Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

История->Реферат
Вильгельм II фон Урах, (нем. Wilhelm Karl Florestan Gero Crescentius von Urach, лит. Vilhelmas Urachas, лит. Mindaugas II; 30 марта 1864, Монако — 24 ...полностью>>
История->Реферат
Вильнюсский ОМОН — Отряд милиции особого назначения города Вильнюс. Образован в 1988, в январе-августе 1991 подчинявшийся МВД СССР. Расформирован из-з...полностью>>
История->Реферат
Временное правительство Литвы — правительство, сформированное 22 апреля 1941 г. в Германии членами Литовского фронта активистов. Предполагалось, что п...полностью>>
История->Реферат
Прибалтийская операция 1944 года — наступательная операция советских войск, проведённая с 14 сентября по 24 ноября 1944 года на территории Прибалтики ...полностью>>

Главная > Конспект >История

Сохрани ссылку в одной из сетей:

Становище особливо загострилося на початку 90-х рр. Майже щороку летюча половецька кіннота вдиралася на Русь, убивала й полонила ти­сячі людей, палила оселі й міста, витоптувала поля. Навіть об’єднані сили Святополка київського і Во­лодимира, в ту пору чернігівського князя, були у 1093 р. розбиті половцями біля р. Стугни, на підступах до Києва. Тому з 1094 р. з ініціативи Мо­номаха руські князі почали гуртуватися проти половецьких ханів.

У 1097 р. в Любечі зібрався князівський з’їзд, який проголосив об’єднан­ня сил проти половецької загрози. Було вирішено припинити чвари і скасувати принцип спадкоємності, запроваджений Ярославом Мудрим. Кожен князь отримував успадковані від батька землі – вотчину, а всі спірні питання мали розв’язуються на князівських з’їздах. Протягом наступних років збиралося ще кілька з’їздів: Витичівський 1100 р., на Золотчі 1101 р. й біля Долобського озера 1103 р.

Між 1103 і 1116 рр. з ініціативи й під командуван­ням Мономаха відбулося 5 великих переможних походів на степ. Після цього половецькі хани ще чверть століття не насмілювалися нападати на Русь.

У 1113 р. помер Святополк. Кияни не лю­били нещирого й скупого князя, котрий благоволив лихварям і сам спекулював сіллю. Його смерть збу­рила повстання в Києві. Віче із заможних городян покликало на престол Володими­ра, але той не одразу погодився. Немолодий вже князь вагався, чи варто брати на плечі важку ношу керівництва державою. Тільки друге посольство переконало його. Мономах вокняжився в Києві й просидів на престолі до смерті (1125).

Володимир відновив єдиновладну монархію, при цьому визнав за краще не порушувати проголошених за його ініціативою рішень Любецько­го з’їзду: кожен володіє власною вотчиною. Але найменші спроби внести розбрат між князями, вийти з-під влади великого князя швидко й жорстоко придушувались.

За Володимира зміцнилися династичні зв’язки: сам він був одружений з дочкою англійського короля, сестра вийшла заміж за німецького імператора, донька – за угорського короля.

Син Володимира Мстислав (1125–1132) теж підтримував єдність Русі, гасив князівські чвари й дбав про консолідацію держави. За допомогою інших князів здійснив кілька успішних походів на половців, загнавши їх за Дон і Волгу, за що був прозваний літописцями Великим. Князь розвинув добрі стосунки з сусідами. Одна з його дочок вийшла заміж за норвезького короля Сіґурда, друга – за датського короля Кнута Лаванда, третя – за майбутнього імператора Візантії Андроніка Комніна, четверта – за угорського короля Гейзу ІІ.

Після смерті Мстислава Володимировича Русь, начебто несподівано, розпалася на півтора десят­ка князівств, володарі яких, принаймні частина з них, заходилися суперничати з великим князем київським. З 40-х рр. останній перетворився лише на формального главу держави.

Та цей процес, що дістав назву феодальної роздробленості, був цілком закономірним. Причини роздробленості полягали в тому, що впродовж другої полови­ни XІ – першої половини XІІ ст. у країні сформувався клас землевласників-феодалів. Вони стали значною економічною, а відтак і політичною силою. Суспільний поступ привів до вирівнювання соціально-економічного розвитку в центрі держави і в її окремих частинах. Якщо раніше політичне, суспільне, економічне й культурне життя зосе­реджувалось у Наддніпрянщині, то в XІІ ст. стрімко піднеслися осе­редки інших земель. Їхні князі й бояри почали вважати обтяж­ливою залежність від Києва, дбали здебільшого про власні володіння, їх дедалі менше цікавили загальноруські справи.

Передоднем роздробленості історики називають князювання на київському престолі Ярополка (1132–1139), брата Мстислава. Він не зміг зберегти єдиновладдя на Русі, зате одверто піклувався про інтереси свого клану, що викликало протидію інших членів великої родини Мономаха.

Проте Києворуська держава у середині XІІ ст. не розпалася. Змінилася лише форма її устрою. Відносно єдину й централізовану монархію змінила монархія федеративна. Державою спільно керувало об’єднання найвпливовіших і найсильніших князів (так званий «колективний сюзеренітет»). Головні питання внутрішньої й зовнішньої політики розв’язу­валися на з’їздах – снемах. Київ залишався стольним градом й мрією чи не кожного видного члена родини Рюрико­вичів. Супер­ництво за головний престол велося між двома князівськими кланами: Мономашичами й Ольгови­чами. З часом у це втрутилися й князі з роду галицьких Ростиславичів. Посівши ж престол, кожен князь перетворювався на активного поборника загальноруської єдності.

«І настала смута в усій Руській землі». Київ переходив з рук в руки (за сто років – 46 разів). Відособилися Новгородська й Полоцька землі, до яких ніколи не докочувалися хвилі половецьких вторгнень. Потім стали відносно самостійними Володимиро-Суздальська, Галицька та Волинська землі.

Процес подрібнення князівств характеризують наступні цифри: якщо на середину ХІІ ст. їх налічувалося 15, то на середину ХІІІ ст. – близько 50. Місцеві князі реформували державний апарат, створювали власні збройні сили. Князівства тепер ділилися на волості, куди князі призначали своїх посадників. Однак феодальна роздрібненість аж ніяк не була специфічною рисою Русі. На початку ХІІ ст. в Європі не існувало жодної централізованої держави.

[[Складання української народності. Русь була федеративною та багатоетнічною державою. Враховуючи слабкий контроль центру над тими 15 слов’янськими племенами, що увійшли до її складу, говорити про консолідацію населення країни в єдиний давньоруський народ (зі спільною мовою, культурою та з чіткою етнічною самосвідомістю) недоречно. Місцеві розбіжності в побуті, звичаях, мовних діалектах, фольклорі в ІX–XІІІ ст. були досить відчутними. Літописець повідомляв: «Усі племена мали свої звичаї, і закони предків своїх, і заповіти, кожне – свій норов». Простори держави були заселені нерівномірно, а окремі частини розділені широкими і непрохідними лісами та болотами. Тож і територіальна єдність Русі була відносною.

Формування майбутньої української народності відбувалося на основі південно-західних племінних союзів (полян, древлян, сіверян, тиверців, волинян, уличів, дулібів, білих хорватів), котрі займали Київську, Чернігово-Сіверську, Переяславську, Волинську, Галицьку, Подільську землі, а також Бу­ковину і Закарпаття. А на Середній Наддніпрянщині, в Київській землі, утворилося етнічне осердя ук­раїнського етносу, навколо якого поступово згуртувалося населення інших південноруських зе­мель. Видатною є роль Києва у цьому процесі. При цьому південноруські землі вже у VІІІ–ІX ст., як і згодом, випереджали північні в соціально-економічному та культурному розвитку років на сто, а то й на двісті.

Показово, що українська мовна специфіка виразно простежується у письмових джерелах Галичини, Києва, Чернігова ще з ХІІ–ХІІІ ст.

Стосовно назви «Русь» в історичній літературі точилося багато суперечок. Сучасні науковці вважають, що це слово – іраномовного походження, пов’язане з назвою сарматських племен (роси, росомани, роксолани). На межі VІІІ–ІX ст. воно поширилося на Середньому Дніпрі, і літописні поляни стали називатися, як повідомив давній автор, руссю. З часом ця назва поширилася й на інші племена, що увійшли до складу Київської князівської держави. Вірогідно, зі словом «русь» пов’язані й давні назви річок зазначеного регіону – Рось, її приток Росави й Роставиці.

Гіпотеза про норманське коріння слова «русь» не може вважатися прийнятною, оскільки жодного племені чи народу під назвою «руси» не було відомо у Скандинавії і про нього не згадує жодне древньонормандське джерело, включаючи саги. Крім того, один із найдавніших ісламських письменників Ібн-Хордадберг (бл. 840–880) чітко називає русів слов’янським племенем.

Назва «Україна» є історично пізнішою. У 1187 р. її вперше фіксує Київський літопис. Спочатку вона вживалася для визначення земель порубіжжя.

За Середньою Наддніпрянщиною раніше, ніж за інши­ми землями Південної Русі, закріпилося імення «Україна», яким пізніше, з XVІІ ст., стали познача­ти етнічну територію українського народу. Хоча ще до цього вживалася назва «народ український». Наприклад, чи не першим, наприкінці ХVІ ст., її почав застосовувати київський католицький єпископ, українець за походженням Й.Верещинський. Цим терміном він позначав усе українське населення, використовуючи його замість поширених назв географічного походження: «подоляни», «волинці» тощо.

Розпад Русі у ХІІІ–ХІV ст. не призвів до суттєвих змін населення в Україні. На це вказує, зокрема, антропологічний тип більшості українців, єдиний для княжої, козацької і сучасної України. Українська людність ХVІ–ХVІІІ ст. усвідомлювала себе прямим нащадком Київської держави. Як і тоді, українці продовжували називати себе руським народом. Вони добре усвідомлювали свою окремішність від сусідів – литвинів (білорусів) та москалів (росіян).

Отже Київську Русь, козацьку та сучасну Україну можна вважати послідовними, генетично пов’язаними фазами життя одного етносу – українського народу. Це не слід розуміти так, що людність Південної Русі – то українці. Головні риси українського етносу на той час лише формувалися. Тому південних русичів правильніше вважати праукраїнцями.

Варто пам’ятати, що слов’янські племена території сучасної України постали під сильним впливом іранських народів Надчорномор’я (скіфів, сарматів) та греко-візантійської цивілізації. Своєрідність білоруської нації спричинило формування на слов’янській основі (племена кривичів, дреговичів і радимичів) з участю балтських елементів. Подальший їхній розвиток відбувався у складі Київської Русі, а пізніше – Литовсько-Польської конфедерації. Становлення російського етносу почалося в ході слов’янської колонізації (ільменські словени, в’ятичі) лісових обширів, заселених балтськими й угро-фінськими племенами (чудь, весь, мордва та ін.). Згодом, у ХІІІ–ХV ст. великий вплив на росіян справили контакти з татарами Власно російська історія почалася з відокремлення у XІІ ст. Володимиро-Суздальського князівства.]]

Навала орд Батия. Наприкінці XІІ у сте­пах Монголії склалася сильна протодержава, яка за своєю соціальною сутністю була родо­племінною. Велике й могутнє об’єднання союзів племен очолив Темучін, у 1206 р. обраний Чингіс-ханом (великим ханом). Майже одразу монгольська верхівка розпочала завойов­ницькі війни проти сусідів, загарбавши країни Середньої Азії. 1223 р. у битві на р. Калці, недале­ко від пониззя Дніпра, 25-тисячне монгольське військо на чолі з Джебе й Субедеєм розгромило дру­жини південноруських князів, підтриманих половцями. Поразка була жахливою: загинуло 9 князів та 90% руських воїнів.

То бу­ла лише розвідка боєм. Через півтора десятиліття онук Чингіс-хана Батий, якому дід заповів похід на Захід і «подарував» ще не завойовану Європу, розпочав вторгнення за Волгу. Наприкінці 1237 р. величезне добре вишколене кінне військо (від 150 до 200 тис. воїнів) вдерлося на руські землі.

Батиєва навала застала Русь роз’єднаною і страшенно ослабленою, загрузлою в міжкнязівських чварах, у зіткненні егоїстичних інтересів різних кланів. Князі знали, що монголи готуються до походу, але, поглинені ворожнечею, нічого не вдіяли, щоб об’єднати сили. Нечисленні княжі дружини, навіть за підтримки погано озброєного й наспіх зібраного міського ополчення, не мали змоги стримати на­тиск ворога, що мав перевагу в десятки разів.

Протягом кінця 1237 – зими й весни 1238 рр. монголи здобули штурмом, розграбували й спалили Рязань, Владимир-на-Клязьмі, Ростов, Углич, Твер та інші міста. Заледве не всіх їх мешканців завой­овники винищили.

Майже рік потому (до весни 1239 р.) чужинські полчища провели в надчорноморських степах. Відпочив­ши й підгодувавши коней, вони захопили Переяслав, потім Чернігів. Далі Батий намірився захопити Київ. Однак кияни відмовилися здати місто на вимогу одного з його воєвод – Менгу-хана, а сам він на штурм не наважив­ся.

Минув рік, і восени 1240 р. головні сили Батия оточили стольний град землі Руської. Облога трива­ла 74 дні. Кияни доблесно билися зі страшним во­рогом, завдаючи йому значних втрат. Та перевага була не на їхньому боці. Основний удар монголи завдали з півдня, він припав на Лядські ворота. Не зупиняючись ні вдень, ні вночі, бухали тарани в браму і стіни фортеці, аж поки завойовники не змогли вдертися всередину. Це сталося 6 грудня. Дуже мало ки­ян зосталося серед живих.



Загрузить файл

Похожие страницы:

  1. Історія української культури. Конспект лекцій

    Конспект >> Культура и искусство
    ... сторія України. Курс лекцій. – К., 1992. Бунтян К.П., Мурзін В.Ю. та ін. На світанку історії. – К., 1998. – Т.1 Полонська Н. Історія України ... радимо виписати назви в конспект та знайти місце ... символічній формі. Головними опорними символами поетичної творчості ...
  2. Історія України. Конспект лекцій. Історія України івд найдавніших часів до сьогодення

    Конспект >> История
    ... інформацію з питань, розглянутих в лекції, можна отримати у виданнях: Брайчевський М. Конспект історії України. – К.: Знання, 1993. – 204 ... р. в Україні розгорнулася боротьба між трьома політичними силами — прибічниками Тимчасового уряду, опорною ...
  3. Історія України від найдавніших часів до сьогодні. Конспект лекцій

    Конспект >> История
    ... Києва з колонізаційними опорними пунктами в гирлах Дніпра, Дунаю ... . Бойко О. Історія України – К., 1999.- С. 418 – 439. Історія України: Курс лекція .У 2т. – Т.2. – С. 355 – 403. Історія України /Під ряд. В.А. Смол ...
  4. Психологія та педагогіка. Конспект лекцій

    Лекция >> Психология
    ... України Кафедра суспільних дисциплін З. В. ГІПТЕРС Психологія та педагогіка конспект лекц ... , самовдосконалення. Розроблений опорний конспект лекцій віддзеркалює інтеграц ... жна Грушевський М. Ілюстрована історія України. Репринтне відтворення видання 1913 ...
  5. Соціальна педагогіка. Опорний конспект лекцій

    Конспект >> Педагогика
    ... 'я України Офіційний веб-сайт: http://www.moz.gov.ua/. Лекція 3 ... виховання, моральне виховання та ін. У вітчизняній історії витоки виховання йдуть у давньослов'янську ... порушення зору, порушення слуху, порушення опорно-рухового аппарату Насамперед пов’язан ...

Хочу больше похожих работ...

Generated in 0.0020060539245605