" книгами. Початок їх створення сягає у період після вторгнення до країни арійських племен. Протягом наступних десяти століть усна ведична традиція видозмінюється і поповнюється. Запи­сані Веди були лише в першій половині І тис. до н. е.

Об'ємна ведична література поділяється на чотири групи: Самхити, Брахмани, Аран'яки, Упанішади. Та­кий поділ відображує історичну послідовність розвит­ку всієї цієї літератури. Кожна група ведичної літератури не є єдиним цілим. Самхити — це чотири збірки: Ригведа, Самаведа, Яджурведа, Атхарваведа. Найдавнішою за часом створення і найбільшою за обсягом (1018 гімнів і 1005 віршів) вважають Ригведу. Більшість гімнів присвячено прославлянню богів та сил природи, котрі розглядаються як могутні, мило­сердні, мудрі божества. До них зверталися у прохан­нях і молитвах, їм приносили жертви. Вважалося, що життя людини, її багатство, блаженство і спокій пов­ною мірою залежать від цих жертв. Індійці вірили у багатьох богів: в одному місці Вед вказується, що їх 3399.

Найпоширенішим було поклоніння богові Агні, як першооснові всього існуючого, богові Сонця — Сур'ї і володарю земних і небесних вод, покровителю скотарств — Варуні. Широко визнавався і культ предків.

Інші збірники Самхити вміщують мелодії, які су­проводжували культові дії, різні магічні заклинання.

Брахмани (тобто книги, написані брахманами і для брахманів) являють собою коментарі до Самхитів і мають в основному ритуальний характер. Вони спрямовані на зміцнення авторитету жреців і поглиб­лення кастового поділу суспільства, їхня поява по­в'язана зі зміною умов життя суспільства, з посилен­ням соціальної нерівності, розвитком системи варн. Крім того, з часом деякі тексти стали незрозумілими, значно ускладнився і змінився релігійний культ. Ви­конання обов'язків жреця стало професією і виникла потреба у відповідній літературі.

Пізніше були створені Аран'яки та Упанішади. Аран'яки (буквально — "лісні тексти") — це в основ­ному правила для пустельників, старців, які намага­ються сам на сам пізнати істину і її природу. Заключною частиною ведичної літератури є Упанішади (санскр. — сидіти біля вчителя з метою пізнання істини). Створення Упанішад пов'язують із 108 авто­рами. Кожний з текстів являє собою короткий виклад релігійно-філософських роздумів того чи іншого ле­гендарного або напівлегендарного мудреця. Ранні Упанішади посилено підкреслюють моністичні ідеї ведичної релігії. Водночас, на відміну від іншої ве­дичної літератури, в Упанішадах центр уваги перено­ситься з уявлень про зовнішній світ на внутрішній світ людини. Предметом шанування в таких творах стає те, що перебуває за явищем природи. Також ви­водяться категорії "брахман" і "атман" як першоос­нови буття. "Брахман" у багатьох текстах розгля­дається як абсолютна субстанція, першооснова і пер­шопричина всього існуючого, початок і кінець усіх істот; "атман" — це дихання або окрема людська душа.

На початку І тис. до н. е. у Стародавній Індії складається брахманізм: ведичні боги, які уособлюва­ли природу, поступаються місцем кастовим богам. Існування каст (варн) поділяє людей на чотири групи: брахманів, тобто жрецтво; кшатріїв — воїнів; вайш'їв, до яких входило вільне населення, і шудрів — рабів. Кастова структура закріплялася законами Ману. Го­ловним божеством стає Брахма. Поруч з ним існують верховні боги — Вішну, з дружиною Лакшмі, і Шіва, з богинею Парваті. Характерним для брахманізму в цей час було створення вчення про перевтілення душ, за яким характер переселення душі після смерті ма­теріального тіла залежить від того, як померлий ви­конував закони касти.

Ведична релігія і брахманізм дають змогу просте­жити, як поступово увага стародавнього індійця пере­носилася з явищ зовнішнього світу на людину, її пси­хіку, мислення. Вони справили великий вплив на роз­виток індуїзму, джайнізму і буддизму.

Давньогрецька релігія. Для релігії Стародавньої Греції характерним є політеїзм, з широкорозвинутою міфологією і олімпійською ієрархією богів. Вони не були творцями світу, а захопили його у готовому вигляді, під час боротьби з титанами. Стародавня грець­ка міфологія вважала, що світ сам по собі вічний і не потребує творця. Відповідно до цього історія поді­ляється на доолімпійську і класичну олімпійську.

Пантеон давньогрецьких класичних богів очолює Зевс. В результаті боротьби з різного роду чудовись­ками, перемоги над титанами, циклопами, гігантами і ув'язнення їх до Тартару, Зевс стає головним, вер­ховним богом. Він народився на о. Кріт, де його ма­ти, богиня Рея, врятувала від власного чоловіка Кро-носа. Здобувши Олімп, Зевс формує власне оточення. До нього входять богиня перемоги Ніка, богиня права і справедливості Феміда, символ вічної юності — Ге-ба, Ганімед, мойри тощо.

Родина Зевса складалася з його дружини Гери, покровительки шлюбів, сім'ї і дітей; Аполлона — бога сонця і музики; Артеміди — богині полювання; Аф-родіти — богині краси і кохання; Афіни — богині мудрості; Гермеса — бога торгівлі. Крім них, до ро­дини Зевса входили його брати: Посейдон — бог мо­ря і Аїд — бог підземного царства.

Ієрархія олімпійців доповнюється богами, які не перебувають на Олімпі. Це покровитель ковалів — Гефест, богиня землеробства Деметра, бог виноробст­ва та рослинності Діоніс, бог пастухів Пан тощо. Важливе місце в стародавньогрецькому пантеоні богів займають боги-герої — Прометей і Геракл.

Перший є двоюрідним братом Зевса, за волею якого він створив людей з землі і води. Оскільки під час творіння люди вийшли беззахисними і менш при­стосованими до життя, ніж тварини, Прометей дав людям знання, навчив користуватися вогнем, викори­стовувати ремесла, за що Зевс покарав його, прику­вавши ланцюгом до скель Кавказу.

Подвиги Геракла відомі як перемоги смертної людини над природою. Син Зевса і земної жінки, пе­реможець над різними чудовиськами (немейським ле­вом, лернейською гідрою, керінейською ланню, еріманфським вепром, стимфалійськими птахами, мара­фонським биком, кіньми Діомеда і стадами Геріона).

Йому також притаманні надлюдські якості, завдяки яким він вичистив авгієві конюшні, здобув пояс ама­зонок, яблука, що дарують молодість, і вивів Кербера на поверхню.

Міфологічне тлумачення природи і людини, діяльність олімпійських богів у релігійних уявленнях стародавніх греків свідчили про практичний і твере­зий характер обожнювання оточуючого світу. Давньо­грецька релігія не приділяє особливої уваги мораль­ним проблемам, потойбічної винагороди для неї не існує. Перебування у царстві Аїда жалюгідне.

Для давньогрецького релігійного культу є харак­терним полісний культ. Оскільки всі громадські акти супроводжувалися релігійними церемоніями, він був обов'язковим для усіх громадян. Виконавцями культу були як жреці, так і офіційні державні особи. Вели­кого значення набули оракули. Храми вважалися житлом богів у буквальному розумінні і тому їх статуї визнавалися сповненими життя.

В елліністичну епоху полісна релігія спочатку витісняється різними релігійно-містичними течіями і філософськими вченнями, а з появою християн­ства релігія стародавніх греків остаточно відки­дається.

Релігії Стародавнього Риму. Первісна релігія однієї з найбільших імперій світу склалася на основі релігій родових общин, а згодом запозичила релігійні віру­вання стародавніх греків. Певну роль в ній відігра­вали залишки тотемізму. Римляни вважали, що похо­дять від вовчиці, котра вигодувала засновників Ри­му — Ромула і Рема.

Значне місце в давньоримській релігії відігравало поклоніння домашнім духам: манам, пенатам і ларам. Досить велику розвинутість здобули землеробські культи.

Численний пантеон римської релігії очолював бог неба, грому і блискавки — Юпітер. Разом з ним до тріади богів входили бог війни Марс і бог господарст­ва Квірін. Інші боги контролювали досить вузькі Ділянки реального життя. Так, зерно, посіяне у землі опікав Сатурн; колос, що виріс, — Церера; колос, який зацвів, — Флора; готовий до жнив — Коне, а зжатий — Опс. Кожний чоловік мав свого інди­відуального бога-покровителя, так званого генія, а жінка — покровительку Юнону.

Спочатку римський культ був формальний, без всякої містики. Однак на зламі старої і нової ери в імперії набувають поширення марновірства, магія, мантика, східні культи. У боротьбі з ними офіційна влада намагалася встановити загальнодержавну моно­теїстичну релігію, але успіху це не мало. Цю роль ви­конало християнство, яке витіснило релігії Стародав­нього Риму.

Ранні національні релігії не збереглися до наших часів, але багато ідей і їх обрядів увійшли до сучасних релігій. Пізніше національні релігії виступають такими релігійними віруваннями, які охоплюють своїм впливом всі соці­альні шари населення у межах однієї національності. До цієї релігійної форми належать багато релігій на­шого часу — індуїзм, сикхізм, дхайнізм (Індія), кон­фуціанство, даосизм (Китай), синтоїзм (Японія), іудаїзм (релігія євреїв у багатьох країнах світу), зороастризм (Іран) та ін.

Історичним ґрунтом виникнення пізніх націо­нальних релігій була криза суспільних порядків, за якої виникла потреба використати релігії в ролі за­собів втіхи і втихомирення найбільш пригніченої час­тини суспільства. В більшості випадків суть цієї кризи виявилася у розкладі рабовласництва і переході до феодальних суспільних відносин. Проте мали місце й специфічні форми проявів даної кризи. Так, у житті єврейської народності криза виразилась у тому, що вона рано втратила свою національну державність і на тривалий час потрапила до чужоземців-завойовників. За цих умов національна релігія євреїв перестала бути релігією тільки верхів суспільства, втратила ха­рактерну для ранніх національних релігій функцію теологічного протистояння верхів низам.

Які ж риси пізніх національних релігій є основ­ними?

Перша риса — великі масштаби впливу. В даному разі релігія відіграє роль засобу утиску всіх пригні­чених соціальних шарів тієї чи іншої національної держави. Тепер можливість взяти участь у відправ­ленні культу мала й найбільш експлуатована частина суспільства. Так, індуїзм, який прийшов на зміну брахманізму, ліквідував поділ індусів на "однонарод-жених" і "двічінароджених".

Друга риса — довга живучість. Багато пізніх на­ціональних релігій, як зазначалося, існують і до цього часу.

Третя риса — єдність політеїзму і монотеїзму. Більшість релігій цього типу є політеїстичними. Але є серед них і монотеїстичні (від грецьк. топоз — один, Шеоз — бог — єдинобожжя). До останніх належать іудаїзм і сикхізм.

Четверта риса — спрощення жертвоприношень. Жертви худоби, птиці значно скорочені або зовсім ліквідовані. Повністю відмовились пізні національні релігії від людських жертвоприношень.

П'ята риса — розвиненість вчення про загробні відплати. На цьому етапі розвитку релігії вчення про потойбічне життя набуло першорядного зна­чення.

Прикладом збереження до наших днів пізньої національної релігії є іудаїзм, який у VII ст. до н. е. прийшов на зміну давньоєврейській релігії і нарахо­вує сьогодні, згідно з даними ООН, близько 14 млн своїх прихильників.

У загальній історії релігій іудаїзм відіграв надзви­чайно важливу роль, увійшовши суттєвою частиною до складу християнства та ісламу — двох найбільших світових релігій. Щоб її краще зрозуміти, зупинимося на історії та змісті "закону Мойсея".

У найдавніший період своєї історії, в першій по­ловині II тис. до н. е., предки євреїв жили патріар­хальним родоплемінним побутом, і їхня релігія від­дзеркалювала цей побут. Поширений був культ духів предків, їхніми іменами називалися давньоєврейські племена. Вірили у можливість викликати тіні (душі) померлих і вести бесіду з ними. Поширений був і тваринницький культ, а також культ місяця, блискав­ки і грому (Ваал) та інших природних явищ. Одним словом, за своїм змістом релігія давніх євреїв-кочовиків мало чим різнилася від інших племінних культів.

Перехід євреїв від скотарства до землеробства сприяв формуванню рабовласницьких відносин і ут­воренню держави (X ст. до н. е.). Це викликало певні зміни у релігійних уявленнях. За цих умов виник мо­нотеїзм, який знайшов своє уже готове втілення в іудейському, виключно національному богові Ягве. Цар Іудеї, розуміючи потребу централізації культу, в інтересах централізованої держави декретом 621 р. до н. е. запровадив релігійну реформу. Він проголосив бога племені Іуда — Ягве єдиним, всемогутнім, ви­ключно національним божеством, на яке були пере­несені функції і атрибути усіх племінних божеств, що шанувалися раніше.

Організаційним центром іудаїзму став храм на горі Сіон в Єрусалимі, жреці якого протягом століть збирали і редагували міфи про Ягве та його пророків. При цьому залучалися ассиро-вавилонські, хетські, єгипетські, арабські та інші джерела. Так, у книзі Буття сказано, що "створив Господь Бог чоловіка з праху земного і вдунув в його лице подих життя, і став чоловік душею живою". Він був названий Ада-мом (від староєвр. "адама" — земля). У вавилонян ще раніше існував міф про створення людини з глини. У єгипетській міфології Хнум, батько богів, зліпив лю­дей з глини на гончарному колі. За грецьким мі­фом, мудрий Прометей також виліпив з глини перших людей.

Дж. Фрезер (1854—1941 рр.) у своїй книзі "Фоль­клор в Старому Заповіті" переконливо доводить по­ходження багатьох міфів і легенд, які пізніше увійшли До Біблії. Він, зокрема, пише, що легенди про "всесвітній потоп", які він вивчив серед народів Азії, Австралії, Америки, Африки, не позбавлені фактич­них підстав. Це або зливи, або підвищення рівня мо­рів, або руйнівні цунамі.

Чимало елементів культу євреї запозичили від сусідніх народів. Так, від місцевого палестинського населення було взято землеробські свята: маццот — весняне свято, яке злилося з давньою скотарською пасхою; шабуот, п'ятидесятниця — свято жнив пшениці; суккот — свято кущів, на честь збору плодів та ін.

Укладання перших п'яти книг Біблії, які отрима­ли назву Тора (закон), або "п'ятикнижжя Мойсея", було завершено й оголошено віруючим у 444 р. до н. е. Пізніше були написані інші книги Старого За­повіту, про які мова буде йти окремо. Іудаїзму прита­манні такі характерні риси: монотеїзм — віра в єдиного бога Ягве, творця небес і землі; віра в особ­ливе покровительство Ягве щодо євреїв; в кінець світу; у потойбічну винагороду; у воскресіння з мерт­вих; в прихід божественного спасителя — Месію і створення ним тисячолітнього царства в Єрусалимі; де­тально регламентована обрядовість і особливий ритуал.

Священною книгою іудаїзму є Талмуд (від ста-роєвр. "ламейд" — вивчення) — багатотомний збір­ник єврейських догматичних, правових, релігійно-філософських, моральних і побутових уявлень, які сформувалися протягом багатьох віків — з IV ст. до н. е. до V ст. н. е. Структурними складовими Талмуда є Міпша та Гемара. Міщна — об'ємний коментар до Старого Заповіту. Вона поділяється на 63 трактати, ,що утворюють 6 розділів. Гемара — збірник тлума­чень до трактатів Мішки. Завдяки тому, що коменту­вання Мішни здійснювалося у Палестині й Вавилоні, розрізняють два Талмуди: палестинський (Т. Єрушалмі) і вавилонський (Т. Бавлі). Перший було від­редаговано у III ст. н. е., другий — у V ст. Спочатку зміст Талмуда передавався усно з покоління в по­коління. Тому на відміну від Старого Заповіту — пи­саного закону — Талмуд називався усним законом. Пристосовуючи Біблію до історичних умов, талмуди­сти розробили безліч правил, постанов та заборон.

Талмуд вміщує роздуми про культ, догматику, мо­раль і різноманітні релігійні приписи, а також еле­ментарні дані з первісної медицини, математики, географії, притчі й прислів'я, казки і легенди, міфи. Талмуд зберіг і деякі дані історичного характеру: про виникнення релігійних партій і угруповань в Іудеї (книжники, ессени, саддукеї, фарисеї), про транс­формацію релігійних уявлень стародавніх євреїв з ча­су "завершення" Старого заповіту. Через весь Талмуд проходять ідеї залежності людини від Бога, непоруш­ності існуючих порядків, а також пооповідь покір­ності.

Усе життя віруючого єврея підпорядковане ба­гатьом релігійно-обрядовим діям і заборонам (їх ра­зом нараховується 613, серед них 248 повелінь і 365 заборон).

Основою іудейської моралі вважається Декалог — 10 заповідей (шануй єдиного Бога, не створи собі ку­мира, не поминай ім'я Бога без необхідності, шануй день суботи, шануй своїх батьків, не вбивай, не пере­любствуй, не кради, не свідчи брехливо на ближнього свого, не зажадай майна ближнього свого).

Частина заборон пов'язана з статевим життям, інші — з їжею. Одна з найсуворіших заборон сто­сується вживання в їжу крові. Ягве ніби сказав євреям: "...душа кожного тіла є кров його, вона душа його, тому я сказав синам Ізраїлевим: не їжте крові з будь-якого тіла, тому що душа тіла є кров його, кожний, хто їсть її, — знищиться" [Лев., 17:14].

Євреям забороняється вживати м'ясо певних тва­рин (трефне). Дозволяється їсти м'ясо кошерне, тоб­то приготовлене відповідно до ритуалу.

На восьмий день життя новонароджений хлопчик-єврей підлягає обряду обрізання. Біблія приписує запровадження такого звичаю Аврааму, який нібито отримав особливий наказ від Бога: "Обрізайте край­ню плоть вашу: і це буде знаменням заповіту між мною і вами. Восьми днів від народження хай буде обрізане у вас в роди ваші кожне дитя чоловічої статі" [Буг., 17:11, 12].

Іудаїзму притаманне протиставлення євреїв ін­шим народам, він ставить неєвреїв поза законом.

У сучасному Ізраїлі іудаїзм оголошений державною релігією. З іудаїзмом тісно пов'язаний сіонізм — політична течія єврейської буржуазії, що сформувала­ся наприкінці XIX ст. Він включає в себе різноманітні організації на чолі з "єврейським агентством". Сіонізм запозичив і пропагує одну з провідних ідей іудаїзму — ідею "богообраності" євреїв як вищої раси.

В Україні єврейське населення сповідує іудаїзм. Служителі іудаїстського культу стоять на лояльних позиціях, підтримують політику і шанують закони держави. На 1999 р. в Україні діяли 100 офіційно за­реєстрованих іудейських релігійних громад, в яких налічується більше 50 священнослужителів, активно працюють 32 недільні школи.

Індуїзм (720 млн віруючих) як давньоіндійська релігія склався на базі давнього брахманізму. В про­цесі суперництва буддизму з брахманізмом, точніше, як підсумок суперництва, як результат його перемоги і виник індуїзм. Ця доктрина була схожа з буддизмом, але вирішальною перемогою її, що забезпечила кін­цевий успіх, є орієнтація на конкретні умови кастової Індії з її численними культурними традиціями, що склались на рубежі нашої ери. В цьому розумінні найповнішим визначенням поняття "індуїзм" можна вважати індійський спосіб життя, включаючи усю су­му життєвих принципів і норм соціальних та етичних цінностей, вірувань і уявлень, обрядів та культів, міфів і легенд, буднів та свят тощо.

Основи індуїзму походять від вед і пов'язаних з ними легенд та текстів. Чому саме індуїзм, а не інша з існуючих в Індії релігій сприймається народом? Го­ловним напрямом еволюції в процесі становлення індуїзму була зрозуміла масам релігійна доктрина, яка виникла в ході переробки, примітивізації та вульгари­зації давніх філософських теорій. Тому давні ведичні принципи у спрощеному вигляді стали доступними для всіх. Народний індуїзм сприйняв І зберіг давнє уявлення про карму з її етичною основою, про свя­тості вед тощо, але у надто спрощеному вигляді.

Більшість ведичних богів відійшли у минуле, і тільки незначна частина їх, головним чином завдяки згадуванню в міфах і легендах, збереглася у людській пам'яті. Тому не дивно, що у спрощеному і перероб­леному індуїзмі на перший план вийшли нові боже­ства, точніше, нові іпостасі тих самих, давно відомих державних богів, які набули нового життя в релігійній системі індуїзму. Ці боги були ближчими і зрозумілішими людям, їх інакше й шанували. Кривава ведична жертва була витіснена богослужінням без жертв (хоч теза "убивство заради бога — це убивство" остаточно не знята ще й досі). Разом з буддизмом Махаяни на початку нашої ери в Індії набула поши­рення практика виготовлення ідолів-зображень у храмах на їх честь. Головні індуїстські боги мали вже прибічників, тих, хто вважав за потрібне шанувати свого обранця і спілкуватися переважно з ним. Більше того, особиста відданість богу стала важливою характерною рисою прихильників індуїзму.

Найважливішими з численних богів індуїзму вва­жають трьох (Тримурті) — Брахму, Шиву і Вішну. Як правило, зазначають, що ці троє в системі індуїзму поділили між собою основні, властиві верховному бо­гові функції: творчу, руйнівну й охоронну, хоча не­рідко вони збігаються. Кожен з цієї трійці має власні обличчя., характер, сферу дій.

Першим з трійці вважають Брахму, основна функція якого — творець. Він створив світ у багатоманітті жи­вого і минущого, тобто протилежне тому, чого праг­нули індійські релігії (досягнення мокші, нірвани, розчинення у Вічному і Єдиному). Брахма як обов'язковий і перший член Тримурті був не­обхідний — без нього нічого б не було, але заслуги його перед світом живого, перед людиною, перед ін­дійцем вважалися не дуже значними, а інших Функцій у цього Бога не було. Брахмі присвячувалися поодинокі храми, а у повсякденних обрядах і ритуа­лах про нього, як правило, не згадують.

Більшість індуїстів розділилися на шиваїтів і вішнуїтів, які віддавали перевагу відповідно Шиві або Вішну. Шива — дуже суперечливий Бог. Головною його функцією вважають руйнівну (бог смерті, розорення, зміни), що частково пов'язане з тим, що Шива — по­кровитель аскетів, які прагнуть такого розорення й змін, що веде начебто до злиття з Вічністю й Абсолютом.

Проте практично в культі Шиви на перший план вийшов творчий момент: культ життєвої сили і чо­ловічого начала став основним. Культ лінгама — чо­ловічого животворного начала — найпопулярніший. Бичок Нанді — атрибут Шиви — символізує силу й животворні потенції Бога. До Шиви звертаються спраглі потомства, у його храм сходяться бездітні жінки, які чекають від його сили реального втілення своїх мрій.

Шиву вважають також грозою демонів, у битвах з якими він не раз виявляв чудеса героїзму. Шакті — духовна енергія Шиви; саме в ній — могутність гігантських потенцій Бога. Вона виявляється лише за певних обставин. По-перше, ця енергія накопи­чується у ньому в періоди його аскетичних пильну­вань і споглядань. По-друге, енергія Шакті в Шиві тісно переплетена з його чоловічою животворною си­лою. Культ жінок Шиви — переміщення Шакті на жіноче начало. У цьому культі започатковується і значно поширюється ідея, згідно з якою енергетична сила Шакті реалізується у момент злиття чоловічого й жіночого начал, що відіграло свою роль у розквіті в індуїзмі культу Ками.

Культ Ками, мистецтва любові, тісно пов'язаний з культом Шиви і Шакті. Якщо культ Шиви в Індії завжди був тісно пов'язаний з Шакті та Камою, то культ третього члена Тримурті — Вішну — мав інший характер. Вішну — м'який, несуперечливий, його ос­новна функція — збереження. Він простий, макси­мально близький людям, особливо схильним до емоційного сприйняття божества — саме такі переважають серед вішнуїтів. На численних зображеннях чотирирукий Вішну звичайно сидить на тисячоголовому драконі, що пливе, або на троні у вигляді білого лотоса.

Богиня Лакшмі — жінка Вішну — завжди поруч з чоловіком, вона ніжно любить його. У Вішну багато перетворень — аватар, хоча основних десять: у пер­ших чотирьох він виступає у вигляді тварин (риби, черепахи, вепра, людини-лева); п'яте — карлика-велетня; решта п'ять відомих аватар Вішну — Парашурама, Рама, Крішна, Будда і Мессія-Калка, на прихід якого ще чекають найулюбленіші в Індії аватари Вішну — Рама і Крішна.

Рама — герой давньоіндійського епосу Рамаяна, найулюбленішої поеми індійців. У селах брахмани речитативом переказують її.

Рама — герой, благородна людина, воїн, мудрий монарх і люблячий чоловік. Його дружина Сіта є уо­собленням жіночої вірності, любові й шляхетства, еталон індійської жінки. Загибель її символічна: чис­тота жінки є настільки святою, що тільки смерть зми­ває підозри. І хоч загибель Сіти руйнує щастя Рами, сама поема в цілому ніким в Індії не сприймається як трагедія. Рамаяна найкраще відображає національний дух індійців, їхній спосіб життя, думи, етичні й куль­турні цінності. Тому й не дивно, що Рама обожнений в уяві народу.

Другою відомою і шанованою аватарою Вішну вважають Крішну. Будучи колісничим і радником го­ловного героя — воїна Арджуни, він розкриває йому вище значення небесного й етичного закону. Саме це тлумачення Крішни увійшло у вигляді розділу до складу Махабхарати. Пізніше Крішна трансформував­ся з мудреця-філософа у веселого й задоволеного лег­коважного бога-пастушка, і саме в цій іпостасі став відомим і шанованим в усій Індії.

Жрецями індуїзму, носіями основного релігійного культу, ритуального обряду, етики, естетики, форм соціального укладу і побуту були члени брахманських каст. З їх числа обиралися радники і чиновники, во­ни диктували народу норми життя, які зводилися головним чином до суворого збереження ієрархії каст і дотримання норм поведінки в середині касти. Брах­мани були домашніми жрецями в багатих, передусім самих брахманських сім'ях. З їх числа виходили най­авторитетніші релігійні учителі — гуру, які навчали молоде покоління мудрості індуїзму. Однак найго­ловнішою соціальною функцією брахманів як найви­щого в Індії шару суспільства було задоволення релігійних потреб населення.

У межах домашніх святилищ індійці були самі собі господарями і самі виконували щоденно, щомісячно або щорічно нескладні ритуальні обряди. Участь брахмана в сімейних ритуальних відправленнях завжди бажана, а в найважливіших сімейних обря­дах — весілля, народження дитини, похорони — про­сто необхідна.

Авторитет брахмана, чий особистий престиж зав­жди зумовлений належністю до найвищих брахмансь­ких каст, в Індії безумовний. Цей авторитет виявляв­ся насамперед у винятковому праві брахманів прино­сити жертви Богам у храмах. Мета відвідування хра­му — можливість благоговійного споглядання статуї Бога, відчуття належності до божественної величі. За це право індуїсти залишають у храмі свої підношення (причому існує досить стала такса оплати праці жреців храму за різні послуги або за їхні різноманітні ритуальні дії).

Переконання в необхідності посередництва жреця для досягнення цілей, які можуть бути реалізовані лише за умови сприяння надприродних сил, випливає з давньої магії. В Індії та індуїзмі це знайшло вияв у вигляді магічних способів — тантр, на основі яких виникли формули — мантри, тобто освячені закли­нання. Мангри використовують багато індійців. Власні мантри мають рибалки, пастухи, пожежники та ін.

Роль, аналогічну мантрам, відіграють і численні талісмани й амулети (шнурки, значки тощо). Всі ці предмети, як і мантри, є необхідним реквізитом про­фесійних чаклунів, по допомогу до яких звертаються у важких випадках індійці, особливо у селах.

Чаклун — це той самий жрець, але рангом ниж­чий, простіший, найчастіше — неписьменний. Ос­новою його мудрості є діаграми і чаклунські кола (ян-три) з літерою "О". Він має великий авторитет серед населення.

І жреці — брахмани — з їх високоурочистими храмовими і респектабельними домашніми ритуала­ми, і напівписьменні сільські чаклуни-знахарі, з їх­німи заклинаннями-мантрами та діаграмами, однако­во вписуються в ту гігантську вільну синкретичну систему, яку становить індуїзм. Важливий елемент цієї всеохоплюючої системи — численні, часто дуже яскраві й вражаючі обряди і свята. На думку деяких дослідників, саме сукупність ритуалів і обрядів і ро­бить індійців індуїстами.

Багато ритуальних обрядів припадає на урочисті й пам'ятні дати, коли святкові збори, походи на честь того чи іншого божества, масові паломництва до "святих" місць пов'язані з популярними давньо­індійськими героями, приваблюють мільйони людей і стають всенародними подіями першорядного значення.

Саме у ці врочисті дні всенародних свят наочно спостерігається та сила індуїзму, яка цементує в єдину релігійно-культурну спільність людей, що на­лежать до різних рас і каст і розмовляють різними мовами.

Крім свят на честь Рами чи Крішни, заслуговують на увагу такі свята, як Дурга-пуджа, — свято світильників, які засвічуються на честь богині щастя Лакшмі; свята на честь богині мудрості Сарасваті і покровителя багатства й торгівлі Ганеші. Свята на честь Шиви відзначаються щомісячно в ніч нового місяця. Помітне місце серед загальноіндійських свят посідає велике паломництво Кумбхамела — святку­вання на честь давніх богів і амріти, напою безсмер­тя. На ці святкові обряди з усієї Індії до Гангу з'їжджаються мільйони паломників, які перебувають тут майже місяць. Головний момент обряду — обми­вання у священних водах Гангу. Тут можна зустріти виснажених аскетів, монахів, йогів, факірів. Спеціальна каста брахманів — панда — обслуговує па­ломників, які для ритуального обмивання повинні бути старанно поголені (ні волосинки аж до брів і повік). Спеціальні служителі стежать за порядком і пильно охороняють права брахманів, які збирають плату з паломників.

Крім загальноіндійських, існує чимало свят, які стосуються того чи іншого регіону або порівняно не­великої місцевості. Всі вони, як правило, тісно пов'язані з міфологією, з індуїстськими легендами і божествами. Багато свят і обрядів пов'язані з патро­нами — покровителями різних професій, роду занять. На цих святах і обрядах, які збирали у якому-небудь центрі все навколишнє населення, ритуал звичайно супроводжувався ярмарковою торгівлею і веселощами.

Так само відправляються і численні домашні й сімейні обряди, пов'язані з весіллям, народженням сина, врученням шнура юнакові на знак його "нового народження" тощо. Під час обрядів домашній жрець-брахман виконує усі необхідні ритуальні дії.

Весільний обряд — найурочистіший. Молоді об­ходять навколо жертовного вогню, куди кидають різні продукти, і тільки після цього обряд шлюбу вважають завершеним. Обряд похорон в Індії також особливий. В Індії немає кладовищ — тільки священні місця, на яких спалюють померлих. На таке місце виносять загорнутого у сувій померлого, його старший родич розпалює вогнище. Коли вогонь згасне, обгорілі ос­танки кладуть у посуд і утоплюють у річці. Після цього сім'я померлого десять або й більше днів но­сить траур — шмат білого полотна. Подальша доля вдови жалюгідна. Вдруге заміж виходить вона рідко, а в колишні часи, особливо серед вищих каст, вважало­ся нормальним, коли жінка, хоч би вона була й дівчиною 13—14 років, щойно видана заміж, живцем спалювалась на вогнищі разом з тілом чоловіка. Це страшний звичай індійців — саті.

Саті, як жахлива спадщина минулого, стоїть в од­ному ряду з іншим його пережитком — кастовим ладом. Кастова система, що ґрунтувалася на міцній внутрішньо кастовій ендогамії і суворих кастових заборо­нах, а також на ще суворіших релігійно-культових традиціях сімейного і внутрішньо общинного, внутрішньо кастового, залишається і понині істотним інститутом соціальної організації в Індії. Каста визначає місце людини в індійському суспільстві, її стан, права, по­ведінку, навіть її внутрішнє обличчя, включаючи одяг і знаки на чолі або коштовності, які вона носить.

Каста визначає і коло ритуальних обов'язків індивіда, його релігійну активність. Чим вища каста, тим більше уваги, у всякому разі теоретично, згідно з прийнятими нормами людина зобов'язана приділяти щоденним обрядам удома, необхідним поклонам, підношенням, мантрам та ін. Кастові заборони в Індії мають характер табу і знімаються лише у поодиноких випадках. Приміром, прийнято вважати, що "рука ремісника завжди чиста", тобто, що користуватися продуктами ремесла можна й не належачи до касти ремісника. Порушення кастових норм спричи­няється до суворих покарань і обрядів "очищення" винного.

В Україні модернізований індуїзм репрезентують громади Міжнародного товариства Свідомості Крішни, Ошо, Саї-Баби, Раджніша, Шрі-Чинмоя та ін.

Виникнення конфуціанства (580 млн віруючих) завжди пов'язується із стародавнім Китаєм, з його специфікою релігійної структури і психологічних особ­ливостей мислення, всієї духовної орієнтації.

Тверезо мислячий китаєць багато не задумувався над таємницями буття і проблемами життя і смерті, зате він завжди бачив перед собою еталон доброчес­ності і вважав за свій священний обов'язок йому наслідувати. Китаєць понад усе цінує матеріальну оболонку, себто своє матеріальне життя. Величез­ними і загальновизнаними пророками тут вважали­ся насамперед ті, хто вчив жити гідно і у відповідності з прийнятою нормою — жити заради життя, а не в ім'я благополуччя на тім світі або рятунку від страждань.

Усі ці специфічні особливості системи цінностей, що склалися у Китаї за тисячоліття, передували епосі Конфуція, підготували країну до сприйняття тих принципів і норм життя, які назавжди увійшли до історії під назвою "конфуціанство". Суть їх, задовго до Конфуція, зводилася до відособлення ірраціо­нальних основ релігії і звеличення раціональних ос­нов етики, підпорядкування релігійно-етичних норм вимогам соціальної політики й адміністрації.

Конфуцій (Кун Фуцзи, 551—479 рр. до н. е.) народився і жив у епоху великих соціальних і полі­тичних потрясінь, коли Китай перебував у стані тяжкої внутрішньої кризи. Влада чжоуського пра­вителя давно ослабла, хоча він і продовжував вва­жатися сином неба і виконував функції первосвя­щеника. Руйнувалися патріархально-родові норми, у жорстоких міжусобицях гинула родова аристо­кратія, на зміну їй приходила централізована влада правителів окремих царств, що спиралася на адміністративно-бюрократичний апарат із незначного служилого чиновництва.

Виступивши з критикою своєї епохи і високо оці­нюючи минуле, Конфуцій на основі цього протистав­лення створив власний ідеал удосконаленої люди­ни — Цзюн-цзи.

Високоморальний Цзюн-цзи, сконструйований Конфуцієм як еталон для наслідування, володіє двома важливими, за його уявленнями, гідностями: гуман­ністю і почуттям обов'язку. Поняття "гуманність" (жень) включало в себе багато якостей: скромність, справедливість, стриманість, гідність, безкорисли­вість, любов до людей тощо. Жень — це високий, майже недосяжний ідеал, характерними рисами якого були наділені лише стародавні: із сучасників Кон­фуцій, включаючи себе, вважав гуманним тільки свого рано померлого улюбленого учня Янь Хуеня. Обов'язок — це моральне зобов'язання, яке гуманна людина завдяки своїм доброчесностям накладає на себе сама. Почуття обов'язку, як правило, зумовлене знанням і вищими принципами, але не розрахунками.

Конфуцій розробив і ряд інших понять, включаю­чи вірність і щирість (чжень), благопристойність і дотримання церемоній та обрядів.

Конфуцій щиро прагнув створити ідеал лицаря доброчесності, який бореться за утвердження високої моралі, проти існуючої навколо несправедливості. Однак, як це часто трапляється, з перетворенням йо­го вчення на офіційну догму, на перший план висту­пила не суть, а зовнішня форма, що виявилася пере­важно у підкресленій відданості старовині, повазі до старших, напускній скромності й доброчесності. В середньовічному Китаї поступово склалися і були ка­нонізовані певні норми і стереотипи поведінки кож­ної людини залежно від того, яке місце вона посідала у соціально-чиновницькій ієрархії.

У будь-який момент життя, на будь-який випа­док, у щасті й скруті, при народженні й смерті, вступі до школи чи призначенні на службу — завжди й в усьому існували строго фіксовані й обов'язкові для всіх правила поведінки. Ти епоху Хань було складено детальний збірник цих правил зовнішньої ввічливості і церемоніал-трактат Лін-зи — компендіум конфуціанських норм, який мав силу понад два тися­чоліття. Усі записані в цьому обряднику правила на­лежало знати і застосовувати на практиці, причому з тим більшим старанням, чим вище становище займа­ла людина в суспільстві.

Конфуцій, відштовхуючись від сконструйованого ним соціального ідеалу, сформулював основи такого соціального порядку, який хотів би бачити в Піднебесній: "Хай батько буде батьком, син — си­ном, цар — царем, чиновник — чиновником і т. п., хай все в цьому світі хаосу і мішанини стане на свої місця, всі будуть знати свої місця, права і обов'язки, робити те, що їм належить". Упорядковане таким чи­ном суспільство повинне складатися з двох категорій: верхів і низів — тих, хто думає, управляє, і тих, хто трудиться і підкоряється.

Критерієм поділу на верхи та низи мусили слу­жити не знатність походження і тим більше не багатство, яке Конфуцій зневажав, а лише знання та чесноти, а точніше, ступінь близькості людини до ідеалу Цзюн-цзи.

Формально цей критерій відкривав шлях до будь-кого, хто приносив "в'язку сушеного м'яса", тобто плату за навчання. Фактично справа була значно складнішою: стан чиновників був відокремлений від простого народу перешкодою, яку було важко подо­лати, — "стіною ієрогліфів", тобто письменністю.

Однією з найважливіших основ соціального по­рядку, за Конфуцієм, було суворе підкорення стар­шим. Будь-хто з старших (чи то батько, чи чиновник, чи імператор) є безперечним авторитетом для молод­шого, підкореного, підданого. Сліпе підкорення його волі, слову, бажанню — це елементарна норма для молодших і підкорених не лише у державі в цілому, а й у клані, корпорації або сім'ї. Невипадково Кон­фуцій полюбляв говорити, що "держава — це велика сім'я, а сім'я — це мала держава",

В культі предків йдеться про культ як мертвих, так і живих. Значно змінивши зміст і форми цього куль­ту, відомого в основних рисах майже всім народам, конфуціанство надало йому глибинного змісту як символу соціального порядку і перетворило його в найперший обов'язок кожного китайця — універ­сальну і загальну норму поведінки. Саме з цією ме­тою Конфуцій розробив учення про Сяо — синівську пошану.

Сяо — це основа гуманності. Бути чемним сином зобов'язаний кожен, а особливо — людина письмен­на, освічена, гуманна, яка прагне до ідеалу Цзюн-цзи. Суть Сяо — служити батькам за правилами обов'язку Лі, поховати їх за правилами Лі і приносити їм жерт­ви за правилами Лі. Культ синівської пошани з часом досяг у Китаї загального визнання і став нормою життя. Оповіді про визначні вчинки Сяо, зібрані у збірнику "24 приклади Сяо", перетворилися на об'єкт захоплення і наслідування. Наведемо зразок Сяо з цього збірника: восьмирічний хлопчик літніми ноча­ми не відганяв від себе комарів — нехай вони краще кусають його, а не турбуватимуть його батьків; ша­нобливий син голодного року відрізав шматок свого тіла, аби зварити бульйон для обезсиленого батька. Ці та багато інших прикладів-розповідей повинні були з дитинства виховувати в людині шанобливого сина, готового до пожертви в ім'я культу.

Конфуціанський культ предків і норми Сяо сприяли розквіту культу сім'ї і клану. Сім'ю вважали серцевиною суспільства, інтереси сім'ї переважали над інтересами окремої особи, яка розглядалася лише крізь призму її (сім'ї) вічних — від далеких предків до віддалених нащадків — інтересів. Дорослого сина же­нили, дочку віддавали заміж за вибором і рішенням батьків, причому це вважалося настільки нормальним і природним, що проблема любові при цьому не по­ставала ні перед ким. Любов, тобто щось особисте, емоційне — визнавалася чимось незрівнянно ниж­чим, аніж інтереси сім'ї, яка вважалася категорією високого обов'язку. Любов могла прийти після шлю­бу, а могла і зовсім не прийти. Однак це ніколи не заважало нормальному існуванню сім'ї і виконанню подружжям свого усвідомленого соціально-сімейного обов'язку: збереження інтересів сім'ї, тобто народ­ження дітей, насамперед синів, покликаних продов­жувати рід, зміцнювати позиції сім'ї у віках.

Процес перетворення конфуціанства в офіційну доктрину централізованої китайської імперії зайняв чимало часу. Спочатку необхідно було розробити де­тально вчення, домогтися його поширення в країні, що й було з успіхом зроблене послідовниками Конфуція. Успіхам конфуціанства великою мірою сприяло й те, що вчення ґрунтувалося на незначно змінених давніх традиціях, на звичних нормах етики і культу.

За часів Чаньго (V—III ст. до н. е.), коли в Китаї сперечалися різні філософські школи, конфуціанство за своїм значенням і впливом посідало перше місце. Однак, незважаючи на це, запропоновані послідов­никами конфуціанства методи управління країною тоді ще не одержали визнання. Цьому завадили су­перники конфуціанців — легісти.

Вчення законників-легістів значно відрізнялося від конфуціанського. В основі легістської доктрини лежав безумовний примат писаного закону, сила й авторитет якого повинні триматися на кийковій дис­ципліні й жорстоких покараннях. Грубі методи легізму для правителів були вигідними й ефективними, бо вони дозволяли тримати в руках централізований контроль над приватним власником, що набувало ве­ликого значення у боротьбі за об'єднання Китаю.

Синтез конфуціанства з легізмом виявився не­складною справою. По-перше, незважаючи на значні відмінності, легізм і конфуціанство мали чимало спільного: послідовники обох доктрин мислили раціоналістично; як для одних, так і других цар був найвищою інстанцією, міністри, чиновники — його основними помічниками в управлінні, а народ — відсталою масою, якою необхідно було керувати для її ж благ. По-друге, необхідність синтезу зумовлювалася запровадженням легізмом методів та інститутів, без яких не можна керувати імперією; в інтересах самої імперії необхідно поєднувати повагу до традицій з патріархально-класовими зв'язками, що й було здійснено.

Перетворення конфуціанства в офіційну ідеологію стало поворотним пунктом в історії як самого вчен­ня, так і Китаю. Якщо раннє конфуціанство, закли­каючи навчатися у стародавніх, передбачало за кож­ним право самому розмірковувати, то тепер набирала сили доктрина абсолютної святості й непорушності давніх канонів.

Конфуціанство зуміло зайняти головні позиції в китайському суспільстві, ідеологічно закріпити свій крайній консерватизм, який знайшов найвищий вияв у культі незмінної форми.

Починаючи з епохи Хань, конфуціанці не тільки тримали в своїх руках управління державою і суспільством, а й піклувалися про те, щоб конфуціанські норми й цінності стали загальновизнани­ми, перетворилися на символ "істинно китайського". Практично це призвело до того, що кожен китаєць з народження й за вихованням повинен був бути на­самперед конфуціанцем. Це означало: з перших кроків життя кожен китаєць у побуті, у спілкуванні з людьми, при виконанні важливих сімейних та гро­мадських обрядів і ритуалів діяв так, як це було санкціоновано конфуціанськими традиціями.

Виховання розпочиналося з сім'ї, з дитинства, з привчання до культу предків і норм сяо, до суворого дотримання церемоніалу в сім'ї, особливо на людях, у суспільстві.

У країні виник нечуваний культ письменності, ієрогліфа, культ конфуціанських освічених моралістів-начотчиків, вчених-чиновників, які вміють чита­ти, розуміти і тлумачити мудрість священних книг, шар письменних інтелектуалів, які зосередили в своїх руках монополію на знання, освіту й керівництво, зайнявши в Китаї місце, яке в інших суспільствах по­сідало дворянство, духовенство, бюрократія, разом узяті.

Вся система освіти в середньовічному Китаї була зорієнтована на підготовку знавців конфуціанства. Досконале знання стародавніх текстів, уміння вільно оперувати висловлюваннями мудреців і, як взірець, уміння писати твори, в яких вільно викладалась і ко­ментувалась мудрість стародавніх — такою була про­грама навчання в китайській школі — державній і приватній. Протягом тисячоліть саме це вважалося у Китаї наукою.

Дати синові освіту й вивести його "в люди" — мрія кожної сім'ї в Китаї, але здійснити її було не­легко. Необхідно було вивчити кілька тисяч ієрогліфів і з їх допомогою вміти розбиратися у складних старо­давніх текстах, написаних малозрозумілою письмен­ною мовою. На це втрачалися тривалі роки наполег­ливої праці, та й давалася освіта не всім. Проте слід зазначити, що облагодіяти й вивчити бідного, але здібного родича вважалося справою честі всієї родини і приносило їм у випадку успіху чималу вигоду, що, звичайно, стимулювало благодійність.

Конфуціанці й набрані з числа чиновників ефек­тивно керували всією великою імперією, за винятком тих періодів, коли Китай перебував у стані кризи і центральна влада помітно слабшала. У періоди кризи особливо ставала помітною характерна закономір­ність: хабарництво і корупція (які ніколи не зникали, але в період ефективного функціонування влади пев­ним чином обмежувалися і офіційно суворо пе­реслідувалися).

Саме в періоди глибокого занепаду і розкладу імперії в середовищі чиновників завжди були попу­лярні діячі, які мужньо чинили опір і викривали не­доліки сучасного їм суспільства. При цьому вони не тільки керувалися інтересами багатостраждального народу, а й намагалися врятувати вічні й священні принципи конфуціанської держави.

Заклики цих чесних чиновників не заважали, зви­чайно, кризі йти своїм шляхом. Проте їхня діяльність не була безплідною. Дехто з них приєднувався до повсталих селян і навіть очолював рух, в разі його перемоги — ставав радником нового імператора. Після смерті чесних чиновників, особливо якщо вони були жертвою репресій з боку уряду, їхні дії ставали легендарними. Такі легенди підтримували в народі культ мудрих, справедливих і турботливих конфуціанських вчених-чиновників.

Поняття "китайські церемонії" торкалися життя й побуту кожного китайця настільки, наскільки кожен китаєць у стародавньому Китаї був причетний до конфуціанства. В цьому розумінні церемоніальні норми можна було б зіставити з релігійними: подібно до того, як у межах інших релігій усі деталі ритуалу, як правило, були відомі тільки професіональному ду­ховенству, знання всього комплексу церемоній було привілеєм вчених-чиновників (шеньші).

Серед цього освіченого шару суспільства старанне дотримання всіх церемоній і деталей етикету, регла­менту у вчинках, рухах, одязі, прикрасах, виїзді тощо було не тільки природним і обов'язковим, відмінною ознакою, а й вважалося умовою престижу, критерієм освіченості. Підкресленим дотриманням усіх умовно­стей і формальностей шеньші намагалися визначити ту межу, яка відділяла їх від неосвіченої маси китайців, знайомих з церемоніалом лише у загальних рисах.

Культ форми породив у сфері конфуціанських шеньші дивне переплетення почуття самоповаги з показовим самозневаженням. Норми поведінки пере­дбачали принизливий тон кожного з представників обох сторін щодо самого себе ("Я, негідний, насмі­люсь потурбувати...", "Яке Ваше дорогоцінне прізви­ще?", "Ваш негідний слуга сподівається" тощо). Проте така форма звертання не означала, що співрозмовник (навіть якщо його поза, жести, міміка відповідали самозневажувальному тону) насправді вважає себе нікчемним.

Форма в конфуціанському Китаї була еквівален­том релігійного ритуалу, наприклад, молитві у хри­стиянстві чи ісламі, аскези чи медитації в індуїзмі й буддизмі. Чим щільнішою була мережа обов'язкового церемоніалу, тим більше людина наближалася до ста­ну автомата. Ні вільного вияву волі, ні сміливості й безпосередності у почуттях, ні прагнення до реалізації громадянських прав — усе це замінювалося, витиска­лося сталою тенденцією до повного й автоматичного і докладно розробленого віками ритуалу.

Конфуціанська централізована держава, що існу­вала за рахунок ренти — податку на селян, не стиму­лювала надмірного розвитку приватного землеробства. Якщо посилення приватного сектора перевищувало припустимі межі, це призводило до значного знижен­ня прибутків у казні й розладу всієї адміністративної системи. Виникала криза, і в цей момент починала діяти конфуціанська теза про відповідальність імпе­раторів та їхніх чиновників за нерозумне керівництво. Після кризи центральна влада в особі нового імператора та його оточення ставала сильнішою, а приватний сектор повинен був розпочинати все спо­чатку.

Приблизно таку саму роль відігравало конфу­ціанство і в соціальних процесах.

Конфуціанство виступало і як регулятор у взаємо­відносинах країни з небом і від імені неба — з різними племенами й народами, що населяли світ.

Конфуціанство підтримало і піднесло створення ще в інсько-чжоуський період культу правителя, імператора, "сина Неба", який управляв Піднебесною від імені великого Неба. З плином часу склався справжній культ Піднебесної серединної держави, яка розглядалась як центр Всесвіту, вершина світової цивілізації, зосередження істини, мудрості, знання і культури, реалізації священної волі Неба. Звідси по­чинався поділ всього світу на цивілізований Китай і варварів, які населяли околиці і животіли в темноті, безкультур'ї і черпали культуру з одного джерела — з центру світу — Китаю.

За конкретних умов китайської імперії кон­фуціанство відігравало роль основної релігії, викону­вало функції офіційної державної ідеології. Висунута конфуціанством на перший план і старанно культи­вована соціальна етика з її орієнтацією на моральну досконалість індивіда у межах корпорації і суворо фіксованих, освячених авторитетом давності норм побуту, є, по суті, еквівалентом тієї сліпої і забарвле­ної істини, іноді навіть екстазом віри, що лежить в основі інших релігій.

Не будучи релігією у повному розумінні слова, конфуціанство стало більшим, ніж просто релігія.

Конфуціанство — це також і політика, і адмі­ністративна система, і верховний регулятор еко­номічних і соціальних процесів — словом, основа всього китайського способу життя, принцип ор­ганізації китайського суспільства, квінтесенція китай­ської цивілізації.

Можна сказати, що саме завдяки конфуціанству з усім його культом стародавності й консерватизмом китайська держава і суспільство не тільки проіс­нували понад дві тисячі років у майже незмінному вигляді, а й засвоїли гігантську силу консервативної інерції.

Понад дві тисячі років конфуціанство формувало уми й почуття китайців, впливало на їхні переконан­ня, психологію, поведінку, мислення, сприймання, на їхній побут і спосіб життя. У цьому розумінні конфуціанство не поступається жодній з великих релігій світу. Протягом цієї історії верхи китайського су­спільства жили за конфуціанськими нормами, вико­нуючи обряди і ритуали на честь предків, неба і землі згідно з вимогами Ліцзі.

Будь-хто з тих, хто стояв вище рівня простолю­динів або намагався висунутися з його середовища, повинен був підкорити своє життя дотриманню цих норм і церемоній; без їх знання і дотримання ніхто не міг розраховувати на повагу, престиж, успіх у житті. Але ні суспільство в цілому, ні людина окремо, як би вони не були скуті офіційними догмами кон­фуціанства, не могли завжди керуватися тільки ними. Необхідно було хоч інколи ковтнути повітря, від­дихатися. Роль духовно-ідеологічної віддушини віді­грав у Китаї даосизм.

Конфуцій не визнавав духів і скептично ставився до марновірства та метафізичних спекуляцій: "Ми не знаємо, що таке життя, — говорив він, — як можемо ми знати, що таке смерть?" Не дивно, що все сум­нівне, підсвідоме, що належало до сфери непідконтрольних розуму почуттів, конфуціанство залиша­ло осторонь. Однак все це продовжувало існувати і в марновірстві простого народу, і в філософських по­шуках творчо мислячих і допитливих індивідів. У передханьські часи, особливо на початку Хань (II ст. до н. е.), дуже насичену для історії Китаю еру, коли складалося й набувало свого остаточного вигляду вже реформоване ханьське конфуціанство, всі ці віру­вання й обряди були об'єднані в рамках релігії даосів — релігійного синкретизму, що сформувався па­ралельно з конфуціанством.

Даосизм (31,2 млн прихильників) виник у Джоуському Китаї одночасно з вченням Конфуція як са­мостійна філософська доктрина. Засновником філо­софії даосів вважається давньокитайський філософ Лао-цзи, попередник Конфуція. Жодних достовірних відомостей історичного або біографічного характеру відносно нього в джерелах немає. Легенди роз­повідають про його дивне народження (мати носила його кілька десятків років і народила старим — звідки й походить його ім'я "Стара дитина", хоч той же знак Цзи означав одночасно і поняття "філософ"). Отже, ім'я його можна перекласти як "старий філософ". Існує легенда, що, залишаючи Китай, йдучи на Захід, Лао-цзи люб'язно погодився віддати служителю при­кордонної застави свій твір "Дао де цзин" (IV—III ст. до н. е.).

У трактаті викладені основи даосизму, філософії Лао-цзи. В центрі доктрини — вчення про великого Дао, загальний Закон і Абсолют. Дао панує всюди і в усьому необмежено. Його ніхто не створив, але все походить від нього. Невидиме і нечуване, недосяжне для органів чуттів, постійне й невичерпне, безіменне і безформне, воно дає початок, ім'я і форму всьому на світі. Навіть велике Небо наслідує Дао. Пізнати Дао, йти за ним, злитись з ним — у цьому зміст, мета і щастя життя. Виявляється Дао через свою ема­націю — через де, і якщо Дао все породжує, то де все годує.

У трактаті йдеться про те, що життя і смерть — поняття відносні, але наголошувалося на житті, на тому, як його слід організувати (Чжуан-цзи, IV— III ст. до н. е.). Містичний ухил у цьому трактаті, який виявлявся, зокрема, в нагадуваннях про фантастичне довголіття (800—1200 років) і навіть безсмертя, яких можуть досягти праведні відлюдники, що приєдналися до Дао, відіграв значну роль у трансформації філософ­ського даосизму в даосизм релігійний.

Проповідь довголіття і безсмертя забезпечила даоським проповідникам популярність у народі й при­хильність імператорів. Офіційна підтримка допомогла даосизму вижити й зміцніти в умовах панування конфуціанства, але, вистоявши, даосизм дуже змінив­ся. Облишивши метафізичні спекуляції на тему дао і де, відмовившись від відлюдності з ідеєю у-вей (недіяння), лаоські проповідники і маги активізували свою діяльність серед народу, вміло синтезували фі­лософські ідеї "Дао де цзин" з примітивними віруван­нями насамперед селянських мас, а також потурбувалися, щоб ці ідеї у вигляді міфів і легенд почали ши­роко популяризуватися. Так, даосами було створе­но міф про богиню безсмертя Сиванму, в саду якої квітнуть раз у 3000 років персики безсмертя. Створи­ли вони і міф про першолюдину Пань-гу.

Історія цього міфу особливо цікава. В "Дао де цзин" є твердження: "Дао родить одне, одне родить двоє, двоє родять три, а троє — всі речі". Такий гли­бокий філософський зміст був явно недоступний ро­зумінню простих людей, і даоси яскраво інтерпре­тували його у вигляді міфу про Пань-гу (Дао родить одне). Минуло 18 тисяч років, почав створюватися Всесвіт, все легке і чисте, ян-ци, піднялося догори, утворивши небо, все каламутне і важке, інь-ци, опус­тилося і утворило Землю (одне родить два).

Пань-гу лишився між небом і землею й почав швидко рости (з двох народжується троє). Коли він виріс, його очі стали сонцем і місяцем, тіло — ґрунтом, кістки — горами, волосся — травами, дихання — вітром. З бороди злетіли в небо зірки, а з паразитів на його тілі пішли люди (троє породили усіх). Даоський міф про Пань-гу — приклад післяханьських текстів, причому його деталі змушують згадати міф про "творця" Брахме, який народився з яйця, дві час­тини шкаралупи якого стали небом і землею. Та за допомогою таких міфів, апеляцій до містики і мар­новірства даосизм зумів не тільки завоювати довір'я і симпатії селянських мас, а й дати їм релігійні гасла, ставши їхнім прапором у політичній боротьбі (се­лянське повстання "жовтих пов'язок").

Даосизм пропонує особливий шлях досягнення без­смертя. Тіло людини являє собою мікрокосмос, який, в принципі, слід уподібнити до макрокосмосу, цебто Всесвіту. Подібно до того, як Всесвіт функціонує при взаємодії сил Інь і Ян, має зірки, планети тощо, ор­ганізм людини є також скупченням духів і божественних сил, результат взаємодії чоловічого і жіночого начал. Той, хто прагне досягти безсмертя, повинен насамперед намагатися створити для усіх духів-манад (їх 36 тис.) такі умови, щоб вони не бажали залишити тіло. Це досягається, як вважають даоси, обмеженням у їжі — шлях, до кінця вивчений індійськими аскетами-відлюдниками. Кандидат у безсмертя повинен був відмовитися спочатку від м'яса і вина, потім взагалі від будь-якої грубої їжі, потім від овочів і зерна, які зміцнюють матеріальне начало в організмі.

Другий важливий елемент досягнення безсмер­тя — фізичні й дихальні вправи. До комплексу цих вправ входило постукування зубами, потирання скронь, розкошлатення волосся, а також уміння володіти влас­ним диханням: затримувати його, перетворювати у ледь помітне "утробне".

Проте даосизм був все-таки китайським ученням, навіть якщо він і зазнав певного впливу із-зовні. Це наочно виявляється у тому, якого великого значення лаоська теорія безсмертя надавала моральним факто­рам, причому моралі саме в китайському розумінні — в плані доброчесних вчинків, демонстрації високих моральних якостей. Щоб стати безсмертним, канди­дат повинен був здійснити не менш як 1200 добро­чесних актів, при цьому навіть один аморальний вчи­нок зводив все нанівець.

На підготовку до безсмертя повинно було йти багато часу і сил, фактично все життя, причому все це було тільки прелюдією до завершального акту — злиття дематеріалізованого організму з Великим Дао. Ця трансформація людини у безсмертя вважалася ду­же непростою, доступною лише небагатьом. Сам акт перевтілення вважався настільки священним і втаєм­ниченим, що ніхто не міг його зафіксувати. Просто була людина — і немає її. Вона не вмерла, але зник­ла, залишила свою тілесну оболонку, дематеріа­лізувалася, піднялась на небо, стала безсмертною. Даоси пояснювали, що видима смерть — це ще не доказ невдачі: цілком можливо, що померлий підняв­ся на небо і досяг безсмертя.

Зміцнівши за рахунок дальшої розробки своєї теорії, даоси в ранньосередньовічному Китаї зу­міли стати необхідною і незамінною частиною духов­ної культури країни й народу. В епоху Тан (VII—X ст.) даоси розселилися по всій країні. Опорними пунктами даосизму стали великі монастирі, що буду­валися повсюдно, де вчені лаоські маги й про­повідники навертали неофітів, знайомлячи їх з осно­вами теорії безсмертя. Даоські ворожбити й лікарі, одержавши початкову освіту, розходилися по Китаю і практично зливалися з підданими Піднебесної, не відрізняючись від них ні одягом, ні способом життя — тільки професією. Остання з ча­сом перетворювалася у спадкове ремесло. Для ово­лодіння ним не було потреби в спеціальному нав­чанні на стороні — необхідно було тільки засвідчити свій професійний рівень і одержати від властей сер­тифікат на право займатися власною справою.

Упродовж віків даосизм переживав злети й падіння, підтримку і гоніння, а іноді, щоправда на короткий час, ставав офіційною ідеологією якої-небудь з династій. Даосизм був необхідний і ос­віченим верхам, і малоосвіченим низам китайсько­го суспільства.

Громади даосів є і в Україні, зокрема в Київі.

Синтоїзм (31 млн віруючих). У перекладі з япон­ської мови "синто" означає "шлях богів". Японія у багатьох відношеннях є країною унікальною. Всі по­ширені в ній релігійні течії" мають відбиток взаємо-запозичення і взаємовпливу.

Процес формування релігійних уявлень япон­ського народу розпочався ще за сивої давнини, став­ши складовою частиною загального процесу культур­ного взаємовпливу населення Японських островів і азіатського материка.

Основу синто як релігії становлять міфи, вміщені у творах "Кодзікі" і "Ніхонсьокі". їхня поява знаме­нувала собою пік стародавньої офіційної релігії. В мі­фах розповідається про створення світу. Першим бо­жеством, яке виділилося із загального хаосу, був Аміно Міканусі. Однак ім'я цього божества згадується один раз у "Кодзікі" і зовсім не згадується у "Ні­хонсьокі". По суті, створення світу, за міфами, роз­починається з появою подружньої пари Ідзанагі та Ідзанамі, які породили Японські острови і багато бо­жеств. Після смерті Ідзанамі, що загинула при на­родженні божественного вогню, засмучений Ідзанагі рушив за дружиною до країни мертвих, але втік звідти, злякавшись скверни. Щоб позбавитися її, він здійснив обряд очищення, в ході якого народив вели­ку кількість богів. Коли він робив омивання обличчя, з його лівого ока народилася богиня сонця Аматерасу, з правого — бог місяця Цукийомі, з носа — бог вітру і бурі Сусаное. Тимчасом як Аматерасу й Цу­кийомі діяли за велінням батька, Сусаное не під­корився йому і, замість того, щоб вступити у во­лодіння "рівниною океану", почав плакати. У відповідь на запитання Ідзанагі про причину плачу Сусаное заявив, що бажає відправитись до країни мертвих до своєї матері Ідзанамі. Ця відповідь так розгнівала Ідзанагі, що він прогнав Сусаное. Ос­танній піднявся в Небесну країну для того, щоб по­прощатись з Аматерасу, але так розлютувався, що вчинив багато неподобств, тобто здійснив вчинки, які в давнину вважалися тяжким злочином. Ображена Аматерасу сховалася у небесній печері, і весь світ опинився в темряві. Боги суворо осудили Сусаное за його вчинки і навічно вигнали з Небесної країни.

Сусаное спустився на землю, де зіткнувся з восьмиголовим драконом, переміг його і з його хвоста зробив чудовий меч, який підніс Аматерасу на знак примирення. Лише після цього Аматерасу визнала, що настав час направити на землю свого представника.

Після деяких невдалих спроб підкорити землю владі небесних богів вибір Аматерасу впав на її боже­ственного онука Нінігі. Аматерасу вручила йому "божественні реліквії" — дзеркало і меч, яшмові підвіски і ратище. Першим правителем країни, згідно з міфом, був Дзімму, котрий перед тим, як вступити на пре­стол, породичався з нащадками Сусаное. В міфі Дзімму є персонажем, необхідним для того, щоб зв'я­зати епоху богів з епохою земних правителів і обґрунтувати божественне походження останніх.

На міфах, зібраних у "Кодзікі" і "Ніхонсьокі", ґрунтувався релігійний престиж правителів країни, які постійно посилалися на своє походження від вер­ховного божества Аматерасу. Імператор вважався про­довженням Аматерасу в часі, "сином небес", "богом в людському обличчі".

У V ст. до Японії проник буддизм. Обидві релігії, співіснуючи, взаємодоповнювалися. Місцеві культи відображали інтереси общин, клану і водночас були байдужі до духовних запитів особи.

Буддизм заповнив цей вакуум, причому важливу роль тут відіграла ідея карми — особистої розплати за здійснені вчинки. Більш того, буддизм вніс відсутню в уявленнях давніх японців концепцію відродження у по­тойбічному світі, порятунку в раю Будди. Саме буддизм з часом здобув найбільшу популярність, вніс у японське суспільство етичні поняття, відсутні в місцевих культах.

Слід мати на увазі, що, незважаючи на активний процес синто-буддійського синкретизму, буддизм ще не став релігією всього японського народу. Його вплив поширювався головним чином на імпера­торський двір та його оточення.

Серйозною перешкодою поширенню буддизму серед народу була складність його догм. Для усу­нення цього бар'єра необхідно було спростити як догматику, так і обрядовість буддизму, зробивши їх доступними для широких верств. У зв'язку з тим, що буддизму чинили опір старі школи, які прагну­ли зберегти вплив на віруючих, виникло ряд нових перешкод.

Загроза монгольської навали викликала підне­сення національної свідомості японців і змусила їх звернутися до місцевих богів як до заступників. Ко­роткий час реставрації імператорської влади супро­воджувався посиленням інтересу до синтоїської міфології. Так робилися перші спроби створити дог­матику синто, зокрема культу ісе-дзингу.

Каноном ісе-дзингу вважають "П'ятикнижжя синто", "Синто-гобусе". Священнослужителі тверди­ли, що воно було ^складене у VIII ст., приписуючи ав­торство окремих його частин відомим буддійським проповідникам того часу.

Одним з найважливіших документів, у яких втілене "все синто", є "Записки про закони спадко­вості божественних марновірств", написані К. Тикафуса (1293-1354 рр.).

У XIII—XVI ст. релігія синто все ще перебувала у залежності від буддизму. Синтоїські святилища значно поступалися буддійським храмам не лише своєю економічною могутністю, а й політичним впливом. Синтобуддійський синтез залишався най­характернішою рисою релігійного життя. Проте у межах синтезу цих двох релігій склалась власна догматика — синто.

Після 1867—1868 рр., тобто після незавершеної буржуазної революції, що зберегла монархістський режим, політика уряду в галузі релігії підпоряд­ковувалася завданню зміцнення свого панування. Ніколи ще в історії Японії релігійна ідеологія не була так тісно пов'язана з політикою держави. По суті, бу­ло утворено нову релігію — державне синто.

Процес перетворення синто у державну релігію супроводжувався всілякими утисками. Головний удар уряду був спрямований на буддизм, аби підірвати його вплив і піднести престиж святилищ. Сигналом початку гоніння проти буддизму і буддійського духо­венства стало опублікування 28 березня 1868 р. указу про поділ синто і буддизму. Указ передбачав припи­нення діяльності буддійських священиків, які від­правляли обряди в святилищах, вилучення у них зоб­ражень будд і бодхисатв, а також буддійських культо­вих предметів.

Синтоїзм став офіційною державною ідеологією, а отже, і нормою моралі та кодексом честі. На синтоїські принципи спиралися імператори, які відро­дили і значно підсилили культ богині Аматерасу: не тільки в головних храмах, а й у кожному домашньому вівтарі японця (камідан) віднині повинно було знахо­дитися зображення богині, що перетворилася у сим­вол японського націоналізму. Синтоїські норми лягли в основу патріотизму і відданості імператору (не вітчизні, а особі) японських самураїв, з рядів яких під час другої світової війни черпались кадри само­вбивць — камікадзе. Офіційно японська пропаганда в своїх націоналістичних претензіях спиралася на ста­родавні синтоїські міфи про створення світу, про те, що велика Японія покликана створити "Велику Азію" і реалізувати принцип "вісім кутів під однією покрів­лею", тобто об'єднання світу під владою Японії і японського імператора, нащадка богині Аматерасу.

Розгром Японії у другій світовій війні привів до занепаду синтоїзму як державної ідеології, котра ви­ховала мілітаризм і націоналізм, культ імператора і "великої Японії". Проте синтоїзм не зник, але дуже змінився. Культ богині Аматерасу став приватною спра­вою японського імператора й осіб, що його оточували, а відтак державний сенс поступово зник. Різко впало і значення культу аристократичних порядків, генеа­логічних ліній, патріотичних традицій самурайства.

За нових умов повоєнної Японії релігія синто фактично втратила своє значення: позбавлена дер­жавної опіки, вона пережила глибоку кризу. Перед синтоїським духовенством гостро постало питання щодо подальшої долі синто. Синтоїські священно­служителі повинні були змиритися з думкою стосовно того, що віднині синто може існувати лише як одна з релігійних організацій поряд з іншими релігіями. З лютого 1946 р. вищі представники синтоїського духо­венства утворили Асоціацію синтоїських святилищ (Дзіндзя хонте), до якої увійшли і кілька громадських організацій синтоїського ґатунку.

Локально обмеженою дуалістичною релігією, в ос­нові якої лежить уявлення про протиборство добра і зла, є зороастризм, або парсизм (226 тис. віруючих) — дав­ньоіранська релігія, що склалася у X—VII ст. до н. е. і поширилася у Середній Азії. По-різному називають цю релігію: зороастризмом — за іменем її легендарного за­сновника — пророка Заратустри, або Зороастра (589— 512 рр. до н.е.); маздаїзмом — від імені Ахурамазди — го­ловного божества, що уособлює світ, добро, істину, Життя, і бореться з Анра-Майю — богом тьми, зла, брехні й смерті; магізмом — жреці її є вихідцями з племені магів; релігією Авести — від назви збірника священних книг; вогнепоклонством — у зв'язку з особливим культовим шануванням вогню (в Ірані збереглася невелика кількість вогнепоклонників, яких мусульмани презирливо називають гебрами — не­вірними); митраїзмом — від бога-спасителя Митри; парсизмом, послідовники якого нині мешкають у Бомбеї (Індія). Суть цієї релігії зводиться до пере­можної боротьби Ахурамазди з Анра-Майю. Земні джерела дуалізму слід шукати в особливостях життя давньоіранських землеробських племен, які потерпа­ли від руйнівних нападів кочовиків.

Об'єднання зороастризму з іудео-християнством породило у III ст. маніхейство — вчення, яке в се­редньовіччі й пізніше дало ряд єресей: павликан, богомилів, катарів, альбігойців та ін. У XI ст. серед кур­дів з'явився ієзидизм, послідовники якого поклоня­ються світлому і темному началам.

Зороастризму властиве вчення про страшний суд, про потойбічне життя, про кінець світу внаслідок космічної катастрофи, в якій грішники з їх покрови­телями загинуть, а праведники — послідовники доб­рого божества — з допомогою Митри воскреснуть і очистяться вогнем. Зороастризму властивий також культ вогню. На його честь будувалися храми. Дуже специфічний і обряд захоронення: тіло небіжчика вміщують на спеціальних "вежах мовчання" на роз­терзання хижим птахам, тому що вважалося, що кре­мація і поховання у землю або воду споганює їх. Як і будь-яка інша релігія, зороастризм переносить пере­могу зла на майбутнє, а встановлення правди перед­бачається лише у потойбічному світі.

Священна книга Авеста має 5 розділів. Перша частина — Вендідат (закон проти девів) — розповідає про створення світу; в поетичній формі змальовують­ся 16 країн, населених шанувальниками бога Ахура­мазди; про історію людства і засновника цивілізації — Іама. Значне місце у Вендідаті посідає тлумачення про охорону ритуальної чистоти. Кілька розділів при­свячено собаці як священній тварині. Вказуються розміри покарання за вбивство собаки або непра­вильного поводження з нею. Друга частина — Ясна — вмішує опис релігійних церемоній; до неї входять і гати Заратустри. Багато молитов Ясни звернеш до вогню, води, землі, повітря, які вважалися священ­ними стихіями. У третій частиш — Висперед — зібрано літургійні молитви, звернеш до богів.

Найдавніша, четверта, частина Авести називаєть­ся Ушти. В ній зібрано гімни, присвячені давньоіран­ським божествам — Митрі, Ардвісурі-Анахіті, Тімтрії та ін. Роз'яснюються способи захисту від злих духів, подано формули проклять. П'ята частина — Біндезії — вміщує роздуми про природу речей, кінець світу, прихід Саошинта і утвердження вічного добра на Землі.

У Європі зміст Авести став відомим ХУЛІ ст., після перекладу книги в 1771 р. французькою мовою. Це дало змогу вивчити не тільки історію стародавніх східних релігій зороастризму і маздаїзму та існуючих до них вірувань, а й простежити вплив вчення Авести на формування ряду релігійних систем більш пізнього походження.

Джайнізм (4,3 млн віруючих) — релігія, яка ви­никла в Індії у VI ст. до н. е. одночасно з буддизмом як опозиція брахманізму, що освячував кастовий лад. Джайнізм висловлював інтереси прогресивних шарів індійського рабовласницького суспільства. Послідов­ники джайнізму поклоняються 24 пророкам, останнім з яких був легендарний засновник джайнізму Махавіра Вардхамана (VI ст. до н. е.), на прізвисько Джина (з санскр. — переможець); звідси назва джай­нізму. Розповіді про Джина та його учнів склали ка­нонічну релігійну літературу джайнізму (сіддханта).

Згідно з джайнізмом, Джина проповідував п'ять істин: не убий, не говори неправди, не кради, не прив'язуйся до земних речей, будь непорочним (для монахів). Джайнізм зберіг ряд елементів брахманізму: віру в перевтілення душ, вчення про карму, про пе­ріодичну появу пророків.

Джайнізм і буддизм заперечують кастовий устрій, вчення про індивідуальне позбавлення від страждань, святість Вед, брахманістські обряди. Обряди джайніз­му передбачають поклоніння Джині як божеству, а також його учням, читання священних текстів, при­людні сповіді. В наші дні робляться спроби мо­дернізувати джайнізм, що виявляється в русі ануварт (моральне відродження суспільства), яке ставить за мету звільнити людину від вад виховання.

Ануварти проповідують реформаторські ідеї кла­сового суспільства: виступають проти накопичення багатства і насильної експлуатації.

Сикхізм (18 млн) заснований Нанаком (1469— 1539 рр.), сином дрібного торгівця з касти кшатріїв. Він народився у селі Тальванді в Пенджабі, що входив тоді до імперії Великих Моголів. Нанак розробив усі основні положення сикхізму і на тривалий час визначив характер общини. Релігійно-філософська система сикхізму протягом п'яти з поло­виною століть свого існування неодноразово зміню­валася, але її догмати залишалися майже незмінними, так само як і в першій половині XVI ст., коли Нанак почав проповідувати своє вчення. Засновник сикхізму багато зробив для пропаганди своєї релігії: якщо повідомлення сикхістських авторів про його манд­рівки до Мекки, Медіни, Багдаду не здаються достовірними, то, безсумнівно, він багато ходив по Пенджабу, де знайшов послідовників серед індусів і мусульман. Нанак був першим гуру секти: його наступники носили цей титул до кінця XVII ст., коли десятий ватажок сикхів Говінд радикально змінив характер общини й усунув посаду гуру. Вісім гуру, які йшли за Нанаком, розвивали його ідеї і не внесли до сикхізму кардинальних змін: тільки наступному суди­лося наповнити ідеологію общини новим змістом і надати їй нового характеру, хоча основні догмати релігії Нанака залишилися непохитними.

У гімнах, поемах, молитвах Нанака, які увійшли до "Грантх Сахіб" — "біблії" сикхів, його погляди ви­кладено й систематизовано.

Центральне місце в філософії сикхізму посідає поняття Бога. Для доказу існування Бога ні Нанак, ні інші гуру не вдавалися до витонченої системи аргументації, як це робили ідеологи християнства у Європі або філософи надійських шкіл. Бог для віровчителів сикхізму був самоочевидною реальністю, то­му ні їхня епоха, ні їхня аудиторія не вимагали до­казів його існування. Нанаку не було потреби дово­дити існування того, що його слухачі вважали безсум­нівним: коли йшлося про теологічні питання, він найчастіше приділяв увагу проповіді єдності Бога, що давало привід багатьом дослідникам вважати однією з важливих відмінних особливостей сикхізму його мо­нотеїзм. "Суди про одного Бога, звідки бути іншо­му?" — постійно повторює гуру. Джерела сикхського єдинобожжя насамперед слід шукати в моно­теїстичних традиціях самого індуїзму: релігія Нанака, яка вийшла з лона індуїзму, зобов'язана йому багать­ма своїми доктринами. Важливим фактором, який вплинув на формування як монотеїстичних поглядів засновника сикхізму, так і багатьох інших ідей, що їх він впроваджував, були вчення таких середньовічних індійських мислителів, як Рамануджа (XI ст.), Німбарка (XII ст.), Мадхва (XIII ст.), Чантанья (XV ст.).

Отже, пізні національні релігії є певною систе­мою, що поширювалася у межах існуючих на той час держав і етнічних територій, їхня історія тісно по­в'язана з історією відповідних народів і держав. Час­тина з них передавала дещо з свого арсеналу наступ­ним релігіям, деякі існують і тепер, певною мірою трансформувавшись і пристосувавшись до сучасних реалій життя. Вони передали естафету історичного розвитку релігійних уявлень на більш якісному рівні так званим світовим релігіям.

ЛІТЕРАТУРА

  • БеленькийЛ. С. О мифологии й философии Библии. — М., 1977.

  • Гараджа В. Й. Протестантизм. — М., 1971.

  • Гелей Г. Біблійний довідник. — Торонто, 1985.

  • Тече Г. Библейские истории. — М., 1988.

  • Гордиенко Н. С. Современная православная церковь. — Л., 1986.

  • Горський В. Л. Адвентизм: історія і сучасність. — К., 1987.

  • Григулевт І. Р. Папство. Століття XX. — К., 1988.

  • Григулевич Й. Р. Инквизиция. — М., 1985.

  • Дарманський П. Ф. Земні джерела "Святого письма". — К., 1985.

  • Енгельс Ф. Книга Одкровення // Маркс К., Енгельс Ф. Тво­ри. - Т. 21.

  • Жизнь Будды, индийского Учителя Жизни. Пять лекций по буддизму. — Самара, 1998.

  • Ислам в истории народов Востока. — М., 1981.

  • Ислам. Религия. Общество. Государство. — М., 1984.

  • Ислам: Краткий справочник. — М., 1986.

  • Калинин Ю, А. Модернизм русского православия. — К., 1988.

  • Каниткар В. П., Оуэн К. У. Индуизм. — М., 1999.

  • Косидовский 3. Библейские сказання. — М., 1968.

  • Крывелев Й. А. Библия: историко-критический анализ. — М., 1983.

  • Кун Н. А. Легенды й мифы древней Греции. — М., 1989.

  • Лаоцзы. Обрести себя в Дао. — М., 1999.



Загрузить файл

Похожие страницы:

  1. Пізні національні релігії

    Реферат >> Астрономия
    ... належать багато релігій на­шого часу — індуїзм, сикхізм, дхайнізм (Індія), кон­фуціанство, даосизм (Китай), синтоїзм (Японія), іудаїзм (релігія євре ... збереження до наших днів пізньої національної релігії є іудаїзм, який у VII ст. до н. е. прийшов ...
  2. История цивилизаций (2)

    Реферат >> Социология
    ... є релігійна ознака: в релігіях — світових (буддизм, християнство, іслам) і національнихудаїзм, індуїзм, синтоїзм - вЯпонії, конфуціанство і даосизм — у Кита ...
  3. Психологічна основа різних релігій

    Курсовая работа >> Религия и мифология
    ... і індуїзмом, південним буддизмом (тхеравада), джайнізмом і сикхізмом; далекосхідні релігії – конфуціанство, даосизм, синтоізм ... є переваги жодній релігійній доктрині. Перевага релігій залишається питанням національної культури, в основ ...
  4. Релігія як сфера духовної культури: структура та функціональне покликання

    Контрольная работа >> Религия и мифология
    ... ізм), давньогрецька релігія, релігія Давнього Риму, релігії доколумбової Америки та інші; пізні національні релігії, іудаїзм, індуїзм, джайнізм, сикхізм, конфуціанство, даосизм, синтоїзм ...
  5. Релігієзнавство. Курс лекцій. Релігія та суспільство

    Конспект >> Религия и мифология
    ... іх національних релігій; б) іудаїзм; в) релігії Давньої Індії (ведична релігія, брахманізм, індуїзм, сикхізм, джайнізм); г) релігії Давнього Китаю (конфуціанство та даосизм); д) релігії Давньо ...

Хочу больше похожих работ...

Generated in 0.0021328926086426