Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

История->Реферат
Вильгельм II фон Урах, (нем. Wilhelm Karl Florestan Gero Crescentius von Urach, лит. Vilhelmas Urachas, лит. Mindaugas II; 30 марта 1864, Монако — 24 ...полностью>>
История->Реферат
Вильнюсский ОМОН — Отряд милиции особого назначения города Вильнюс. Образован в 1988, в январе-августе 1991 подчинявшийся МВД СССР. Расформирован из-з...полностью>>
История->Реферат
Временное правительство Литвы — правительство, сформированное 22 апреля 1941 г. в Германии членами Литовского фронта активистов. Предполагалось, что п...полностью>>
История->Реферат
Прибалтийская операция 1944 года — наступательная операция советских войск, проведённая с 14 сентября по 24 ноября 1944 года на территории Прибалтики ...полностью>>

Главная > Конспект >История

Сохрани ссылку в одной из сетей:

Відлуння грецької цивілізації на українських теренах

Походження слов’ян

Населення України І тис. н. е.

Античні міста Північного Причорномор’я. Давньогрецькі міста і неукріплені поселення на північних берегах Понта Евксінського та Меотіди (Чорного й Азовського морів) ви­никли на завершальному етапі «великої грець­кої колонізації». В середині VІІ ст. до н. е. були засновані Істрія в Подунав’ї та Борисфен на сучасному острові Бере­зань, поблизу Очакова. Пізніше тут формуються три основних центри: Ольвія на Дніпровсько-Бузь­кому лимані (нині с. Парутино Миколаївської обл.), місто Боспор Кіммерійський з головним осередком у Пантікапеї (сучасна Керч) та Херсонес (околиці сучасного Севастополя). Розселення вихідців з різних місць, передовсім з Мілета, зумовлювалося розвитком торгівлі, пошуками нових джерел сировини (зокре­ма металу), воєнно-політичними конфліктами. Сам процес розселення греків відбувався як шля­хом цілеспрямованої колонізації, так і стихійно.

Спочатку на нових землях створювалися невеликі торгові пункти – емпорії. Тут були склади товарів, якими обмінювалися з місцевим населенням. Для забезпе­чення оборони такі факторії засновувалися на берегах морів чи річок або ж навіть на островах. Згодом во­ни розросталися у великі населені пункти, довкола яких зводилися укріплення. Поступово з’являлися висілки і створювалась сільськогосподарська окру­га – хора. Місто-поліс набирало характерних для античного світу рис.

За устроєм північнопричорноморські дер­жави були різними: демократичні (Ольвія, Херсонес) чи аристократичні (Пантікапей до утворення Бос­порського царства) республіки, або ж монархії (Боспорське царство). Влада належала рабовлас­никам, хоча в певних акціях брало участь усе вільне доросле чоловіче населення грецького походження.

Греки Північного Причорномор’я вирощу­вали зерно, займалися виноградарством, ско­тарством, рибним промислом. Високого рівня досягло ремісниче виробництво: металообробка, ткацтво, ви­чинка шкіри, виготовлення виробів зі скла, різноманітної кераміки – амфор й іншого посуду, в тому числі покритого чорним та червоним лаком, фарбами різних кольорів. Для місцевої знаті ви­готовлялися найвишуканіші ювелірні вироби. Швидкими темпами розвивалася торгівля, для потреб якої карбували власну монету, крім того з корінним людом вівся й натуральний обмін. Тубільці, збуваючи грекам надлишки хліба, продуктів скотарства і рабів-полонених, отримували вино, предмети розкоші, ремісничі виро­би тощо.

У колоніях була ши­роко розвинута грамотність, а грецька мова залишалася офіційною аж до загибелі багать­ох північнопон­тійсь­ких держав. Велика увага приділялась освіті, фізичному вихованню (практикувалися п’ятибор­ство, стрільба з лука, біг тощо). Розвивались історія та філософія, медицина. Значну роль відігравали театр, музика, література, мистецтво (монументальний живопис, мозаїка, вазопис, скульптура великих і малих форм). Поміж богів особливою популярністю вирізнялись Аполлон, Артеміда, Зев­с, Афродіта, Діоніс-Вакх. Велике значення ма­ло й вшанування героїв – Ахілла і Ге­ракла.

Якщо до І ст. до н. е. міста-держави були незалежними утворення­ми, то згодом вони підкорилися Риму. Гарнізони направлених з Апеннінського півострова легіонерів розміщува­лись у місцевих античних поселеннях, і тільки іноді для них створювалися спеціальні табори. Одним з них був Харакс на мисі Ай-Тодор у Криму. У різний час тут перебували солдати І Італійського, XІ Клавдієвого легіонів та інших військових підрозділів.

Впродовж І–ІV ст. н. е. поширюються культи негрецького походження, впровад­жується культ римських імператорів, посилюється роль локальних вірувань. А наприкінці цього періоду з’являються перші паростки християнства.

Впливи античних північнопричорноморсь­ких міст-держав зумовлювали прискорення розпаду родоплемінних відносин у скіфів, сарматів, інших груп населення. Зав­дяки чужоземним переселенцям місцеві жителі знайомилися з передовим грецьким та римським культурним надбанням, технічними досягненнями.

Занепад античних міст внаслідок загальної кризи рабовласницького ладу, виведення римсь­ких гарнізонів та наступу варварських племен, що входили до складу готського військового союзу, при­падає на рубіж ІІІ–ІV ст. н. е.

Проблема походження слов’ян. На історичну арену слов’яни виходять з початком нової ери. Відтоді вони займають чільне місце серед інших етнічних утворень. Однак більш раннє минуле слов’ян писемними джерелами не забезпечене. Щодо їх походження і місця початкового проживання існує кілька теорій (Дунайська, Вісло-Одерська, Вісло-Дніпровська, Дніпро-Одерська тощо).

Доісторичний період слов’янства розділяють на 4 етапи: мовні предки слов’ян – існування германо-балто-слов’янської спільності (неоліт, енеоліт); протослов’яни, які на початку етапу ще не виокремилися з балто-слов’янської спільності, представленої культурами шнурової кераміки, або «бойових сокир» (кінець енеоліту, ІІІ тис. до н. е. – початок ІІ тис. до н. е.); праслов’яни (доба бронзи, друга половина ІІ тис. до н. е.); праслов’яни, що зазнали впливу та інфільтрації фракійців, іллірійців, германців, скіфів та інших народів (кінець ІІ – початок І тис. до н. е.).

Праслов’ян доби бронзи фахівці пов’язують з археологічними пам’ятками тшинецько-комарівської культури, ареал поширення якої у ХV–ХІІ ст. до н. е. охоплював смугу лісостепів завширшки до 400 км, витягнуту від Одеру до Середнього Подніпров’я. Її наступницею наприкінці бронзової доби стала білогрудівська культура Полісся та північних районів правобережного Лісостепу, а у ранньому залізному віці – чорноліська культура Північно-Західної України. Остання зазнала значних впливів фракійського населення, але її північна група впевнено зіставляється з праслов’янами.

Протягом ІІ–І тис. до н. е. праслов’яни, переміщуючись, могли займати різні території в межах окресленого регіону. Нині дедалі чіткіше вимальовується належність до процесу їхньої етнічної консолідації поліської та лісостепової зон Правобережжя Дніпра.

Слов’яни І тис. н. е. Вперше про власне слов’ян – венедів (чи ве­нетів) згадують римські автори І–ІІ ст. н. е. Пліній Старший, Тацит, Птолемей, а з VІ ст. про них ширше говорять візантійські історики Йордан, Прокопій Кесарійсь­кий, Іоанн Ефеський та ін. Зокрема, Йордан повідомляє, що вони походять від одного кореня і відомі під трьома назвами: венетів, антів і склавинів. Тобто на рубежі нашої ери слов’яни сформувались як самостійна етнічна спільнота, що співіснувала в Європі з германцями, фракійцями, сарматами, балтами, угро-фінами.

Найдавніші археологічні матеріали, що безсумнівно можуть зіставлятися з давніми слов’янами, на­лежать до зарубинецької культури. Ця спільнота проживала на берегах Середнього Дніпра, Прип’яті і Десни на рубежі ІІІ–ІІ ст. до н. е. – І ст. н. е., тобто була сучасницею сарматів. Її поя­ву не можна вивести лише з якоїсь однієї попередньої культури. Далі часом йдуть пізньозарубинецькі пам’ятки та київська культура (ІІ–ІІІ ст.).

Зарубинецькі пам’ятки відповідали періоду існування нерозчленованого давньослов’янського – венедського – масиву. До формування ж східно­го слов’янства – антів – безпосереднє відношення мало населення північного ареалу поширення черняхівської культури (ІІ–ІV ст. н. е.). Це явище насичували провінційні римські впливи, котрі охоплювали всю територію етнічно та культурно багатоликої Південно-Східної та Центральної Європи. Матеріальні знахідки свідчать, що до черняхівської спільноти входили також скіфо-сарматські, фракійські й германські угруповання. Слов’яни у складі цієї спільноти, очевидно, були залежні політично, особливо після приходу у Північне Причорномор’я готів і створен­ня ними військово-політичного союзу.

Готська навала перервала перший в історії процес культурної, економічної та політичної консолідації слов’янства. Розчленування венедів готським «клином» на східну й західну групи привело до постання антів Подніпров’я та склавинів Подністров’я (Прикарпаття й Волині). Останні зіставляються з празькою археологічною культурою. А північно-західна периферія слов’янського світу після готської навали продовжила носити стару загальнослов’янську назву венетів (дзедзицька група пам’яток Центральної та Північної Польщі).

Спочатку ан­ти зазнали від готів поразки, але лише на деякий час. Процеси їх консолідації й самоутвердження тривали, що сприяло утворенню в майбутньому могутніх війсь­ково-політичних союзів. На відміну від досить мирних зарубинецьких племен тогочасне слов’янство стає більш войовничим, схильним до агресії, експансії на землі сусідів. Тож саме ан­ти перетворюються на основну силу, котра протистояла готам. Згодом слов’яни зайняли місце готського об’єднання у Південно-Східній Європі.

Ці події, датовані кінцем ІV–V ст., вважають початком виникнення нової етнокультурної і соціально-економічної спільності, в якій провідне місце посіли слов’яни. Пам’ятки цього часу, знайдені на межі лісосте­пової та поліської зон Східної Європи, свідчать що якраз тут зародилися ранньосередньовічні східнослов’янські культури і звідси в часи Великого переселення народів, з кінця V ст. почалося розселення слов’ян на північний схід, південь і південний захід.

Починаючи з VІ ст., коли слов’янські племена ак­тивно заявляли про свої права на кордонах Візантійської імперії, на них усе більше звертали увагу тутешні авто­ри. Ось як описав їхнє життя Прокопій Кесарійський: «Племена ці, склавинів і антів, не управляються однією людиною, але здавна живуть у народовладді… Вони вважають, що один із богів – творець блискавок – єдиний володар всього, і йо­му приносять в жертву биків і всяких жертовних тварин… Також шану­ють вони і ріки, і німф, і деякі інші божества й приносять жертви також їм усім… А живуть вони в жалюгідних хатинах, розміщених далеко одна від одної, і кож­ний змінює... часто, місто проживання.

Вступаючи в битву, більшість йде на ворогів піши­ми, маючи невеликі щити і списи в руках. Панцира ж ніколи на себе не одягають; деякі не мають ні хітона, ні плаща, тільки штани... Всі вони і високі, і дуже сильні… Спосіб життя (їх) грубий і невибагливий…»

Після 602 р. писемні джерела антів не згадують. Їхнє сходження з історичної арени пояснюється розгромом антського племінного союзу аварами. Відтоді дедалі більшу роль на прабатьківщині слов’янства починають відігравати нащадки склавинів, назва яких, не випадково, співзвучна з етнонімом «слов’яни». Північна частина антів злилася зі склавинами, а решта перейшла Дунай і осіла у Візантії.

В археологічних старожитностях існування східнослов’янських племен другої половини І тис. н. е. фіксується пам’ятками корчакської, пеньківської та колочинської культур.

На початку VІІІ ст. роль нащадків склавинів у Східній Європі зростає. На базі празько-корчацької культури формується культура Лука-Райковецька VІІІ–ІХ ст., яка стала підґрунтям Київської Русі. Її пам’ятки поширені у лісовій та лісостеповій зонах України від Дніпра до Закарпаття. Вплив празької культури склавинів відчувається і на лівому боці Дніпра, де у VІІ–Х ст. проживали нащадки антів – волинцівська (VІІ–VІІІ ст.) та роменська (VІІІ–ІХ ст.) культури басейнів Десни, Сейму, Сули, Псла, Ворскли.

Процес слов’янської колонізації величезних обширів Сходу Європи в цілому завершивсь у VІІІ–ІX ст. В нових умовах старі на­зви поступово зникали, а їх місце займали нові найменування. Ось як про це розповідає «Повість временних літ»: «Слов’яни прийшли й сіли по Дніпру і назвалися по­лянами, а інші – древлянами, тому що сіли в лісах, а ще інші сіли поміж Прип’яттю й Двіною і назвали­ся дреговичами (від слова «дрегва», болото), другі сіли по Двіні й назвалися полочанами, – за річкою, що впадає до Двіни і має назву Полота. Ті ж слов’яни, що сіли біля озера Ільмень, прозвалися своїм ім’ям – словенами... А інші сіли по Десні, і по Семі, і по Сулі й назвалися сіверянами».

Племена полян заселяли сучасні Київщину і Канівщину, древлян – Східну Волинь, сіверян – Дніпровське Лівобережжя. Крім них, на теренах України проживали уличі (Південне Подніпров’я і Побужжя), хорвати (Прикарпаття та Закарпаття), а також волиняни, або, як їх ще нази­вали, бужани (Західна Волинь).

В слов’янському господарстві переважало земле­робство, передусім підсічне (поліська зона), встановлювалось орне (лісостеп). Поступово перелогова система землекористування, мабуть, почала витіснятися двопіллям. Серед злаків культивувалися жито, ячмінь, а трохи пізніше й пше­ниця. Розвивалось скотарство, насамперед вирощування великої рогатої худоби та свиней.



Загрузить файл

Похожие страницы:

  1. Історія української культури. Конспект лекцій

    Конспект >> Культура и искусство
    ... сторія України. Курс лекцій. – К., 1992. Бунтян К.П., Мурзін В.Ю. та ін. На світанку історії. – К., 1998. – Т.1 Полонська Н. Історія України ... радимо виписати назви в конспект та знайти місце ... символічній формі. Головними опорними символами поетичної творчості ...
  2. Історія України. Конспект лекцій. Історія України івд найдавніших часів до сьогодення

    Конспект >> История
    ... інформацію з питань, розглянутих в лекції, можна отримати у виданнях: Брайчевський М. Конспект історії України. – К.: Знання, 1993. – 204 ... р. в Україні розгорнулася боротьба між трьома політичними силами — прибічниками Тимчасового уряду, опорною ...
  3. Історія України від найдавніших часів до сьогодні. Конспект лекцій

    Конспект >> История
    ... Києва з колонізаційними опорними пунктами в гирлах Дніпра, Дунаю ... . Бойко О. Історія України – К., 1999.- С. 418 – 439. Історія України: Курс лекція .У 2т. – Т.2. – С. 355 – 403. Історія України /Під ряд. В.А. Смол ...
  4. Психологія та педагогіка. Конспект лекцій

    Лекция >> Психология
    ... України Кафедра суспільних дисциплін З. В. ГІПТЕРС Психологія та педагогіка конспект лекц ... , самовдосконалення. Розроблений опорний конспект лекцій віддзеркалює інтеграц ... жна Грушевський М. Ілюстрована історія України. Репринтне відтворення видання 1913 ...
  5. Соціальна педагогіка. Опорний конспект лекцій

    Конспект >> Педагогика
    ... 'я України Офіційний веб-сайт: http://www.moz.gov.ua/. Лекція 3 ... виховання, моральне виховання та ін. У вітчизняній історії витоки виховання йдуть у давньослов'янську ... порушення зору, порушення слуху, порушення опорно-рухового аппарату Насамперед пов’язан ...

Хочу больше похожих работ...

Generated in 0.001910924911499