Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

Экономика->Реферат
Бизнес-идея – создание массажного салона в городе Екатеринбурге. Здоровье и способы его укрепления всегда волновали, и будут волновать людей. Одной из...полностью>>
Экономика->Реферат
Международные лицензионные соглашения предусматривают обмен (торговлю или предоставление права временного пользования) научно-техническими знаниями в ...полностью>>
Экономика->Реферат
Экономический союз можно рассматривать как высшую интеграционную форму. Она включает, кроме построения общего рынка, также: углубленную гармонизацию в...полностью>>
Экономика->Контрольная работа
Рассчитайте, какую отдачу на вложенный капитал получит инвестиционная компания при покупке права аренды земельного участка под автостоянку в текущий м...полностью>>

Главная > Дипломная работа >Экономика

Сохрани ссылку в одной из сетей:

Наукове видання

МАЛИЙ Іван Йосипович

ДИБА Михайло Іванович

ГАЛАБУРДА Микола Костянтинович

ДЕРЖАВА І РИНОК:

ФІЛОСОФІЯ ВЗАЄМОДІЇ

Монографія

За загальною та науковою редакцією

доктора економічних наук, професора

І. Й. Малого

Редактор Н. Царик

Художник обкладинки О. Шкатунова

Технічний редактор Т. Піхота

Коректор Н. Мельник

Верстка І. Андрієнко

Підписано до друку 10.06.05. Формат 60×84/16. Папір офсет. № 1.

Гарнітура Тип Таймс. Друк офсетний. Ум. друк. арк. 20,92.

Обл.-вид. арк. 23,92. Наклад 300 пр. Зам. № 04-2885.

Київський національний економічний університет

Свідоцтво про внесення до Державного реєстру

суб’єктів видавничої справи (серія ДК, № 235 від 07.11.2000)

03680, м. Київ, проспект Перемоги, 54/1

Тел./факс: (044) 458-00-66; 456-64-58

E-mail: publish@kneu.kiev.ua

ББК 65.011.3

М 87

Рецензенти

Ю. М. Бажал, д-р екон. наук, проф.

(Національний університет «Києво-Могилянська академія»)

Ю. М. Руденко, канд. екон. наук, доц.

(Київський національний економічний університет)

І. Ф. Радіонова, д-р екон. наук, проф.

(Київський національний економічний університет)

Рекомендовано до друку Вченою радою КНЕУ

Протокол № 10 від 24.06.04

М

М 87

алий І. Й., Диба М. І., Галабурда М. К.

Держава і ринок: філософія взаємодії: Монографія /

За заг. та наук. ред. д-ра екон. наук, проф. І. Й. Малого. — К.: КНЕУ, 2005. — 358 с.

ISBN 966-574-754-1

У монографії розглядаються проблеми функціонування державного сектору економіки в умовах трансформації економічної системи. Викладено фундаментальні засади взаємодії держави і ринку: методологічні основи дослідження, філософія взаємозв’язку, еволюція та типологія. Визначено нормативні принципи функціонування державного сектору в умовах змішаної економіки. Дано позитивний аналіз проблем формування державних функцій у трансформаційній економічній системі. Висвітлюються соціально-економічні аспекти трансформації місця і ролі держави в економічних системах пострадянських країн. Виявлено вплив позаекономічних детермінант на специфіку державного втручання в економічні процеси, визначаються пріоритети соціально-економічної політики, наголошується на необхідності посилення ролі держави в трансформаційних економічних системах.

Для викладачів і студентів економічних факультетів, наукових працівників, державного менеджменту.

ЗМІСТ

ВСТУП

Розділ 1. Нова парадигма в методології дослідження суспільних явищ

1.1 Використання екуменічного підходу до дослідження трансформаційної економіки України

1.2 Нові методологічні аспекти аналізу держави в транзитивній економіці

1.3 Інституціональна методологія розуміння держави та ринку

1.4 Трансцендентність інтересів у системі держава—громадянин

Література до розділу 1

Розділ 2. Еволюція функцій держави 46

2.1 Держава: соціально-економічна сутність, теорія виникнення та типологія

2.2 Держава і ринок: організаційно-економічний аспект

2.3 Еволюція суспільних функцій держави

Література до розділу 2

Розділ 3. Взаємодія держави та економіки в контексті суспільного вибору

3.1 Еволюція теорій економічної політики

3.2 Суспільні цінності у системі формування, прийняття та реалізації економіко-політичних рішень

3.3 Суспільний вибір та цільові детермінанти економічної політики

Література до розділу 3

Розділ 4. Інституційна специфіка державного управління в трансформаційній економіці України

4.1 Державне управління економікою як органічна складова економічного розвитку

4.2 Інституціональні чинники державного управління економікою

4.3 Державне регулювання економіки та його особливості в трансформаційний період

Література до розділу 4

Розділ 5. Трансформація місця і ролі держави в економічних системах пострадянських країн

5.1 Методологічні підходи до проблем трансформації

5.2 Трансформація функцій держави на терені пострадянських країн

5.3 Цільові пріоритети трансформаційних процесів в Україні

Література до розділу 5

Розділ 6. Соціально-економічні аспекти трансформаційних реформ

6.1 Теоретичні принципи соціалізації

6.2 Методи та інструменти соціалізації економіки

6.3 Інституційні основи соціальної економіки

6.4 Соціальна орієнтація НТП

Література до розділу 6

Розділ 7. Економічні методи та інструменти державної корекції ринкових процесів

7.1 Антимонопольна політика держави

7.2 Державна кредитна політика

7.3 Державне регулювання інвестиційного процесу

Література до розділу 7

Розділ 8. Соціально-економічна політика перехідної економіки

8.1 Економічна політика в системі узгодження економічних інтересів суспільства

8.2 Соціальні пріоритети в структурі економічної політики

8.3 Соціальне регулювання в економіці України

Література до розділу 8

Вступ

Проблема діалектики співвідношення держави й ринку — це одвічна проблема, яка на кожному історичному відрізку розвитку цивілізації та в кожній окремій країні вирішувалася самостійно й неоднозначно. З погляду сучасної економічної теорії та крізь призму критичного аналізу нескінченної палітри національних моделей економіки все переконливішим стає висновок про існування не тільки загальних принципів взаємодії держави і ринку, а й особливостей, що мають місце на сучасному етапі в кожній окремій країні. Абсолютно ідентичних національних економік не буває у зв’язку з історичними, національними та інституційними особливостями.

Відмітною рисою пропонованого монографічного дослідження є намагання авторів охарактеризувати широту, глибину та складність взаємодії двох вихідних засад функціонування економіки, діалектика взаємодії яких сприймається науковцями та практиками за спрощеною схемою, тобто за принципом або-або, чи більше-менше, тоді як ретроспективний аналіз цих явищ засвідчує існування проблеми оптимального використання урядами країн як державних інструментів регулювання економіки, так і важелів ринкового механізму. Уміння ви-
брати і віднайти найбільш результативну структуру всієї палітри співвідносності цих засад у тісній прив’язці до конкретно-історичної ситуації кожної країни становить філософію взаємодії ринку і держави на всіх етапах історії цивілізації.

Необґрунтована експансія державного впливу практично на всі процеси в суспільстві є не меншою загрозою, ніж повне нівелювання її функціональних можливостей. Необхідність оптимального поєднання державних функцій із принципами ринкового саморегулювання залишається наріжним каменем теорії добробуту та теорії державної політики.

Дослідження процесів прийняття політичних рішень завжди виходить за межі чистої економічної теорії, охоплюючи філософію права, моралі та політики. У цьому контексті автори навмисне зосередили аналітичну увагу на теорії виникнення держави, еволюції суспільних функцій та виокремленні економічних функцій на сучасному етапі.

Автори намагались уникнути політичної заангажованості та емоційних пристрастей, зосередивши увагу на державному секторі як на потенційному ресурсі або потенційній загрозі економічного розвитку суспільства. Авторами монографії є: І. Й. Малий — загальне та наукове редагування і розділи 1, 2, 4, 7; М. І. Диба — розділи 5, 6, 8; М. К. Галабурда — розділ 3.

Розділ 1. Нова парадигма в методології дослідження суспільних явищ

1.1 Використання екуменічного підходу до дослідження трансформаційної економіки України

Історія економічної думки засвідчує еволюційність у розробленні та використанні методологічних принципів для висвітлення економічних явищ. Першим економістом, який дав найбільш наукове та системне бачення законів розвитку економіки, був А. Сміт. У своїй книзі «Багатство народів» за допомогою дедуктивно-індуктивного методу він уперше зміг осягнути механізм функціонування економіки за законами ринку. Його гіпотеза щодо економічної поведінки людини, її індивідуального інтересу до отримання економічної вигоди як мотиваційної основи будь-якої діяльності та поєднання цього інтересу з суспільним інтересом стала гаслом розвитку ринкової економіки минулих двох століть.

Зазначений вище методологічний відступ ми здійснили з метою зосередження уваги економістів на зміні зовнішнього середовища та, власне, і самої людини. З моменту публікації «Багатства народів» А. Сміта “економічна людина” «кочує» по економічних концепціях, залишаючись незмінною. Творчість учених у цьому плані зайшла вже досить далеко. В економічній теорії ми вже отримали модель REMM (Resourseful, Evaluating, Maximizing Man), що означає Винахідливу, Оцінюючу, Максимізуючу Людину, яка містить творче начало у своїй людській природі [1]. На думку Фріца Махлупа, “економічну людину” зробили «універсальним опудалом» [2], що уособлює лише егоїзм та раціональність. Ми виходимо з того, що таку модель “економічної людини” не можна зводити в абсолют, підпорядковуючи їй усі принципи функціонування економіки. Необхідність такого переосмислення диктується новими явищами в розвитку суспільства. Сучасний етап ринкової трансформації командної економіки та ствердження різного роду змішаних моделей із соціальною орієнтацією свідчить про практичну неспроможність суто ліберальних моделей економіки з повною свободою діяльності “економічної людини”. Сьогодні, як показує досвід Китаю, Швеції, Німеччини та інших країн, перевагу мають “економічні моделі”, що керуються соціальною доцільністю в поєднанні з потребами “економічної людини”, з урахуванням особливостей інституційного середовища кожної країни.

Раціональність “економічної людини” зумовлює принцип методологічного індивідуалізму економічної теорії, відповідно до якого розгляд економічних явищ повинен здійснюватись як результат цілеспрямованої діяльності людей. К. Менгер, а слідом за ним і Й. Шумпетер сформулювали сутність цього принципу. Реалізація індивідуального егоїстичного інтересу, який науково обґрунтував ще А. Сміт, справді була і залишається основним спонукальним мотивом раціоналізації й ефективного ведення господарської діяльності на рівні приватних фірм. В умовах первісного нагромадження капіталу, коли утверджувався дрібний приватний власник і коли його діяльність була націлена лише на збагачення, означена теоретична теза справді відображає реалії тієї історичної доби. Виокремлення індивідуального інтересу, його егоїзму та способів задоволення є, по суті, вихідною категорією побудови теоретичної моделі функціонування економіки. Тобто визначення провідної ролі якоїсь риси індивідуума, наприклад особистої свободи, дозволяє вибудувати струнку систему пояснення влаштування суспільства.

З погляду єдності історичного і логічного в кожний історичний період такими рисами були релігія, державність, свобода, справедливість, гуманізм тощо. Відомо, що видатні вчені-економісти, лауреати Нобелівської премії керувалися відповідними принципами при дослідженні обраної проблеми. Так, наприклад, класики політичної економії виходили з індивідуального інтересу та його реалізації, К. Маркс — із суперечностей розвитку та соціального принципу справедливості, маржиналізм — із психологічних чинників поведінки, історична школа — з національних особливостей тощо.

Зазначимо, що тривалий час вітчизняна економічна наука базувалася на одних методологічних засадах — марксистсько-ленінських. Як науковий сприймався та розцінювався лише один підхід — діалектичний. В економічній теорії визнавався лише формаційний підхід до класифікації етапів еволюції суспільства, виробництво вважалося основною та визначальною стадією функціонування економіки, абсолютизувалися класова суперечність та неминучість загибелі капіталістичної економіки. Не заперечуючи цього підходу, необхідно відзначити його обмеженість в аспекті охоплення всіх форм прояву економічних явищ. Аналогічну обмеженість можна спостерігати і сьогодні, коли відкидається марксизм і визнається лише маржиналізм, або навпаки.

Як розвиток суспільної науки, у тому числі й економічної теорії, так і розвиток суспільства в цілому пройшли у своєму історичному вимірі різні етапи і стадії, що відрізнялись один від одного і якісно, і кількісно. Кожному з них були властиві свої особливі риси, які, відповідно, знаходили відображення в теоретичних економічних концепціях. Так, наприклад, в епоху К. Маркса, розвиток капіталізму характеризувався різким і значним соціальним розшаруванням та протистоянням капіталу і праці, що, звичайно, знайшло відбиток у всесвітньо відомому вченні К. Маркса. Виникає питання щодо доцільності і повноти можливого використання методології марксистського методу для пояснення сучасних тенденцій в економіці. З погляду взаємозв’язку і взаємозалежності між економічними і соціальними явищами Марксову методологію необхідно всебічно використовувати, але щодо пояснення сучасних тенденцій трансформації і глобалізації економіки зазначений підхід є обмеженим. Тобто необхідно активно використовувати всю сукупність метрологічних прийомів, накопичених суспільною наукою.

Об’єктивність та достовірність наукового дослідження сучасної економіки може бути досягнута лише за умови «інтеграції» методології суспільних наук, оскільки суспільство та економіка в цілому дедалі більше стають єдиною органічною цілісністю, де не тільки економічне, а й соціальне, психологічне та антропологічне взаємно корелюються, тісно переплітаючись між собою. Тому слід визнати, що більшість науковців ще не готова до сприйняття єдності міждисциплінарних підходів, які ми називаємо екуменічним підходом до дослідження сьогоденної, постійно змінюваної і непередбачуваної економіки.

Одним з нових методологічних напрямів суспільних наук є сприйняття їх складових (економіки, філософії, соціології, історії) як органічно цілого, де об’єкт дослідження один і той самий — суспільство. Тому наукове бачення дійсних сучасних тенденцій розвитку суспільства неможливе без урахування взаємодії цих складових. Розуміння економічних закономірностей розвитку суспільства як складної та багатофакторної системи неможливе без урахування філософії чи соціальної психології. Мотивація поведінки людей в організації системи виробництва розподілу та споживання виробленого продукту в суспільстві залежить не тільки від економічної вигоди, а й від економічної культури, системи цінностей у суспільстві, особистого характеру політичних лідерів. Якщо економічні чинники можна виміряти у вартісній формі, то культурні та психологічні, що впливають опосередковано, виміру не піддаються.

В. Леонтьєв, аналізуючи взаємозв’язок між економікою, антропологією, лінгвістикою чи географією, зазначав, що кожна з цих дисциплін розвинула «свій власний аналітичний апарат і досягла відповідних успіхів у поясненні явищ, що спостерігаються» [3]. Він робить висновок, що кожна з цих наук розвивається відокремлено одна від одної, і рекомендує застосовувати плюралістичний підхід, сутність якого полягає не «в одночасному застосуванні суттєво різних типів аналізу, а в готовності переходити від одного типу інтерпретації до іншого. Пояснення такого методологічного еклектизму лежить (і це принциповий момент наших суджень) в обмеженості будь-якого типу пояснень або причинно-наслідкових зв’язків… Ні економічний, ні антропологічний, ні географічний аналіз не можуть при сучасному стані розвитку відповідних наук привести до єдиного правильного твердження» [4]. Цей висновок тим більше підтверджується, якщо врахувати сучасні тенденції глобалізації економіки та трансформації економічної і політичної систем у постсоціалістичних країнах, де політичні та правові рішення, що інколи приймаються суб’єктивно, є визначальними при формуванні економічної системи, у тому числі й поведінки людини.

Важливе методологічне значення має питання аргументованості використання методологічних та теоретичних принципів теорії ринкової економіки для дослідження тенденцій трансформаційної економіки України. Для визначення своєї позиції ми звернулися до дискусії між субстантивістами1 і формалістами стосовно можливості застосування «сучасної економічної теорії» до аналізу примітивних економік. К. Полан’я вважає за необхідне розмежувати методологію, що використовується до аналізу ринкової економіки, і пропонує особливу методологію для неринкових економік, у тому числі й до змішаної економіки, де держава займає активну позицію стосовно ринку. Він пропонує аналізувати неринковий капіталізм під кутом зору соціальних відносин, інститутів державного регулювання, впливу культури та звичаїв на економіку. На відміну від традиційної економічної науки, К. Полан’я застерігає від абсолютизації постулатів про «економічну людину», заперечує «ринковий менталітет» як такий, що перешкоджає розумінню економічних систем неринкового типу. Він піддає сумніву універсальні принципи поведінки людини, які в конкретних історичних умовах (у просторі та часі) можуть змінюватися, від чого абстрагується традиційна економічна наука.

Субстантивісти розглядають економіку в ширшому трактуванні як окремий «влаштований» інститут, аналіз якого можна здійснювати лише в контексті «всієї сукупності культурних традицій і суспільних відносин даного суспільства» [5]. Згідно з субстантивізмом визначальний характер економіка має лише при капіталізмі вільної конкуренції. Вони правильно вважають помилковим пристосування законів вільної конкуренції до неконкурентних економік. До таких ми відносимо примітивні докапіталістичні економіки, змішані моделі економіки та країни з перехідною економікою.

Субстантивізм як методологічний напрям дослідження докапіталістичних суспільств передбачає аналіз економіки в тісному взаємозв’язку з соціальною сферою, оскільки в неринкових економіках економічні рішення базуються на неекономічних мотивах. У цьому напрямі заслуговує уваги теорія інституту, згідно з якою дослідження економічних явищ необхідно здійснювати через відповідний інститут, що є визначальним для економіки [6]. Так, з історії економічних учень ми знаємо, що таким інститутом виступали товар, власність, держава тощо. Крім того, в економічних дослідженнях дедалі більшої ваги набирає школа інститу-
ціоналізму.

Т. Веблен у праці «Теорія бездіяльного класу» в центр функціонування суспільства ставив боротьбу за існування між людьми, ідею розвитку та діяльності людей. Він критикує економічну науку за концентрацію уваги лише на ринковій ціні, тобто на закономірностях ринкової економіки, тоді як причини та наслідки цього розвитку залишилися поза увагою. Критикуючи ототожнення економічного інтересу з грошовим, Т. Веблен аргументує тезу про недооцінку людської особистості в економічному розвитку. Послідовниками інституціональної школи були У. К. Мітчелл та Дж. А. Гоббсон. Гоббсон, висуваючи на перший план етичні норми життя, критикував принцип laisser faire класичної політичної економії, вважав аморальною існуючу систему розподілу матеріальних благ, відстоював ідею необхідності дотримання правильних пропорцій між виробництвом та споживанням [7].

Вітчизняна суспільна наука ще не зверталася до дослідження взаємозалежності між українською родиною з її гуртовими цінностями та ринковими принципами організації економіки. Домінування колективізму та принципів громади в Україні, на відміну від індивідуалізму в західних країнах, роблять беззахисним українського індивіда в умовах широкомасштабної економічної інтеграції країн. Крім того, українському індивіду не вистачає фейєрбахівського розумного егоїзму, тобто правильно зрозумілих інтересів людини, які збігалися б із суспільними інтересами. Перехід від абстрактної людини до конкретної, тобто до людини в історичних умовах трансформаційної економіки України, має стати предметом дослідження вітчизняних економістів.

Економічна культура, менталітет, релігія та історичні особливості накладають відбиток на поведінку людей, на економічний розвиток і мають великий вплив на відносини розподілу, оскільки останні є не тільки відбитком суто економічних закономірностей, а й результатом діяльності державних владних установ, політичних інституцій тощо. У цьому плані не можна обійти концепцію відомого російсько-американського соціолога Петирима Сорокіна. Особливістю його методології є розгляд розвитку су-
спільства через еволюцію типів культури. Історичні закони він розглядає як прояв людської природи, а людину — як визначальну та необхідну передумову історії. «Будь-яка зміна історичного процесу, будь-який крок уперед чи назад, — пише П. Сорокін, — є справою честі людини і без неї не здійснюється… Людина завжди була єдиним творцем своєї історії…» [8]. Систему цінностей, систему культури, носіями яких є людина, він розглядав як висхідний чинник розвитку суспільства.

Радикальна трансформація економіки України на сучасному етапі сконцентрувала увагу вчених-суспільствознавців на проблемах формування ринкового середовища, причому лише на питаннях свободи підприємництва, лібералізації економіки та ціноутворення, романтично розраховуючи на всесильність законів ринкового механізму. Десятирічний досвід реформування свідчить про однобокість такого підходу, сьогодні на формування механізму вільного підприємництва, економічних пропорцій та забезпечення темпів економічного зростання впливають не тільки економічні закони, а й культура, право, політика, мораль тощо.

Необхідно відмовитися від фундаменталізму в економічній теорії, як надбання у філософії, що означає вічність теоретичного тлумачення окремих явищ. Фундаменталістське трактування науки у філософії пов’язане з ідеєю стандартної структури наукового знання, яка виключає розуміння розвитку знання як лінійного процесу [9]. Фундаменталізм в економіці вважається цінним, коли процедура дослідження економічних явищ відповідає критеріям строгості, повноти і несуперечливості, а результати наукових висновків — реальній дійсності. З такою думкою можна було б погодитися за умови незмінності суспільного буття. Однак у реальній практиці, де постійно змінюються всі складові економічної системи, а стосовно нашого предмета дослідження — постійно змінюється не тільки національна економічна система, а й процес інтеграції між країнами та регіоналізація економіки. У цьому плані ми погоджуємося з авторами, що критикують ринковий фундаменталізм як незмінність ринкових важелів у всі часи та періоди цивілізації. Тобто методологічні інструменти кожної теоретичної концепції можуть бути використані для дослідження відповідної економічної проблеми.

Методологія синергетики, що набула розвитку в останні десятиріччя, обґрунтовує суттєві відмінності статичної і динамічної механіки, поведінки замкнутих та відкритих систем, рівноважних та нерівноважних систем, взаємодії хаотичної та упорядкованої форм розвитку, тому, на наш погляд, її необхідно використовувати при теоретичних дослідженнях економіки. Сьогодні немає такої галузі науки, в якій би не застосовувалися вироблені синергетикою поняття «складність», «нелінійність», «точка біфуркації», «флуктуація», «дисипативні структури», «когерентність», «стохастичність», «хаотичність» тощо. Повний та достовірний аналіз сучасної економічної системи сьогодні неможливий лише з погляду якоїсь однієї школи економічної теорії, тут потрібний міждисциплінарний підхід, який би охоплював право, політику, економічну культуру, традиції тощо. Міждисциплінарні дослідження, які проводяться в межах синергетики, виявили «…ефекти фазових переходів і утворення дисипативних структур» [10], тим самим підтвердили необхідність такого аналізу.

Синергетичний підхід є новим методологічним засобом, що застосовується до будь-яких за походженням систем, що функціонують на принципах самоорганізації, «сутність яких — це самодовільний перехід від менш упорядкованого стану до більш упорядкованого» [11]. Теорію біфуркації необхідно використовувати для пояснення стану хаосу в економіці, що трансформується. Відомо, що «найбільш цікаві ідеї в історії філософії і науки виникали якраз при зіткненні і взаємній критиці різних концептуальних каркасів, різних інтелектуальних парадигм» [12].

Оскільки «людство переступило допустиму межу» [13], і суто природні ресурси, які створюють умови його існування, майже вичерпані, люди змушені відшуковувати штучні джерела сировини, енергії, води, їжі тощо. Центр уваги наукових досліджень переноситься на створення умов життєдіяльності людини. Справджуються пророчі слова П. Тейяра де Шардена про те, що наука врешті-решт повернеться обличчям до людини, зробивши її «центром перспективи» та «конструювання універсуму», поставивши завдання розглядати людину з позиції «як жити повніше» [14]. Хоча зазначені слова сказані в суто філософському плані, але, на наш погляд, для економічної теорії це має першочергове значення. Одним із засобів досягнення поставленої мети може служити формування системи цінностей людей, їх цивілізаційних норм споживання, досягнення гармонії в розвитку людства.
У цьому плані необхідно говорити про необхідність посилення етизації економічної науки, спрямовуючи її на досягнення загальноцивілізаційних ідеалів і цінностей людства, оскільки «наука є проявом дії в людському суспільстві сукупності людського мислення» [15].

Процес розвитку економічної науки, як і будь-якої іншої, супроводжується виникненням все нових суперечливих, сплутаних, різноманітних ідей. Тому критикам та рецензентам треба ставитися толерантно та зважено до заперечення новітнього концептуального розгляду сучасних проблем економіки. Авторитарність у науці завдає лише шкоди не тільки економічній теорії, а й господарській практиці, оскільки подолання важливих кризових явищ в економіці не терпить схоластичних дискусій та відстрочення. Зростання динамічності розвитку економіки зумовлює таку ж динаміку й у теоретичному її обґрунтуванні. Процес розвитку економічної науки сьогодні стає не лише засобом пізнавальної діяльності, а й складовою економічної культури, чинником економічного зростання.

Американський соціолог та економіст Е. Тоффлер, досліджуючи ідею трьох хвиль в історії людської цивілізації, зазначав, що «протилежні сприйняття, які зіштовхуються, стрясають наш духовний всесвіт», «пронизують захисний екран свідомості» [16], викликаючи безпорадність та безсилість економічної науки перед господарською практикою. Відомо, що наука як соціальний інститут «була прямо поставлена на службу виробництву і суспільству в усіх їхніх функціях» [17], а визнаючи зростаючу роль відносин розподілу, можна припустити, що економічна наука повинна зосередитися на розробленні фінансових проблем суспільства як визначальної риси економічного розвитку на сучасному етапі. Тому перед ученими-економістами при розробленні проблем трансформаційної економіки України стоїть питання про етичну та моральну сторону економічної науки, про обґрунтування такої економічної системи виробництва, обміну та розподілу, яка б вела до поліпшення життя людей, а не навпаки.

1.2 Нові методологічні аспекти аналізу держави в транзитивній економіці

Сучасні трансформаційні зміни в економіці неможливо пояснити з позицій традиційних підходів. Ускладнення розвитку економіки та її тісне переплетіння з іншими сферами людської діяльності конче потребують синтезу методологічних прийомів не тільки суспільних, а й інших наук. Це не означає, що необхідно метафізично застосовувати всі філософські досягнення пояснення принципів функціонування організованих і неорганізованих систем, механічно переносячи їх на економіку. Механічне застосування різного роду «механізмів», «синхронізації», «терапії», «віртуальності», «парадигм» тощо лише нівелює філософське тлумачення таких термінів. Відомий американський філософ Т. Кун у книзі «Структура наукових революцій» увів термін «парадигма» для пояснення процесу зміни окремих концептуальних структур в історії розвитку науки взагалі. Він виділяв два етапи у межах кожної такої парадигми: етап розвитку «нормальної науки» та етап наукової революції [18]. Парадигма — це певна модель чи взірець, нормальна ж наука спирається на одне або кілька минулих наукових досягнень. Тому в економічній теорії виокремлення парадигми передбачає порівняльний аналіз усталених економічних концепцій з новітніми з погляду їх революційності, радикальності та прогресивності.

Особливість економічної науки в тому, що вона сьогодні не повинна обмежуватися лише матеріалістичним її визначенням як науки про природу та причини матеріального багатства чи благополуччя. Водночас вона є наукою, що «вивчає людську поведінку з погляду співвідношення між цілями та обмеженими засобами, які можуть мати різне споживання» [19]. Перехід від матеріалістичного до формального визначення економічної науки дав змогу розмежувати власне «об’єкт» та «предмет» дослідження.

Цілі економічної поведінки, його організація і результати становлять, на думку вчених, предмет економічної поведінки [20]. Кожна економічна школа висуває своє трактування цілей, що супроводжується й відповідною поведінкою. Так, представники ліберального напряму на перший план висувають максимізацію задоволення індивідуальних потреб, інші школи висувають як мету економічної поведінки забезпечення «життя, що відповідає уявленню про людську гідність» [21]. Марксизм взагалі ставить питання про досягнення найбільшого задоволення потреб усього населення, що в практиці господарювання отримало форму адміністративно-розподільних моделей економіки. Тобто можна зробити висновок, що залежно від цілей суспільства визначається й економічна поведінка індивідів, уся система взаємовідносин між ними.

Зазначимо, що поряд з ускладненням економіки поглиблюється і процес пізнання. Тому необхідною умовою економічного дослідження є аналіз взаємозв’язку економічного з соціальним. Відокремлення соціології як окремої науки не означає, що в економічної науки відпала потреба аналізу соціальних наслідків та їх зворотного впливу на економіку. Відомо, що раніше економічна наука займалась проблематикою, яку ми сьогодні відносимо до соціології. У цьому контексті слід виділити теорію Карла Маркса, якого вважають великим економістом та соціологом ХІХ ст. [22]. У ХХ ст. між економічною теорією та соціологією впродовж кількох десятків років існував конкретний поділ праці. Гайденко П. П. зазначає, що згідно з «Вебером, соціологія починається там, де з’ясовується, що економічна людина — надто спрощена модель людини» [23].

А Т. Парсонс вважав соціологію наукою про цілі, а економічну теорію — про засоби досягнення поставлених цілей [24]. Соціологія, економічна психологія та економічна культура стають сьогодні дедалі вагомішими чинниками економічного розвитку.

Зазначимо, що високий рівень абстрактності раціональної моделі людини, прийнятної в економічній теорії, її відносна незалежність від реальних чинників господарської поведінки, є сьогодні важливою методологічною проблемою. Співвідношення теорії та господарської практики завжди було складним вузликом в економічній науці. Смітівський ринковий фундаменталізм та психологічна школа маржиналізму характеризують окремі сторони поведінки людини епохи вільної конкуренції 150-річної давності, використання методології яких не дозволяє пояснити сучасні особливості та відмінності мікро- та макроекономічного розвитку національних економік, темпи економічного зростання та рівень споживання.

Еволюція суспільної думки налічує цілу низку методологічних засад, що визначають концепцію розуміння суспільства. Так, перший революційний крок у розвитку суспільствознавства було зроблено в ХV—XVI ст., коли на місце Бога було поставлено матеріальний інтерес. Приватна власність визначалась як головний чинник і гарант незмінності природи людини, а приватновласницькі відносини стали вихідною домінантою розуміння всієї економічної системи, у тому числі й прогресу суспільства. Егоїзм людини, її приватний інтерес стають вихідним методологічним пунктом різноманітних економічних шкіл, що радикально видозмінює філософію суспільствознавства.

Виникнення марксизму як філософсько-економічного вчення сформувало нову методологічну парадигму — можливість побудови нового суспільства на засадах суспільної власності. Свою філософську концепцію марксизм побудував на діалектичних засадах, що дало змогу пояснити сутність суспільства як суперечливої, історичної, внутрішньо цілісної системи. Використовуючи власну методологію, марксизм обґрунтував соціальні суперечності в розвитку капіталізму і його історичність, необхідність зміни суспільно-економічної формації. На сучасному етапі розвитку суспільства виникла потреба в розробленні нової парадигми методології дослідження сучасних особливостей.

Аналіз суспільного життя має здійснюватися на підвалинах плюралізму власності та гармонійного поєднання загальнолюдських, класових, національних та інших пріоритетів. У своїх методологічних принципах аналізу сучасної економічної системи ми не відкидаємо економічного вчення К. Маркса, роздумів Е. Дюркгейма стосовно закономірностей розвитку й функціонування духовності, соціально-стратифікаційної концепції П. Сорокіна й учення М. Вебера про культурно-побутові форми соціальності. Професор Сорбонни Еміль Дюркгейм у своїй праці «Про розподіл суспільної праці» (1893 р.) зосередив увагу на значимості для суспільства права, моралі, релігії, почуттів, звичок, які визначають поведінку людини і які нав’язуються їй соціальним середовищем.

М. Вебер обґрунтував теорію рівнозначності матеріальних і духовних детермінант у суспільному розвитку. Він ставить в один методологічний ряд економічний, політичний, культурний, освітній, релігійний та інші чинники. Ні матеріальні інтереси, ні ідеї, на думку М. Вебера, не існують ізольовано, одне потребує іншого як доповнення й завершення [25].

Продовжуючи ідеї М. Вебера, Й. Шумпетер зазначає, що економічна наука обов’язково «повинна включати чотири основні складові: економічну теорію, економічну історію, статистику й економічну соціологію» [26]. А в праці «Капіталізм, соціалізм і демократія» Й. Шумпетер формулює першу теорію демократії як напрям економічної соціології. Економісти почали звертати увагу на політичну поведінку людини, яка має вирішальне значення для прийняття економічних рішень на мікро- та макрорівні, впливаючи таким чином на еволюцію економічної системи й відповідно економічної теорії.

Для нашого предмета дослідження особливого значення набувають «точка біфуркації» та «флуктація», на підставі яких можна теоретично обґрунтувати нелінійність розвитку відносин у трансформаційній економіці та випадкові одиничні відхилення від стійких економічних принципів. Водночас ми відкидаємо метафізичність підходу до використання методології синергетики в економічній теорії. Але десятирічний період трансформації суспільства, що супроводжується дезорганізацією та хаосом у прямому та переносному розумінні, підводить до висновку, що тільки поєднання нашого економічного мислення з синергетичним розумінням «зруйнує стереотип страху перед хаосом, що йде з глибокої давнини, дасть змогу побачити красу і конструктивність хаосу» [27].

Перехідна економіка України, її трансформація були започатковані в результаті політичного рішення, а не стали наслідком еволюційності попереднього економічного розвитку. Революційна зміна економічної політики, трансформація економічних і політичних інститутів привели до ліквідації попередніх економічних принципів функціонування економічної системи і становлення нової, на ринкових засадах, системи. Активне втручання держави в економіку в другій половині ХХ ст., глобальна трансформація економіки на теренах постсоціалістичних країн та різного роду фінансові афери сучасності висувають на передній план методологічну проблему ролі об’єктивного та суб’єктивного в сучасному розвитку економіки. Ми схиляємося до думки щодо вирішальності суб’єктивного чинника у визначенні пріоритетності напрямів розвитку економіки. Це підтверджується й визначальною роллю інформації в прогресі суспільства. Інформаційне суспільство, риси якого сьогодні набувають зрілості, продукується людиною, його свідомістю та відповідними політичними й економічними цілями.

Методологічно адекватною системою поглядів на сучасний суспільний розвиток є такі погляди, які обов’язково повинні враховувати ідеї «соціальної злагоди» (Конфуцій), «вічного миру» (І. Кант) та «раціонального соціуму» (М. Вебер). Генезис зазначених методологічних напрямів, їх творче, а не механічне використання для аналізу сучасної недосконалої перехідної економіки повинні послужити теоретичним підґрунтям побудови платонівської «ідеальної держави» в Україні, формуванню соціально орієнтованої ринкової економіки.

Принцип верифікації в дослідженні відносин держави та ринку становить необхідний елемент методології дослідження. Постійне звірення теоретичних висновків з господарською практикою становить сутність методу верифікації. Окрім цього, специфіка відносин держави та ринку в транзитивній економіці не завжди адекватно відображається в ефективній економічній політиці держави. Наприклад, хоча сьогодні в економіці України досягнуто економічне зростання відносно 2000 р., великий зовнішній борг спричинює відволікання фінансових коштів на виплату процентів за боргом та його повернення, тим самим заморожується вітчизняне інвестування економіки, її інноваційний розвиток, що в недалекому майбутньому призведе до скорочення обсягів виробництва, національного доходу, рівня споживання населення. Тобто сучасна економічна політика держави повинна обов’язково брати до уваги зовнішній та внутрішній борги держави, щоб не допустити загострення проблем економічного і соціального розвитку національної економіки в перспективі.

1.3 Інституціональна методологія розуміння держави та ринку

Формування нового економічного порядку відображається в структуризації суспільства, у становленні і розвитку нових інститутів, які й уособлюють органічну єдність економічного, правового, соціального і політичного. «При вирішенні практично будь-якої економічної проблеми, — писав лауреат Нобелівської премії Г. Мюрдаль, — об’єктом наукового дослідження має стати вся соціальна система, включаючи, окрім так званих економічних факторів, усе, що може впливати на майбутні події в економічній сфері» [28]. Використання методології інституціоналізму, як одного з перспективних напрямів дослідження економіки в тісному взаємозв’язку з іншими сферами людської діяльності, дозволяє виокремити сутність та перманентність рутини трансформаційної економіки, що спричиняють негативні соціальні наслідки та економічні втрати.

Методологія інституціональної теорії набуває для аналізу транзитивних економік особливого значення. «Технологічні та інституційні зміни — це ключі до розуміння суспільної та економічної еволюції, якій властива залежність від її шляху… Взаємодія між державним устроєм та економікою, численність учасників з різним ступенем впливу на інституціональну зміну і роль культурної спадщини, що лежить в основі живучості багатьох неофіційних обмежень, — усе це спричиняє до цієї складності» [29].

Інституціональний підхід передбачає розгляд економіки не як раз і назавжди статичної системи, а як живий організм, що постійно трансформується. Економіка України саме тепер і переживає цей момент трансформації. Предметом дослідження інституціоналізму є не лише ринковий механізм саморегулювання і економічна людина, а й проблеми безробіття, структурної та регіональної незбалансованості, проблеми взаємозв’язку економіки і політики, визначення ролі держави, суспільної організації людей. Для тих, хто матиме намір поглиблено вивчати інституціоналізм, без знання якого неможливо здійснювати економічну політику держави, називаємо основоположників цього наукового напряму: Торстейн Веблен, Макс Вебер, Уеслі Мітчелл, Джон Гелбрейт, Ян Тінберген, Даглас Норт, Трауінн Егертсон, Френк Найт, Олівер Вільямсон, Річард Нельсон, Сідней Уінтер та інші. Праці цих учених перекладені й видані російською та українською мовами.

Теорія суспільного вибору відображає спробу «раціоналізувати» норми, тобто побачити в нормах результат усвідомленого, раціонального вибору людей. Отже, суперечність між моделлю раціонального вибору і слідуванню нормам знімається. Теорія суспільного вибору вивчає насамперед юридичні норми, що відображають результат політичного вибору, а також ті, що фіксуються у праві. Для пояснення юридичних норм використовується неокласична модель раціонального вибору. Зокрема, передбачається, що «політика — це складний інституціональний процес, в основі якого люди вибирають різні альтернативи, зіставляючи їх зі своїми цінностями, подібно до того, як вони вибирають на ринку товар, керуючись лише особистими потребами» [30]. Інакше кажучи, норми та правила з’являються в результаті взаємодії індивідів на політичному ринку. Звідси і наступний критерій оцінювання норм — їх ефективність. Норми ефективні тоді, коли вони ґрунтуються на індивідуалістичних цінностях та сприяють взаємовигідній реалізації індивідуальних інтересів.

Через механізм розподілу відбувається реалізація особистого інтересу, наповнення його матеріальним змістом. Результатом розподілу суспільного продукту є отримання благ кожним членом суспільства. Прагнення кожного до отримання більшої частки суспільного продукту, що є об’єктивно зумовленим і природним для людини, може забезпечуватися двома способами: перший — збільшення частки внеску кожного у створення продукту; другий — активний вплив на саму систему розподілу продукту. Перший спосіб належить до економічно об’єктивних норм суспільного співіснування, другий — до суб’єктивної діяльності в організаційно-управлінській сфері. За браком дійової демократичної системи управління суспільством формування розподільних відносин більшою мірою визначається суб’єктивним фактором, що призводить до перекосів та до розбалансування в економіці.

Приватна власність, на думку Дж. С. Мілля, є фундаментальним та визначальним інститутом, з допомогою якого створений продукт розподіляється відповідно до витрачених факторів виробництва, хоча «у своїх вторинних проявах інститут цей різноманітний і схильний до видозмін» [31]. Рента, прибуток і заробітна плата є, власне, капіталістичними формами розподілу, що пов’язані з приватною власністю. Одноосібна приватна власність доби А. Сміта визначала досконалу конкурентну форму розподілу відповідно до трьох факторів виробництва: землі, капіталу і праці. В умовах вільної конкуренції XVIII—XIX ст. ринок за допомогою обміну автоматично регулював розподіл ресурсів та доходів. Головним дестабілізаційним наслідком ринкового розподілу ресурсів і доходів була криза надвиробництва товарів, яка могла на десятки років «законсервувати» економіку.

Сучасний етап розвитку суспільства характеризується трьома основними чинниками, які змінили обличчя капіталізму. Це, по-перше, залучення широких верств населення до володіння власністю у вигляді акцій, що спричинило нову форму перерозподілу — отримання дивідендів як частини додаткової вартості і частки заробітної плати, яку не було використано на споживання. По-друге, активне втручання держави в економіку створило ефективну систему перерозподілу всіх названих доходів. Зазначені особливості сучасного розвитку капіталізму не були враховані при розробленні концепції приватизації в більшості пострадянських країн, що призвело до перетворення приватизації в розподіл економічних факторів виробництва, тим самим викривляло процес формування приватної власності як інституційної основи економіки вільного підприємництва.

У країнах з перехідною економікою перехід від державної власності до приватної здійснено радикальним, можна сказати, революційних шляхом. Політичне рішення держави у формі Програми і Закону про приватизацію, дозволило за короткий термін у формі сертифікатної (Україна) чи ваучерної (Росія) приватизації здійснити формально перехід економічних факторів виробництва з державної в приватну власність. Як для економічної науки, так і для практики господарювання, важливого значення набуває питання щодо справжньої економічної природи «новоствореної» приватної власності, оскільки з’ясування цього питання має важливе методологічне значення для формування економічних важелів стимулювання економічного розвитку. Економічна теорія використовує класичну методологію аналізу економічної природи відносин власності, одним із найбільш принципових положень якої є «...положення про трудовий характер власності та, як наслідок цього, об’єктивна зумовленість в одній особі працівника і власника» [32]. З погляду загальноцивілізаційної логіки розвитку економіки слід говорити про тотожність праці і власності, а якщо виходити з формаційної логіки, потрібно розглядати власність крізь призму конкретного еволюційного процесу зміни прав власності, що дає можливість здійснювати аналіз відносин власності в тісному взаємозв’язку зі змінами правил укладення контрактів, зі зміною поведінки самої людини. Тільки в контексті формаційного підходу та з урахуванням методології інституціональної теорії можна виявити окремі риси економічної сутності становлення приватної власності на економічні фактори в країнах із трансформаційною економікою.

Панування тієї чи іншої форми власності визначає в суспільстві відповідний тип економічної і політичної систем. Монополізація державою всієї власності є необхідною, але недостатньою економічною передумовою формування адміністративно-командної чи тоталітарної систем, які не є ефективними і життєздатними. Що ж до інституту приватної власності в усіх його сучасних формах виявлення, то він є найпоширенішою економічною системою, тією об’єктивно необхідною закономірністю, без якої не може розвиватися жодна країна світу. Але це ще не означає, що ми маємо стрімголов і наввипередки, будь-якою ціною і нашвидкуруч перевести все народне господарство на приватну форму власності. Будь-яка апологія приватної власності ґрунтується на такому припущенні: приватна власність означає гарантію на володіння людьми результатами їхньої праці, таланту й бережливості. Аналізуючи контрактову гілку ефективності О. Е. Вільямсом дає досить влучне методологічне посилання: «...у виданнях з прав власності ставиться питання про неправильний розподіл прав власності як причину хибного розподілу ресурсів (виділено нами. — Авт.)» [33]. До ряду особливостей історичної практики не лише України, а й інших пострадянських країн слід, на наш погляд, віднести економічний романтизм та утопізм світогляду, общинну форму співіснування й рабську психологію поведінки, науковий нігілізм мас і волюнтаризм особистості, злодійство й відчуження власної історії, ідолопоклонство та дуалізм у вчинках. Усі наші негаразди й біди від власної поведінки зокрема та прийнятих на різних ієрархічних рівнях державного управління рішень взагалі. Дуже влучним є висловлювання Дж. С. Мілля: «Правила, що визначають розподіл багатства, є такими, якими їх роблять уявлення і бажання правлячої частини суспільства; вони досить різні в різні часи в різних країнах; і могли би бути ще різноманітнішими, якби цього забажали люди» [34]. Поведінка формується під впливом історичного досвіду та з огляду на теперішні умови співіснування. Ідеться про необхідність теоретичного аналізу історичних тенденцій та особливостей поведінки кожного члена суспільства в перехідний період економіки.

Одним із теоретичних прорахунків у формуванні концепції приватизації було недооцінювання факту розмежування капіталу-власності та капіталу-функції. Оперуючи Марксовим баченням капіталістичної економіки, ми слідом за Марксом вважали, що після приватизації отримаємо в одній особі і власника, і організатора підприємства. Маркс ще не відрізняв підприємця від «грошової людини», оскільки на той час цього явища в економіці ще не було. З кінця ХІХ ст. і до наших днів існує тенденція виділення окремо «чистих підприємців» і власників капіталу, або, як ще їх називають економісти, «грошових мішків». Ці явища чітко простежуються на прикладі функціонування акціонерних підприємств і банківського капіталу — основних організаційно-економічних форм приватизації в Україні. У рамках акціонерного підприємства межа поділу проходить між акціонерами-власниками та правлінням підприємства — підприємцями, або менеджерами, як їх назвав Джеймс Бернхем. Як підтверджує практика приватизації в Україні, головою правління стає, як правило, колишній директор підприємства чи організації. Відсутність механізму контролю з боку акціонерів-засновників призвела до безконтрольності, повної безвідповідальності та свавілля в діях і вчинках голів правління багатьох акціонерних товариств. Отже, у законодавчому порядку був відкритий шлях до можливих зловживань, тобто до тіньової економіки.

Досліджуючи еволюцію поглядів на роль держави в макроекономічному регулюванні приватного бізнесу, важливо не уникнути впливу на економічні процеси чинників соціально-політичного та психологічного характеру. Представники інституціоналізму вважають, що кейнсіанська політика стимулювання ефективного попиту краще, ніж ринок, здатна вирішувати завдання ефективного використання ресурсів, якщо вона супроводжується заходами з контролю за цінами і доходами. Вагоме місце в концепції інституціоналістів посідає ідея соціального контролю над економікою, центральне місце в якому відводиться державі, зокрема її фіскальним органам. Так, на думку Дж. Гелбрейта, необхідно більше покладатися на фіскальну, ніж на грошово-кредитну політику, поєднуючи її з підвищенням податків, скороченням бюджетного дефіциту і значним зниженням процентних ставок. Він також стверджує, що необхідно збільшувати урядові витрати в суспільстві, для якого характерне процвітання приватного бізнесу [35].

У кінці 1970-х років започаткована нова концепція мікроекономіки фірми, в основу якої покладена неоінституціональна парадигма. Неокласична теорія фірми належить до так званої групи технологічних теорій, другу групу формують організаційні теорії, які розглядають фірму передусім як сукупність контрактів, як організацію, як інститут [36]. Слід зазначити, що неоінституційна парадигма має дві течії: перша аналізує організації «ззовні» через інституційне середовище (теорія суспільного вибору, теорія прав власності), друга — досліджує організації «зсередини» (через систему договорів, контрактів (теорія трансакційних витрат). Важливе значення для дослідження фінансових посередників як організацій відіграє економічна теорія трансакційних витрат, що є складовою неоінституційної економічної теорії.

Специфіка соціально-економічного і політичного становища в Україні та, що одночасно відбувається, становлення державності і реформування економічної системи. Тому відсутність сталих і розвинутих інститутів державності уповільнює і деформує процеси приватизації як головного елементу реформування економіки. Відсутність зрілих державно-політичних інститутів, політичної волі щодо реформування економічної системи, а також низький рівень знань ринкової економіки призвели суспільну систему України до кризи. Під час вручення Нобелівської премії Р. Коуз зауважив: «Значення інституціональних факторів в економічній теорії стало ясним у зв’язку з сучасними подіями в країнах Східної Європи. Колишні комуністичні країни хочуть просуватися по шляху до ринкової економіки, їхні керівники прагнуть цього, але без відповідних інститутів ніяка ринкова економіка неможлива. Якщо б ми більше знали про свою власну економіку, ми могли б надати їм більшу допомогу» [37].

Теорія поведінки передбачає розгляд офіційних та неофіційних обмежень. Даглас Норт, аналізуючи їх, джерело неофіційних обмежень виводить із «суспільно передаваної інформації як частини спадщини, котру називаємо культурою» [38]. Культура створює концептуальну, побудовану на мові основу кодування і тлумачення інформації, яку органи чуття постачають мозку. Словарна обмеженість мови, відсутність наукової національної спадщини з суспільних наук (насамперед ідеться про економіку, філософію, право, політику, управління) сформували у нашого покоління зневажливість до науки та принципів функціонування суспільства, в нашому випадку — державного управління. Цим самим стверджується романтична самовпевненість у власних видуманих різного роду теоріях та правильно прийнятих державних рішеннях. В умовах відсутності успадкованих традицій та наукових переконань державного управляння, постійно оновлювані державні менеджери на свій суб’єктивний лад створюють нові системи, чим стримують економічний розвиток.

Знання про суспільство є визначальним у формуванні поведінки людини та урядовця зокрема. Ще Джон Стюарт Мілль зазначав: «Як люди мислять, зумовлює те, що вони роблять…» [39]. Є і протилежне: як люди діють, так вони і мислять. Прийняття державних рішень (законів, нормативних актів чи адміністративних рішень виконавчої влади) є віддзеркаленням суспільної економічної думки та думки окремих виконавців. Усе залежить від того, наскільки в суспільстві утвердилися демократичні начала та об’єктивність прийняття рішень, коли поведінка окремого індивіда підпорядковується волі більшості. При адміністративній моделі економіки волюнтаристські рішення владних структур стають домінуючими, тому вони не можуть відображати об’єктивність економічного розвитку.

Ринкова трансформація командної економіки виявила теоретичну неспроможність економічної науки щодо вирішення проблем, які виникли в процесі її здійснення. Пояснюється це таким:

По-перше, слід визнати факт випереджаючого розвитку господарської практики порівняно з розвитком економічної теорії. Ні вітчизняні, ні зарубіжні вчені-економісти не змогли передбачити не тільки кризу економіки соціалістичних країн, а й фінансові кризи, що охопили низку країн на рубежі двох тисячоліть. Існування теорії конвергенції двох систем є свідченням теоретичного визнання об’єктивності існування командної і ринкової економік.

По-друге, романтичні проекти шокової терапії (обвальної приватизації), які були реалізовані згідно з рекомендаціями спеціалістів Світового Банку (Дж. Сакса та інших) у країнах Східної Європи і які супроводжуються великими соціально-економічними втратами для національної економіки, свідчать про теоретичну їх неспроможність. Позитивний досвід Китаю ринкового реформування, основою якого є концепція градуалізму, свідчить про існування у світовій економічній думці досить аргументованого і виваженого теоретичного обґрунтування напрямів трансформації командної економіки.

По-третє, сьогодні необхідно сконцентрувати увагу вітчизняних економістів на об’єктивному узагальненні інституційних змін в Україні, класифікувати проблеми першого, другого і т. д. порядку з погляду екуменічного підходу до аналізу економіки. Тобто економічні проблеми (інфляція, безробіття, зростання державного боргу, розподільна несправедливість тощо) необхідно розглядати в контексті тісного взаємозв’язку з такими інституційними чинниками, як економічна культура, рівень опанування населенням та правлячою елітою законів ринкової економіки, традицій, звичаїв тощо. Слід визнати, що вітчизняна економічна наука ще не опанувала теорію інституціоналізму і неоіституціоналізму. Ми перебуваємо лише на стадії коментування досягнень сучасної світової економічної науки, тоді як вкрай потрібно вже використовувати весь її методологічний інструментарій для вироблення ефективної державної економічної політики в Україні.

По-четверте, як свідчать окремі дослідження перехідної економіки, сьогодні вже можна запропонувати конкретні пропозиції щодо корекції реформ державного управління інфляцією та зовнішнім боргом, удосконалення методики вартісного оцінювання матеріальних та нематеріальних активів держави, розвитку малого підприємництва, налагодження економічного порядку на основі принципів вільної конкуренції та використання державного регулювання задля досягнення економічного зростання та добробуту більшості людей.

У цьому аспекті заслуговує уваги теорія інституту, що висунута субстантивістами, згідно з якою дослідження економічних явищ необхідно здійснювати через відповідний інститут, що є визначальним для економіки1. Так, з історії економічних учень ми знаємо, що таким інститутом виступали товар, власність, держава тощо. Крім того, в економічних дослідженнях все більшої ваги набирає школа інституціоналізму, методологія якої значною мірою відрізняється від класичного напряму чи маржиналізму. Т. Веблен у праці «Теорія бездіяльного класу» в центр функціонування суспільства ставив боротьбу людей за існування, ідею їх розвитку та діяльності. Він критикує економічну науку за концентрацію уваги лише на ринковій ціні, тобто на закономірностях ринкової економіки, тоді як причини та наслідки цього розвитку залишилися поза увагою. Критикуючи ототожнення економічного інтересу з грошовим, Т. Веблен аргументує тезу про недооцінку людської особистості в економічному розвитку.

Послідовниками інституціональної школи були У. К. Мітчелл та Дж. А. Гоббсон. Висуваючи на перший план етичні норми життя, Гобсон критикував принцип laisser faire класичної політичної економії, вважав аморальною існуючу систему розподілу матеріальних благ, відстоював ідею необхідності дотримання правильних пропорцій між виробництвом та споживанням [40]. На думку Гобсона, такі об’єкти розподілу, як багатство, дохід повинні оцінюватися не тільки як результат витрат економічних факторів, а й як відображення людських, життєвих витрат виробництва та корисності їх використання. Тобто має велике значення, як розподіляється і де використовується створений дохід.

Ідея поведінки людей пізніше була використана Дж. М. Кейнсом для розроблення концепції державного регулювання економіки. Кейнс зазначав, що «діяльність людей, а не сліпі та об’єктивні ринкові сили — от що лежить в основі «запасів та потоків», які розглядаються в економічному аналізі. Виникнення та рух доходу також можуть бути пов’язані з поведінкою людей, а при цьому підході навіть виявляється такий контроль, який сприяв би подоланню циклічних коливань, що породжуються капіталізмом» [41]. Психологічна схильність людей до споживання, до ліквідності грошей та оцінювання майбутньої вигоди виступають у Кейнса вихідними методологічними моментами аналізу зростання та розподілу національного доходу та зайнятості.

Економічна культура, менталітет, релігія та історичні особливості накладають відбиток на поведінку людей, на економічний розвиток, і великий вплив мають на відносини розподілу, оскільки останні є не тільки відбитком суто економічних закономірностей, а й результатом діяльності політичних інституцій тощо.

У цьому плані не можна обійти концепцію Петирима Сорокіна. Особливістю його методології є розгляд розвитку суспільства через еволюцію типів культури. Історичні закони він розглядає як прояв людської природи, а людину — як визначальну та необхідну передумову історії. «Будь-яка зміна історичного процесу, будь-який крок уперед чи назад, — пише П. Сорокін, — є справою честі людини і без неї не здійснюється … Людина завжди була єдиним творцем свої історії…» [42]. Систему цінностей, систему культури, носіями яких є людина, він розглядав як вихідний чинник розвитку суспільства. Можна погодитися, що кожна система культури втілюється в праві, філософії, моралі, структурі виробничих відносин. На наш погляд, абстрактна абсолютизація ролі особистості та системи культури в розвитку суспільства може призвести до появи суб’єктивістських теорій економічного розвитку. Потрібен предметний та інтегрований, з погляду суспільних наук, аналіз поведінки політичного лідера чи державної влади стосовно відповідної конкретної економічної ситуації країни та поставлених цілей.

Теоретичне обґрунтування ефективної державної економічної політики залежить не тільки від вибору теоретичної моделі економічного розвитку, а й від конкретних історичних умов її здійснення. Виступаючи проти революції в Росії, Г. Плеханов вважав, що для цього необхідні відповідна економічна культура, послідовність економічного визрівання умов. Тому зрозуміло, наприклад, що рівень економічної культури також визначає способи здійснення економічної політики (наприклад, приватизації, розподілу доходів тощо). Мається на увазі насамперед ступінь поєднання політичних та економічних методів організації економічної системи, врахування етичних норм. З іншого боку, не треба абсолютизувати роль культури, але й недооцінка її може знизити науковий рівень дослідження особливостей перехідної економіки України, у тому числі й системи розподілу.

Як пояснити існуючі відмінності в системі розподілу в таких країнах, як Німеччина, Англія, Швеція, США чи Італія. У цих країнах домінувала ринкова форма організації економіки, індивідуалізм та модернізація, тоді як системи розподілу створеного продукту в суспільстві значною мірою різняться. Чинники цих відмінностей необхідно шукати в економічній культурі. Можна погодитися з П. Л. Бергером, що необхідно «звернути увагу на соціальні та культурні відмінності між Північною і Західною Європою, з одного боку, та Південною і Східною, з іншого» [43]. Цікавим методологічним підходом П. Бергера в поясненні відмінностей між економічним розвитком країн є розгляд особливостей родини як соціоекономічної ланки функціонування суспільства. Порівнюючи етику китайської родини з цінностями латиноамериканських родин, він робить висновок, що китайська родина «функціонує як виробнича інституція (джерело капіталу і кредиту, надійна мережа ділових контактів, наймання на роботу, система соціального страхування)», тоді як мексиканська родина, навпаки, функціонує «як перерозподільна інституція, тобто виступає в ролі системи зобов’язань, згідно з якими кожен здобуток індивідуальної соціальної мобільності швидко перерозподіляється численним родичам», унаслідок чого «капітал не накопичується і ніхто не відходить далеко від того місця, з якого почав» [44]. П. Бергер робить висновок, що два варіанти «родинності» характеризуються абсолютно різними формами економічної культури. З цього випливає, що першопричини критичного економічного становища в Україні та в системі розподілу благ необхідно шукати не тільки в помилковості теоретичних концепцій реформування економіки, а й в особливостях родини, її «общинності», у таких ментальних рисах, як «романтизм», «свавілля» тощо, які накладають свій відбиток на специфіку системи економічних, політичних та соціальних відносин.

Вітчизняна економічна наука ще надто мало приділяє уваги дослідженню взаємозалежності між українською родиною, з її гуртовими цінностями, та економічними формами організації спільної діяльності. Домінування колективізму, общинності на відміну від індивідуалізму в західних країнах роблять беззахисним українського індивіда в умовах широкомасштабної економічної інтеграції країн. Крім того, слов’янському індивіду не вистачає фейєрбахівського розумного егоїзму, тобто правильно зрозумілих інтересів людини, які б збігалися з суспільними інтересами. Перехід від абстрактної людини до конкретної, тобто до людини в історичних умовах перехідної економіки України, має стати предметом дослідження вітчизняної економічної науки на сучасному етапі.

90-ті роки XX ст. ознаменували повернення до несправедливо забутої інституціональної парадигми, яка вважається «третім шляхом» розвитку теоретико-економічної думки, відмінним від неокласичного та кейнсіанського. У цей час двох представників сучасного інституціоналізму було нагороджено Нобелівськими преміями: Р. Коуза у 1991 р. та Д. Норта у 1993 р. за розроблення теорії трансакційних витрат і дослідження структури прав власності. Сучасний інституціоналізм плідно використовує економічні ідеї ранніх інституціоналістів та післявоєнні інституціональні концепції з метою розширення меж економічного аналізу в напрямі дослідження економічних інституцій і організацій, їх мотивації та економічної поведінки на основі структури прав власності та трансакцій.

До теорії трансакційних витрат (у межах теорії фірми і ринкових відносин) належить концепція американського вченого Олівера Ітона Уільямсона (нар. 1932 р.), що залишається маловідомою для більшості вітчизняних економістів. Показово, що саме О. Уільямсон у книзі «Ринки та ієрархії» вперше вжив термін «нова інституціональна економічна теорія», яка базується на двох відправних твердженнях:

1) інститути відіграють важливу роль у господарському житті;

2) інститути піддаються науковому аналізу.

Учений, на противагу неокласичному підходу, виходить з того, що формування «правильних економічних інститутів» є більш значним науково-прикладним завданням, аніж «формування правильних цін».

Погляди О. Уільямсона формувалися під впливом ідей Г. Саймона (щодо обумовленості економічної поведінки людей і принципу «обмеженої раціональності»), К. Ерроу (про економічну роль інформації), Р. Коуза (щодо природи фірми і трансакційних витрат) та інших учених. Першим кроком стало вивчення проблем вертикальної інтеграції в термінах теорії трансакційних витрат, потім цей підхід було застосовано більш широко — при дослідженні різнопланових економічних явищ — корпорації, профспілок, способів організації, державного регулювання, корпоративного управління, які мають схожу контрактну природу.

О. Уільямсон вміло поєднав економічну науку з організаційною, синтезувавши досягнення прихильників інституціональної традиції в економічній, правовій та організаційній науках. Нова інституціональна економічна теорія (НІЕТ) в особі Уільямсона запропонувала конструктивну альтернативу неокласичній теорії ринків та фірми шляхом вивчення порівняльних переваг внутрішньофірмової і ринкової моделей координації з погляду економії ними трансакційних витрат. Крім того, вчений наголошує на необхідності врахування в економічному аналізі таких факторів, як обмежена раціональність та опортунізм (егоїстична, підступна поведінка людей). Ці питання набули розгорнутого викладу у книзі «Ринки та ієрархії: аналіз і висновки для антимонопольного регулювання» (1975).

Центральна теза другої значної роботи О. Уільямсона «Економічні інститути капіталізму: фірми, ринки та «відносна контрактація» (1985) — «загальна теорія контрактів може застосовуватися щодо трансакцій будь-яких типів». Було здійснено порівняльний аналіз ефективності альтернативних механізмів управління і координації (великої ієрархічної організації, ринку та їх змішаних форм) у здійсненні господарських угод (трансакцій). Особливостями книги є:

  • активне використання в економічному аналізі значної кількості правових теорій контракту;

  • пояснення організаційних рішень фірм переважно через поняття «специфічних активів»;

  • розгляд альтернативних механізмів управління контрактами: до діаметрально протилежних — ієрархії та ринку — додаються змішані, проміжні форми — довготермінові контракти, договори франчайзингу тощо.

Підходи і висновки О. Уільямсона тотожні поглядам інших представників сучасного інституціоналізму. Наприклад, Дж. Б’юкенен вважає, що сучасна економічна теорія дедалі більше стає «наукою про контракти», а не «наукою про вибір».

О. Уільямсон, традиційно визначаючи поняття «інститутів» як «правил гри», що представлені неформальними обмеженнями на взаємодію людей (табу, звички, традиції) та формальними нормами (Конституцією, законами, правами власності), модифікує це поняття шляхом урахування рівня розвитку інституційного середовища, розгляду інститутів як механізмів управління контрактними відносинами та суб’єктів здійснення трансакцій. Вивчення організацій протиставляється традиційній мікроекономічній теорії виробничої функції, в якій розподіл господарської активності між фірмами і ринком є заданим і сталим, залежним від рівня технології і рідкісності ресурсів. Теорія трансакційних витрат використовує як базову одиницю аналізу акт економічного «переходу» (трансакції) від завершальної стадії одного технологічного процесу до початкової стадії іншого, суміжного з першим. Трансакція — це мікроаналітична одиниця аналізу в економічній теорії трансакційних витрат. Вона виникає, коли товар чи послуга перетинає межу суміжних технологічних процесів і опосередковується управлінськими структурами. Трансакційні витрати в О. Уільямсона — це сукупність попередніх (ех ante) витрат, пов’язаних з підготовкою проекту угоди, веденням переговорів і забезпеченням гарантій та фактичних, дійсних витрат (ex post), викликаних неефективним пристосуванням і коригуванням угоди, тобто ситуацією, коли реалізація контракту ускладнюється через його помилки і прорахунки або непередбачені зовнішні фактори. Чіткої межі між адміністративно-командним (характерним для великої фірми), ринковим і змішаним механізмами координації і контролю, на думку Уільямсона, не існує, а вибір на користь одного з них залежить від порівняння ефективності здійснення трансакцій («переходу»), які набувають форми внутрішньо- і міжфірмових угод (контрактів).

Методологічні принципи дослідження трансакцій О. Уільямсона:

1) ефективність трансакції визначається відповідністю структури управління нею та ступенем специфічності активів для здійснення даної угоди, тривалістю угоди, невизначеністю умов її здійснення;

2) обмежена раціональність людей, яка не дозволяє при розробленні контрактів передбачити всі умови їх виконання і наслідки, через що всі складні контракти класифікуються як «відносинні», які потребують постійної взаємодії учасників з приводу укладеної угоди;

3) процес контрактації потрібно вивчати комплексно, приділяючи особливу увагу ex post стадії внаслідок рухливості балансу інтересів сторін, закладеного у первинному договорі (на ex ante стадії).

Теорія трансакційних витрат має чітко виражений інституціональний характер, є міждисциплінарною, однак ураховує фактор зумисної раціональності (хоча й обмеженої) економічної поведінки і ратує за посилення формалізації економічного аналізу.

Теорія трансакційних витрат О. Уільямсона порівняно з іншими підходами до економічної організації вирізняється таким:

1) є більш мікроаналітичною;

2) велику увагу приділяє поведінковим передумовам (мотивам) економічної поведінки;

3) передбачає порівняльний інституціональний аналіз;

4) розглядає фірму як структури управління трансакціями, а не як функціональну виробничу одиницю;

5) досліджує економічне значення специфічності активів;

6) приділяє надзвичайну увагу ex post витратам;

7) досліджує приватний, а не судовий порядок вирішення конфліктів.

Отже, теорія трансакційних витрат О. Уільямсона закладає підвалини порівняльного аналізу економічних систем, надає можливість комплексного вивчення економічних, правових і організаційних аспектів інституціональної структури ринкового господарства, рівно як і командно-адміністративної економіки. Концепція вченого має теоретичний і практичний потенціал для використання у дослідженні господарських реформ кінця XX ст. у постсоціалістичних країнах та збільшує можливості пізнання мікроекономічних процесів. Досягнення мети економічних реформ у постсоціалістичних країнах — створення високоефективної економіки — передбачає оптимізацію трансакцій зі структурами управління, що різняться своїми характеристиками і мають різні витрати на функціонування та можливості реалізації і забезпечення трансакцій. Очевидно, що використання запропонованого О. Уільямсоном нового інституціонального підходу для вивчення економіки трансформаційного періоду в Україні є більш виваженим і плідним, ніж застосування традиційної неокласичної теорії для аналізу сучасних економічних реформ.

1.4 Трансцендентність інтересів у системі держава—громадянин

Інтереси рухають життям народів

(Гегель)

Трансформація командно-адміністративної моделі соціалізму в Україні, як і в інших постсоціалістичних країнах, актуалізувала теоретичне обґрунтування гармонізації інтересів у суспільстві. Це обумовлено двома радикальними процесами в суспільному житті України протягом останніх десяти років: становленням державності та приватизацією державного майна. Утвердження державності передбачає формування окремого прошарку населення — державних управлінців (державного менеджменту) з отриманням відповідних повноважень, влади та привілеїв. Це об’єктивний процес. Його формування супроводжується інституціоналізацією політичної, правової та соціальної системи з відповідними інтересами політичних сил, ідеологія яких передбачає різний напрям соціально-економічного розвитку України.

Приватизація державного майна досить гостро поставила питання про соціальну нерівність у суспільстві, про загострення суперечностей між багатими та бідними верствами населення. Кожна соціальна група формує свою специфічну систему інтересів, які можуть не збігатися у процесі подальшого економічного зростання. У цьому параграфі не ставиться завдання критичного аналізу «суперечностей інтересів» між бідними і багатими, це вічна проблема всієї історії існування цивілізації, тут лише зосереджено увагу на методологічних питаннях ролі інтересів у складному взаємопереплетінні економічних, політичних та соціальних складових сучасного суспільства.

Зазначимо, що інтерес — категорія філософська, економічна і соціальна. В інтересі органічно об’єднано дві сторони суспільного буття — економічну та соціальну. Взаємозв’язок цих сторін найбільшою мірою проявляється у сфері взаємодії держави та ринку в рамках національної економіки, а також у процесі глобалізації суспільства. Якщо економічна сторона формує вимоги до економічної політики держави щодо використання обмежених ресурсів, то соціальна сторона характеризує його наслідки. Політична система суспільства, рівень демократії дає змогу оптимізувати економічну і соціальні невідповідності. Суперечливість на-
слідків негативно відбивається на економічній поведінці суб’єктів (держави та фірм), що в кінцевому підсумку веде до змін в інституційній архітектоніці суспільства, а значить і вирішенні соціальних конфліктів. Дуалізм економічного та соціального розв’язується через реалізацію інтересу. Практична значимість реалізації інтересів проявляється в поведінці та проведенні відповідної політики.

Філософів та економістів давно цікавили спонукальні мотиви, що рухають суспільний прогрес. Звільнивши етику від церковно-феодальних пут, відомий філософ Гельвецій обґрунтував егоїзм людини її природною властивістю і фактором прогресу суспільства. Матеріальність філософії Гельвеція справила на погляди А. Сміта вирішальний вплив. Тому стає зрозумілим поведінка «економічної людини» А. Сміта, яка базується на теорії Гельвеція про користолюбний інтерес, на природному прагненні кожного до своєї вигоди. Створена А. Смітом теорія поведінки «економічної людини», її відносин у суспільстві заклали основи поглядів класичної політичної економії на рушійну мотивацію економічної системи, на принципи її функціонування. Зв’язок інтересів із задоволенням потреб людей, їх соціальних груп, об’єднань тощо розкриває природу інтересу, як мотиваційної та рушійної сили суспільства. «Інтереси виступають могутніми двигунами економічного прогресу, створюють ту «пружину», котра приводить у рух економічний механізм» [45].

На відміну від потреб, інтерес уособлює конкретизацію поведінки відповідного суб’єкта господарювання залежно від внутрішнього стану самого суб’єкта, його місця і ролі в суспільстві. Інтерес — це згусток економічних (матеріальних), соціальних, політичних та духовних потреб. Теоретично є виправданим абстрактне розмежування економічних, соціальних та політичних інтересів.

Необхідно не забувати, що носієм інтересу виступає людина і тільки людина. Д. Рікардо зазначав, що думки людей визначаються їхніми інтересами. У своєму листі стосовно парламентської роботи від 9 травня 1822 р. він писав: «Скажіть мені, у чому проявляються їхні інтереси, і я скажу вам, які заходи вони будуть захищати» [46]. Реалізація інтересу завершує цілеспрямовану діяльність суб’єкта. Прийняття рішень на макрорівні обов’язково враховує наявність переважаючого впливу інтересів більшості в умовах демократичної системи, на мікрорівні прийняття рішень здійснюється з огляду на індивідуальний (колективний) інтерес.

Інтереси мають об’єктивний характер і є спонукальними мотивами діяльності людей. Індивіди, щоб реалізувати свої інтереси, вступаючи у відносини між собою, досягають певних цілей у житті, діють згідно з суб’єктивними мотивами і переконаннями. На відміну від природи, у суспільстві свідомо діють люди, вчинки яких підпорядковані свідомим намірам і бажаним цілям [47]. Будь-яка мета причинно обумовлена інтересом.

На об’єктивну сторону інтересу вперше звернули увагу французькі матеріалісти. Д. Дідро стверджував: «Коли говорять про інтерес індивіда, верстви, нації — «мій інтерес», «інтерес держави», «його інтерес», «їх інтерес», — це означає дещо потрібне і корисне для держави, для особи, для мене і т. п.» [48]. Корисність, тобто матеріальність, є вихідною методологічною засадою будь-якого інтересу. К. Маркс, як перший та всесвітньо визнаний передусім соціолог, а не економіст, обґрунтував мотивацію поведінки та структуризацію інтересів в епоху первісного нагромадження капіталу, тобто в процесі формування капіталістичного суспільства в країнах Західної Європи. Існує думка про тотожність поглядів К. Маркса і французьких матеріалістів на об’єктивність розуміння інтересів. Б. Губер, наприклад, доводить, що «К. Маркс від Гельвеція успадкував поняття правильно зрозумілого особистого інтересу і використав його дещо по-своєму, у вигляді правильно зрозумілого класового інтересу, який повністю збігається з правильно зрозумілими інтересами представників класу» [49].

Як політичні, так і економічні інтереси поділяються на особисті та суспільні. Усі інші види інтересів є, на наш погляд, похідними. Так, визнання колективних інтересів базується на об’єднанні конкретних особистих інтересів у відповідній сфері прояву. Наприклад, колективний інтерес фірми об’єднує осіб з метою виробництва товару чи надання послуг та отримання прибутку. Інтерес політичної партії є об’єднанням індивідуальних поглядів членів партії чи солідарних з ними для вирішення тієї чи іншої проблеми. Суспільний інтерес має предметну форму прояву на рівні держави, яка і проводить відповідну політику в усіх сферах суспільного буття. Колективний інтерес за місцем проживання може об’єднувати людей стосовно охорони навколишнього середовища, привласнення суспільних благ і т. п., що також опосередковано залежить як від поведінки кожного члена колективу, так і від їх впливу на рішення держави. Теоретично можна визнати наявність суспільних, колективних та особистих інтересів. Критерієм поділу інтересів у нашому випадку є власність. У соціально-економічній літературі проводиться й інша класифікація інтересів.

Дослідження питань взаємодії держави та ринку передбачає аналіз механізму прийняття політичних рішень на рівні держави, що проявляється через реалізацію політичних інтересів. У цьому плані ми розглядаємо людей у трьох іпостасях: як виборців, законодавців і осіб, котрі представляють виконавчу владу. Взаємовідносини між цими ролями показано у вигляді схеми (рис. 1.1).

Рис. 1.1. Політичний механізм реалізації інтересу

Залежно від форми державного управління виборці можуть впливати на прийняття рішень щодо досягнення своїх інтересів. Рішення проводяться в життя виконавчою владою, правила поведінки визначає законодавча влада. Дієвість означеного механізму залежить від багатьох чинників політичного, економічного та соціального плану. Теорія державного управління розглядає можливість прийняття рішень адміністратором під впливом не тільки законодавчого поля, а й політичної залежності чи економічної матеріальної зацікавленості. У боротьбу за прийняття відповідного рішення включаються представники різного роду інтересів, вирішальним серед яких виступає економічний, а точніше матеріальний, інтерес.

Слід зазначити, що в транзитивній економіці України відбувається активний процес перерозподілу матеріальних благ, що неоднозначно впливає на інституціоналізацію інтересів у суспільстві внаслідок шокового соціального розшарування населення. Тут важливо звернути увагу на неадекватну індивідуальну поведінку «мільйонера», який усупереч логіці капіталізму замість капіталізації своїх доходів витрачає їх на непродуктивне споживання, тобто лише на споживання. З іншого боку, соціально обкрадена людина, рівень достатку якої ще недавно був вищим за прожитковий мінімум, сьогодні перебуває в апатії і повністю деморалізована. Тобто в трасформаційній економіці, коли ще не закінчено приватизацію та не відбулися інші інституційні ринкові зміни, суб’єкти економіки не зацікавлені в підприємливій трудовій ініціативі щодо збільшення обсягів виробництва або зниження собівартості продукції чи послуг задля збільшення прибутків чи доходів найманого робітника. Ці та інші проблеми сьогодні ще потрібно вирішити в теоретичному плані.

З погляду соціального у структурі інтересу можна виділити чотири основні моменти:

1) соціальний стан суб’єкта, або сукупність його практичних зв’язків із суспільством;

2) ступінь усвідомлення стану, який може широко варіюватися від нерозуміння через смутне відчуття до ясного усвідомлення;

3) ідеальні спонукальні сили, або мотиви, діяльності, що напрямлені на певні об’єкти інтересу;

4) саме дійство, яке являє собою утвердження суб’єкта в об’єктивному світі. Останнє найповніше проявляється в системі взаємодії держави з фірмами та кожним громадянином країни.

Заперечуючи матеріалізм К. Маркса, М. Вебер обґрунтував теорію рівнозначності матеріальних і духовних детермінант у суспільному розвитку. Економічний чинник, за М. Вебером, треба розглядати на рівні з іншими — політичним, культурним, духовним, а не як визначальний. Жоден із факторів суспільного життя не слід абсолютизувати. Духовні чинники обумовлюють економіку не менше, ніж економіка розвиток духовності. Незважаючи на проголошену рівноправність, духовному чиннику М. Вебер надає перевагу, стверджуючи, що в основі капіталістичної економіки лежить релігія [50; 51]. На думку Вебера, насправді між особистими і суспільними інтересами існує суперечність, яку він характеризував як суперечність між формальною та змістовною раціональністю. Остання досягається при такому функціонуванні економіки, коли задовольняються потреби суспільства в цілому і разом з тим не порушуються загальновизнані етичні норми.

У суспільстві, за Марксом, провідними є економічні зв’язки. Ортодоксальний марксизм не тільки абсолютизував економічну детермінанту суспільного життя, а й довів її до абсурду. Ще сьогодні економісти і соціологи, спрощуючи Марксову теорію, стверджують: суспільне буття визначає суспільну свідомість, а виробництво — всі інші способи і види життєдіяльності. Підкресливши провідну роль матеріального виробництва, К. Маркс зовсім не закликав нехтувати політикою, мораллю чи побутом, людськими стосунками, духовним чи геополітичним чинниками. К. Маркс розглядав суспільство у формі підсистеми об’єктивної реальності, що існує як процес діяльності та спілкування людей на основі їхніх інтересів.

Для нашого дослідження не має великого значення схоластичні сперечання стосовно сутності інтересів як форми прояву економічних відносин, які так активно обговорювалися в недавньому минулому вітчизняними економістами і філософами. Відправною точкою нашого дослідження є розуміння інтересу як вияв мотиваційної сторони в діяльності та поведінці як людини, так і держави чи міжнародних економічних та політичних організацій. Така теоретична установка дозволяє використовувати теорію інтересів для аналізу характеру всього спектра складних питань економічного розвитку як національної економіки, так і світового господарства в цілому. Тобто сьогодні вже можна стверджувати про активне формування такої структури інтересів: світове господарство (глобальна економіка) — держава (національна економіка) — громадянин (домашнє господарство). Досить актуальним і ще недостатньо дослідженим залишається проблема еволюції внутрішньої мотивації та рамок реалізації кожного з названих вище інтересів.

Реалізація інтересу прямо залежить від рівня розвитку матеріальних умов і суспільних можливостей. Індивідуальний інтерес особистості прямо обумовлений його економічним становищем. У рамках індивідуальної поведінки об’єктивний зв’язок між економічним становищем і інтересами інколи істотно спотворюється. Те, що у формуванні інтересів соціальної групи чи верств населення є визначальним фактором, у формуванні індивідуального інтересу виступає не єдиним, а навіть другорядним фактором або взагалі відсутній як такий.

Економічна система характеризується різноманітністю інтересів. Залежно від форм власності необхідно розрізняти інтереси окремих осіб (приватний), колективні інтереси та суспільства. Зазначеним інтересам притаманна як єдність, так і відмінності. У зв’язку з приватизацією в Україні значимість приватного інтересу набуває все більшого значення. Приватний інтерес наповнюється матеріальним змістом, тобто приватною власністю. Приватизація як економічна форма розподілу багатства стала висхідним поштовхом для формування економічно відокремленого суб’єкта з приватним інтересом, дії якого не завжди асоціюються з інтересами суспільства.

Звертаємо особливу увагу на взаємодію різних інтересів — як у соціальному аспекті, так і в економічному — на взаємодію виробництва, обміну, розподілу і споживання, тобто тих сторін і елементів, які мають місце в будь-якому суспільстві: розвиненому чи перехідному. Мета будь-якого суспільства — це рух до відносної стійкої соціальної структури, до соціального порядку. Тому соціальну організацію необхідно розглядати як намагання зберегти норми, які б не дозволяли надзвичайним конфліктам руйнувати суспільство. Якщо ж ми не зрозуміємо характеру соціально-економічної системи, яку ми створили (а мова йде про Україну) й контролювати розвиток якої ми не здатні, і почнемо знову поспішно діяти, як це ми зробили з приватизацією, вона може нас повністю загубити. Що ми вже по суті й отримали. Дивовижність цієї системи в тому, що зусилля, які докладаються для поліпшення складної ситуації, часто призводять до ще гіршого становища. Проблема стабільності соціальної системи може бути вирішена не шляхом удосконалення окремих її елементів, а через удосконалення «управління всім техніко-політико-економіко-природним комплексом» [52].

Мається на увазі досягнення гармонії всіх видів інтересів. Інтереси людей надзвичайно суперечливі. Вони тісно переплетені між собою. Людей як єднають, так і роз’єднують релігійні спільності чи розбіжності, етнічні особливості (народ, нація), соціально-політичні інтереси (партія, держава), громадсько-моральні та культурні пристрасті (суспільні організації: братства, спілки тощо), родинні зв’язки (рід, сім’я тощо). Проте матеріальний інтерес (відносини власності) є найбільш характерною ознакою, що з’єднує чи розділяє людей у різні соціальні спільності. Приватна власність узагальнила і легалізувала індивідуальний внутрішній інтерес людини до індивідуальності, незалежності, окремості. Вона створила матеріальні передумови відокремленого існування людини та її сім’ї. З іншого боку, усуспільнення виробництва вилилось у різноманітні форми матеріальної залежності відокремленої на ранніх етапах розвитку суспільства приватної власності, соціальної, політичної і духовної залежності людини від людини. Поглиблення соціально-економічної нерівності посилює соціальну залежність людей, а на цій основі виникають різного роду суперечності, що підриває соціально-економічну стабільність розвитку суспільства.

Дослідження держави як політико-економічної засадної інституції суспільства обов’язково потребує аналізу соціальної структури суспільства, характеристики інтересів різних соціальних груп, класів, верств (страт), квінт. Уперше визначення соціальної групи дав англійський філософ Т. Гоббс у праці «Левіафан», визначивши її як сукупність певного числа людей, об’єднаних спільним інтересом чи спільною справою; він дав інтерпретацію інтересу як основи об’єднання людей у соціальні спільності й спонукального мотиву їх діяльності [53]. Марксистська соціальна філософія, започаткувавши теоретичний аналіз соціальної структури на засадах історизму та практики, поділяє суспільство на основні й неосновні класи. Основні класи зумовлені способом виробництва, що визначає тип даного суспільства, неосновні — залишилися від старого віджитого суспільства або постають як носії майбутнього способу виробництва. Однією з головних вимог методології класового аналізу є врахування специфіки суспільного явища, що аналізується. Його сутність — у пошуку реальних інтересів класів, що борються між собою й через це змушені приховувати їх за різними мотивами, ідеями та словами. У період існування Радянського Союзу методологія класового аналізу виявилась абсолютизованою.

Зауважимо, що М. Вебер спробував розщепити класову структуру суспільства на відносно самостійні групи людей, що гуртуються на засадах фактично розрізнених інтересів у сфері виробництва, суспільного життя, політики. За твердженням інших західних учених, суспільство поділяється не на класи, а на особливі верстви — страти. Представниками соціальної стратифікації є російсько-американський соціальний філософ П. Сорокін, американський соціолог С. Ліпсет, англієць Т. Боттомор та інші дослідники. Вони пропонують різницю між верствами населення шукати не в класовій структурі, а в стилі і способі життя, у розмірах прибутку, у різниці рівнів культури, рівнів споживання, у ступені оволодіння політичною владою [54].

Відокремленість індивідуального інтересу реалізується через відчуження, що починається з моменту огородження людиною куска землі й оголошення його приватною власністю. З розвитком матеріального виробництва відчуження набуває економічних форм, у яких здійснюється життєдіяльність людини.

З реалізації корисливого особистого інтересу бере початок усім відомий принцип «невидимої руки» А. Сміта (мається на увазі автоматичний механізм конкурентного ринку), що регулює ринкову економіку. Зазначимо, що погляди А. Сміта на рушійні сили економічного розвитку лягли в основу сучасних теорій ринкової економіки і принципів її функціонування. Відомий американський економіст-соціолог, професор Дж. К. Гелбрейт пише: «Ми проповідуємо етику користолюбних інтересів, і ніколи в нашій історії ми не пропагували її так красномовно, багатократно і навіть з відтінком виправданого гніву, як в ці останні роки…» [55]. Якби наші ідеологи реформ хоча б раз прочитали п’ять книг «Багатства народів» А. Сміта, то обов’язково натрапили б у другому розділі четвертої книги на виправдання А. Смітом протекціоністських дій держави стосовно захисту слабих вітчизняних галузей та виробництв від іноземних тарифів.

Прагнення кожного до отримання більшої частки соціального продукту, що є об’єктивно зумовленим і природним для людини, може забезпечуватися двома шляхами: перший — збільшенням частки вкладу кожним у створення продукту; другий — через активний вплив на саму політику держави задля отримання і привласнення особисто політичної ренти [56, с. 152—153]. Перший спосіб необхідно віднести до економічно об’єктивних норм суспільного співіснування, другий — до суб’єктивної діяльності в організаційно-управлінській сфері. В умовах відсутності дійової демократичної системи управління суспільством, формування оптимального механізму взаємодії держави та фірм (домашніх господарств) більшою мірою визначаються суб’єктивним фактором, що веде до перекосів та до розбалансування в економіці.

Мотивація характеризується сукупністю внутрішніх і зовнішніх рушійних сил, які спонукають людину до діяльності, визначають поведінку, форми діяльності, надають цій діяльності певної спрямованості й доцільності. У своїй поведінці кожен суб’єкт економічної системи (підприємець, державний службовець чи хтось інший) керується власним інтересом, що в умовах інституціоналізації суспільства є рушійною силою. Індивідуальний інтерес формується під впливом дії багатьох чинників: економічних, соціальних, політичних, ментальних і т. п. Економічну основу інтересу становить збагачення, соціальну — усвідомлення суспільної єдності, політичну — підпорядкування владі, дотримання закону, ментальні та культурні чинники — цілий перелік етичних, історичних, спадкових, культурних та релігійних рис, що відображають особливість прояву суб’єктивної сторони інтересу. Оскільки в рамках державної політики за всю історію розвитку нашого суспільства, у тому числі в часи Русі, Козаччини, царської Росії, Радянського Союзу, ніколи не стверджувалася приватна власність у тому капіталістичному розумінні, якого вона досягла в країнах Західної Європи та Америки, то проблема формування приватного інтересу та його гармонія з суспільним є визначальним у становленні соціально-орієнтованої моделі економічного розвитку. Якщо економічні, соціальні та політичні чинники індивідуального інтересу є майже адекватними для всіх народів, то ментальні та культурні чинники якраз відображають їх відмінності. На жаль, цим чинникам як економічна, так і філософська наука ще дуже мало приділяють уваги.

Механізм взаємозв’язку політики держави з економікою сьогодні досить складний. Економіка як реальний базис суспільства, як система історично зумовлених виробничих відносин багато в чому визначає політику держави. Соціальна структура постіндустріального суспільства складна і строката. Інтереси всіх соціальних верств сьогодні відображаються в діяльності і захищаються багатьма політичними партіями, профспілками, суспільними організаціями. Через їх посередництво економічні інтереси різних соціальних верств інтегруються в політичну систему суспільства, впливають на характер рішень, у тому числі й економічних, що приймаються державною владою. Так визначаються основні напрями економічної політики держави, галузі бюджетного фінансування, системи і розміри податків, соціальні програми, масштаби державного втручання в економіку.

Література до розділу 1

  1. Васильчук Ю. А. Трансформация потребностей — развитие личности и общества // Полис. — 1994. — № 5. — С. 6—22.

  2. Machlup E. The Universal Bogey // Essays in Honour of Lord Robbins. — L., 1972. — P. 99—117.

  3. Леонтьев В. Экономические эссе: Теория, исследования, факты и политика. — М.: Политиздат, 1990. — С. 28.

  4. Там само. — С. 29.

  5. Очерки экономической антропологии. — М.: Наука, 1999. — С. 84.

  6. Більш детально про субстантивізм та його напрями можна почитати в кн.: Очерки экономической антропологии. — М.: Наука, 1999. — С. 78—94.

  7. Селигмен Б. Основные течения современной мысли. — М.: Прогресс, 1998. — С. 119.

  8. Сорокин П. Историческая необходимость // Социс. — 1989. — № 6. — С. 138.

  9. Рижко В. А. Концепція як форма наукового знання. — К.: Наук. думка, 1995. — С. 8—9 (212 с.).

  10. Степин В. С. Философская антропология и философия науки. — М.: Высшая школа, 1992. — С. 183. (191 с.).

  11. Добронравова И. С. Виненергетика: становление нелинейного мышления. – К.: Лыбидь, 1990. — С. 103 (192 с.).

  12. Лекторский В. А. О толерантности, плюрализме и критицизме // Вопросы философии. — 1997. — № 11. — С. 46—54.

  13. Новая постиндустриальная волна на Западе. Антология. — М.: Academia, 1999. — С. 578 (640 с).

  14. Тейяр де Шарден П. Феномен человека. — М.: Наука, 1987. — С. 38 (240 с.).

  15. Вернадський В. И. О науке. Т. 1. Научное знание. Научное творчество. Научная мысль. — Дубна: Феникс, 1997. — С. 344 (576 с.).

  16. Тоффлер Э. Третья волна. — М.: АСТ, 1999. — С. 465 (782 с.).

  17. Туровский М. Б. Философские основания культурологии. — М.: РОССПЭН, 1997. — С. 114 (440 с.).

  18. Кун Т. Структура научных революций. — М.: Прогресс, 1975 — 281 с.

  19. Роббинс Л. Предмет экономической науки // ТЕЗИС: теория и история экономических и социальных институтов и систем. — М., 1993. — Вып. 1. — 305 с.

  20. Менеджмент и рынок: германская модель: Учеб. пособие / Под. ред. У. Рора и С. Долгова. — М.: БЕК, 1995. — 264 с.

  21. V. Nell-Breuning, O. Wirtschaftsethik // Lenk H. / Maring, M. (Hrsg.), Wirtschaft und Ethik. — Stuttgart, 1992. — 311 s.

  22. Шумпетер Й. Капитализм, социализм и демократия. — М.: Экономика, 1995. — 540 с.

  23. Гайденко П. П. Социология Макса Вебера // Вебер М. Избр. произведения. — М.: Прогресс, 1990. — 283 с.

  24. Granowetter M. The Old and New Economic Sociology: A History and an Agenda // Beyond the Marketplace: Rethinking Economy and Society / Ed. A. F. Robertson, R. Friedland. — N.Y., 1990. — Р. 89—112.

  25. Макаренко В. П. Критика методологии социального познания М. Вебера // Филос. науки. — 1984. — № 6. — С. 105—116.

  26. Шумпетер Й. А. История экономического анализа. — М.: Экономика, 1989. — Вып. 1. — 389 c.

  27. Князева Е. Н., Курдюмов С. П. Антропный принцип в синергетике // Вопросы философии. — 1997. — № 3. — С. 62—79.

  28. Myrdal G. «The Meaning and validity of Institutional Economics», in Dopfer, 1976. — P. 82.

  29. Даглас Норт. Інституції, інституційна зміна та функціонування економіки: Пер. з англ. І. Дзюби. — К.: Основи, 2000, 1998. — С. 133.

  30. Мильчакова Н. Игра по правилам: «общественный договор» Джеймса Бьюкенена // Вопросы экономики. — 1994. — № 6. — С. 118.

  31. Милль Дж. С. Основы политической экономии и некоторые аспекты их приложения к социальной философии: В 3-х т. / Пер. с англ. — М.: Прогресс, 1980. — Т. 1. — С. 339.

  32. Гальчинський А. С., Єщенко П. С., Палкін Ю. І. Основи економічної теорії: Підручник. — К., 1995. — С. 67.

  33. Вільямсом Олівер Е. Економічні інституції капіталізму. Фірми, маркетинг, укладання контрактів. — К.: Артек, 2001. — С. 27.

  34. Милль Дж. С. Основы политической экономии: В 3-х т. / Пер. с англ. — М.: Прогресс, 1980. — Т. 1. — С. 338.

  35. Стігліц Дж. Е. Економіка державного сектору / Пер. з англ. А. Олійника, Р. Скільського. — К.: Основи, 1998. — С. 248—249 (854 с.).

  36. Нуреев Р. М. Курс микроэкономики: Учебник. — 2-е изд. — М.: НОРМА, 2001. — 572 с.

  37. Amer. Ekon. — 1992. — Vol. 82, № 4. — P. 714.

  38. Норт Даглас. Інституції, інституційна зміна та функціонування економіки / Пер. з англ. І. Дзюби. — К.: Основи, 2000. — С. 52. (198 с.).

  39. Андрущенко В. Л. Фінансова думка Заходу в ХХ столітті: (Теоретична концептуалізація і наукова проблематика державних фінансів). — Львів: Каменяр, 2000. — С. 19 (303 с.).

  40. Селигмен Б. Основные течения современной мысли. — М.: Прогресс, 1998. — 402 с.

  41. Там само.

  42. Сорокин П. Историческая необходимость // Социс. — 1989. — № 6. — С. 135—147.

  43. Бергер П. Л. Капіталістична революція: П’ятдесят пропозицій щодо процвітання, рівності і свободи: Монографія / Пер. з англ. С. О. Макеєва, І. П. Дзюби, І. О. Крисіна; Передм. В. К. Черняка. — К.: Вища шк., 1995. — 247 с.

  44. Там само.

  45. Политическая экономия: Учебник / В. А. Медведев, Л. И. Абалкин, О. И. Ожерельев и др. — М.: Политиздат, 1990. — С. 87.

  46. Давид Рикардо. Начало политической экономии и податного обложения / Пер. Д. Рязанова. — М.; Л., 1929. — С. 3.

  47. Маркс К., Энгельс Ф. / Соч. — 2-е изд. — Т. 27. — С. 402.

  48. Дидро Д. Избр. произв. — М.; Л., 1951. — С. 352.

  49. Huber B. / Der Begrif des interesses in der sozialwissenschaften. Winterthur, 1958. — S. 45.

  50. Макаренко В. П. Критика методологии социального познания М. Вебера // Филос. науки. — 1984. — № 6. — С. 107.

  51. Кон И. Философский идеализм и кризис буржуазной исторической мысли. — М., 1959. — С. 94.

  52. Джей Форрестер. Эта странная социальная система // Мировая экономика и международные отношения. — 1972. — № 6. — С. 96.

  53. Гоббс Т. Избр. произв. — М., 1964. — Т. 2. — С. 244.

  54. Липсет С. Политическая социология // Социология сегодня: Проблемы и перспективы. — М., 1971. — С. 146.

  55. Злободневные цитаты // Известия. — 1987. — 28 июня.

  56. Про суть та механізм присвоєння політичної ренти див.: І. Й. Малий, М. К. Галабурда. Політична рента // Економічна енциклопедія: У 3 т. — Т. 3. / Редкол.: С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. — К.: Академія, 2002. — 952 с.

РОЗДІЛ 2. Еволюція функцій держави

2.1 Держава: соціально-економічна сутність, теорія виникнення та типологія

У суспільній літературі існує різне тлумачення терміна «держава». Нерідко його вживають як синонім слів «країна», «народ», «суспільство», «вітчизна». По-різному термін «держава» визначається у філософських, соціологічних і політологічних теоріях. Так, представники юридичного позитивізму (К. Гербер, П. Лабанд з Німеччини, А. Дайсі з Англії, А. Есмен з Франції), трактуючи її як правову форму для спільного життя народу, а також як «верховну юридичну особу», «юридичну організацію народу», «юридичне уособлення нації». Виключно з правового погляду розглядав державу і німецький правник Г. Кельзен, який ототожнював її з правом. На його думку, держава являє собою систему відносин панування і підлеглості, де воля одних виступає мотивом для інших. У такому розумінні держава — це відносно централізований правопорядок. Г. Кельзен вважав, що будь-яка держава є правовою.

Соціологічну теорію держави розробив німецький юрист Р. Ієрінг. Він визначав державу як соціальну організацію примусової влади, що забезпечує вищість суспільних інтересів над особистими.

Представники класової теорії держави (К. Маркс і Ф. Енгельс) наголошували на класовій сутності державної влади. Держава, на їхню думку, — це комітет, який управляє загальними справами всієї буржуазії.

Науковий інтерес становить сучасне розуміння держави. Узагальнюючи різні підходи, можна сказати, що держава — це організація суверенної політичної влади, яка в рамках правових норм на території окремої країни здійснює управління суспільними сферами і забезпечує безпеку нації та гарантує права і свободи громадянам.

З погляду політології, держава — це апарат, механізм, який захищає інтереси населення певної території, регулює відносини між членами суспільства, у тому числі за допомогою примусу. Тобто державна влада передбачає можливість примусу з боку держави, застосування певних «силових» засобів. В окремих державах це призводить до порушення прав окремої людини, до приниження її гідності. У демократичній державі влада, забезпечуючи інтереси суспільства загалом, одночасно захищає права і свободи кожної людини.

Над питаннями про причини і шляхи виникнення держави люди почали замислюватися давно. Створювалися найрізноманітніші теорії, які по-різному тлумачили зазначені питання. Пояснюється це насамперед відмінностями історичних і соціальних умов, у яких жили автори цих теорій, розмаїтістю їхніх ідеологічних і філософських позицій.

Узагальнюючи різні літературні джерела, що стосуються сутності держави, можна виділити три підходи до дослідження цього питання. Перший — політико-філософський (античний), який відстоювали представники стародавньої філософії Аристотель та Цицерон. Згідно з цим підходом держава розглядається як свого роду спілкування, організоване заради спільного блага, задоволення щоденних потреб, як засіб вирішення «загальних справ» і регулювання відносин «народ—держава». В основі цих відносин лежить спільність інтересів.

Другий підхід — класовий. Його представники розглядають державу як результат поділу суспільства на класи та засіб класової боротьби, машину для гноблення одного класу іншим. Це марксистсько-ленінський підхід. Третій підхід — організаційно-правовий. Він визначає державу як організаційний і правовий засіб регулювання суспільних відносин. Теорії про походження держави стали виникати разом з еволюцією самої держави, відображаючи рівень розвитку економічного ладу і суспільної свідомості.

Сучасна теорія держави і права виділяє в теоріях походження держави дві великі групи: так звані класичні теорії й інші. До класичних теорій відносять: Афінську, яка трактує виникнення держави як результат внутрішніх суперечностей [1]; Римську, що пов’язує виникнення держави з боротьбою між плебеями та патриціями; та Германську, яка вважає, що держава виникла внаслідок захоплення одним племенем великих територій та необхідності створення єдиного центру з управління ними [2].

Учені й сьогодні сперечаються щодо причин виникнення держави. Частина з них ці причини пов’язує з тим, що внаслідок розвитку людського суспільства, підвищення продуктивності праці і появи надлишків продуктів серед людей поступово виникала нерівність. Водночас формувалися неоднакові, часом протилежні інтереси різних груп людей — рабовласників і рабів, феодалів і селян тощо. Щоб утримати владу у своїх руках, не вистачало власних сил, авторитету. Необхідний був певний механізм, який допомагав би керувати суспільством, примушувати, в разі потреби, до покори.

У контексті такого висновку залишаються актуальними думки Ф. Енгельса: «Первісне суспільство шляхом простого поділу праці створювало собі особливі органи для захисту своїх загальних інтересів. Але згодом ці органи, і головний з них — державна влада, служачи своїм особливим інтересам, зі слуг суспільства перетворилися в його володарів» [3], причому виникнення апарату державної влади не є результатом зусиль тільки панівного класу, це продукт суспільства в цілому на відомому ступені його розвитку.

Отже, основні причини появи держав були такі:

  • Необхідність удосконалення керування суспільством. Це удосконалення, у свою чергу, було пов’язане з розвитком виробництва, появою нових галузей, поділом праці, зміною умов розподілу суспільного продукту, виокремленням соціальних структур, їх укрупненням, зростанням чисельності населення, яке проживає на певній території, і т. п.

  • Необхідність організації великих суспільних робіт, об’єднання для їх виконання великих мас людей. Це особливо було властиво тим регіонам, де основою виробництва було поливне землеробство, що вимагало будівництва каналів, водопідйомників, підтримання їх у робочому стані і т. п.

  • Необхідність придушення опору експлуатованих. Процеси, що відбуваються при розпаді первісного суспільства, з неминучістю ведуть до поділу суспільства, до появи багатих і бідних, до виникнення експлуатації меншістю більшості, а разом з тим до появи соціальних антагонізмів і опору тієї частини суспільства, яка зазнає експлуатації.

  • Необхідність підтримання в суспільстві порядку, що забезпечує функціонування суспільного виробництва, соціальну стійкість суспільства, його стабільність, захист від можливого негативного зовнішнього впливу з боку сусідніх держав чи племен. Це забезпечується, зокрема, підтриманням правопорядку, застосуванням різних заходів, у тому числі і примусових, з тим, щоб усі члени суспільства дотримувалися норм права, що зароджується, навіть якщо ці норми не відповідають їхнім інтересам.

З погляду соціальної нерівності виникнення держави пояснюється з двох позицій: класової і позакласової. Існують такі теорії позакласового підходу: патріархальна, договірна, теологічна, психологічна, теорія насильства, космічна.

Патріархальна теорія. Згідно з цією теорією держава виникла з сім’ї. Вважається, що держава з’явилася ще тоді, коли люди жили родами і керував життям батько патріарх. Сім’я зростала, і патріарх поступово перетворювався на главу держави, сімейна влада — на державну.

Договірна теорія. Окремі вчені XVIII ст. пояснювали появу держави досягненням угоди між людьми про розподіл функцій у суспільстві, коли одні керуватимуть, а інші — підкорятимуться. У цьому сутність договірної теорії походження держави.

Теологічна теорія. Згідно з цією теорією держава створена Богом, джерелом державної влади, як і всього сущого на Землі, є воля вищої сили — Бога.

Психологічна теорія. Ця теорія доводить, що через свої психологічні особливості одна частина населення повинна панувати, а інша — підкорятися.

Теорія насильства. Стверджує, що держава виникла внаслідок насильства в результаті завоювання одного племені іншим. Адже переможцю потрібно було утримувати в покорі переможених.

Космічна теорія. Представники цієї теорії вважають, що держава на Землю принесена з космосу більш розвинутими цивілізаціями.

Кожна з цих перелічених теорій має своїх прихильників і противників, докази «за» і «проти». Але жодна з них не пояснює переконливо виникнення держави. Найбільш обґрунтованою сьогодні з класового підходу є соціально-економічна, або марксистська, теорія, яка пояснює виникнення держави соціально-економічними причинами.

Будь-яка держава характеризується такими ознаками: наявністю публічної (відкритої) влади, державної території, мови, громадянства, армії, грошової одиниці і фінансової системи.

Виникнення держави пов’язане з необхідністю регулювання відносин між людьми, в суспільстві загалом, в економіці, іноді підтримання нерівності між ними.

Одним із поглядів на державу є, як зазначалося вище, договірна (природно-правова) теорія походження держави. Розглянемо її детальніше.

Теорія договірного походження держави також виникла в глибині сторіч. У Стародавній Греції деякі софісти вважали, що держава виникла в результаті договірного об’єднання людей із метою забезпечення справедливості. Епікур вперше висловив думку, що держава виникає внаслідок взаємної угоди людей. Але якщо в поглядах філософів Стародавньої Греції ми знаходимо лише зачатки даної теорії, то в працях блискучої плеяди мислителів ХVІІ—XVІІІ ст. М. Горація, Б. Спінози, А. Радищева, Г. Гоббса, Дж. Локка, Ж.-Ж. Руссо й ін. вона набула повного свого розвитку.

Прихильники природного права державу розглядають як результат юридичного акта суспільного договору, що є породженням розумної волі народу, людським витвором або навіть винаходом. Отже, дана теорія пов’язується з механічним уявленням про походження держави, згідно з яким вона є штучним утворенням свідомої волі людей, котрі погодилися об’єднатися заради кращого забезпечення свободи і порядку.

Договірна теорія була обґрунтована в працях Руссо. Аналізуючи історичний досвід, він дійшов висновку, що люди в природному стані мають певні права і свободи. Потім заради добробуту виникає суспільний договір між кожним членом суспільства й утворюваною державою. За цим договором люди передають частину своїх прав державній владі і беруть зобов’язання підпорядковуватися, а держава зобов’язується охороняти невідчужувані права людини, тобто право власності, свободу, безпеку. Угода людей, на думку Руссо, — основа законної влади. Суверенітет належить народу в цілому, а правителі — це уповноважені народу, які зобов’язані звітувати перед ним і які змінюються відповідно до його волі.

Однак той же історичний досвід, як показав Руссо, засвідчив, що з часом правителі стали дивитися на державу як на свою власність, а на громадян — як на своїх рабів. Вони стали деспотами, гнобителями народу. Деспотизм, за Руссо, вищий і крайній прояв суспільної нерівності, що виникла: нерівності багатих і бідних як наслідок влади; нерівності панів і рабів як наслідок попрання законної влади владою сваволі. Ця нерівність стає причиною нової негативної рівності: перед деспотом усі рівні, тому що кожний дорівнює нулю. Але це вже не стара природна рівність первісних людей, а рівність як перекручування природи.

Зауважимо, що науковість договірної теорії учені оцінюють досить неоднозначно і суперечливо. Має місце і повне заперечення її історичної самостійності, проте деякі аспекти даної концепції знайшли своє реальне втілення в практиці державного будівництва. Як приклад можна назвати Сполучені Штати Америки, які у своїй конституції юридично закріпили договір між народами, котрі мешкають на їх території, і визначили цілі цього договору: утвердження правосуддя, охорона внутрішнього спокою, організація спільної оборони, сприяння загальному добробуту, охорона права приватної власності і бізнесу тощо. На основі договору між республіками був утворений і Союз Радянських Соціалістичних Республік. Отже, елементи договірної теорії мають реальний історичний ґрунт.

Договірна теорія вперше показала, що держава виникає як результат свідомої і цілеспрямованої діяльності людей. Вона являє собою створений людьми суспільно-політичний інститут, що має величезний вплив на життя індивідів, груп, класів, усього суспільства. Цей інститут постійно змінюється під впливом як внутрішніх, так і зовнішніх чинників. Що стосується економічного аспекту договірної теорії, то з ним пов’язані демократичні засади в економічних відносинах, утвердження відносин партнерства, взаємної відповідальності, а також підконтрольності, підзвітності перед народом усіх державних та приватних економічних структур, їх змінюваності тощо.

Тривалий час у юридичній науці вітчизняній та деяких інших країн панували уявлення про державу, що ґрунтувалися на ідеї класового устрою суспільства. Відповідно до цієї ідеї держава розглядалася «як знаряддя, машина для придушення одного класу іншим», «організація економічно панівного класу» тощо. Однак таке визначення сутності держави не можна вважати безперечним. Здавна розрізняли дві функції держави — забезпечення загального блага і здійснення організованого примусу. Панування в політичній думці тієї чи іншої з них обумовлювалося конкретними історичними обставинами розвитку суспільства. Так, на стадії розвитку капіталізму, коли суспільство мало яскраво виражену класову структуру з властивими їй антагоністичними суперечностями, сформувалося вчення про класову боротьбу, що стало підґрунтям уявлень про державу і право. За таких умов воно було історично виправданим. Але це вчення не може бути основою для дослідження сутності держави і права, коли в суспільстві немає чітко окреслених класів та існує складна і розгалужена соціальна структура. Соціальні суперечності нині вже не є антагоністичними, а тому втрачає свою актуальність організоване державою насильство стосовно великих соціальних груп. Рівень матеріального достатку сучасної держави дозволяє забезпечити все більш широким верствам населення рівень життя, що відповідає нинішнім уявленням про людську гідність.

Сьогодні, як і раніше, визначити сутність держави неможливо без аналізу історичних умов, що складалися, тенденцій і динаміки їх розвитку. Сучасний період розвитку людства характеризується тим, що метою його є всебічний розвиток людини, забезпечення умов її життя, прав і свобод. Пріоритетними стають ідеї гуманізму, загальнолюдські цінності. Усе це сьогодні знаходить своє відображення в найбільш розвинутих країнах — правових, демократичних, соціально орієнтованих.

Держава повністю не зливається із суспільством, не розчиняється в ньому. Вона є організацією, яка певним чином відокремлена у вигляді механізму держави (державної системи), має власні закономірності становлення, функціонування та розвитку, особливі потреби та інтереси.

На нашу думку, вивчення характеристик держави повинно здійснюватись як з погляду єдності держави й суспільства, так і їх відокремленості. Держава є особливою формою організації суспільства, його внутрішньою організацією, структурою соціальних відносин, засобом їх упорядкування і забезпечення безперешкодного існування, об’єднує суспільство насамперед у вигляді певної території.

На підставі викладеного можна дійти висновку, що держава являє собою форму організації суспільства, яка:

  • об’єднує в єдине ціле всіх членів суспільства, відображає та забезпечує загальносуспільні інтереси і потреби;

  • об’єднує членів суспільства (громадян) за територіальним принципом, а територія — це матеріальна база держави;

  • об’єднує все суспільство як ціле, тоді як всі інші соціальні організації (політичні партії, професійні та молодіжні спілки, асоціації підприємців тощо) охоплюють лише окремі верстви населення;

  • є представником суспільства, виступає від його імені у відносинах з іншими державами;

  • об’єднує членів суспільства для вирішення питань, що стосуються різних сфер їхнього життя;

  • є верховною організацією, тобто вищим за значенням та силою об’єднанням суспільства, всі інші соціальні організації у сфері загальносуспільних інтересів підпорядковані їй;

  • є централізованою організацією, внутрішня структура держави здійснюється за ієрархією, тобто підпорядкованістю нижчих організаційних структур (регіонів, місцевих органів державної влади й управління, державних підприємств і установ) вищим, і насамкінець — загальнодержавним (парламенту, президенту, міністерствам).

Попри те, що держава є формою організації інтересів усіх членів суспільства, вона не об’єднує їх абсолютно в усіх аспектах і сферах їхнього життя. Крім загальносуспільних інтересів, існують інтереси особливі та індивідуальні, які відображаються, забезпечуються й охороняються відповідними соціальними об’єднаннями чи особисто індивідом. Держава не повинна сама втручатися у сферу цих інтересів, але обов’язком її є забезпечувати їх незалежність, гарантувати й охороняти від втручання з боку інших суб’єктів. Незалежність різних соціальних організацій та індивідів, наявність гарантованих державою сфер їх «самостійного» життя — важлива ознака цивілізованості держави і суспільства.

Держава як організація всього суспільства має забезпечувати нормальні умови існування та розвитку усіх своїх громадян. Це здійснюється за допомогою механізму держави — сукупності органів влади й управління, які концентрують, спрямовують зусилля громадян на здійснення загальносуспільних справ. Форми державної діяльності можуть бути різні — управлінські, матеріально-технічні, ідеологічні, охоронні тощо. І тільки державі властива правотворча діяльність — установлення загальнообов’язкових для всього населення правил поведінки у вигляді юридичних нормативних актів.

Дослідження розвитку держави в різних народів і в різний історичний час дозволяє виявити суттєві загальні риси, що є характерними, типовими для всіх держав даного періоду, або різні типи держав.

Під типом держави необхідно розуміти класифікаційну характеристику держав, що мають схожі загальні риси, з погляду устрою, управління, субординації повноважень суб’єктів держави, рівня культурно-духовного розвитку, цільової спрямованості тощо.

Поділ держави на відповідні типи покликаний допомогти з’ясувати, яку форму управління обрала та чи інша країна. Специфіка конкретної форми держави будь-якого історичного періоду визначається насамперед ступенем зрілості розвитку і досконалості тих чи інших складових держави. Тобто категорія форми держави безпосередньо залежить від сутності, цільової спрямованості та способу реалізації. На думку відомого юриста й філософа І. А. Ільїна, форма держави — не «політична схема», байдужа до життя людей, а жива організація. «Потрібно, щоб народ розумів свій життєвий устрій, умів організовуватися, щоб поважав закони цього устрою і вкладав свою волю в цю організованість» [4].

Кожна держава, як і будь-яке інше суспільне утворення, має бути відповідно організована, побудована, сформована. Конкретна форма держави будь-якого історичного періоду визначається насамперед рівнем розвитку суспільства, завданнями й цілями, яке воно ставить перед собою. Значний вплив на становлення форми держави має культурний рівень народу, його історичні традиції, національні особливості, природні умови проживання й інші фактори. На форму держави впливає також характер взаємин держави і його органів із недержавними організаціями (партіями, профспілками, суспільними рухами, церквою та іншими організаціями). Можна зробити висновок, що категорія форми держави безпосередньо залежить від її змісту і визначається ним [5].

Вона показує, на яких принципах і як територіально побудована державна влада, як створюються вищі органи держави, як вони взаємодіють між собою та населенням, якими методами вона здійснюється.

Наголосимо на тому, що держава є універсальною політичною формою організації суспільства, центральним елементом політичної системи. Ця теза ґрунтується на такому:

  • у кожній країні може бути багато політичних організацій, а держава існує лише одна;

  • лише держава може вирішувати будь-які загальносуспільні справи, а решта організацій вирішують, як правило, справи, що стосуються лише частини суспільства;

  • лише держава має право виступати від імені свого народу;

  • лише веління держави, втілені у правові норми, є загальнообов’язковими для всього населення країни [6].

Отже, держава виступає передусім як політична інституція, що уособлює всі аспекти суспільної діяльності людей. У формі держави втілюється природа й організація публічної влади — система закладів, що управляють економічною, політичною і соціальною діяльністю людей. Нарешті, в ній виражається внутрішній територіальний поділ суспільства. Форма держави завжди має відповідне правове закріплення. Усі її елементи мають правову основу — вони фіксуються у конституції, законах, підзаконних актах.

Теорія держави, аналізуючи її історію, реально існуючі форми правління, розробила кілька їх класифікацій. Найпоширеніша з них — це поділ форм держави за кількістю правлячих осіб. Якщо влада належить одній особі — це монархія, якщо багатьом — аристократія, якщо всім — демократія, або республіка. Існування такої класифікації було відмічено ще Геродотом [7].

Зазначимо, що нині аристократичної форми вже не існує. Тому сьогодні мова може йти про монархію чи республіку, хоча окремі елементи аристократичної форми правління існують і досі (наприклад, палата лордів в англійському парламенті).

Республіку, як форму правління, характеризують такі ознаки:

обрання органів державної влади на певний термін і її колегіальний характер;

наявність обраного на певний термін глави держави;

такий характер державної влади, яка користується владними повноваженнями не за власним бажанням, а за дорученням суверенного народу;

юридична відповідальність глави держави.

За історичними періодами свого існування республіки поділяються на античні (держави-поліси — Афіни, Рим); середньовічні (феодальні — Венеція, Флоренція); буржуазні, коли республіканська форма правління досягає свого розквіту, стаючи способом політичної організації громадянського суспільства.

Республіканська форма правління виникає там, де йдеться про політичне об’єднання вільних громадян, які є самостійними суб’єктами господарського й суспільного життя.

Спотвореною формою республіки є форма правління тоталітарної держави, відомий політолог Й. Шумпетер, будучи прихильником західної демократії і критикуючи ненависний йому соціалізм, із гіркотою зазначав, що майбутнє все-таки належить соціалізму [8]. Тоталітарній соціалістичній державі властиві такі ознаки:

наявність правлячої партії, що становить ядро політичної системи і відіграє керівну роль в управлінні всіма державними й суспільними справами країни;

поєднання в одній особі вождя партії і глави держави, прагнення зберегти свої політичні пости;

наділення глави держави диктаторськими повноваженнями;

формальний характер партійних і державних виборів;

підвищення ролі партійної й державної бюрократії, яка вирішує всі конкретні справи суспільного й державного життя;

відсутність юридичної відповідальності глави держави й партії.

Відомі такі види республік:

1) президентська;

2) парламентська;

3) президентсько-парламентська (змішана).

Президентська республіка ґрунтується на концепції незалежності органів законодавчої, виконавчої та судової влади. Ця форма правління не визнає поняття вищого державного органу, із повноважень якого могли б виводитися повноваження інших державних органів. Президент обирається на всенародних виборах і є главою держави та виконавчої влади. Він формує уряд, очолює його і несе відповідальність за його функціонування. Весь апарат державного управління діє в умовах жорсткого підпорядкування президентові (США, Аргентина, Мексика, Швейцарія).

У парламентській республіці уряд формується виключно парламентом і підзвітний лише йому (Італія, ФРН). Глава держави не може впливати на склад уряду і його політику.

Президентсько-парламентська республіка як форма правління передбачає, що глава держави (президент) особисто пропонує склад уряду (насамперед кандидатуру прем’єр-міністра), який підлягає обов’язковому затвердженню парламентом (Україна, Фінляндія, Франція).

На відміну від форм правління, організація держави розглядається з погляду поділу державної влади і державного суверенітету в центрі і на місцях, їх поділ між складовими держави.

Форма державного устрою показує:

якою є внутрішня структура держави;

як будуються відносини між центральними й місцевими державними органами;

  • у якій державній формі виражаються інтереси кожної нації, що проживає на цій території [9].

За формою державного устрою розрізняють такі основні форми держав:

  • унітарна;

федеративна;

конфедеративна.

У сучасній теорії державний устрій поділяють на унітарний (простий) і складний.

Унітарна держава — це таке державне утворення, яке складається з адміністративно-територіальних одиниць, що підпорядковуються центральним органам влади й не мають ознак державної незалежності. Згідно зі статтею 2 Конституції України [10] Україна є унітарною державою, її територія в межах існуючого кордону є недоторканною. До унітарних належать також такі держави, як Франція, Туреччина, Японія, Фінляндія.

Унітарна держава характеризується такими ознаками:

верховне керівництво здійснюють єдині, загальні для всієї країни вищі виконавчі, представницькі й судові органи;

на території унітарної держави діють одна конституція, єдина система законодавства, одне громадянство;

складові унітарної держави (області, департаменти, провінції, графства) державним суверенітетом не володіють;

унітарна держава, на території якої проживають значні за чисельністю національності, широко допускає національну й законодавчу автономію;

усі зовнішні міждержавні відносини здійснюють центральні органи, що офіційно представляють країну на міжнародній арені;

  • має єдині збройні сили, керівництво якими здійснюється центральними органами державної влади [11].

Ступінь і форми контролю центральної влади над місцевими органами керування в різних унітарних державах неоднакові. Відповідно розрізняють централізовану й децентралізовану унітарну держави.

Як уже зазначалося, форми державного керування з часом можуть змінюватися, удосконалюватися, відчуваючи на собі вплив як внутрішніх, так і зовнішніх чинників. Але при цьому мають дотримуватися такі основні принципи:

  • принцип демократизму та гуманізму в правовій діяльності держави, що передбачає усвідомлення вагомості волі суспільства, спрямованість сили держави на здійснення, охорону та захист основних прав людини;

  • принцип національної рівноправності — визнання і рівною мірою сприяння здійсненню, охороні та захисту основних прав «титульної» (корінної) нації та всіх інших націй, що живуть у даній державі;

  • принцип законності — спрямування діяльності держави на виконання законів, організація державного керування на підставі законів і в порядку, передбаченому законом;

  • принцип суверенності державної влади — єдність і незалежність державної влади як єдиного носія та виразника суверенітету народу, його права на самовизначення;

  • принцип «розподілу влади» — розподіл основних функціональних напрямів діяльності державного апарату (законодавство, законовиконання, судочинство, нагляд і контроль) між відповідними спеціалізованими системами органів;

  • принцип ненасильства — пріоритет у державній діяльності організаційних та виховних методів (методи примусу мають відносно другорядне, допоміжне значення);

  • принцип «громадянськості» — виконання державою своїх функцій із залучення муніципальних органів та різноманітних громадських об’єднань, співпрацюючи з ними.

2.2 Держава і ринок: організаційно-економічний аспект

Із становленням та розвитком державності в Україні нерозривно пов’язаний і процес зародження та розвитку підприємництва. Ці процеси в Україні, по суті, почалися в один і той самий час і постійно супроводжують один одного. З прийняттям Верховною Радою 16 липня 1990 р. Декларації про державний суверенітет України та схваленням 24 серпня 1991 р. Акта проголошення незалежності України було започатковано незворотний процес державотворення в Україні.

Зауважимо, що цей процес в Україні досить складний. Наукового обґрунтування і практичного досвіду державотворення майже немає. Такий досвід, власне, обмежений періодом від прийняття Парламентом України Конституції України та відповідного великого пакету законів. Відсутність філософії і ідеології державного будівництва в Україні нерідко призводить до виникнення колізій у відносинах між законодавчою і виконавчою гілками влади, що, у свою чергу, може спричинити порушення законів громадянами, підприємцями погіршення політичної та економічної ситуації в країні.

На сучасному етапі особливо важливим є питання взаємодії держави і ринку. У розвинутих країнах це питання знайшло своє вираження у формуванні моделі «змішаної економіки». Змішана економіка посідає проміжне місце між командною та суто ринковою економікою. Під ринковою розуміється економіка вільної конкуренції, яка в чистому вигляді в реальній практиці практично не існує. Під змішаною економікою розуміють поєднання конкуруючих приватних підприємств з елементами централізованого державного регулювання. Економічний механізм такої взаємодії ґрунтується на розподілі ресурсів за допомогою ринкового механізму цін, тоді як держава коригує сукупний рівень виробництва через податкову, фіскальну грошово-кредитну та бюджетну політику, перерозподіляючи доходи задля задоволення суспільних потреб.

У сучасних умовах зростання масштабів і прискорення швидкості кругообігу капіталу і грошей стабільність та необхідні пропорції в економіці не можуть бути забезпечені через ринковий механізм, тому з боку держави виникає потреба не тільки його регулювання, сьогодні вже цього замало. Потрібне постійне державне узгодження всіх економічних потоків, що може бути реалізовано через систему державного управління економікою. Однак воно має бути принципово відмінним від державного управління в умовах адміністративно-командної економіки.

Криза адміністративно-командної системи зумовила необхідність радикального реформування економічної системи, основною метою якої був перехід до ринкового механізму господарювання. Домінування державної власності та її монополія в усіх галузях народного господарства перетворила кожного учасника господарської діяльності у простого виконавця команд, що подавалися зверху, тим самим підривались його ініціатива і підприємливість. Адміністративно-насильницька система примусу до праці перетворила людей у рабів, у гвинтиків із стереотипним, нав’язаним партійною ідеологією мисленням. Розподільний принцип зрівнялівки підірвав економічний механізм зацікавленості в результатах діяльності. У нинішніх умовах трансформації економіки пересічний громадянин України був шокований безмежною свободою діяльності і радикальною зміною політичних, соціально-економічних і моральних цінностей. Проте старі стереотипи рухнули, а нові ще не народилися. Настав період вакууму, у якому і виникли деформовані, порівняно з загальноцивілізаційними, цінності і гіпертрофована економічна система. У вакуумі хаотичності й анархічності організації суспільства і в боротьбі за переділ власності й багатства було загублено головного суб’єкта активно функціонуючого ринкового господарства — масового середнього підприємця, який становить економічну і соціальну основу індустріального капіталістичного суспільства.

Узагальнення світового досвіду розвитку підприємництва має велике значення для формування підприємницького середовища в Україні. Підприємець, підприємництво, підприємство і тощо є категоріями, що виражають сутність одного явища. Способи і форми взаємовідносин між державою і підприємцем завжди були в центрі уваги діяльності законодавців, урядовців і політиків. Для науковців дослідження цієї проблеми є головною вимогою при розробленні теоретичних моделей регулювання економіки. Стисло викладемо своє бачення зазначеної проблеми.

Макс Вебер визначав капіталістичне підприємництво як економічну активність, що орієнтована на ринок і спрямована на отримання доходу шляхом обміну на ринку. В економічній літературі справедливо наголошують на взаємозалежності підприємництва і капіталізму. На думку Вебера, термін «капіталізм» застосовується лише до ситуацій, у яких економічні вимоги суспільства знаходять ресурси у вигляді капіталістичного підприємництва. Пітер Л. Бергер звернув увагу на найпоширеніше визначення капіталізму як виробництва для ринку підприємливими індивідами чи об’єднаннями їх з метою отримання прибутку [12].

Підприємництво як особлива сфера діяльності людей передбачає існування економічної свободи у виборі виду діяльності та джерел її організації, прийняття управлінських рішень, свободи у розпорядженні власними доходами. Найважливішими рисами підприємця як персоніфікатора підприємництва є ініціативність, готовність до ризику, відповідальність, орієнтація на ефективність та якість, цілеспрямованість, організованість, раціональність у виборі ресурсів і в споживанні тощо. Підприємство як організаційно-економічна форма підприємництва, відображає відокремлену структурну ланку, в межах якої здійснюється самостійно кругообіг матеріальних і фінансових ресурсів, формується підприємницький дохід. Величина доходу прямо залежить від зусиль та ініціативи підприємців. Можна зробити висновок, що підприємництво передбачає як обов’язкову умову економічну свободу, вільний доступ до ресурсів і ринків збуту, свободу ціноутворення тощо.

Зауважимо, що сьогодні в Україні необхідно застосовувати сучасні форми підприємництва, з тим щоб не повторювати помилок і суперечностей інших країн. Це можливо за умови наукового пізнання, всебічного вивчення найпередовішого досвіду інших країн у розвитку підприємництва і становлення державності. При цьому повинні не сліпо копіювати ті чи інші елементи господарювання, а застосовувати їх з урахуванням економічних, соціальних, культурних і ментальних особливостей суспільного буття України.

Сучасному підприємництву властива раціональна калькуляція за допомогою подвійної бухгалтерії, яка принципово відмінна від клерикальної техніки обліку, свідомо і раціонально розраховується очікуваний розмір прибутку, отриманню якого підпорядкована вся підприємницька діяльність.

Досконала правова система й усезагальна комерціалізація економіки перетворили сучасне підприємництво в особливий фактор виробництва. Альфред Маршалл прирівнює організацію підприємництва до четвертого фактора виробництва. Дж. Б. Кларк приписує підприємцю функцію координації. П. Найт уводить менеджера, який здійснює координацію. Тобто сучасне підприємництво є достатньо усвідомленою і надто раціональною діяльністю, яке для отримання високих прибутків використовує передову науку і технологію, сучасні форми організації виробництва й економічні закони, право й інформацію.

У сучасних умовах, коли посилюється взаємозалежність і взаємодія великої кількості факторів підприємницької діяльності, підвищуються вимоги до професійного й інтелектуального рівня його підготовки. У процесі прийняття рішень підприємець мусить сьогодні враховувати й інституційні фактори розвитку суспільства, що вже прямо стосується функцій держави.

Слід зауважити, що активна підприємницька діяльність можлива лише в умовах свободи ринку, де механізм ціноутворення і конкуренції виконує відповідну роль у формуванні підприємницького доходу. Приватна власність є обов’язковою передумовою конкуренції. Але, як підкреслює Вальтер Ойкен, «... приватна власність залежно від форми ринку кожен раз означає дещо зовсім інше» [13]. Тобто, з одного боку приватна власність створює можливість для формування конкурентного середовища, а з іншого, зворотного, — форма конкуренції відображає реальні можливості реалізації приватної власності.

В умовах досконалої конкуренції діяльність підприємців-власників отримує свободу і повноваження розпоряджатися факторами виробництва з метою задоволення потреб народного господарства. При цьому не обмежуються свобода і право діяльності інших власників, що веде до утворення стану рівноваги в розподілі економічної влади. Так, в умовах монополізації приватна власність виявляє свою внутрішню природу самовідтворення за рахунок перерозподілу необхідного продукту, тобто за рахунок експлуатації, що призводить, як це підтверджує історичний досвід, до соціально-економічної кризи. Монополізація підриває також умови стану рівноваги в розподілі економічної влади між приватними власниками, а значить, і конкурентний механізм саморозвитку суспільства. В. Ойкен підкреслював, що приватна власність потребує контролю з боку конкуренції. У даному випадку форма конкуренції відповідає формі власності, тим самим створюються найбільш сприятливі умови для підприємницької діяльності всіх приватних власників.

Зауважимо, що кінець ХІХ ст. характеризується зародженням монополії, яка підриває конкуренцію. Процеси монополізації, розширюючись вглиб і вшир, стали стримуючим чинником розвитку вільного підприємництва. Механізм ринкового саморегулювання в умовах монополізації не спрацьовує, тому ще в 30-ті роки Д. Кейнс правильно доводив необхідність державного регулювання економіки, а значить і відносин приватної власності, підприємницької діяльності. Але не всяке державне регулювання може бути спрямоване на підтримання вільного підприємництва. Феодальна форма державності чи держава при командній системі економіки виконували відповідні їм функції, узаконюючи і підтримуючи господарські порядки, які навіть не передбачали свободи підприємницької діяльності.

Отже, розвиток вільної конкуренції, а значить і підприємництва, неможливий в умовах феодального деспотизму, політичної залежності і свавілля можновладців. Розвиток ринкових відносин потребує державної гарантії приватного привласнення новоствореного прибутку, законодавчого регулювання вільного руху капіталів, робочої сили, товарів і послуг як у межах країни, так і поза її межами. Характер, ступінь і ефективність економіки вільного підприємництва в кожній окремій країні залежать від соціально-економічних, правових, культурних і ментальних особливостей кожної окремої національної країни. Іншими словами, ринок опирається на соціально-економічні, право-політичні інструкції та організації, які значною мірою детермінуються національно-історичними імперативами і логікою.

Відсутність в Україні сталих і розвинутих інститутів державності, як і відсутність політичної волі щодо вдосконалення економічної системи уповільнює і деформує процеси приватизації як головного елементу реформування економіки. Негативно впливає на процес реформування і низький рівень знань ринкової економіки.

Держава як організаційно-політична форма функціонування суспільства може бути і гальмом подальшого прогресу, як це було при феодальній державі, коли народжуване дрібнотоварне підприємництво стримувалося феодальними законами. З іншого боку, державний устрій може бути головним чинником прогресу і стабільності суспільства, як це сталося у США і багатьох країнах світу. Проголошена понад 200 років тому Конституція США поклала край багатолітній війні і відкрила шлях до створення наймогутнішої країни світу з найбільш вільним і ліберальним розвитком різних форм підприємництва. Головна ідеологічна ідея державності США полягає в тому, що держава повинна підкорятися праву. Держава як суспільна угода людей, що довів Джон Локк у своїй праці «Трактати про врядування», зобов’язана визнавати і захищати сфери свобод і права кожного громадянина. Ідею правової держави як противаги держави примусу знаходимо вже в грецькій філософії. Ця ідея втілена і в реальному житті деяких держав. На жаль, Україні ще далеко до реалізації ідеї правової держави. Зауважимо, що в правовій державі свобода власності і підприємництва захищається державою від свавілля не тільки державних адміністративних органів, а й від громадян, які мають відповідний вплив у суспільстві.

Кінець ХІХ і ХХ ст. характеризуються суперечливими тенденціями становлення правової держави і підтримання свободи підприємництва. Епоха вільної конкуренції і ліберальної економіки ХІХ ст. відповідала потребам формування інститутів правової держави. Але процеси монополізації економіки якісно деформують саму сутність приватної власності, підриваючи її мобілізуючу силу зсередини й одночасно обмежуючи свободу підприємницької діяльності інших суб’єктів господарювання. Приватне підприємництво потребує контролю з боку конкуренції. Оскільки монополія підриває вільну конкуренцію, а значить і механізм контролю, то виникає необхідність цього контролю з боку держави. Перші антитрестівські закони в США мали на меті саме обмеження процесів монополізації і підтримання вільної конкуренції.

У сучасних умовах становлення державних структур в Україні і формування приватних монополізованих власників процес регулювання монополізації і підтримання конкурентного середовища ускладнюється. Спостерігається тенденція органічного поєднання і взаємозалежності владних структур та новоявлених монопольних власників, що є основною і головною причиною затухання малого підприємництва. Для цього використовуються економічні, політичні і навіть законодавчі засоби. Парламент, Президент і Уряд України повинні усвідомити незаперечну істину, яку переконливо підтверджує історичний досвід, що без дрібного власника, без свободи підприємницької діяльності розвиток економіки України не має перспективи. Монополізоване підприємництво, яке розбавлене кримінальними елементами, веде суспільство до деградації, оскільки обмежує будь-яку ініціативу і почин мільйонів людей. Ця мільйонна енергія і творчість залишаються сьогодні осторонь суспільних процесів, а самі їх носії внаслідок цього також втрачають професійні якості, моральні переконання, віру в можливість досягнення прогресу.

Необхідно також зважити і на спадщину, яка дісталась Україні від розпаду Радянського Союзу. У командно-адміністративній системі не тільки не було підприємців, кожна людина виконувала роль гвинтика великої машини насильства. Старі правила були виразом соціальних, моральних і економічних ідей радянського періоду утопізму, романтизму й догматизму; вони були скоріше продуктом почуттів, ніж розуму, і відбивали свавілля в економіці й політиці невеликої групи осіб. Якщо в Англії чи іншій розвиненій країні нова нація підприємців виростала з тих, хто самостійно створив власне багатство, тобто з людей сильних, рішучих, підприємливих, то в Україні генерація підприємців походить з тих, хто володів до реформи відповідною економічною чи політичною владою. А враховуючи те, що раніше наше суспільство було розподільним, то й сучасні підприємці, як правило, є носіями розподільної ідеології, а не ідеології трудового примноження багатства, розбудови держави.

Викладений вище недостатньо розвинений стан державних інституцій, а також негативний вплив корпоративного капіталу на економічну політику держави, спричинили в Україні анархію владних угруповань. Розглядаючи питання економічного і державного порядку Вальтер Ойкен підкреслював, що в історії середньовіччя анархія спричинила тенденцію до абсолютизму, а сучасна анархія владних структур веде до панування більш страхітливих порівняно з абсолютизмом сил, а саме до тиранії [14].

2.3 Еволюція суспільних функцій держави

Аналіз еволюції суспільних функцій держави має не тільки суто пізнавальне, академічне, а й політико-практичне значення.

З його допомогою можна глибше зрозуміти соціальну природу держави, її особливості і риси, взаємодію державних та ринкових важелів функціонування сучасної економічної системи, чіткіше визначити як загальні тенденції, так і особливості цієї взаємодії на кожному історичному проміжку часу та в кожній окремій країні з трансформаційною економікою. Іншими словами, щоб краще зрозуміти сучасний механізм взаємодії держави і ринку, потрібно знати, як вони виникли, які основні етапи пройшли у своєму розвитку, які причини впливали на їх утворення, становлення, розвиток, зміну їх форми і змісту.

Держава є вищою за рівнем організації і значимості інститутом, який за своєю соціально-економічною природою повинен забезпечувати одночасну реалізацію особистих і суспільних інтересів, що досягається через виконання державою певних функцій. Висвітлення ролі і значимості кожної суспільної функції з погляду єдності логічного й історичного допоможе з’ясувати логіку динамічного поєднання ринку та держави залежно від історичного періоду та особливостей розвитку суспільства. Така постановка питання є вкрай необхідною, оскільки дає змогу зрозуміти мінливість форм і методів взаємодії держави і ринку залежно від цілей та можливостей, а також уможливлює використання інструментарію цієї взаємодії задля упорядкування суспільних відносин у країнах з трансформаційною економікою.

Треба зазначити, що сьогодні держава націлена передусім на виконання суспільних функцій, а значить становить основний стержень здійснення політики. Власне сама держава як організація була створена людством з єдиною метою — виконання суспільних функцій. Держава, здійснюючи відповідну політику, напрямляє всю діяльність кожного громадянина в суспільне русло. Платон свого часу дав таке визначення політики: «Політика — це мистецтво жити разом», підкресливши цим важливу об’єднувальну функцію держави.

Суспільна сутність держави полягає в тому, що, відображаючи в цілому волю всіх громадян, вона таким чином визначає загальний напрям розвитку суспільства. Утвердження загального напряму відбувається не автоматично, а в досить важкій і складній боротьбі, через систему державного управління суспільством у цілому, та національною економікою зокрема. Тому важливо назвати три аспекти, які визначають ступінь реалізації державою своїх суспільних функцій. Перший аспект показує, якою мірою держава враховує загальні потреби, інтереси, цілі та волю громадян, другий — як вона враховує особливі інтереси кожного громадянина, громади чи інтереси окремих груп людей, які не вписуються в русло загальних суспільних інтересів, і третій аспект — яким чином держава забезпечує розвиток суспільства в цілому та поєднання суспільних та особистих інтересів.

Аналіз розвитку суспільних функцій держави дає можливість зрозуміти, яким чином одні методи державного регулювання ринкової економіки змінюють інші, їх межі, результативність та доцільність. Отже, потрібен не простий перелік суспільних функцій, які виконує держава. На наш погляд, особливо важливим є аналіз значимості тієї чи іншої суспільної функції виходячи з потреб розвитку самої економіки, яка становить матеріальну основу розвитку суспільства взагалі. Під таким кутом зору й розглянемо державу.

Суспільні функції держави є основними напрямами її діяльності і виражають сутність і призначення державного управління суспільними справами. Функції держави встановлюються залежно від основних завдань, які стоять перед державою на тому чи іншому етапі розвитку, і є засобом реалізації цих завдань. Зміст завдань визначається внутрішніми і зовнішніми факторами. Відповідно до цього розрізняють внутрішні і зовнішні функції держави.

Функції держави — це насамперед сукупність функцій управління. Основними управлінськими функціями держави є керівництво, координація, організація, контроль, прийняття рішень з метою збереження і розвитку соціуму, впорядкування його структури і діяльності, забезпечення безпеки громадян, створення оптимальних умов для їх різнобічної життєдіяльності.

Залежно від різноманітних критеріїв (рівня, галузі, характеру та обсягу управління) можна виокремити різні види державного управління: координаційне, субординаційне, галузеве, територіальне, стратегічне, тактичне, оперативне, антикризове, регіональне, муніципальне, приватне та ін.

Отже, держава проявляє себе як унікальна й універсальна організація суспільства, яка наділена різноманітними і динамічними характеристиками та виконує унікальні функції з управління всіма важливими сферами суспільної діяльності.

Держава одночасно виступає соціально-політичним арбітром у суспільстві. Роль держави-арбітра пов’язана з неоднорідною структурою суспільства, різноманітні групи й окремі особистості якого мають власні інтереси. Тому й виникає необхідність розроблення загальних принципів, які б визначали розподіл суспільних цінностей: на охорону здоров’я, освіту, соціальне забезпечення і т. п. Втручання держави в цей розподіл дає змогу коригувати його з урахуванням соціальної справедливості і стабільності в інтересах усього суспільства. Особливість соціально-політичного арбітражу держави в тому, що він здійснюється як контроль від імені усього суспільства, в інтересах самого суспільства. У цьому розумінні держава в ідеальному плані має бути соціально нейтральним інститутом, протистояти будь-якому впливу і нейтралізувати спроби впливати на нього. Здійснюючи соціально-політичний арбітраж, держава може надавати певні гарантії одним (допомоги, пенсії) і встановлювати обмеження іншим. Система гарантій і обмежень, які держава постійно розробляє й використовує, і є вихідним методологічним пунктом до розуміння діалектики співвідношення держави й ринку. Тому можна зробити перший висновок, що ще до зародження ринкових відносин у суспільстві держава вже застосовувала інструменти (наприклад, збори та податки) для перерозподілу створеного продукту.

Держава є арбітром у вирішенні спірних питань (національних, класових, релігійних), шукає форми компромісів, які б зберігали основи соціальної системи. Організаційно держава забезпечує реалізацію своїх суспільних функцій завдяки використанню легітимного права на застосування насилля. Воно може бути у вигляді застосування кримінальної відповідальності, адміністративних, майнових та інших санкцій. У виняткових випадках гострої боротьби протидіючих сил арбітраж держави може набирати специфічних форм: може запроваджуватися надзвичайний стан, заборонятися діяльність окремих партій і об’єднань, мітингів, демонстрацій, якщо вони дестабілізують ситуацію в країні. Легалізоване насилля проводиться від імені всього суспільства і застосовується до тих осіб та організацій, які порушують установлені в законодавстві правила поведінки.

На сучасному етапі розвитку теорії держави і права також зберігається функціональний підхід до вивчення діяльної сторони держави, але з одним істотним уточненням: розширюється і поглиблюється розуміння соціального призначення держави, відкидається проголошуваний раніше жорсткий зв’язок між змінами класових характеристик держави і, власне, її функцій. Цей зв’язок, як показав історичний досвід, виявився більш багатогранним — на функції держави впливають не стільки класові характеристики держави, скільки нові умови і чинники існування сучасної цивілізації (екологія, ядерне озброєння, демографічні, сировинні й інші глобальні проблеми). Справді, функціональний підхід дозволяє глибше вивчати тривалий історичний процес виникнення, розвитку, зміни, руйнування, появи держав різних типів, видів, форм у різних народів, тобто процес формування й еволюції державності. Поняття державності саме і характеризує наявність державної організації суспільства, різні етапи, які суспільство проходить у своєму історичному державному бутті, і найголовніше — різні функції, що держава виконує. Вивчення цих функцій дає змогу глибоко пізнати природу такого складного соціального інституту, як держава.

Суспільні функції держави характеризуються певними загальними рисами. Це виявляється в тому, що по-перше, зміст кожної функції держави визначається сукупністю однорідних аспектів державної діяльності.

По-друге, на відміну від функцій численних державних органів, спеціально призначених для певної діяльності, функції держави охоплюють її діяльність у цілому. Іншими словами, суспільні функції держави є ширшим поняттям порівняно з функціями окремих державних органів. Вони відповідають основним, суспільно значимим напрямам її діяльності, тоді як у функціях окремих виконавчих органів держави не завжди можна простежити соціальне призначення і сутність держави.

По-третє, суспільні функції держави мають комплексний характер, в яких знаходить своє вираження концентрація зусиль держави на вирішальних, життєво важливих напрямах її внутрішньої чи зовнішньої діяльності.

Отже, можна зробити висновок, що конкретна суспільна функція держави являє собою єдність змісту, форм і методів здійснення державної влади, нерозривно пов’язаних з даним напрямом діяльності держави.

У теорії держави використовується поняття «еволюція функцій держави», що включає розвиток і зміну функцій під впливом як сутнісних і формальних характеристик держави, так і зовнішнього середовища, що розвивається. При цьому, зрозуміло, слід ураховувати, що обидва процеси не відірвані один від одного, хоча і характеризуються відносною самостійністю.

Насамперед, на функції держави впливає науково-технічний, інтелектуальний розвиток усієї цивілізації. Причому цей вплив двоякий. З одного боку, з’являється життєво важливий напрям діяльності держави: підтримання науки, особливо фундаментальної, використання її результатів, розвиток і збагачення інтелектуального потенціалу суспільства. З іншого — обмеження небезпеки, що виникає від неконтрольованого використання сучасних науково-технічних досягнень. Це особливо стосується ядерних технологій, генетики, медичної біології і т. п.

Вивчення еволюції функцій держави, практичне використання наукових знань у цій галузі передбачає насамперед упорядкування всього державно-правового матеріалу, що нагромадила теорія держави в цій сфері. Для цього використовується метод класифікації. Саме з допомогою цього методу можна упорядкувати і зіставити все різноманіття державно-правових явищ і процесів.

Класифікаційні критерії, тобто ознаки, що дозволяють віднести ті чи інші функції до конкретного класу чи групи, досить різноманітні. Ними можуть бути, зокрема, об’єкти і сфери державної діяльності, територіальний масштаб, спосіб державного впливу на суспільні відносини, взаємини держав, зміст їхніх функцій.

Справді, для наукових і практичних цілей функції держави можуть бути класифіковані за різними критеріями. За часом дії вони поділяються на постійно здійснювані державою на всіх етапах її існування і тимчасові, поява яких викликана специфічними умовами суспільного розвитку, а припинення — їх зникненням.

Висловлюється також думка, що функції держави слід поділяти на основні і неосновні. Звичайно, такий поділ дуже умовний, оскільки критерій такого розмежування чітко не визначений. Кожна функція держави є об’єктивно необхідною для даної держави. Усі види діяльності держави однаково важливі, але це не виключає, звичайно, можливості визначення на різних етапах пріоритетних напрямів, на яких треба зосередити увагу насамперед. Ці напрями стають для держави основними.

Класифікувати функції держави можна також на основі принципу поділу влади. Відповідно розрізняють функції:

  • законодавчі (правотворчі);

  • управлінські;

  • правоохоронні, у тому числі судові;

  • інформаційні.

Особливість даної класифікації полягає в тому, що вона відбиває процес реалізації державної влади. Це суто формальна класифікація, прив’язана до сукупності галузей державної влади — законодавчої (представницької), виконавчої, судової, але вона дуже часто використовується для наукових і практичних цілей.

Слід звернути особливу увагу на інформаційну функцію, що характеризує діяльність четвертої влади — засобів масової інформації. Вона має свій зміст, способи і структуру, своє забезпечення. Специфіка цієї функції полягає в способах впливу на суспільство: цілеспрямована інформованість населення, а часом маніпулювання суспільною свідомістю, інші способи передання інформації створюють необхідні умови для існування і функціонування інших галузей влади, усієї держави.

У теорії держави найбільш поширене і визнане членування функцій на внутрішні й зовнішні, тобто визначення діяльності держави стосовно суспільства, особливою організацією якого і є держава (внутрішня функція), і стосовно інших держав (зовнішня функція).

Внутрішні функції — це основні напрями діяльності держави з управління внутрішнім життям суспільства. Класифікація внутрішніх функцій проводиться за сферами діяльності держави. Кожна держава, незалежно від форми правління чи державного устрою, вирішує ряд основних економічних, соціальних, охоронних завдань. Крім того, у даний час найважливішим завданням усіх держав є охорона навколишнього середовища. Відповідно до зазначених сфер діяльності розрізняють такі внутрішні функції держави:

  • економічну;

  • політичну;

  • соціальну;

  • фінансового контролю;

  • охорони правопорядку;

  • екологічну.

Економічна функція виражається у виробленні і координації державою стратегічних напрямів розвитку економіки країни в оптимальному режимі. У правовій державі, що функціонує в умовах ринкових товарних відносин, державне регулювання економіки здійснюється в основному економічними, а не адміністративними методами. Для такої держави характерні свобода і самостійність власника, що забезпечують реальну рівність і незалежність як виробників, так і споживачів соціальних благ.

Політична — регулювання відносин між громадянами, соціальними групами, класами, націями у зв’язку з реалізацією їхніх політичних інтересів, гармонізацією інтересів різноманітних груп суспільства.

Соціальна — вироблення соціальної політики держави, забезпечення нормальних умов життя для всіх членів суспільства.

У правовій державі розподіл матеріальних благ здійснюється не тільки шляхом еквівалентного обміну між виробниками і споживачами. Її соціальна політика припускає, по-перше, розподіл соціальних благ незалежно від трудового внеску з метою забезпечення гідного рівня життя для тих, хто з різних об’єктивних причин не може повноцінно працювати. Держава виділяє необхідні кошти на охорону здоров’я, культурний відпочинок, освіту, будівництво житла, організацію чіткої роботи транспорту і зв’язку. Тим самим забезпечується належна реалізація прав громадян на охорону здоров’я, відпочинок, житло, освіту, тобто тих соціальних прав, якими повинні в максимальному обсязі користуватися всі громадяни держави.

Становлення соціальної правової держави проходить складний шлях. На початкових етапах розвиток і збагачення суспільства веде до розшарування його на бідних і багатих. Формально проголошена рівність відтворює нерівність матеріальну, що породжує гострі соціальні конфлікти в суспільстві. І лише поступово правова держава набуває рис держави соціальної, доповнює формальні гарантії вільного розвитку особистості матеріальними гарантіями соціальної захищеності. У цілому ж сучасна правова держава гарантує реальну соціальну захищеність усім, хто перебуває в економічно невигідному становищі, і постійно збільшує асигнування на соціальні заходи.

Тільки в умовах свободи й економічної самостійності виробників матеріальних і духовних благ держава здатна проводити справедливу соціальну політику стосовно населення країни.

Функція фінансового контролю виражається у виявленні й обліку державою доходів виробників. За законом частина цих доходів у вигляді податків направляється в державний бюджет для задоволення соціальних та інших загальнодержавних потреб. Держава здійснює контроль за правильністю витрачання податків.

Вищий фінансовий контроль за доходами і витратами, як зазначалося, здійснює парламент. На місцях ці функції виконують місцеві органи державної влади. В усіх державах правами такого контролю володіють міністерства фінансів. В Англії, наприклад, розподіл між відомствами коштів державного бюджету та їх використання контролює Відомство контролера і головного аудитора разом з міністерством фінансів. Як спеціальний орган фінансового контролю у США функціонує Генеральне управління звітності, очолюване головним контролером, який призначається президентом і може бути зміщений тільки за рішенням обох палат Конгресу. У Франції дотримання всіма державними органами фінансової дисципліни в центрі і на місцях контролює Рахункова палата. Звіти Рахункової палати направляються президенту Франції, рішення її можна оскаржити тільки в Державну раду. Міністерство фінансів через фінансових інспекторів безпосередньо контролює державні органи й установи з питань бюджету і кошторису. У Франції існують також інспекції соціального забезпечення, освіти, мостів і доріг, лісів і вод, рудників і шахт, що контролюють доходи і витрати коштів державним і приватним секторами.

Специфічні функції фінансового контролю здійснюють державні митниці, що контролюють перевезення матеріальних цінностей через державний кордон і стягують митні збори і мита. Грошовий збір з товарів і майна, що пропускаються через кордон під контролем митних відомств, надходить у дохід держави.

Ефективний фінансовий контроль дає змогу державі накопичувати певні кошти з метою їх подальшого використання в інтересах суспільства.

Функція охорони правопорядку — це діяльність держави, спрямована на забезпечення точного і повного здійснення її законодавчих розпоряджень усіма учасниками суспільних відносин. У правовій державі, де суспільне і державне життя будується на основі справедливих законів, інтереси суспільства, держави, особистості охороняються від будь-яких незаконних зазіхань.

У центрі правоохоронних дій держави насамперед перебуває особистість, особистість як громадянин, як член суспільства, як вільний індивід, а також сама держава і її різні структури. Тому, охороняючи законні права й інтереси особистості, держава одночасно охороняє свої інтереси, інтереси всього суспільства.

Боротьба з правопорушеннями — важлива, але не головна сторона правоохоронної діяльності держави. Держава покликана реально забезпечити, у тому числі за допомогою спеціальних органів (суду, прокуратури і т. д.), такий порядок у суспільному житті, який би цілком відповідав вимогам правових норм. Підтримання стабільного правопорядку в країні — завдання всієї держави, всієї системи її органів. Примус у державній діяльності поступово втрачає свою силу при гармонічних, об’єктивно обумовлених економічних, політичних, соціальних і моральних стосунках громадян і держави. Вона перетворюється в правовий порядок цивілізованого суспільства.

Екологічна функція — життєво важлива діяльність будь-якої сучасної держави, світового співтовариства в цілому. Земля як об’єкт спільного проживання вимагає до себе найбільш раціонального і морально чуйного ставлення. У сучасних державах розроблене велике природоохоронне законодавство, що чітко регулює діяльність людей і різних організацій в галузі використання природного середовища (прийняті закони про охорону тваринного світу, атмосферного повітря, природних ресурсів, вод, землі, лісів).

У багатьох країнах розроблені і діють національні програми з охорони навколишнього середовища, що передбачають застосування активних заходів впливу до порушників його цілісності.

У США, наприклад, діє Закон про національну політику у сфері охорони навколишнього середовища, розроблені довгострокові програми з попередження забруднення атмосфери, водойм і ґрунту виробничими і побутовими відходами. Передбачено конкретні запобіжні заходи щодо захисту навколишнього середовища від негативного впливу діяльності людей. При президентові США функціонує консультативний орган — Рада з якості навколишнього середовища, діє також Федеральне агентство з охорони природного світу, наділене широкими повноваженнями з контролю за виконанням природоохоронного законодавства.

Функція держави з оборони країни від зовнішнього нападу є важливим напрямом її діяльності. Історія підтверджує, що на всіх етапах розвитку держави існувала об’єктивна необхідність захисту від зовнішніх агресорів волі й незалежності країни, її суверенітету і територіальної цілісності.

Війни в захист Батьківщини, за звільнення території держави від окупантів з погляду міжнародного права вважаються законними і справедливими. Функція оборони країни здійснюється економічними, політичними, дипломатичними і військовими засобами. У мирний час ця функція передбачає забезпечення всебічної підготовки країни до відсічі можливого нападу ззовні. У воєнний час вона набуває форми прямої збройної боротьби із супротивником, під час якої відбувається об’єднання всіх сил країни для досягнення перемоги.

Переважна більшість сучасних держав сприйняла оборонну доктрину, сутність якої полягає у створенні оптимальної достатності сил і засобів для запобігання можливій агресії з боку іншої держави чи групи держав. Такий підхід до питань військового протиборства значною мірою знижує можливість виникнення війн у житті народів, припускаючи в майбутньому перспективу їх поступового зникнення. Водночас виконання функції оборони країни передбачає розроблення і здійснення цілої системи державних заходів щодо зміцнення обороноздатності країни, підтримання бойової могутності збройних сил як у мирний, так і у воєнний час. У цій системі заходів необхідно виділити такі:

1. Зміцнення оборонної могутності країни. Високу обороноздатність держави забезпечує розвинута й ефективна економіка, яка спирається на новітні досягнення науково-технічного прогресу, що дозволяє задовольняти не тільки матеріальні потреби суспільства, а й робити все необхідне для зміцнення оборонного потенціалу країни. Сучасна економіка забезпечує необхідний рівень розвитку воєнної промисловості, виробництва новітніх зразків техніки і зброї, створення запасів стратегічної сировини і продовольства та інших компонентів оборонного потенціалу держави.

2. Повсякденне вдосконалювання збройних сил, постійне підвищення їх боєздатності. Кожна держава повинна піклуватися про те, щоб її збройні сили були могутніми, мобільними, мали у своєму розпорядженні сучасні засоби захисту, професійно використовували всі види військової техніки і зброї, мали високу боєздатність і боєготовність, діяли в режимі законності.

3. Охорона державних кордонів. Ця діяльність здійснюється прикордонними військами чи іншими спеціальними підрозділами і спрямована на забезпечення прикордонного режиму, обумовленого законодавством конкретної держави.

4. Організація цивільної оборони. Держави проводять ряд оборонних заходів у мирний час. Ця діяльність передбачає евакуацію жителів з населених пунктів, по яких найімовірніші удари зброєю масового ураження. Вона пов’язана зі створенням спеціальних захисних споруд, проведенням рятувальних і відбудовних робіт.

5. Військове навчання запасу збройних сил (резервів). У багатьох країнах організовується періодична військова перепідготовка осіб, які перебувають на військовому обліку. Це дозволяє у разі міждержавних військових конфліктів швидко розгортати збройні сили й поповнювати їх кваліфікованим особовим складом. Держава організовує також позавійськову підготовку, що проводиться в середніх і вищих навчальних закладах.

Зовнішні функції держави являють собою основні напрями її діяльності на міжнародній арені. Вони покликані вирішувати такі зовнішні завдання держави: установлення і підтримання нормальних відносин з іншими державами і забезпечення оборони країни від можливої зовнішньої агресії. Відповідно до зазначених завдань розрізняють дві основні зовнішні функції держави: взаємовигідне співробітництво з усіма іншими державами світового співтовариства й оборона країни від нападу ззовні.

Специфіка зовнішніх функцій полягає в тому, що власне сама держава виникла насамперед тому, що з’явилася потреба у групи людей, які вели осілий спосіб життя, у захисті обраної території від посягань інших племен чи груп людей. Тільки на пізніших історичних етапах розвитку держави, тобто коли з’являються соціально-майнове розшарування населення у класичних формах (наприклад, класи, страти, прошарки), виникає потреба виконання державою своїх внутрішніх функцій. Тобто можна зробити другий висновок, що з розвитком самої держави розширюється і коло функцій, які вона виконує. І навпаки, завдяки потребам виконання все більшої кількості функцій розвивається і сама держава, значення якої для розвитку суспільства зростає.

Нагадаємо основний зміст окремих зовнішніх функцій. Оборонна — захист держави від зовнішньої небезпеки і військової агресії. Сучасний етап міжнародних відносин характеризується усвідомленням більшістю держав світу, що єдино можливий варіант розвитку — мирне співіснування, тому воєнне протистояння хоча й залишається ще досить вагомим, але не вирішальним при розгляді територіальних чи інших спорів між країнами. У більшості випадків вони вирішуються в рамках міжнародних організацій через систему домовленостей та голосування. А це вже прерогатива дипломатичної функції, функції підтримання прийнятних відносин з іншими державами, суб’єктами міжнародного права, представництво країни на міжнародній арені.

Окремо необхідно виділити зовнішньоекономічну функцію, яка напрямлена на розвиток взаємовигідного економічного співробітництва з країнами і групами країн на міжнародній арені, участь у міжнародному поділі праці, обміні новітніми технологіями, координація товарообміну, розвиток кредитно-грошових зв’язків. В умовах глобалізації ця функція набуває доленосного значення. У літературі виділяється глобальне співробітництво як окрема зовнішня функція суспільства. З такою постановкою питання можна погодитись, якщо під цією функцією розуміти координацію міждержавної діяльності з вирішення таких глобальних проблем, як екологічна, демографічна, енергетична тощо. Тобто можна сформулювати третій висновок: значимість кожної суспільної функції держави для функціонування суспільства неоднакова, вона визначається історичною ситуацією на міжнародній арені та рівнем розвитку кожної країни окремо. Для окремих функцій держави основою є соціальна її сутність та цільові орієнтири.

Органічна цілісність усього багатства суспільних функцій держави особливо актуальна для практики державного управління. Не випадково найбільші труднощі викликає не пізнання державного управління, а його застосування при регулюванні суспільного виробництва. Державне управління вирізняє можливість використання всіх існуючих у суспільстві різноманітних ресурсів: матеріальних, інтелектуальних, соціальних, інформаційних, силових, демографічних.

Способи застосування методів державного впливу на ринок можуть бути адміністративними й економічними.

Адміністративний вплив — безпосередній вплив на інтереси об’єктів управління методами директивного примусу за допомогою дозволів, заборон, дисциплінарних санкцій, які застосовуються незалежно від їх думки.

Економічне регулювання — вплив держави на об’єкт управління опосередковано, через дію на його економічні інтереси, тобто через господарське законодавство, фінансову, грошову, кредитну державну політику. У даному випадку відсутній прямий директивний примус, об’єкт управління вільний у варіанті вибору дій, але у разі суперечності їх законодавству застосовуються економічні санкції (наприклад штраф за несплату податків). Економічне державне регулювання ринкового механізму може поділятися за функціями, галузями і сферами діяльності.

Держава відіграє визначальну роль у життєдіяльності людей. Сутність суспільної ролі держави полягає в тому, що вона впливає на все суспільство. Суспільна роль, яку відіграє держава в управлінні справами суспільства, реалізується через функції держави, напрямлені зрештою на задоволення різноманітних потреб як окремих особистостей, еліт, соціальних груп, так і всього суспільства.

У науці про державу з’являється нова сфера діяльності: підтримання і захист інтелектуальної власності, тобто створення умов для успішної наукової діяльності, забезпечення справедливого оцінення цієї праці і гідної винагороди за використання цих результатів.

Визначальний вплив на еволюцію функцій держави робить і екологічний фактор. Сутність цього впливу полягає в тому, що якщо кожна сучасна держава не візьме на себе обов’язок підтримувати умови існування людей на власній території, а також не стане взаємодіяти з іншими державами в збереженні загальнопланетарного середовища існування людства, то в найближчий час неминучий загальноцивілізаційний колапс, глобальна криза.

Еволюція функцій у цій сфері відбувається на іншому якісному рівні, вимагає іншого ступеня обов’язковості, забезпеченості економічними, адміністративними, правовими засобами і методами. Інтернаціоналізація світової економіки, загальне переплетення економічних інтересів, поява і панування транснаціональних компаній, інші економічні фактори планетного значення — ще одна сфера, що робить вплив на еволюцію функцій. Шлях від конфронтації до співробітництва і, нарешті, до партнерства проходить більшість держав сучасного світу в зовнішньоекономічній діяльності.

До еволюції функцій держави підштовхує й інформатизація суспільства, що розвивається, створення баз даних, формування світового інформаційного простору. Але, безумовно, найбільший вплив на еволюцію функцій держави робить об’єктивна потреба виключити саму можливість використання ядерної й іншої зброї масового ураження, усунути небезпеку безконтрольного використання ядерних, хімічних та інших технологій.

Зазначена вище еволюція функцій торкається тією чи іншою мірою усіх без винятку сучасних держав. Разом з тим відбувається еволюція функцій, що стосується окремих держав, особливо в економічній сфері, зокрема тоді, коли конкретні суспільства розвиваються в напрямі ринкової економіки, переходять від соціалістичних, розподільних відносин до товарно-грошових, від тоталітарних режимів до ліберально-демократичного.

Існує два основні економічні методи державного регулювання:

1) досить жорстка податкова політика, що дозволяє державі успішно вирішувати її соціальні завдання, а також перерозподіляти частину національного доходу з метою більш збалансованого розвитку продуктивних сил суспільства;

2) створення найбільш сприятливих умов господарювання в пріоритетних галузях економіки, розвиток яких дає найбільшу вигоду суспільству в цілому.

Економічна діяльність сучасної правової держави має такі напрями:

1. Державний вплив на економічне життя суспільства в цілому, що виражається у формуванні державою бюджету і в контролі за його витратами; у складанні програм економічного розвитку в масштабі країни; у фінансуванні програм промислових і наукових досліджень; у видачі субсидій виробникам матеріальних благ для стимулювання виробництва.

У державному регулюванні економічних процесів беруть участь вищі і місцеві органи державної влади, а також спеціалізовані установи. Такими установами, наприклад, у США є Адміністративно-бюджетне бюро, Рада економістів-консультантів, Національне управління трудовими відносинами, Федеральна резервна системам та ін. Вони входять в апарат президента країни. Стимулюючий вплив на економіку роблять і місцеві органи держави. Вони забезпечують приплив капіталу і розвиток бізнесу на підопічній території з метою одержання коштів для місцевого бюджету. Підтримуючи підприємництво, залучаючи на свою територію нові компанії, місцева влада, таким чином, розвиває інфраструктуру, вирішує проблему безробіття. Для здійснення цих завдань використовується механізм податків, виділяються під будівництво земельні ділянки, випускаються облігації для фінансування нових виробників. Економічна функція держави в основному полягає в регулятивних, стимулюючих, консультаційних діях, а не у створенні розподільних чи заборонних механізмів. У сучасному цивілізованому суспільстві тільки господарські одиниці і трудові колективи (виробники) можуть вирішувати, які органи державного і господарського керування їм потрібні, у чому мають полягати функції цих органів, скільки їм платити і за які послуги.

2. Економічна діяльність держави виражається також у безпосередньому господарському керівництві державним сектором економіки (на державних підприємствах, в установах, закладах). Тут держава саме виступає власником засобів виробництва, виробником матеріальних благ і послуг. Методи впливу на економічні відносини, що складаються в цьому секторі економіки, принципово не відрізняються від загальних методів державного регулювання економічних процесів у країні.

Література до розділу 2

  1. Пиголкин А. С. Общая теория права. — М., 1995. — С. 61.

  2. Там само. — С. 56—60.

  3. Энгельс Ф. Происхождение семьи, частной собственности и государства. — М., 1970. — С. 183—206.

  4. Основи держави і права: Навч. посібник / С. Д. Гусарев, Р. А. Калюжний, А. М. Колодій та ін. — К.: Либідь, 1997. — С. 56.

  5. Там само. — С. 61.

  6. Пастухов В. П., Пеньківський В. Ф., Наум М. Ю. Основи правознавства: Навч. посібник. — К.: Знання, КОО, 2000. — 426 с. — С. 127.

  7. Геродот. История в девяти книгах. — Л., 1982. — С. 164—166.

  8. Петражицкий Л. И. Теория государства и права в связи с теорией нравственности. — СПб., 1997. — Т. 1. — С. 81—87.

  9. Право України. — 1996. — № 3. — С. 19.

  10. Конституція України. — К., 1996. — С. 2.

  11. Основи держави і права: Навч. посібник / С. Д. Гусарев, Р. А. Калюжний, А. М. Колодій. — К.: Либідь, 1997. — С. 61.

  12. Бергер П. Л. Капіталістична революція: П’ятдесят пропозицій щодо процвітання, рівності і свободи: Монографія / Пер. з англ. С. О. Макеєва, І. П. Дзюби, І. О. Крисіна; Передмова В. К. Черняка. — К.: Вища шк., 1995. — С. 35.

  13. Ойкен В. Основные принципы экономической политики: Пер. с нем. / Общ. ред. Л. И. Цедилина и К. Херрман-Пиллата; Вступ. сл. О. Р. Лациса. — М.: Прогресс, 1995. — С. 35.

  14. Там само. — С. 428.

РОЗДІЛ 3. Взаємодія держави та економіки в контексті суспільного вибору

3.1 Еволюція теорій економічної політики

Уявлення про сутність та характер економічної політики держави змінювалися з розвитком суспільства, а рішення, прийняті в минулому, можуть бути визначальними для поточної державної політики та значною мірою обмежувати дії владних кіл суспільства. Це, у свою чергу, обумовлює необхідність проведення аналізу еволюції поглядів у цій сфері у взаємозв’язку з історичними особливостями розвитку суспільства, характерними для кожного з етапів.

До теперішнього часу було запропоновано дві теорії еволюції наукової думки: «теорія наукових революцій», що була висунута Т. Куном [1], та «теорія науково-дослідних програм» І. Лакатоша [2; 3]. За першою теорією, розвиток науки відображає, з одного боку, постійні зміни, що виникають унаслідок накопичення і вдосконалення наукових знань у загальноприйнятих наукових рамках, які називаються парадигмою, а з іншого — різкі переходи від однієї панівної парадигми до іншої — «наукові революції». Останні виникають тоді, коли теоретична та емпірична неспроможність старої «парадигми» поєднуються з виникненням нової. Особливість цього підходу полягає в тому, що у кожен період часу наука ототожнюється з певною панівною парадигмою, а створення нових концепцій не пов’язується зі змістом старих парадигм. Це, у свою чергу, відкидає минулі досягнення наукових досліджень та зводить нанівець можливості дослідження їх розвитку [4].

Саме тому більшість науковців приймають альтернативну теорію Імре Лакатоша, що відкидає ідею радикальної зміни парадигм (якщо дотримуватися його термінології, то «науково-дослідних програм»). Розвиток науки являє собою постійну конкуренцію науково-дослідних програм — теоретичних рамок для створення концепцій і моделей. Складовими кожної із таких програм є незмінне «тверде ядро» беззаперечних аксіом, що формують його сутність, а також мінливий «захисний пояс» допоміжних гіпотез (концепцій, моделей), які повинні «брати на себе удар перевірок». При неспроможності «захисного поясу» певної науково-дослідної програми витримати критичні зауваження формується новий захист, що може знову вивести програму зі стану занепаду1. Таким чином, дослідження історичного розвитку теорії переходить в аналіз історичної еволюції конкуруючих науково-дослідних програм і відповідно відіграє досить значну роль у наукових дослідженнях.

Становлення і розвиток теорії державної політики нерозривно пов’язані з фундаментальними особливостями еволюції економічної науки, філософії, політології, соціології. Фактично сукупність сказаного вище й обумовила те, що наш підхід до періодизації еволюції теорії економічної політики базується на різниці розуміння предмета економічної теорії — як частини філософії моралі, як науки про матеріальне багатство націй та як науки про раціональну поведінку людей на кожному з етапів розвитку. На жаль, у нашому дослідженні ми не зможемо розкрити повною мірою всі етапи еволюції теорії економічної політики, а тому зупинимося тільки на основних її фазах.

Безумовним можна вважати вплив філософії на розвиток економічної і політичної думки, адже саме погляди філософів формували концептуальні засади економічних і політичних теорій2. Ми не будемо розглядати погляди античних філософів і середньовічних схоластів, які тривалий час домінували. Принципово нові підходи, які проявлялись у відході від теології та умоглядних спекуляцій на користь аналізу і теоретичного узагальнення при вивченні політики й економіки, з’явились у працях видатного філософа Ніколо Макіавеллі3. Він уперше обґрунтував підхід до політики як до емпіричної науки, що може бути перевірена досвідом. На його думку, в основі політики лежить не християнська мораль, а інтереси та сила. Саме в його працях вперше було введено фундаментальне поняття — держава, що сьогодні є одним із ключових термінів суспільних наук.

Погляди таких філософів, як Т. Гоббс, Дж. Локк, Г. Гегель, І. Бентам, М. Вебер, К. Маркс, Дж. Роулз та багатьох інших знайшли своє відображення в економічних концепціях добробуту, справедливості, організації суспільства, місця і ролі держави тощо. У рамках даної роботи ми не зможемо розкрити всі існуючі підходи. Тому стислий огляд основних концепцій філософії політики і моралі, на які спираються більшість нормативних теорій економічної політики, буде подано в наступному параграфі.

Економічні концепції політики як системи цілей, визначальних принципів, політичних стратегій та інструментів впливу розвивалися з часів меркантилізму1, що виник у процесі боротьби національних держав за отримання самостійності2, набуваючи в кожному випадку різних національних особливостей. Меркантилісти висували на перший план національні інтереси держави. Могутність держави була головною метою економічної політики, досягнення якої мало забезпечуватись усіма силами суспільства. На методологічному рівні це було спробою визначення нормативних принципів поведінки держави, згідно з якими добробут громадян набуває значення лише тоді, коли він сприяє посиленню державної могутності. У рамках такого підходу найбільше значення має протекціонізм як метод захисту національних інтересів.

Однак важливою методологічною передумовою була незмінність запасів світових ресурсів, з чого випливає, що будь-який акт обміну має нееквівалентний характер. А отже, зростання могутності однієї держави може відбуватися лише за рахунок іншої. Головним показником могутності країни вважався запас дорогоцінних металів, що випливало з того значення грошей в економічній системі, яке їм приписували меркантилісти. Збільшення грошових запасів веде до підвищення економічної активності держави, а значить і до підвищення могутності1 [5].

Методи проведення економічної політики, що пропонували меркантилісти, не були однаковими в різні періоди, через що виділяють ранній і пізній меркантилізм. Ранній меркантилізм, або «система грошового балансу», передбачав примусові заходи, які забороняли вивезення грошей за кордон («Статут використання» в Англії та інші законодавчі акти).

Більш виважений підхід простежується у працях пізніх меркантилістів (мануфактурний меркантилізм, або система торгового балансу), які пропонували змінити засоби економічної політики, — потрібно не перешкоджати вивезенню грошей із країни, а привертати їх до країни. Для обґрунтування своїх позицій Томас Ман розробляє концепцію торгового балансу, за допомогою якої доводить необхідність вивезення певної частини грошей для забезпечення збільшення їх припливу в майбутньому. Різниця між експортом та імпортом, або сальдо торгового балансу, є, на думку меркантилістів, найважливішим джерелом накопичення національного багатства. Тому протекціоністська політика держави включала елементи зовнішньоторговельної політики (заборона ввезення багатьох імпортних товарів, введення митних зборів, експортних премій, заохочення утворення торгових монополій) і промислової політики (заходи, пов’язані зі зменшенням затрат на виробництво товарів, такі як закони про максимальну заробітну плату, обмеження міграції робочої сили, обмеження експорту продуктів харчування, захоплення колоній для перетворення їх на сировинні придатки і розширення ринків збуту готової продукції).

Виникнення «класичної політичної економії»2, що пов’язують із роботами А. Сміта і Д. Рікардо, дало новий поштовх розвитку теорії економічної політики. На думку М. Блауга, праці їхніх попередників були «генеральними репетиціями науки, але ще не самою наукою» [6]. У своїй роботі «Дослідження про природу і причини багатства народів» А. Сміт обґрунтовує концепцію «невидимої руки», згідно з якою поведінка окремих індивідів, що діють відповідно до концепції «економічної людини», у кінцевому підсумку приводить до максимально можливого суспільного добробуту. Максимізація добробуту досягається при необмеженій свободі ринкової діяльності [7].

Таким чином А. Сміт продовжує традиції фізіократів, відстоюючи на більш обґрунтованому рівні ідеологію економічного лібералізму і принципів економічної політики laissez-faire1. Однак попри загальне негативне ставлення до державного втручання, Сміт виділяє витрати на суспільні роботи, підтримання воєнної безпеки та забезпечення і підтримання правової системи як необхідної частини державних витрат. Будь-які інші види діяльності, на його думку, негативно впливатимуть на зростання багатства нації.

Остаточно завершеного й узагальненого вигляду класична макроекономічна модель отримала в працях Дж. С. Мілля [8], котрий, як і інші економісти-рікардіанці, поділяв утилітарні погляди І. Бентама. Така модель включала три головні ринки: ринок благ, ринок праці та ринок капіталу. Іншою особливістю означеної моделі була двосекторність економіки, що поділялася на первинний сектор (сільське господарство та видобувна промисловість) і вторинний сектор (обробна промисловість). На методологічному рівні дослідження проводилися в довгостроковому періоді, що дорівнював одному поколінню, при одночасному вираженні всіх змінних у реальних величинах (роль грошей зводилася до засобу обігу, що зменшує трансакційні затрати)2 та рівності попиту і пропозиції (неможливість надвиробництва базувалася на основі закону Ж. Б. Сея).

Прихильники класичного підходу вважали, що ринковий механізм здатний забезпечувати повну зайнятість самостійно, без державного втручання. На їхню думку, економіка тимчасово може виходити зі стану повної зайнятості, коли на неї впливають зовнішні негативні фактори (політичні перевороти, природні катаклізми тощо). Однак унаслідок здатності до автоматичного саморегулювання через деякий час економіка повертається до рівноважного стану, який відповідає повній зайнятості. Рівновагу в економіці забезпечують попит і пропозиція, процентні ставки, заощадження та інвестиції. Таким чином, ринковий механізм може автоматично забезпечувати рівність попиту і пропозиції і тим самим виключає тривалі порушення в економіці, у тому числі такі явища, як спад виробництва, інфляція, безробіття. Для розуміння їхніх теоретичних міркувань необхідно звернутися в ті часи, коли в економіці переважала досконала конкуренція і монополії відігравали незначну роль, а ринковий механізм міг певною мірою служити регулятором товарно-грошових відносин. Крім того, спади і піднесення виробництва, що періодично виникали в економіці, хоча і супроводжувалися негативними явищами, в цілому не мали глибокого впливу на економіку країни.

Незважаючи на значну роль, що відводилася ринковому саморегулюванню, Дж. С. Міль відстоює концепцію активної участі держави в економіці: вона, на його думку, має фінансувати науку, створення ринкової інфраструктури, а також проводити продуману соціальну політику.

На той час в академічних колах набувають поширення ідеї утилітарної теорії1 суспільного добробуту, яку започаткував англійський філософ Ієремія (Джеремі) Бентам. В основі цієї теорії лежить етика, побудована на принципах гедонізму (в перекладі з грецької — задоволення, насолода), що пов’язує моральне добро із задоволенням. Витоки цієї теорії можна знайти у давньогрецького філософа Епікура, що в подальшому мала розвиток у працях таких філософів, як Дж. Локк, К. Гельвецій, Ч. Беккаріа, Ф. Хатчесон. У своїх працях І. Бентам висловлює власні погляди як фундаментальну аксіому теорії утилітаризму: «Мірилом правильності є найбільше щастя найбільш можливої кількості людей»1. Засобом досягнення такої мети він вважав «правильне» законодавство, що побудоване на принципах «найбільшого щастя» (нормативні орієнтири при прийнятті рішень), «психологічного гедонізму» (позитивні уявлення про егоїстичну поведінку людей) та «поєднання обов’язків і інтересів»2. Отже, закон, за допомогою покарань та заохочень, має змінювати поведінку людей для досягнення найбільшого добробуту в суспільстві.

Необхідно зауважити, що підхід до визначення категорії «суспільство» в теорії Бентамового утилітаризму певною мірою нагадує підхід сучасного атомізму, де суспільство розглядається як сума окремих індивідів, а суспільний інтерес є нічим іншим, як сумою індивідуальних інтересів усіх членів суспільства.

В основу принципів побудови «правильного» законодавства І. Бентам вводить термін «utility» (корисність) як підвалина цілей і критеріїв діяльності людей. За його словами, «природа поставила людину під управління двох верховних володарів — страждання (pain) і задоволення (pleasure). Їм одним дано визначати, що ми можемо робити, і вказувати, що ми повинні робити» [9]. Від терміну «utility» і дістала свою назву теорія І. Бентама — «утилітаризм», яка лягла в основу економічної теорії ХІХ—ХХ ст.

Ієремія Бентам не поділяв поглядів «гармонії інтересів» А. Сміта. «Найважливішим завданням..., — писав він, — є визначення того, у що слід і в що не слід втручатися державі. Саме тут і тільки тут має практичне значення знання того, що відбувається чи буде відбуватися без втручання держави» [10]. Для проведення такого роду аналізу І. Бентам уперше запропонував концепцію аналізу задоволень та страждань, яку деякі економісти вважають першоосновою сучасного аналізу затрат і вигід, спираючись на яку ним було запропоновано здійснення перерозподілу доходів між багатими і бідними для забезпечення максимального добробуту в суспільстві (у наступному параграфі буде здійснено порівняння всіх теоретично обґрунтованих функцій добробуту, що існують в економічній науці).

Саме ця теорія відіграла значну роль у поширенні ідей «маржиналістської революції»: на неї спиралися такі засновники маржиналізму, як Г. Госсен, У. С. Джевонс, Ф. Еджуорт, А. Пігу. Сама ж «маржиналістська революція» привела до різких методологічних і теоретичних змін в аналізі економічної політики.

До найважливіших елементів таких революційних змін можна віднести:

  • використання граничних величин, що дозволило використовувати диференціальне обчислення;

  • оцінювання економічних явищ з погляду окремих суб’єктів господарювання;

  • раціональність поведінки людини у забезпеченні власного добробуту;

  • використання принципів «методологічного індивідуалізму», згідно з яким закономірності функціонування економіки в цілому виводяться із поведінки окремих одиниць господарювання;

  • використання методів дедукції на противагу історичним та індуктивним і заміна причинно-наслідкового аналізу функціональним, що стимулювало використання математичних методів;

  • обґрунтування ринку як рівноважної системи1.

Слід зазначити, що в рамках маржиналістської течії існувало дві школи: австрійська (Карл Менгер, Ойген фон Бем-Баверк, Фрідріх фон Візер) та лозанська (Леон Вальрас та Вільфредо Парето). Саме остання відіграла, мабуть, найбільшу роль у формуванні неокласичної школи та теорії економіки добробуту (або, як її ще називають, теорії економічної політики). Найбільшої значимості в цьому аспекті набувають роботи Вільфредо Парето, який відмовився від надмірного аналізу кількісної теорії корисності. Використавши інструментарій кривих байдужості Ф. Еджуорта, В. Парето здійснив аналіз вигідності1 для пошуку оптимальних умов розміщення ресурсів, на основі чого і була виведена перша теорема економіки добробуту «парето-оптимум» — критерій економічної ефективності нейтральний до розподілу добробуту між індивідами. Відповідно до цього критерію підвищення ефективності відбувається тільки тоді, коли в результаті його здійснення підвищується добробут хоча б одного індивіда без погіршення добробуту інших. Адже якщо певна дія, яка була спрямована на економічну діяльність, не тільки змінює добробут членів суспільства, а й перерозподіляє його, то не можна однозначно оцінити вплив такої дії на добробут усього суспільства. Якщо при певному стані економіки жодні зміни у виробництві і розподілі не можуть підвищити добробут хоча б одного суб’єкта, не знижуючи добробуту інших, то такий стан називається ефективним (оптимальним) за Парето. Перевага критерію оптимальності Парето полягає в тому, що його застосування не вимагає порівняння чи додавання індивідуальних корисностей.

Вільфредо Парето заклав теоретичні підвалини не тільки економічної теорії суспільного добробуту (welfare economics), а й критеріїв компенсації Калдора-Хікса, що на сьогодні є одними із основних відправних моментів при розробленні і реалізації економічної політики.

У подальшому органічний синтез ідей маржиналізму і класичної економічної теорії, здійснений А. Маршалом, остаточно виділив неокласичну економічну теорію. Підсумовуючи висновки представників цієї течії, відносно макроекономічної політики, можна вивести таке:

  • Фіскальна політика зовсім неефективна, оскільки вона впливає лише на структуру сукупних витрат, витісняючи частки інвестиції (хоча самого формулювання поняття «ефекту витіснення» у неокласиків ще не було) через збільшення попиту на ринку капіталів при здійсненні позик і тим самим підвищення процентної ставки.

  • Експансіоністська грошова політика держави може призвести, за кількісною теорією грошей, тільки до інфляції. Тому неокласики відводили державі лише функції виконання різних видів мікроекономічної політики (першопрохідником аналізу цієї сфери був А. С. Пігу).

  • Держава повинна виробляти суспільні блага, боротися з монополіями, усувати різного роду зовнішні ефекти, а також підтримувати безпеку, законність і правопорядок. Цим, з погляду неокласиків, і повинні обмежуватися функції держави.

Практично водночас в економічній науці виникають течії, що повністю або частково не відповідали стандартам «мейнстриму». Насамперед це стосується німецької історичної школи, характерними особливостями якої були:

  • негативне ставлення до спроб універсалізації економічної теорії, абстрактно-дедуктивних методів дослідження та до концепції «економічної людини»1;

  • антикосмополітизм;

  • трактування народного господарства як єдиного цілого, що є невід’ємною складовою соціального життя і перебуває у постійному процесі еволюції;

  • урахування при економічному аналізі позаекономічних факторів (етнічних, ментальних, психологічних тощо);

  • основою забезпечення гармонії інтересів різних суб’єктів суспільства вважалося державне регулювання, а не «невидима рука ринку».

Отже, саме в рамках цього напряму зароджуються уявлення про національну економіку та національну економічну політику. Висхідними теоретичними обґрунтуваннями можна вважати праці німецьких економістів Густава Шмоллера, Вернера Зомбарта, Макса Вебера та ін. Тут варто згадати і теорію Фрідріха Ліста, що спирається на принцип націоналізму та «виховного протекціонізму».

Учення Ф. Ліста про державу (та й у цілому весь його підхід до вивчення господарства), безсумнівно, віддзеркалює тогочасні історичні реалії економіки Німеччини. На той період (перша половина XІХ ст.) промисловість Німеччини розвивалася при збереженні сильних феодальних пережитків у сільському господарстві і не могла витримати конкуренції з промисловістю більш розвинених зарубіжних країн Європи, насамперед з Англією і Францією. Звідси і виникала необхідність у державній політиці «виховного протекціонізму».

При цьому Ф. Ліст негативно ставився до протекціоністського захисту сільського господарства. Такий захист, на його думку, неодмінно призведе до зростання цін на сировину і продукти харчування, що викличе негативні наслідки в промисловості.

Націоналізм, у розумінні Ф. Ліста, — середнє між індивідуалізмом і світовим суспільством. Уся економічна теорія, відповідно до цього, має три розділи: приватна економія, політична економія (національна економіка в сучасному розумінні) і космополітична економія (світова економіка в сучасному трактуванні).

Розглядаючи національну економіку, Фрідріх Ліст виводить теорію продуктивних сил, що базується на таких тезах:

  • сума багатств окремих громадян менша за багатство країни взагалі;

  • багатство країни складається із суми багатств окремих громадян та здатності створювати багатство (продуктивні сили).

Для більшого розуміння другої тези, Ліст приводить при-
клад-притчу важливості продуктивних сил як складових багатства. Батьки двох родин мають однаковий добробут. Один з них розділив своє багатство на рівні частини і залишив у спадщину своїм синам. Інший же витратив усі гроші на освіту своїх дітей. У результаті після смерті батьків діти першого одержують певні обмежені суми грошей, діти ж другого здатні самі, використовуючи наявні кошти і придбані знання та навички, примножити капітал батька і заробляти новий. Таким чином, виграє другий із батьків.

Ставлячи на перше місце національні інтереси, Ліст наголошує на принципах довгостроковості національної економічної політики: «Нація повинна жертвувати матеріальними багатствами і переносити … позбавлення для придбання розумових і соціальних сил заради вигоди в майбутньому» [11]. У своїх дослідженнях Ф. Ліст не обмежувався рамками окремих країн, а розглядав національні економіки в їх органічному поєднанні в загальносвітовому масштабі. Аналізуючи причини успіху чи невдачі різних країн у зовнішній торгівлі (період — перша половина ХІХ в.), Ліст називає цілу низку факторів (слід зазначити, що ні про яку глобалізацію того часу і мови не могло бути), що актуальні й на сьогоднішньому етапі розвитку суспільства:

  • географічне положення;

  • рівномірний розвиток усіх галузей промисловості;

  • ступінь національної єдності (що проявляється, зокрема, у здатності промисловців підтримати національну економіку) та іноземний вплив;

  • політичне становище країни та її політичні союзи;

  • структура зовнішньої торгівлі й ефективність торговельної політики;

  • наявність технологічних секретів.

Зауважимо, що в умовах зростаючої інтернаціоналізації національна економіка отримує якісно і кількісно новий економічний імпульс. Відкритість національних економік та їх інтеграція з іншими країнами, з одного боку, відкриває доступ до ринків, капіталів, технологій, нових форм підприємництва, а з іншого боку, відкриває доступ на внутрішній ринок досить сильному і конкурентоспроможному транснаціональному капіталу. Його функціонування в умовах слабкої національної влади та слабкої національної економіки робить досить сумнівним одержання економічних вигід, а в умовах феодального деспотизму, політичної залежності і свавілля можновладців і зовсім неможливим. Отже, отримання вигід від інтеграції можливе лише за умови сильної (економічно і політично) системи влади, яка зможе захистити національні інтереси.

Підтвердження цієї тези також можна знайти у Ф. Ліста: «Вільна конкуренція не повинна підпорядковувати світові інтереси в рамках всесвітньої асоціації інтересам однієї країни, тобто вільна конкуренція придатна тільки для осіб однієї і тієї ж нації... Ті нації, що завдяки своєму моральному, розумовому, соціальному і політичному потенціалу почувають себе здатними до розвитку промисловості, повинні звернутися до протекціоністської системи як найдієвішої» [12]. Ця система придатна не тільки для підтримання матеріального виробництва, а й для інтелектуального потенціалу країни.

Таким чином, у національній економіці відтворюються види діяльності не тільки з безпосередніми (матеріалізованими в натуральному, грошовому чи іншому доході), а й з непрямими (невідчужуваними від людини, що виявляються лише в довгостроковій перспективі) результатами. Ознака культури в економіці — розкіш непродуктивного (неутилітарного) присвоєння благ, що вона може собі дозволити. Особливості тих чи інших способів включення у відтворювальний цикл благ із тривалим циклом відтворення (невідтворюваних благ) — теж невід’ємна риса національної економіки.

На основі таких висновків Ліст дає визначення такої галузі економічної науки, як національна економія: «Національна економія — наука, яка при визнанні існуючих інтересів та індивідуальних умов націй учить, яким чином кожна з них може піднятися до того ж ступеня економічного розвитку, за якого її асоціація з іншими націями рівної культури на підставі вільної торгівлі стає можливою і вигідною» [13].

Внесок німецької історичної школи важко переоцінити, адже саме її адепти почали використовувати в теорії економічної політики економіко-статистичні методи, результати економіко-соціологічного та історичного аналізу і, що саме головне, — інституційні фактори.

Іншою нестандартною течією, що стала відправною точкою сучасної радикальної політичної економії (XX ст.)1, є теорія німецького соціолога й економіста К. Маркса. Саме його економічна теорія стала в XX ст. однією зі складових суспільної ідеології соціалістичних країн з плановим господарством, у такий спосіб зробивши внесок у корінні зміни як соціально-економічної, так і загальної історії людства.

Ми не будемо вдаватися до викладення змісту та основної суті Марксової теорії економічної політики, адже ця теорія достатньо відома вітчизняній науці. Зазначимо лише, що на сьогодні суперечки стосовно Марксового соціалізму ведуться в рамках вибору з двох помилкових альтернатив: або те, що має місце на сучасному етапі розвитку суспільства відповідає уявленням Маркса, або марксизм — помилкова теорія. Однак марксизм певною мірою повинен був саморозвиватися і самокоригуватися. Звідси випливає, що марксизм XIX ст. для того щоб мати право називатися марксизмом і в XX ст., повинен був як концепція змінитися відповідно до реально існуючих суспільних змін і, що найважливіше, концептуально обґрунтувати і самі ці зміни. Якщо зміни, що роблять картину світу XX ст. відмінною від картини XIX ст., відбулися за Марксом, тобто в результаті дій тих суспільних сил, на які вказувала Марксова парадигма XIX ст., у результаті розв’язання тих суспільних суперечностей, що фіксувала висхідна парадигма, то варто зробити висновок про безпідставність критики марксизму. Точніше, критика марксизму має бути визнана справедливою, але тільки стосовно порочної практики застосування застарілої (але ще здатної обновитися) парадигми XIX ст. до громадського життя XX ст.

Поява у 1936 р. праці Дж. М. Кейнса «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей» ознаменувала початок кейнсіанської революції, яка, мабуть, так само як і маржиналістська, викликала значні зміни в економічній теорії, зокрема в теорії економічної політики1.

Річ у тім, що саме кейнсіанська революція забезпечила виділення макроекономіки в самостійну галузь економічної науки. Характерною відмінністю нової методології аналізу стала незалежність досліджень від проблем цінності, конкуренції, поведінки споживача. Це, у свою чергу, стало передумовою відходу від принципів оптимізації і методологічного індивідуалізму як основних передумов при виведенні функцій економічних змінних і побудови економічних моделей.

Позитивний аналіз Великої депресії 1929—1933 рр. і швидких темпів економічного зростання планової економіки Радянського Союзу, здійснений Дж. М. Кейнсом, М. Калецьким та іншими вченими, став поштовхом для відходу від закону Сея і, як наслідок, для появи принципово нового аналізу макроекономічних взаємозв’язків. На перший план було висунуто елементи сукупного попиту та, зокрема, інвестицій в основний капітал.

А отже, зміни цих елементів слугуватимуть детермінантами як реального національного доходу, так і рівня зайнятості. У результаті цих досліджень було продемонстровано, що ринкова економіка є внутрішньо нестабільною, а її нормальним станом є вимушене безробіття. Було розвинуто дослідження системи закономірностей поведінкових характеристик фірм і споживачів, аналіз їх взаємодії і продемонстровано ефективність ринку як соціального механізму координації виробництва і розподілу приватних благ2 [14].

Остаточного і завершеного вигляду теорія економічної політики набула в результаті нормативного аналізу, проведеного голландським економістом Яном Тінбергеном (1903—1994, перший лауреат Нобелівської премії з економіки — 1969 р.). Визначивши економічну політику через систему дій уряду, яка повинна включати вибір кінцевої цілі політики виходячи з максимізації функції суспільного благополуччя [15], Тінберген довів неспроможність традиційного ізольованого підходу до аналізу різних типів економічної політики. Адже, на його думку, максимізація цільової функції можлива лише при одночасній оптимізації як її складових, так і всіх політичних заходів, що використовуються в рамках обраної моделі економіко-політичного устрою суспільства. Теоретичні ідеї Я. Тінбергена в галузі економічної політики повною мірою були викладені в працях «Теорія економічної політики» («The Theory of Economic Policy», 1952), «Централізація і децентралізація в економічній політиці» [16] і «Економічна політика: принципи і ціль» [17].

Попереднє викладення основних етапів еволюції теорії економічної політики (рис. 3.1) дає змогу визначити їх аналітичні обмеження в дослідженні сфери прийняття рішень. Передусім це стосується двозначності теоретичного опису політичних процесів, які традиційно фокусувалися на економічному дослідженні результатів політичних рішень. У цьому разі влада та її економічна поведінка розглядались економістами як екзогенні фактори економічних процесів. Це дозволило дослідити і вивчити ефекти, котрі викликає державна політика в економіці, тією мірою, якою це можливо при абстрагуванні від двосторонніх взаємозв’язків між цими двома сферами прийняття рішень.

Слід зауважити, що для більшості економічних питань цей підхід виявився адекватним і дозволив отримати формальні відповіді на досить велику кількість питань стосовно відповідних економічних ефектів, що викликає зміна в поведінці влади. Однак для інших питань адекватність такої методології залишалася спірною, адже основною передумовою була незалежність мотивації поведінки урядовців від економічного інтересу, а отже, субоптимальні політичні рішення вважалися неможливими.

Таке абстрагування від економіко-політичних взаємозалежностей, у свою чергу, призводило до втрати реалістичності результатів. Ця ситуація у сфері економічних досліджень не задовольняла економістів, що знайшло відображення в резонансних працях представників академічних кіл. Уперше ідею про необхідність дослідження взаємодії ринку і держави було висунуто П. Самуельсоном. У його праці «Повна теорія державних витрат» цій тезі було дано формальне доведення, що базувалося на неспроможностях ринку «при визначенні оптимального... рівня колективного споживання» [18] за умови включення суспільних товарів до споживчого кошика домогосподарств, необхідності врахування альтернативних процесів прийняття колективного рішення. Незважаючи на критичний аналіз П. Самуельсона, що поділив процеси колективного прийняття рішень з приводу розподілу приватних і суспільних товарів (відповідно через ціни та виборчі процеси), тенденція поділу сфер аналізу між економістами і політологами залишалася непорушною досить довго.

Рис. 3.1. Класифікація теорій економічної політики

Винятком стали дослідження Ентоні Доунса, чий внесок у поєднання цих двох суспільних наук неможливо переоцінити. Найбільшої уваги заслуговує робота «Економічна теорія демократії» [19], а саме викладена і доведена в ній теорема медіанного виборця1, що й досі залишилася наріжним каменем всієї економічної теорії політики. В подальшому все більше робіт було присвячено різним аспектам взаємного впливу економічних і політичних рішень. Так, у своєму дослідженні з проблем стабільності економетричних оцінок Р. Лукас доводить, що прогнозування поведінки економічних агентів перебуває в повній залежності від їх економічних очікувань стосовно поведінки влади (майбутньої цінової, бюджетної, інвестиційної політики, політики у сфері оплати праці тощо). Доти, доки політика влади залишається екзогенним фактором (як фактор погоди) довгострокові прогнози практично неможливі [20]. Дослідження інших економістів у цьому напрямі ґрунтувалися на необхідності пояснень таких проблем:

  1. формулювання функціональних цілей вищих можновладців;

  1. ідентифікації характерних обмежень можливої поведінки можновладців (виборчі процеси, можливість відкликання тощо);

  1. ідентифікації всіх взаємозалежностей між приватним і су-
    спільним секторами.

Власне термін «економічна теорія політики»2 (ökonomische Theorie der Politik) вперше було застосовано Бруно Фреєм у його статті «Ренесанс політичної економії», надрукованій у 1974 р. Саме в ній Б. Фрей ретельно виокремив позитивну теорію економічної політики від альтернативних підходів та визначив її як спробу подолання розходжень між економічними і політичними науками за допомогою застосування сучасних методів економічних досліджень до політичних проблем. У рамках однієї роботи ми не зможемо викласти еволюцію поглядів у цій сфері економічної науки, а тому обмежимося лише схематичним зображенням розвитку економічної теорії політики (рис. 3.2) та викладенням основних постулатів, ключових напрямів.

1 У своїй видатній праці «Економічна теорія демократії» Е. Доунс сформулював і довів теорему, яка стосується колективного вибору у демократичному суспільстві. За цією теоремою, політики будуть найбільше представляти погляди тих виборців, що перебувають у центрі політичного і соціального спектра суспільства. Теорема використовується для пояснення характеру державних витрат і є підґрунтям закону Аарона Директора, який стверджує, що перерозподіл доходів державою здійснюється на користь груп із середніми доходами. У подальшому теоретичні розробки у цій сфері викликали появу робіт Гордона Таллока, Даррена Гранта та ін.

2 Синонімічними термінами, що вживаються у значенні «економічної теорії політики», є «теорія суспільного вибору», «теорія ендогенного визначення економічної політики» та «нова політична економія». Однак, на наш погляд, усі названі теорії входять до складу економічної теорії політики та у відокремленості не охоплюють її повного змісту.

Рис. 3.2. Розвиток економічної теорії політики [21]

* PBC (political business cycles) — політичні ділові цикли; PT (partisan theory) — теорія упереджених рішень; RE-PBC (rational expectations political business cycles) — раціональні очікування політичних бізнес-циклів; RBuC (related rational budget cycle) — залежність раціональних бюджетних циклів; RPT (rational partisan theory) — раціональна теорія упереджених рішень.

У теорії політичних ділових циклів М. Калецького розглядається вплив соціальних антагонізмів на економічні коливання. Уперше в економічній науці на економічний вплив класових конфліктів, що за своєю сутністю безпосередньо стосувалися коливання випуску продукції, було вказано в першому виданні «Капіталу» К. Маркса у 1867 р. Визначивши владу в термінах доступу до засобів виробництва (що мали більший вплив, ніж управління урядів), можна простежити тенденції щодо відповідної реакції класу капіталістів і пролетаріату на експансіоністську політику уряду. Якщо затяжна стадія експансіонізму викликала скорочення рівня зайнятості, то посилювалися переговорні дії профспілок стосовно умов і оплати праці найманих робітників. Такі переговори, як правило, закінчувалися зростанням доходів робітників, а отже, і зростанням витрат класу капіталістів. Скорочення прибутків викликало зворотну реакцію останніх, що виражалася в економічному спаді, напрямленому на посилення своєї влади. Продовжуючи ідеї К. Маркса, М. Калецький зауважує, що віра в ортодоксальність кейнсіанської політики (досить поширена на час написання його теорії), не враховує класових суперечностей, що можуть спричинити активізацію класу підприємців у напрямі скорочення економічної активності. Різкий економічний спад, таким чином, викликав би нові експансії уряду, що спричиняли б у кінцевому підсумку нові й нові політичні ділові цикли в економіці [22].

Ураховуючи викладене, на нашу думку, основний внесок теорії М. Калецького полягає у демонстрації залежності економічних результатів від політичних факторів. Це, по суті, і стало поштовхом до продовження досліджень у сфері взаємозалежностей економіки і політики. Джон Акерман, як і М. Калецький, досліджував механізми, якими політика (в найбільш широкому її розумінні) і політичні змінні визначають, або принаймні впливають на економічні результати [23]. Така постановка питання вимагала адаптації досліджень до соціальної функції добробуту.

Самі теоретичні дослідження соціальної функції добробуту1, здебільшого є математичним доповненням до аналітичних питань економічної теорії політики. Однак наприкінці 40-х років ХХ ст. означені дослідження сформували і виокремили повну нормативну теорію, що досліджувала проблеми благополуччя різних економіко-політичних устроїв суспільства та механізмів здійснення соціального вибору. Методологічні інструменти теорії використовувалися для обґрунтування (на основі оцінних суджень) основних напрямів економічної політики. Як було зауважено вище, перше покоління моделей в економіці добробуту (що більшою мірою розвивалися під впливом досліджень А. С. Пігу), яке базувалось на тому, що рівні індивідуальної корисності можуть бути зіставлені, вбачало досягнення добробуту суспільства у комбінуванні певним чином цих корисностей2. Це, у свою чергу, дозволяло визначити оптимальну економічну політику відповідно до тієї чи іншої бажаної суспільством функції добробуту.

Однак через недостатність підтверджень властивостей перших моделей економіки добробуту економісти розвивали «ординальний» напрям досліджень [24], що передбачав неможливість зіставлення корисностей між індивідами. Особливу роль відіграли праці А. П. Лернера і Дж. Р. Хікса [25], у яких автори здійснили перегляд концепції добробуту, взявши за основу «узагальнену» передумову ординальної корисності. Спираючись на дослідження В. Парето, відоміше в сучасній науці як концепція Парето — оптимальності, було розроблено критерій відбору програм економічної політики Калдора-Хікса.

Істотні обмеження у застосуванні критерію Калдора-Хікса спонукали економістів до продовження своїх досліджень у цій сфері. Значного результату було досягнуто А. Бергсоном у відомій праці «Переформулювання окремих аспектів економіки добробуту», у 1947 р. він був доповнений П. Е. Самуельсоном. За функцією добробуту Бергсона відпадала потреба у порівнянні індивідуальних корисностей, адже її аргументами були величини, що являли собою різні аспекти соціального стану. Функція суспільного добробуту відповідно присвоює кожному стану свій індекс. Таким чином, якщо стан А є кращим за стан Б, то і величина функції А буде більшою за величину функції Б.

Кеннет Ерроу у своїй «теоремі неможливості» визначає необхідні критерії досягнення суспільного добробуту при одночасному збереженні демократії і вказує на дилему невизначеності уряду. Г. Таллок зауважує, що «врегулювання теоретичної неможливості із практичними успіхами демократії вимагатиме послаблення означених критеріїв» [26]. Фактично, хоча й не явно, така ситуація вимагала внесення до нормативної концепції позитивного дослідження поведінки владної еліти.

Не погоджуючись із основною проблематикою економічної теорії добробуту, що може бути виражена як нормативна соціальна проблема максимізації добробуту, Ентоні Доунс висуває альтернативний погляд, котрий дістав назву «Теорія максимізації голосів і медіанного виборця». Визначивши дії владної еліти відповідно до стандартних поведінкових передумов індивідуальних особистих інтересів, моделювання урядової поведінки в більшості випадків нагадує моделювання поведінки фірм у мікроекономічній теорії. За цією гіпотезою, мотивацією до дій політичних діячів служили «цілі максимізації голосів на виборах, а не будь-які альтруїстичні чи ідеологічні мотиви»1 [27]. Застосування методології аналізу ринкових процесів у дослідженні сфери при-
йняття політичних рішень дало змогу стверджувати, що егоїстичні інтереси політичних діячів врешті-решт приведуть до соціального оптимуму. Умовою такої рівноваги є рівність граничних вигід і граничних витрат: «Уряди продовжують витрачати доти, доки гранична вигода від збільшення голосів виборців не зрівняється із граничними затратами на додаткову підтримку» [28]. Саме в працях Доунса було продемонстровано ефективність застосування економічних інструментів під час аналізу політичних процесів і набуло завершеного вигляду формулювання держави як ендогенного фактора в моделі економічної системи, стираючи тим самим грані між економічною і політичною науками.

Концептуально соціальна функція добробуту передувала дослідженням оптимальних умов вироблення політики. Її нормативний характер одночасно вказував і на її обмеженість у практичному застосуванні як інструменту дослідження політичних рішень.

Одним із варіантів вирішення проблеми дослідження взаємодії економіки і політики стало застосування функції голосування, яка за своєю сутністю досить близька до функції добробуту і спирається на припущення про ймовірний характер колективного вибору та розглядає його крізь призму максимізації кількості голосів, поданих за той чи інший варіант рішення. Завдяки такому підходу виникає можливість аналізувати особливості довгострокової політичної рівноваги, тобто характеристики того комплексу заходів, що буде впроваджено у життя завдяки демократичному виявленню переваг членів суспільства.

Відмінність між функцією голосування і функцією популярності полягає у визначенні залежної змінної. З економічного погляду функції голосування (пояснення фактичної поведінки виборців) мають більші можливості, ніж функції популярності (пояснення цільової поведінки виборців). Оскільки ці типи функцій отримані для чіткого розуміння впливу на економічну систему, то і пояснювальний акцент зроблено на коливання в поведінкових характеристиках виборців, що мають найнижчий ступінь лояльності, а отже, і відображають найвищий ступінь реакції на політичні зміни. Найбільш цікавими в даному аспекті є емпіричні дослідження Г. Крамера [29], що визначив залежність програм, напрямлених на безробіття та інфляцію, від циклічності політичних виборів. Заслуговують на увагу і дослідження Дж. Стіглера, який зосередив увагу на перерозподільних програмах уряду [30].

Інші дослідження проблеми поєднання функції соціального добробуту та демократичних засад у макроекономічному моделюванні були сконцентровані навколо кривої Філліпса. Основна увага при цьому приділялася впливу політичних циклів на упередженість рішень економічних агентів. Однак значна критика стосовно необґрунтованості самої кривої призвела до необхідності перегляду «захисного поясу» цієї доктрини. В основі критичних зауважень лежав фактично новий макроекономічний підхід, що дістав назву «теорія раціональних очікувань».

Заснована на новаторських внесках Р. Е. Лукаса, Т. Дж. Сарджента і Н. Уолліса концепція раціональних очікувань базувалася на принципі, що індивіди здатні прогнозувати майбутній стан економічної системи за допомогою наявної інформації. Інформація використовується доти, доки гранична собівартість її отримання не зрівняється з граничними вигодами від її використання. Це, у свою чергу, ставить під сумнів результативність короткострокових стабілізаційних програм уряду.

Таким чином, основною вимогою ефективності програм економічної політики уряду стає інформаційна асиметрія між урядом та іншими економічними агентами.

Беззаперечними в цьому випадку є аргументи, висунуті в рамках моделі суспільного (чи політичного) вибору (public choice)1 Нобелівським лауреатом Дж. Бьюкененом, що спирається на широку фактичну базу реальної політичної практики і тому дозволяє використовувати отримані висновки і застосовувані методи аналізу до поточної української практики. Зокрема, це стосується проблем лобізму, неплатежів, політичної невизначеності співвідношення ефективності і справедливості.

Центральну роль у цій теорії відіграють три базові передумови:

а) для опису поведінки людини в політичній сфері використовуються ті самі гіпотези, що й у неокласичній економічній теорії (тобто застосовується традиційна модель раціонального індивіда, що максимізує корисність);

б) процес виявлення переваг індивідів у політичній сфері визначається в термінах ринкової взаємодії;

в) досліджуються питання, аналогічні тим, що виникають у неокласичній економічній теорії, тобто питання про існування, стабільність і ефективність політичної рівноваги, шляхів її досягнення і т. п.

Ключова ідея теорії суспільного вибору полягає у визнанні того, що використання інструментів економічного регулювання залежить від змінних, що впливають на рішення максимізуючих свої цільові функції суб’єктів політичного ринку. Передбачається, що метою влади, яка проводить політику, спрямовану на зміни основних характеристик господарського середовища — розподілу прав власності і вектора цін — є максимізація політичної підтримки з боку рядових виборців і впливових груп тиску. Останні, у свою чергу, при виборі об’єктів підтримання влади чи опозиційних сил керуються мотивом максимізації власного економічного добробуту і надають підтримку тим, хто пропонує чи проводить найбільш вигідний для них політичний курс. Унаслідок цього заходи державної економічної політики, що у рамках основного напряму економічної теорії розуміються як «зовнішні» відносно господарської сфери, трактуються тут як ендогенні, що задаються умовами функціонування всієї економіко-політичної системи.

До беззаперечних переваг теорії ендогенного визначення економічної політики відносять її здатність ураховувати різні аспекти процесу прийняття державних рішень. Дана теорія сформувала два основні підходи до вивчення механізмів господарського регулювання (повною мірою ці підходи висвітлені Г. Гросманом і Е. Хелпманом [31]). З одного боку, у ряді робіт підкреслюється роль політичної конкуренції між кандидатами на заняття виборних посад (цей підхід можна назвати «конкурентним»). З іншого боку, названі заходи можуть розглядатися як засіб максимізації підтримки політичних сил, що вже перебувають при владі і можуть реально визначати, а не просто анонсувати політичний курс («монополістичний підхід»).

Кожний з цих підходів має «порівняльні переваги» у різних областях аналізу державної політики. Так, «конкурентний підхід» дозволяє досліджувати стратегічні проблеми: наскільки велика ймовірність збереження існуючого політичного курсу; які основні риси пропонованих заходів, що відповідають умовам рівноваги на політичних ринках; у чиїх інтересах буде здійснюватися економічне регулювання. «Монополістичний підхід», навпаки, може з успіхом використовуватися для розгляду тактичних проблем, пов’язаних з рутинною діяльністю влади щодо визначення конкретного розподілу прав власності й елементів цінового вектора.

З урахуванням сказаного вище стає зрозумілим, що теорія суспільного вибору й особливо теорія ендогенного визначення економічної політики відкривають широкі можливості для вивчення проблем, пов’язаних із взаємодією економічної і політичної сфер громадського життя. Цим обумовлена безсумнівна привабливість застосування зазначених теорій для вивчення процесів, що відбуваються в країнах з економікою перехідного типу. Названі теорії дають можливість по-новому висвітлити певні аспекти перетворень, здійснюваних сьогодні в Україні, а також визначити причини їх недостатньої ефективності й адекватності.

3.2 Суспільні цінності у системі формування, прийняття та реалізації економіко-політичних рішень

Сучасний стан економічного розвитку країн світового співтовариства свідчить про органічну єдність та взаємозалежність економіки і політики. Держава є визначальним і водночас досить суперечливим елементом в економіці. Її залежність від існуючої економічної системи, з одного боку, та залежність економіки від державної політики, з іншого, демонструють всю складність цього інституту. Якщо ще двісті років тому ринкова економіка розвивалася самостійно і майже незалежно від держави (йдеться про капіталізм вільного підприємництва), то сьогодні, в епоху тотального монополізму та державного втручання, розвиток економіки перебуває в повній залежності від політичних рішень різних гілок влади. Така залежність, у свою чергу, зумовлює необхідність проведення аналізу, зосередженого на виявленні концептуальних принципів проведення державної економічної політики.

За своєю сутністю економічна політика являє собою відображення впливу держави на економічні процеси в суспільстві. Складовими будь-якої концепції економічної політики є система взаємозв’язаних цілей, визначальних принципів, стратегій та інструментів зваженого і цілеспрямованого впливу на економіку. В основу концепції має бути покладено постулат раціонального проведення заходів економічної політики. Характер економічної політики залежить від місця і ролі держави у функціонуванні економіко-політичної системи та від особливостей функціонування самої системи на певному етапі її розвитку.

У науково-теоретичній інтерпретації це знаходить відображення в різноманітності нормативних припущень про природу держави, її функції та природу самої економічної системи.

Нормативні функції держави, розроблені на основі фундаментальних теоретичних досліджень, формують цілі, визначальні принципи та інструменти, спрямовані на покращення благополуччя суспільства. Фактично, хоча це і не виділяється економістами, нормативні функції держави перебувають у тісному взаємозв’язку з політичною конституцією країни. Демократичність та ринкова орієнтація країни передбачає залежність нормативних функцій від індивідуалістичного політичного процесу. Тобто не існує ніяких інших суспільних цілей або потреб, крім тих, що визначені самими індивідами. Цілі такого суспільства можна виразити як сукупність цілей його громадян1. У ринковій економіці суб’єкти господарювання голосують грошима, тоді як за демократії виборці використовують свої голоси для досягнення бажаних цілей. У виконанні своїх нормативних функцій держава не може мати цілей, відмінних від цілей її громадян. Сама ж політика (у тому числі економічна) в цьому разі може трактуватися як обмін, за допомогою якого індивіди реалізують свої інтереси2.

І навпаки, тоталітаризм та командно-адміністративна економічна система передбачають залежність функцій держави від патерналістських міркувань владних кіл суспільства (філософська концепція Левіафан-держави Т. Гоббса та її економічне трактування Дж. М. Бьюкененом, концепція органічної, або тоталітарної, держави Г. Гегеля тощо).

Таким чином, різноманітність наведених припущень окреслюють досить широкий діапазон можливих варіантів проведення економічної політики — від повного невтручання держави в економіку (так звана політика laissez-faire) до абсолютного державного управління економікою в рамках командно-адміністративної системи.

В економічній літературі, що розглядає проблеми формування, прийняття та реалізації державних економіко-політичних рішень, простежуються різні підходи щодо рекомендацій відносно об’єктивних передумов формування цілей державного втручання в економічне життя суспільства, а також аргументів, якими вони підкріплюються. У більшості робіт українських авторів здійснюється позитивний аналіз та простежується одностайність думки, що об’єктивною загальнофілософською передумовою проведення економічної політики є саме існування держави та усвідомлення того, що функції держави були прийняті в минулому1 [32; 33; 34].

Крім загальнофілософських, вітчизняна література виділяє соціально-економічні передумови, які можна розглядати з різних позицій: з позиції стратегічних і тактичних цілей держави, з позиції реалізації державою її функцій, з позиції ролі держави в окремих економічних процесах. Це дозволяє поділити їх на загальні та специфічні. До загальних, які обумовлені виконанням державою її функцій, В. Науменко, Б. Панасюк та А. Деркач відносять:

  • Постачання економіці необхідної кількості центральних грошей. Держава є монополістом і протистоїть великій кількості покупців, що створюють попит на гроші. Тому тут велика роль відводиться Національному банку, а також контролю за його діяльністю.

  • Задоволення населення у благах і послугах, які при цьому кожен має отримати в рівній кількості, а споживання колективних благ має бути рівноправним. У світовій економічній науці такі блага і послуги іменуються чистими суспільними товарами. До них належать національна оборона, державне управління, охорона громадського порядку, єдина енергетична система, фундаментальна наука, освіта та ін. Є товари, які мають ознаки загальносуспільних і приватних товарів. Наприклад — вища освіта, котра може бути і державною, і приватною.

  • Регулювання частини економічних процесів, що залишилися за межами ринкової економіки. Ідеться про забруднення навколишнього природного середовища, соціальний захист та забезпечення окремих верств населення, перерозподіл фінансових ресурсів через бюджетний механізм... Це не суперечить принципам ринку, оскільки створює можливість зробити те, що йому не під силу, але в чому є потреба у людей [35, с. 13; 36, с. 33-34; 37].

Більш широко, на основі узагальнення робіт вітчизняних фахівців, розкриває соціально-економічні передумови Л. І. Дмитриченко, до яких автор відносить:

  • сам факт існування держави, що обумовлює необхідність формування бюджетних коштів для реалізації державою її економічних функцій;

  • наявність певної системи цілей держави як єдиної цілісності;

  • процеси усуспільнення виробництва;

  • забезпечення розвитку пріоритетних напрямів і галузей національної економіки, формування її ефективної структури;

  • інституційне забезпечення відтворювальних процесів;

  • забезпечення правової основи соціально-економічних процесів;

  • реалізація зовнішньоекономічної і зовнішньополітичної стратегії держави;

  • наявність окремих неспроможностей ринкової системи (інфляції, безробіття і т. п.);

  • необхідність державного підтримання життєдіяльності окремих громадян.

Специфічні соціально-економічні передумови державного втручання, обумовлені конкретно-історичними умовами в країні, рівнем розвитку продуктивних сил і виробничих відносин. Це дає підстави для конкретизації і деталізації наведених вище передумов стосовно кожної окремо взятої країни на певному етапі її розвитку [38].

Зауважимо, що, попри велику значимість для економічних досліджень позитивного аналізу через можливість усвідомлення дій держави як складного соціально-економічного інституту з усіма його вадами і перевагами, цей аналіз не дає можливості встановити відправну точку для визначення концептуальних принципів і необхідних масштабів державного впливу на економіку. Так, висновки, зроблені на «багаторівневому аналізі державного регулювання економіки», згідно з якими «необхідність втручання держави в соціально-економічні процеси продиктована тим, що всі реально існуючі економічні системи являють собою «змішані економіки» [39, с. 41], як і висновки, що ґрунтуються на «історичному аналізі», відповідно до яких «визнання державного регулювання як елемента системи, іменованого господарським механізмом, вже само по собі є об’єктивною загальнофілософською передумовою [40, с. 41], не дають підстав стверджувати, що це єдиний і правильний вибір.

Слід також зазначити, що існує досить велика кількість позитивних та нормативних поглядів стосовно цілей і функцій держави в економічній системі суспільства, і ми не зможемо повною мірою розкрити їх усі. Адже для економічної теорії питання про те, що повинна робити держава, які її функції, де межі її втручання в економічне життя, — це, по суті, «вічні питання». Вони лежать в основі «великого розколу» на консерватизм і реформізм, а економічна політика, схиляючись то вліво, то вправо, вирішує його залежно від конкретних історичних умов. На цьому ж наголошують (посилаючись на К. Еклунда) Б. Є. Кваснюк і С. І. Киреєв: «Питання про те, мати планову чи ринкову економіку, в яких пропорціях планування і ринок мають сполучатися, в останні десятиліття стало об’єктом бурхливих дебатів» [41, с. 96].

Такі суперечності викликані різноманітністю теоретичних припущень про природу самого ринку та природу держави. Так, частина учених, розглядаючи державу як провідника, що намагається максимізувати суспільний добробут, не бере до уваги більшість факторів, які на неї впливають і обмежують її діяльність. На противагу цьому інші автори поведінку держави трактують як таку, що визначена конкретизацією цілей учасників голосування, політиків і бюрократів, де питання оптимального вирішення поставлених завдань можна розглядати як надбудову. На практиці позиції більшості провідних економістів лежать між цими крайніми підходами — чистої максимізації благополуччя суспільства і детермінізму. Вибір тієї чи іншої позиції визначається вагою висунутих аргументів на користь певної моделі економічної політики [42, с. 753—754].

Нормативний аналіз вітчизняних авторів представлений незначною кількістю праць та здебільшого ґрунтується на західних теоретичних розробках. Адже, як зауважують Б. Є. Кваснюк та С. І. Киреєв, «до початку 90-х років моделі змішаної економіки розроблялися виключно в західній літературі. У СРСР розроблення відповідних концепцій гальмувалося виключно ідеологічними догмами. Отже, для вирішення нагальних проблем є сенс скористатися західними розробками, критично пристосувавши їх до нашого сьогодення» [43, с. 83]. Такі міркування потребують зваженого підходу при формулюванні економіко-політичних рішень.

Зваженість підходу полягає у визначенні насамперед безумовних цінностей суспільства, які б були підтримані всіма його членами в процесі прийняття політичних рішень і які формували б конституційну основу цільової функції економічної політики демократичного суспільства.

На нашу думку, такий аналіз слід розпочинати з передумов існування тієї чи іншої економічної системи. Адже саме недоліки в організації і функціонуванні економічної системи має виправляти економічна політика. Крім того, історія знає багато прикладів, коли під час соціально-економічних катаклізмів (війна, революція, стихійні лиха та економічні кризи) зростав вплив політичних рішень на економічне життя країни, коли, окрім ролі організатора, держава виконувала функцію флагмана суспільства.

В основу нашого дослідження покладено стандартний підхід до обґрунтування цільової функції держави, що відштовхується від гіпотетичної ситуації досягнення ринкової ефективності, описаної в рамках ідеалізованої моделі вільної ринкової економіки. Основні результати досліджень необхідних передумов існування ефективного ринку було зведено до двох фундаментальних теорем економіки добробуту [44, с. 94—96]. Перша теорема стверджує, що за певних умов конкурентні ринки ведуть до розподілу ресурсів з такою особливістю: не існує такого перерозподілу ресурсів, а отже, неможливі такі зміни у виробництві і споживанні, щоб підвищення добробуту одного суб’єкта відбулося не за рахунок іншого. Таке розміщення ресурсів отримало назву парето-ефективного (або парето-оптимального) на честь відомого італійського економіста-соціолога Вільфредо Парето (1848—1923). Конкуренція веде до ефективності, оскільки прийняття рішень в індивідуалістичному суспільстві ґрунтується на порівнянні граничних вигід і граничних витрат.

МВ > МС

де MB — marginal benefit — граничні вигоди; МС — marginal cost — граничні втрати.

Отже, парето-ефективність (те, що зазвичай розуміють під економічною ефективністю) є індиферентною відносно будь-яких інших цінностей сучасного суспільства (справедливості, свободи та гуманістичних інституцій). А отже, такий цільовий пріоритет є безумовною ціннісною складовою будь-якої економічної політики, рішення стосовно якої приймаються будь-якою політичною організацією суспільства.

Друга теорема полягає в тому, що кожна точка на кривій утилітарних можливостей може досягатися конкурентною економікою за умови здійснення правильного розподілу ресурсів, який має відповідати таким умовам:

  1. Гранична норма заміщення в споживанні (marginal rate of substitution in consumption)1 між двома благами має бути однаковою для всіх споживачів.

  2. Гранична норма технічного заміщення (marginal rate of technical substitution)2 має бути однаковою в усіх виробничих процесах.

  3. Гранична норма трансформації (marginal rate of transformation)3 будь-яких двох благ має дорівнювати граничній нормі заміщення в споживанні цих благ.

Однак економічна дійсність ніколи повністю не узгоджується з припущеннями основної конкурентної моделі. Порушення цих припущень належать до неспроможностей ринку, коли індивідуальні дії не ведуть до ефективної економіки за Парето. Аналіз і класифікація цих неспроможностей допоможе нам установити обмеження, в рамках яких ми зможемо ідентифікувати потенційні функції держави.

Наш підхід до класифікації об’єктивних передумов державного втручання більшою мірою спиратиметься на концептуальні засади такого напряму, як теорія суспільної економіки (Public Economics), що являє собою синтез усіх основних підходів в економічній теорії — неокласичного, кейнсіанського, нового інституціоналізму, а також суто емпіричного аналізу. Центральна проблема теорії суспільної економіки — питання про те, які послуги повинна забезпечувати держава, в яких масштабах та розмірах. На відміну від невизначеного поняття «усуспільнення», ця теорія чітко сформулювала основні причини, що обумовлюють необхідність доповнення ринкового механізму регулювання державним.

  1. Існування монополій — передбачає відсутність сильної конкуренції, однак сама наявність невеликої кількості фірм не означає відсутності конкуренції. Адже може існувати можливість виходу на ринок потенційних претендентів на частку даного ринку, наявність товарів-заміщувачів. І навпаки, не завжди існують такі можливості — географічне положення, патент на винахід, що можуть надавати підприємствам монопольного становища. Ефект масштабу, коли витрати на виробництво (на одиницю випуску) зменшуються разом зі зростанням виробництва, є найважливішою передумовою виникнення природних монополій. Усе це, а також Х-неефективність1 [45, с. 281], що викликана відсутністю необхідності у мінімізації витрат монополій, викликає неможливість ефективного розподілу ресурсів.

  2. Товари суспільного споживання2 ілюструють практичну неможливість їх забезпечення приватним ринком. Для пояснення цієї тези необхідно передусім визначитися із сутністю самої категорії. Як було показано вище, у вітчизняній літературі під суспільними товарами розуміють товари, що забезпечуються державним сектором. Слід зауважити, що, по-перше, державний сектор може забезпечувати не тільки чистими суспільними та змішаними товарами, а й приватними та обов’язковими товарами (освіта, деякі медичні послуги тощо). І по-друге, якщо все-таки йдеться про товари суспільного споживання, то теоретично існує можливість їх забезпечення приватним ринком за добровільними угодами, але через «проблему зайця»3 забезпечення виявляється неадекватним. Тому визначення суспільних товарів як таких, що забезпечуються державою, не дає уявлення про їх сутність.

У світовій економічній науці теорію суспільних благ започаткувала італійська школа. Як зазначає Р. А. Масгрейв [46, с. 37—47], ще задовго до А. С. Пігу, У. Маццола чітко визначив специфічні властивості суспільних благ — їх неподільність та можливість використання всіма індивідами [47]. Трактування суспільних благ сучасною економічною теорією є дещо відмінним: до таких відносять блага або послуги, при забезпеченні якими одного індивіда вони стають доступними й для інших без додаткових затрат. Така особливість відрізняє їх від приватних благ, споживання яких одним індивідом виключає їх споживання іншими. Дослідження граничного випадку «чистих» суспільних товарів на основі споживчих зовнішніх факторів було здійснено П. Самуельсоном. Він установив, що такі товари мають бути неконкурентними і ненормованими в споживанні. Остання умова виключає функціонування ринку через те, що існує можливість отримати благо, не заплативши за нього, а якщо так, то ніхто й не платитиме. Тобто нормування споживання суспільних благ за рахунок установлення ціни викличе неефективну, за Парето, пропозицію цих благ, що призведе до зменшення споживання і втрати суспільного «добробуту» [48]. До чистих суспільних товарів можна віднести маяк (класичний приклад всіх підручників), оборону, охорону правопорядку, адже поява додаткового індивіда в суспільстві не викличе додаткових затрат на його забезпечення цим благом і можливість обмеження цього індивіда у споживанні цим благом буде наближатися до нуля.

Таким чином, для визначення належності товару до однієї з категорій, ми маємо зіставляти граничні затрати на забезпечення кожного наступного індивіда і можливість обмеження цього індивіда у споживанні. Слід зазначити, що існують товари, які мають названі характеристики в різному ступені їх прояву (наприклад, коли можливість нормування існує, але вона є небажаною або надто дорогою), що дозволяє їх класифікувати як змішані товари. До змішаних можна віднести єдині енергетичні системи, системи водопостачання, протипожежна служба (у таких випадках граничні затрати на забезпечення кожного наступного індивіда дуже малі, хоча й не будуть дорівнювати нулю).

  1. Виникнення екстерналій (зовнішні ефекти) вважається однією з найголовніших причин ринкових невдач, а отже, й причин державного втручання. «Ринок не може функціонувати ефективно, якщо існують екстерналії, під якими ми розуміємо ситуації, коли вигоди від споживання розподіляються між багатьма і не можуть бути обмежені одним споживачем або де економічна активність породжує суспільні витрати, які ніхто з тих, хто їх зумовлює, не оплачуватиме — ні виробник, ні споживач» [49, с. 42]. Екстерналії виникають унаслідок впливу одного суб’єкта чи групи суб’єктів на іншого індивіда, за який даний індивід не платить або не отримує компенсації. Поява екстерналій може бути викликана як виробниками, так і споживачами. Екстерналії можуть здійснювати негативний вплив (негативні екстерналії) або позитивний (позитивні), загальний вплив або конкретний. Наслідки екстерналій можуть мати матеріальне і нематеріальне вираження. Існує також особливий тип екстерналій — проблема ресурсів суспільного споживання, характерною рисою якого є наявність джерела рідкісних ресурсів, без обмеження в доступі.

Екстерналії є основною причиною ринкових невдач та неефективного розподілу ресурсів, а рівень затрат та виробництва, що пов’язані із контролем над цими екстерналіями, має неадекватний характер.

Неадекватний характер рівня затрат та виробництва показано на рис. 3.3. За відсутності екстерналій остаточна ринкова рівновага Q2 була б ефективною (граничні вигоди дорівнюють граничним приватним затратам). У разі, коли виникає екстерналія, крива пропозиції відображатиме лише граничні приватні затрати і не відображатиме граничних суспільних затрат. Граничні приватні затрати не включають вартості породжених екстерналій, а граничні суспільні затрати ілюструють сумарні додаткові затрати (приватні і суспільні) на виробництво додаткової одиниці продукції. Вимогою ефективності є рівність граничних суспільних затрат та граничної вигоди Q1. Тобто ефективний рівень виробництва є нижчим за рівень ринкової рівноваги, а отже, ринкова рівновага виявилася неефективною.

Рис. 3.3. Надлишкове виробництво благ, що спричиняє екстерналії

Аналогічна ситуація складається і з ресурсами суспільного споживання — граничні суспільні вигоди є меншими від граничних приватних вигід.

Теоретично приватний сектор, за відсутності впливу держави, має кілька шляхів усунення екстерналій:

  • інтерналізація (перехід у внутрішній стан) — створення додаткової виробничої одиниці, яка б своїм масштабом могла поглинути дану екстерналію;

  • розподіл прав власності дає кожному суб’єкту економіки право контролю ресурсів та отримання плати за їх використання;

  • юнітизація (об’єднання) забезпечує систему обмежень у надмірному використанні суспільних ресурсів. Теорема Коуза доводить, що за наявності екстерналій при розподілі суспільних ресурсів сторони об’єднуються з метою адаптації та забезпечення ефективності [50];

  • існують інші методи усунення екстерналій, більшість з яких можна об’єднати у методи санкцій з боку суспільства, та пропаганда суспільних цінностей. Дані методи мають швидше моральний аспект, ніж економічний, тому немає сенсу їх подальшого розгляду.

Необхідність вирішення проблеми екстерналій є одним із головних чинників втручання держави в економіку, адже методи приватного розв’язання, як буде доведено нижче, не в змозі їх ефективно адаптувати.

Державне втручання в умовах екстерналій продиктоване трьома основними чинниками:

  • Проблема товарів суспільного споживання на практиці не може бути розв’язана вказаними вище приватними методами, адже якщо хоча б один із суб’єктів, через власну вигоду відмовиться від угоди юнітизації, ця домовленість може бути розірвана. Саме тому в багатьох країнах держава законодавчо закріплює вимогу про юнітизацію.

  • Юнітизація та інтерналізація вимагають значних трансакційних затрат, а їх організація є товаром суспільного споживання. Отже, у приватного сектору немає стимулів для їх здійснення1 [51].

  • Сталий порядок прав власності часто спричиняє неефективність приватного механізму зменшення наслідків від екстерналій. Іншими словами, не завжди можна отримати компенсацію за нав’язані екстерналії.

І хоча державне втручання, крім означених переваг, має і певні недоліки, які пов’язані з тим, що політичний механізм не є досконалим засобом розподілу ресурсів і завжди існує можливість зловживань зацікавленими групами, деякі з економістів виникнення держави пов’язують саме з необхідністю створення механізмів щодо зменшення втрат від екстерналій [52].

  1. Неповні ринки з’являються там, де приватні ринки не в змозі забезпечити певним товаром чи послугою навіть за умови, що вартість пропозиції нижча, від суми, яку можуть сплатити споживачі. Більшість економістів схильні думати, що найбільш неповними ринками в економіці є ринки страхування і кредитування. Саме тому ці сфери постійно перебувають у центрі уваги при розробленні програм економічної політики, яка передбачає визначення обсягів державного забезпечення приватними товарами.

  2. Сутність поняття «інформаційна асиметрія» полягає в тому, що інформація пов’язана із неспроможностями ринку принаймні двома способами. Адже, по-перше, інформація має риси суспільного блага, які були викладені вище. По-друге, можуть існувати ситуації, коли інформація про певні екстернальні властивості товару значно змінюється залежно від суб’єкта. Можливість появи економічної неефективності буде невеликою для пошукових товарів (search goods), великою для — досвідних товарів (experience goods) та практично завжди відбуватиметься для постдосвідних товарів (postexperience goods) [53]. Найбільший прояв такої неспроможності ринку виявиться за умови, коли інформаційна асиметрія на первинних ринках поєднується з проблемою суспільних благ на вторинному.

  3. Безробіття, інфляція і дисбаланс в економіці є найпоширенішими симптомами ринкових невдач. Збільшення рівня вимушеного безробіття зменшує загальний рівень ефективності економіки. І хоча економічно ефективний рівень безробіття може бути відмінним від нуля, що сприятиме постачанню робочої сили на нові робочі місця, однак він може суперечити розподільним цілям. Високі темпи інфляції пов’язані з невизначеністю щодо майбутнього і криють ризик щодо інфляційних очікувань, які підривають не тільки рівень заощаджень та інвестицій, а й можуть через недовіру до національної валюти викликати гіперінфляцію.

Підсумовуючи сказане вище, слід зауважити, що всі названі ринкові невдачі не виключають одна одної, а більшість сучасних досліджень безробіття, інфляції та диспропорцій в економіці зводяться до спроб віднести їх до тієї чи іншої ринкової невдачі. Крім того, дана класифікація неспроможностей ринку не претендує на абсолютну. Так, за визначеннями, що даються у Вищій школі державної політики Каліфорнійського університету в Берклі, класифікація є дещо відмінною від названої нами (табл. 3.1).

Таблиця 3.1

ПЕРЕЛІК НЕСПРОМОЖНОСТЕЙ РИНКУ ТА ЇХ НАСЛІДКІВ ДЛЯ ЕФЕКТИВНОСТІ ЕКОНОМІКИ

Неспроможність ринку

Наслідки для ефективності економіки

І. ТРАДИЦІЙНІ НЕСПРОМОЖНОСТІ РИНКУ

А. Суспільні блага

Неконкурентні, виключні: придатні для продажу суспільні товари

Недостатня пропозиція

Неконкурентні, невиключні: чисті суспільні блага

Недостатня пропозиція

Конкурентні, невиключні: ресурси спільної власності

Надмірне споживання, недостатнє інвестування

Б. Зовнішні ефекти

Позитивні зовнішні ефекти

Недостатня пропозиція, недостатнє споживання

Негативні зовнішні ефекти

Надмірна пропозиція, надмірне споживання

Природна монополія

Недостатня пропозиція, Х-неефективність

Інформаційна асиметрія: надмірна оцінка і недооцінка якості

Надмірне споживання або недостатнє споживання

II. ІНШІ ОБМЕЖЕННЯ КОНКУРЕНТНОЇ МОДЕЛІ

А. Ринки з небагатьма продавцями або покупцями

Недостатня пропозиція

Б. Ендогенні або неприйнятні вподобання

Ендогенні вподобання

Як правило, надмірне споживання

Взаємозалежність корисностей

Неефективність розподілу

Неприйнятні вподобання

Надмірне споживання

В. Проблеми невизначеності

Неповні ринки страхування: несприятливий вибір, моральна шкода й унікальні активи

Недостатнє або надмірне споживання, недостатня пропозиція

Неправильне розуміння ризику

Надмірне або недостатнє споживання

Г. Міжчасові проблеми: некомерційні активи і банкрутство

Неповні ринки капіталу, недостатнє інвестування

Д. Витрати пристосування

Недостатнє використання ресурсів

Джерело: [54].

Отже, обмеження конкурентної моделі ринкової економіки, визначають обставини, за яких приватні дії не ведуть до економічної ефективності, що вказує на можливість її підвищення за допомогою тієї чи іншої державної економічної політики.

Безсумнівно, форми, методи та обмеження впливу держави на приватний сектор за допомогою економічної політики визначаються насамперед цільовою функцією. Вибір цілей залежить передусім від обраних концептуальних позицій стосовно нормативних функцій держави, широти аналізу проблем та від специфіки сформованої системи цінностей конкретного суспільства на конкретному етапі його розвитку. Крім того, не слід нехтувати і тим фактом, що в реальному житті розроблення чи оцінювання певної економічної політики здійснюється експертами на замовлення тих чи інших політичних сил, які бажають, щоб їхні інтереси були враховані. Тому формулювання цілей є досить складним питанням і вимагає зваженого підходу, як при виборі об’єкта аналізу політики, так і при вирішенні того, якою частиною однієї мети варто пожертвувати для досягнення іншої. Адже необхідно визначити, яких критеріїв слід дотримуватися.

Класифікація цілей економічної політики в сучасній економічній науці є досить різноманітною і більшою мірою залежить від особливостей методологічних підходів різних теоретичних напрямів. Узагальнення основних підходів дозволяє поділити цілі економічної політики на:

  • кінцеві (основні) і проміжні (інструментальні), залежно від етапів здійснення;

  • коротко-, середньо- та довгострокові, залежно від строків здійснення;

  • цілі економічного порядку (пріоритети ринкового розподілу ресурсів тощо),

  • цілі, пов’язані з проходженням економічних процесів (стабільний рівень цін, повна зайнятість та ін.), цілі впливу на структуру економіки (розвиток секторів, галузей, окремих підприємств тощо), залежно від сфери державного впливу на економічні процеси.

У вітчизняній економічній літературі питанню цілей економічної політики приділено значну увагу. Так, А. Г. Савченко зазначає, що «всі цілі макроекономічної політики можна розділити на кінцеві і проміжні... Найбільш поширеним є твердження, згідно з яким кінцевими цілями макроекономічної політики є зростання реальних обсягів виробництва в умовах повної зайнятості та стабільних цін... Таке визначення кінцевих цілей макроекономічної політики є суперечливим і не відповідає дійсності.... Найвищою ціллю повинно бути зростання реальних обсягів виробництва» [55, с. 7—8].

На нашу думку, таке твердження відповідно до запропонованої нами методології, потребує уточнення. Адже досягнення цілі зростання реальних обсягів виробництва можливе і без поліпшення парето-ефективності (коли збільшення обсягів виробництва, а отже, і поліпшення становища певної частини суспільства, відбуватиметься за рахунок погіршення становища інших1).

А тому це торкається розподільних відносин, і досить сумнівним буде схвалення такої політики всіма індивідами, з яких складається суспільство.

Дана позиція потребує детальнішого роз’яснення. Як зазначалося вище, визначення і постановка кінцевих цілей більшою мірою залежить від політичного устрою суспільства, який може варіюватись у широких межах: від тоталітарного режиму до народовладдя. На відміну від тоталітаризму чи автократії, за яких цілі визначаються правлячою елітою та нав’язуються суспільству, демократичний устрій передбачає врахування інтересів усіх верств населення, а отже, постановку цілей шляхом колективного прийняття рішення. У демократичному суспільстві найкращим методом вибору цілей є агрегування індивідуальних переваг (методи прямої демократії — референдум тощо). Однак, ураховуючи складність та значні затрати, пов’язані з цим, постановка кінцевих цілей здійснюється системою представницької демократії шляхом установлення більшості голосів.

Повертаючись до цілі збільшення випуску продукції, можна стверджувати, що за умови досягнення парето-ефективності не погіршиться добробут жодного із членів суспільства, а тому такі зміни будуть бажаною ціллю для суспільства. Таким чином, беззаперечну кінцеву ціль економічної політики можна виразити як зростання реальних обсягів виробництва в умовах максимізації економічної ефективності.

Але чи є дане визначення остаточним? Чи ефективність враховує всі цінності сучасного суспільства? Для з’ясування цього економічна теорія виходить за межі суто економічного аналізу і здійснює пошук в рамках філософії, соціології, релігії, історії та наших моральних інституцій, які в кінцевому підсумку, допомагають визначити функцію суспільного добробуту, засновану на притаманних конкретному суспільству принципах справедливості1.

На необхідності врахування інших цінностей при визначенні цілей економічної політики зосереджено увагу в досить великій кількості досліджень [56; 57; 58; 59]. Так, Б. Панасюк та А. Деркач зазначають, що «побудова соціальної ринкової економіки має ґрунтуватися на історичних і духовних цінностях нації, категоріях географічного і геополітичного простору, поєднанні ринкових факторів та ролі держави в регулюванні економікою, формуванні реального власника, потребах зростання продуктивності економіки, забезпеченні для цього стабільності інфляції і національної валюти» [60]. Б. Є. Кваснюк та С. І. Киреєв вказують на необхідність урахування методологічних засад філософського плюралізму. Г. Розен, автор всесвітньо відомого підручника «Суспільні фінанси», обґрунтовує вимогу постійного врахування фактора справедливості. У своїй праці «Роль аналізу витрат і вигід у виробленні політики» він зауважує, що «аналіз політики, в якому нехтують розподільними ефектами та обговорюють лише сукупну ефективність, зосереджений тільки на незначній частині проблеми»2.

Запровадження цільової функції суспільного добробуту, яка перетворює корисності всіх індивідів на індекс суспільної корисності, стає альтернативним підходом при формулюванні цілей суспільства. Отже, цільова функція суспільного добробуту буде складатися з індивідуальних корисностей кожного члена суспільства:

,

де — корисність -го індивіда.

Форма, якої набирає означена функція, залежить від значень, яких набирає індивідуальна корисність. Формулювання суспільної функції добробуту робить її обґрунтованою тільки тоді, коли вона виводиться з переваг індивідів, що складають суспільство1 [61]. Однак у модель можуть бути введені й інші змінні, що робить її певною мірою довільною. Незважаючи на довільність, функція суспільного добробуту є найкращим інструментом при визначенні соціального оптимуму при розміщенні ресурсів.

Обравши одну із функцій суспільного добробуту та спираючись на основні концепції з філософії політики, ми зможемо зобразити криву соціальної індиферентності (байдужості) (рис. 3.4). Для ілюстрації цих концепцій розглянемо випадки основних функцій суспільного добробуту, на які спираються більшість нормативних теорій держави:

  1. Ринкова функція суспільного добробуту (точки M і М на рис. 3.4), що заснована на традиціях Т. Гоббса та Дж. Локка, визначається не конкретним розподілом доходів, а процесами, що їх породжують. А отже, необхідно залишити рівень корисності індивідів на тому рівні, який був визначений ринком. Згідно з цим перерозподільні функції держави зводяться лише до фінансування захисту її громадян від насильства, злодійства та шахрайства. Усі інші процеси перебувають поза компетенцією держави. Певною мірою з цим висновком можна погодитися, адже коли геометричним місцем межі корисностей індивідів є точка М, будь-яке втручання держави не буде одностайно підтримане суспільством. Однак необґрунтованим у цій позиції залишається питання: чому втручання держави за можливості підвищення добробуту за Парето (просування по відрізку МС до точки С), недопустиме?

Рис. 3.4. Ступінь набутої або втраченої корисності в альтернативних функціях добробуту

  1. Утилітарна функція (точка В на рис. 3.4), побудована за теорією І. Бентама, передбачає ціль максимізації корисності для всіх членів суспільства. Математично її можна подати як будь-яке позитивне лінійне перетворення функції:

  1. Роулсіанська функція (точка R, рис. 3.4), побудована за теорією Дж. Роулза, за якою ціллю виступає збільшення корисності найменш забезпеченого індивіда. Саме Дж. Роулз запропонував принцип «Максі-міні» , який можна подати у лексикографічній формі так, що, коли два види політики є рівнозначними для індивіда, чий добробут погіршується, максимізується корисність найближчого за станом добробуту індивіда [62].

  2. Егалітарна функція (точка Е, рис. 3.4), передбачає ціль зрівняння корисності всіх членів суспільства. У вітчизняній літературі остання функція зазнала найгострішої критики (на жаль, у більшості випадків огульної), хоча західна економічна думка теоретично розвиває її окремі випадки. Найбільш цікавими для нас є праці Дж. Тобіна і Дж. Міда, в яких розглядаються випадки, коли прийняття егалітарних рішень буде оптимальним. Так, Джеймс Едвард Мід розглядає функції суспільного добробуту у взаємозв’язку із соціальним оптимумом, коли переваги суспільства перебувають на відрізку ER (рис. 3.4). Залежно від нахилу функції корисності егалітарне рішення може бути оптимальним для суспільства. Інший підхід пропонує Джеймс Тобін. Він зауважує, що існують випадки, коли суспільна оцінка добробуту не буде пов’язана з індивідуальними корисностями. Тобто коли суспільні переваги будуть віддані зрівнювальному розподілу конкретних благ (це можуть бути життєво важливі блага і послуги, такі як певні програми охорони здоров’я тощо) та «односторонньо» зрівнювальному розподілу (певним гарантованим мінімумом окремих благ, таких, як освіта, житло тощо).

Незрозумілим у даному випадку залишається те, чому з такою легкістю вітчизняна економічна думка відкинула всі минулі надбання. Як видно, в теоретичному аспекті проблема вирівнювання корисностей і сьогодні залишається відкритою для західної економічної думки.

Отже, іншою не менш важливою ціллю економічної політики є соціально бажана зміна у розподілі доходу, яка ґрунтується на двох підходах: використання функції суспільного добробуту (функції нормативної економіки) та інституційному утилітаризмі (підхід у виборі економічних і політичних інституцій для підвищення суспільного добробуту).

Метою дослідження є не оцінювання тих чи інших принципів філософії моралі, а тому ми спиратимемося на визнані загальноцивілізаційні цінності, серед яких сучасне демократичне суспільство виділяє людську гідність (рівність можливостей та мінімальний рівень споживання), збільшення рівності здобутків (роулсіанські та утилітаристські функції суспільного добробуту), свободу (вибору і здійснення підприємницької діяльності, конкуренції, отримання і поширення інформації, вибору місця проживання тощо), а також збереження інституційних цінностей (сім’ї, національного суверенітету тощо).

Можна зробити висновок, що неспроможності ринку вказують на обставини, за яких державна економічна політика може підвищити економічну ефективність. Але якщо при розробленні економічної політики її необхідність не можна обґрунтувати жодною із неспроможностей ринку, її слід обґрунтовувати іншими, аніж ефективність, цінностями. Тобто навіть за умови досягнення економікою парето-ефективності існують обставини, за яких державне втручання є необхідним:

  • власна оцінка індивідів щодо їх добробуту не може бути критерієм для висновків. Існують заслужені індивідом блага, які держава має стимулювати, та негативні речі, яким вона має протидіяти. Цим обумовлюється не тільки необхідність інформування та обмеження у споживанні небажаними товарами (критеріями для цього можуть бути: шкідливість для здоров’я куріння, надмірного споживання алкоголю тощо), а й надання обов’язкових благ (початкова освіта, щеплення і т. п.). Цей погляд, коли держава обізнана в інтересах людей краще від них самих, дістав назву патерналізм;

  • ринкова економіка не в змозі самостійно здійснювати соціальнобажаний розподіл. Як було показано вище, розподільні цілі економічної політики більшою мірою відображають духовні цінності суспільства та його ставлення до кожної людини.

Це означає, що іншою не менш важливою, ніж ефективність, кінцевою ціллю економічної політики в теоретичній концепції добробуту є досягнення розподільної справедливості. Утім можна заперечити, що прагнення ефективності веде до максимальної сукупної кількості благ, а отже, створює найкращу можливість для перерозподілу. Та не слід забувати, що розмежування між справедливістю розподілу й економічною ефективністю є певною мірою штучним, оскільки і те, і інше є складовими однієї цілі — максимізації добробуту.

Однак, ураховуючи, що наслідком перерозподілу буде зменшення економічної ефективності, можна стверджувати, що питання пріоритетності та співвідношення цих двох цілей перебуває в центрі уваги при розробленні державної економічної політики. Адже характерною особливістю є те, що їх неможливо досягти одночасно і повною мірою. А тому обидві концепції помітно виділяються в політичних рішеннях та теоретичних розробках (наприклад, у відмінності впливу розподілу ресурсів та розподілу доходів, на які вказано в монографії І. Й. Малого [63]). На практиці при оцінюванні альтернативних програм економічної політики визначають сумарний розподільний вплив на суспільство і ступінь набутої або втраченої ефективності.

Необхідно також ураховувати, що економічна політика є складовою загальнодержавної політики, а отже, їхні цілі не повинні бути суперечливими. Особливо це стосується розподільних державних програм. Так однією із загальнодержавних політичних цілей є свобода, а також рівність можливостей та здобутків1, що можуть вступати в суперечність з розподільними цілями економічної політики. Тому при розробленні програм економічної політики та їх здійснення слід дотримуватися встановлених принципів (визначальних положень довгострокового характеру, відхилення від яких є недопустимим).

3.3 Суспільний вибір та цільові детермінанти економічної політики

Колективні дії дозволяють суспільству виробляти, розподіляти та споживати величезну кількість якнайрізноманітніших товарів та послуг. Більшість колективних дій виникає завдяки добровільній домовленості між людьми на різних рівнях суспільної організації. Однак державна політика охоплює насамперед такі колективні дії, які містять легітимні примусові заходи влади та які спрямовані на сприяння певним процесам або відохочення від них, навіть їх заборону.

Протягом усієї історії людство використовувало різноманітні механізми реалізації суспільного вибору. Автократичні режими, за яких індивідуалістичні міркування однієї особи або невеликої групи формували суспільні рішення, дедалі більше поступаються системам агрегування переваг окремих осіб у суспільний вибір. Перехід до демократичних форм правління і пристосування державного втручання до вимог ринкової економіки хоча і не придушує індивідуалістичних та групових інтересів, однак і не виключає боротьби цих інтересів. Індивідуалістична нерівність поряд зі специфікою функціонування держави спонукує різні організовані групи суспільства боротися за владу, за контроль над найважливішими його органами з метою реалізації власних інтересів.

Зважаючи на ключову роль кінцевих цілей державної економічної політики, їх здійсненність більшою мірою залежить від наявності в розпорядженні держави якісних і кількісних інструментів. Інструменти економічної політики можна визначити як економічні та соціальні змінні, які перебувають під контролем держави і набувають значень відповідних цілям політики (згідно із запропонованою методологією кількісні інструменти набуватимуть значень, які оптимізують функцію суспільного добробуту або функцію втрат). Сфера застосування кількісних інструментів дозволяє виділити такі категорії економічної політики, як фінансово-бюджетну політику, грошово-кредитну політику, політику валютного курсу, цінову та політику доходів. Однак влада може впливати на змінні шляхом соціальних та інституціональних реформ, що визначаються як якісні інструменти впливу. До них, на прикладі економічної політики України, можна віднести проведення приватизації, роздержавлення й лібералізації економіки.

Саме можливості держави у використанні тих чи інших інструментів для досягнення кінцевих цілей економічної політики визначають проміжні (інструментальні) цілі. Останні можна визначити як умови, що полегшують досягнення кінцевих (самостійних) цілей. Ураховуючи демократичний характер суспільства, а отже, і легітимність заходів економічної політики, з одного боку, та обмеженість ресурсів, з іншого, серед інструментальних цілей на перший план виходять їх політична й економічна здійсненність. Як зауважують фахівці Вищої школи державної політики Каліфорнійського університету в Берклі Д. Веймер і Е. Вайнінг, «аналіз політики — це мистецтво можливого, тому політичні та ресурсні обмеження є надто важливими під час розроблення політики» [64, с. 332].

Що стосується економічної здійсненності, то найбільшою мірою вона пов’язана з ресурсними обмеженнями, а саме: з можливостями забезпечення розроблення, прийняття та проведення економічної політики достатньою кількістю економічних ресурсів. Таке переконання випливає з необхідності мати достатню кількість факторів виробництва для виконання кожного етапу здійснення економічної політики. На перший погляд складається враження про надуманий характер поставленої проблеми. Однак, ураховуючи, що залучення економічних ресурсів водночас викликатиме зміни в поведінці суб’єктів господарювання, цьому питанню буде приділена максимальна увага в подальшому дослідженні.

Сучасний стан розвитку грошово-кредитних відносин дозволяє стверджувати, що фінансово-бюджетні обмеження являють собою визначальну частину ресурсних обмежень. Разом із тим не слід нехтувати й іншими обмеженнями, такими як брак адміністративної інфраструктури, людського і фізичного капіталу тощо.

Політична здійсненність найбільшою мірою обумовлена обмеженнями, які накладає суспільство на використання державою тих чи інших інструментів економічного впливу. Розроблення заходів економічної політики має розглядатися в контексті реально існуючого механізму економіко-політичної організації суспільства. Оптимальне застосування інструментів економічної політики на практиці можливе лише за умови їх прийнятності в рамках політико-економічного процесу. Таким чином, неврахування цього аспекту може призвести до повного викривлення запропонованих заходів економічної політики.

Отже, виникає проблема розроблення правила прийняття політичних рішень, яке має відповідати критеріям раціональності:

  1. Колективна раціональність. Суспільна функція добробуту має визначати вибір між альтернативами на основі будь-якої існуючої схеми індивідуальних переваг.

  2. Принцип Парето. Якщо кожен індивід ситуації В віддає перевагу ситуації А, то в суспільній функції добробуту ситуація А має оцінюватися вище ситуації В.

  3. Незалежність від альтернатив, що не стосуються вибору. Суспільний вибір із групи альтернатив залежить виключно від індивідуальних переваг тільки відносно цих альтернатив і ніяких інших.

  4. Відсутність диктату. Не існує жодних переваг, що автоматично перевищують переваги інших індивідів.

У своїй «теоремі неможливості» Кеннет Ерроу продемонстрував неможливість формулювання такого правила прийняття політичних рішень, що відповідало б усім переліченим умовам [65]. Отже, тільки послаблення однієї з умов може перевести суспільну функцію добробуту в категорію «можливої».

Вплив обмежень на вибір цілей можна проілюструвати за допомогою спрощено абстрагованої схеми, використавши інструментарій кривих байдужості — тих комбінацій цінності, які дають однаковий рівень корисності. На рис. 3.5 дві цілі економічної політики — ефективність і розподільна справедливість — подано на осях графіка. За основним припущенням, найкращим буде максимальне досягнення обох цілей (це прагнення можна виразити кривою байдужості I2). Однак при виникненні інструментальних обмежень (наприклад, бюджетних, позначених лініями BB та PP), вибір цілей політики буде здійснюватися з-поміж двох варіантів політики, означених точками дотику (X та Y) кривих індиферентності до обмежувальних прямих.

Рис. 3.5. Варіанти вибору цілей політики за інструментальних обмежень

Можливі варіанти, коли інструментальні обмеження (бюджетні чи політичні, позначені прямими BB та PP) стають визначальними при виборі політики (вибір може здійснюватися поза рамками кривої I1 — у межах чотирикутника РНВО)1. Така ситуація робить неможливим досягнення політичних цілей у рамках «першого кращого»2. Отже, виникає необхідність розроблення державою політики в рамках «другого кращого»3 для оптимального збалансування економічних цілей та наявних економічних інструментів [66]. Більше того, взаємозв’язок між цілями економічної політики та обмеженнями у використанні інструментів може впливати і на зміни у співвідношенні кінцевих цілей (точки Х і Y).

Слід зауважити, що, крім залежності оптимального рішення стосовно проведення економічної політики від інструментальних обмежень, існують і інші аспекти, які необхідно взяти до уваги. Це, по-перше, взаємозв’язок між рішеннями щодо економічної політики і різницею в цілях. Звісно, кожен із варіантів вирішення проблем економічної політики в рамках «другого кращого» передбачає певне відхилення від кінцевої цілі, а отже, вкрай необхідним стає точне визначення межі, до якої принцип розподілу відповідає заданій функції суспільного добробуту. І, по-друге, розроблення політики в рамках «другого кращого» пов’язане з неможливістю раціоналізувати більшість проблем, що стоять на шляху до максимізації добробуту, а також неможливістю передбачити всі аспекти спотворюючого (викривляючого) впливу інструментів економічної політики.

Слід також наголосити на існуванні об’єктивної колізії між суспільними потребами й інтересами бюрократії і ринкових суб’єктів. Річ у тім, що розподільні процеси завжди перебувають під могутнім впливом інтересів специфічних груп (конкретних розподільних інстанцій), з одного боку, і індивідуальних переваг суб’єктів ринку, з іншого. І будь-яка спроба гіпертрофувати те або інше, тобто зробити вибір на користь однієї сторони, несе в собі величезний ризик спотворюючого впливу на виявлені суспільні потреби. Зазначена колізія може бути сформульована у вигляді певної теореми несумісності, відповідно до якої детермінізм незвідних суспільних потреб несумісний з ринковими чи квазіринковими процедурами розподілу суспільних ресурсів, необхідних для задоволення цих потреб.

Більше того, взаємозв’язок між цілями економічної політики та обмеженнями у використанні інструментів може впливати і на зміни у співвідношенні кінцевих цілей (точки Х і Y на рис. 3.5), а отже, виникає необхідність у порівняльному аналізі альтернативних варіантів економічної політики. Здійснення такого аналізу може відбуватися за допомогою одного з п’яти головних підходів:

  1. стандартний аналіз витрат і вигід;

  2. якісний аналіз витрат і вигід;

  3. аналіз економічної ефективності;

  4. модифікований аналіз витрат і вигід;

  5. багатоцільовий аналіз економічної політики.

Як було показано вище, у реальній дійсності кількість цінностей, які необхідно враховувати при розробленні економічної політики, може бути різною. Частина з них може не мати кількісних вимірників (національна незалежність, людська гідність, свобода тощо).

У такому випадку застосовується багатоцільовий аналіз1, який можна поділити на чотири етапи: вибір критеріїв оцінювання, визначення альтернативних варіантів політики, оцінка альтернатив з погляду їхніх прогнозованих впливів на критерії, надання рекомендацій.

Найбільшої складності набувають саме перші два етапи багатоцільового аналізу. Адже, по-перше, добір критеріїв нерідко відбувається за принципом легкості виміру, а не ступенем виміру основної мети. У дію вступає своєрідний закон Деніела Грехема: «Легко вимірювані критерії, як правило, відводять важче вимірювані критерії вбік від аналітичної уваги» [67]. Така тенденція до підриву мети економічної політики (з’ясування основної цілі) особливо чітко простежується в нормативних актах України. Визначається тільки те, що можна легко виміряти. Немає даних — немає проблем! Реальні ж цілі нелегко сформулювати і втілити в життя як реальну політику. А розроблення індикаторів, за допомогою яких можна вимірювати стан економіки, почалося відносно недавно і супроводжується досить гострою критикою в академічних колах (рис. 3.6). І, по-друге, як зазначалося вище, альтернативні варіанти політики в більшості випадків розробляються на замовлення певних політичних сил, що ставить під сумнів status quo (статус-кво) запропонованих програм.

Як і ринкам, державі (як політичній та функціональній організації суспільства) притаманні свої вади. Досить часто наслідки тієї чи іншої економічної політики можуть бути непередбачуваними, навіть сама невизначеність може стати непередбачуваним наслідком. Вади державного регулювання виступають найвагомішим аргументом прихильників ринку.

Багатоцільовий аналіз включає інструментарій усіх названих вище підходів. І навпаки, усі названі підходи можна розглядати як окремі випадки багатоцільового аналізу.

Рис. 3.6. Операціоналізація цілей економічної політики

Теорія суспільної економіки з її критеріями вибору напрямів економічної політики, державного підприємництва чи урядового контролю пояснює глибинні причини державного втручання в ринкову економіку й водночас окреслює межі цього втручання. Незаперечною заслугою цієї теорії є постановка питання про неспроможності держави (влади). Неспроможності (фіаско) влади — це випадки, коли держава не в змозі забезпечити ефективний розподіл і використання суспільних ресурсів. Зазвичай до неспроможностей влади відносять:

1. Обмеженість необхідної для прийняття рішень інформації. Подібно до того, як на ринку можливе існування асиметричної інформації, так і урядові рішення можуть прийматися часто за відсутності надійної статистики, наявність якої дозволила б прийняти більш обґрунтоване рішення. Існування могутніх груп з особливими інтересами, активного лобі, могутнього бюрократичного апарату призводить до значного перекручування навіть наявної інформації.

2. Недосконалість політичного процесу. Нагадаємо лише основні моменти: раціональне незнання, лобізм, маніпулювання голосами виборців унаслідок недосконалості регламенту, логролінг, пошуки політичної ренти, політико-економічний цикл і т. п.

3. Обмеженість контролю над бюрократією. Стрімке зростання державного апарату створює все нові й нові проблеми в цій галузі.

4. Нездатність держави передбачити і контролювати найближчі і віддалені наслідки прийнятих нею рішень. Річ у тім, що економічні агенти часто реагують зовсім по-іншому, ніж сподівається влада. Їхні дії відчутно впливають на зміст і спрямованість розпочатих владою акцій (або законів, схвалених законодавчими зборами). Заходи, здійснювані державою, що входять до спільної структури, часто призводять до відмінних від початкових цілей наслідків. Тому кінцеві результати дій держави залежать не тільки, а нерідко й не стільки, від неї самої [68].

Якщо вилучити з аналізу галузі інфраструктури, де державне втручання є найважливішою умовою розвитку продуктивних сил, то стосовно основної маси галузей матеріального виробництва і послуг подібної об’єктивної залежності не існує.

Крім означених неспроможностей влади, є ще одна не менш важлива теза на користь обмеження підприємницької діяльності держави. Не тільки тому, що, як правило, у держави підприємницька діяльність виходить гірше, ніж у приватній сфері, де діють могутні особисті стимули і спонукання. Як підкреслював Дж. С. Міль, держава, «відмовляючись від підприємництва, сприяє виконанню найважливішого цивілізаційного завдання — діловому вихованню народу». «У народу, який не звик до самостійної діяльності задля загальних інтересів, — пише він, — у народу, який зазвичай чекає від свого уряду відповідних вказівок та розпоряджень з усіх питань, що становлять загальний інтерес, здібності розвинені лише наполовину, а його освіта — неповна...» [69, с. 384].

Звичайно, конкретні обставини вносять свої корективи і в реальній діяльності сфери прямого державного втручання виявляються значно ширше. Особливо це стосується перехідної економіки, коли держава бере участь і в її реструктуризації, і в подоланні глибокої трансформаційної кризи. У цих умовах особливо потрібна продумана політика зростання, що дозволяє сконцентрувати інвестиційні ресурси в пріоритетних галузях і дати стимул для зростання економіки в цілому.

Однак перехід до демократичних форм правління і пристосування державного втручання до вимог ринкової економіки не врятує державу від її традиційних вад — корупції і лобізму. Демократія протилежна диктатурі. Демократія не придушує інтересів, але вона не виключає і боротьби цих інтересів. Особливе становище держави спонукає різні організовані групи суспільства боротися за владу, за контроль над найважливішими його органами з метою задоволення власних інтересів. Це, у свою чергу, накладає певні обмеження на прийняття політичних рішень.

Різні соціальні групи мають свої «представництва» інтересів, що утворюють інституціональну структуру сучасного цивілізованого суспільства. Партії, профспілки, організації підприємців, споживачів, фермерів, екологи та ін. на основі демократичних інститутів та процедур ведуть боротьбу і за частку в бюджеті, і за державні програми, за цілі і пріоритети економічної політики в цілому. Особливі інтереси має і сама державна бюрократія, яка зацікавлена в розширенні державного апарату і програм.

Навколо дій владних органів на всіх рівнях розгортаються опозиційні дії — групи з особливими інтересами через інститути політичної системи прагнуть отримати якомога більше вигід за найнижчих витрат. Державні видатки в розвинених країнах зростали протягом останніх десятиріч настільки стрімко, що податкова система не встигала забезпечувати належне їх покриття. Це стало причиною існування майже хронічних бюджетних дефіцитів. На цьому ґрунті став швидко набирати авторитету новий напрям аналізу, що перебуває на стику економічної теорії і політології, — теорія суспільного вибору. Як відзначав один з головних засновників цього напряму, лауреат Нобелівської премії 1986 р. Дж. М. Бьюкенен1, «для мене втратило сенс аналізувати податки і суспільні витрати незалежно від вивчення політичного процесу, за допомогою якого приймаються рішення з приводу обох сторін фінансових рахунків. Теорію суспільних фінансів не можна цілком відокремити від теорії політики» [70].

Умови перехідного періоду в Україні, малий досвід самої демократії, недостатній рівень її інституціоналізації, а також підвищене значення держави як «поштовху» економічного зростання і структурної перебудови є особливо сприятливим ґрунтом для дій впливових груп, що прагнуть роздобути якнайбільше власних вигід від державного втручання в економіку. Прихильники теорії суспільного вибору виходять з того, що держава — це або потенційний ресурс, або потенційна загроза для кожної галузі даної країни. Завдяки своїй владі забороняти чи примушувати, відбирати чи давати кошти, держава може вибірково допомагати чи, навпаки, заподіювати шкоду безлічі галузей. А тому характер державного втручання нерідко визначається не тим, чого так вимагає ринок чи захист суспільних інтересів, а тим, що це необхідно і вигідно якимось групам осіб чи галузям. Дж. Стіглер називає чотири головні способи використання держави галуззю чи професійною групою: 1) прямі грошові субсидії; 2) обмеження доступу в галузь, а отже, і контроль за появою нових суперників (за допомогою імпортних і виробничих квот, протекціоністських тарифів і т. п.); 3) привілеї, що дозволяють даній галузі впливати на виробництво в суміжних галузях; 4) пряма фіксація цін. Як правило, одержувані галуззю вигоди (вони дістали назву «політичної ренти») не покривають збитків, заподіюваних суспільству в цілому [71].

Крім галузевих інтересів, що задовольняються за допомогою лобіювання, прихильники теорії суспільного вибору виділяють дві важливі причини безпосереднього зростання державних витрат. По-перше, здатність груп з низькими і середніми доходами (оскільки їх є більшість) дочекатися контролю над державною діяльністю за рахунок груп з високими доходами і використовувати цей контроль для розширення перерозподільної ролі державних витрат і податків. По-друге, здатність державної бюрократії стимулювати зростання витрат, у яких вона зацікавлена, через свої стратегічні позиції.

Відповідно до досліджень прихильників теорії суспільного вибору, залучення до аналізу політичних процесів викликає серйозні відхилення від умов рівноваги між приватним і суспільним виробництвом. Кожна група прагне максимально зменшити для своїх членів обсяг податків і водночас збільшити величину державних витрат або змінити їх структуру на свою користь.
У табл. 3.2 подано класифікацію основних джерел неспроможностей державного втручання.

Таблиця 3.2

ДЖЕРЕЛА НЕСПРОМОЖНОСТЕЙ ВЛАДИ

Неспроможність влади

Наслідки для економіки

Проблеми, властиві прямій демократії

Парадокс голосування

Неоднозначність програм

Інтенсивність уподобань і пакетування позицій

Витрати за неефективний суспільний вибір припадають на меншість

Проблеми, властиві представницькій владі

Вплив організованих інтересів

Пошуки ренти

Географічні виборчі округи

Розподіл «державного бюджету»

Обмежені часові горизонти, породжені виборчими циклами

Недостатнє інвестування

Позування перед громадськістю

Обмежений порядок денний

Проблеми, властиві бюрократичному забезпеченню

Проблема державних інститутів

Використання ресурсів не за призначенням

Проблеми оцінювання благ

Х-неефективність

Обмежена конкуренція

Х-неефективність

Захист прав державних службовців

Негнучкість

Неспроможності державних інститутів як неспроможності ринку

Неефективність розміщення та Х-неефективність

Проблеми, властиві децентралізації

Розмиті повноваження

Проблеми втілення політики в життя

Фіскальні зовнішні ефекти

Нерівний розподіл місцевих суспільних благ

Джерело: [72].

Узагальнюючу характеристику сучасної держави, економічну політику якої багато в чому визначають інтереси зацікавлених груп, пропонує у своїй праці «Політична економія держави добробуту» Дж. Бьюкенен. Він виділяє два типи держави: соціалістичний і трансфертний. Перший тип держави — соціалістичний — безпосередньо забезпечує виробництво товарів і послуг. Другий — трансфертний (в ідеалі) нічого не робить, а лише перерозподіляє доходи — бере кошти (у формі податків) в одних і передає їх іншим. Трансфертна держава може набувати дві форми: одна — це та, що називається «державою добробуту» (чи взаємодопомоги), коли перерозподіл здійснюється відповідно до загальноприйнятих норм на користь найменш забезпечених членів суспільства, тобто відповідно до конституційного договору, схваленого усіма членами суспільства; друга — змішана («збовтана») держава, перерозподіл у якій відбувається відповідно до політичного тиску тих чи інших конкуруючих груп.

До означених груп у сучасній державі відносять: аграрний сектор; протекціоновані галузі, що виробляють імпортозаміщувальну продукцію; вищу освіту; споживачів муніципальних транспортних послуг та ін. Можна зробити висновок, що майже всі сучасні демократичні держави поєднують обидві форми; розділити їх дуже важко, оскільки всі програми, у тому числі й ті, що являють собою явні «кормушки», відстоюються і проштовхуються під гаслом «суспільних інтересів» [73].

Протидією всім цим неспроможностям прихильники теорії суспільного вибору вважають насамперед дію конкуренції, вільні ринкові відносини у сфері як індивідуального, так і суспільного вибору. Саме ринок у всій різноманітності його форм і проявів є основою основ цивілізованого устрою суспільства. Але якщо неокласична теорія виходить з того, що основні властивості ринку — свобода конкуренції і тенденція до рівноваги — вже існують, то, за теорією суспільного вибору, ці умови аж ніяк не виникають автоматично, вони мають бути створені і закріплені інституційно і конституційно.

Особлива увага приділяється зовнішнім факторам обмеження зростання державного втручання в економіку. Державна бюро-
кратія зацікавлена в зростанні державних витрат, у розширенні державного втручання в економіку. Щоб обмежити зростання впливу держави на економіку та її прагнення до збільшення державних програм, обмеження мають бути внесені ззовні у вигляді відповідних конституційно закріплених правил, які б і захистили ринкову систему від впливу надмірного перерозподілу, що спотворює діяльність держави. Як головні обмеження зазвичай розглядають законодавчо затверджену межу зростання державного боргу, розмір бюджетного дефіциту, а також певне співвідношення між обсягом державних витрат і ВВП.

Перехідний характер економіки, відсутність справжньої демократичної системи влади і цивілізованого громадянського суспільства обумовлюють той факт, що сучасна теорія суспільної економіки і суспільного вибору не може бути застосована до наших умов у всіх її аспектах. Однак урахування всіх означених «за» та «проти» державного втручання має стати висхідним при розробленні концептуальних засад економічної політики кожної держави, особливо для України.

Література до розділу 3

  1. Кун Т. Структура научных революций. — М.: Прогресс, 1975. — 281 с.

  2. Лакатос И. Фальсификация и методология научно-исследовательских программ. — М.: Медиум, 1995. — 301 с.

  3. Lacatos I. Falsification and the Metodology of Scintific Research Programs // Lacatos and Musgrave, eds. Criticism and the Growth of Knowledge. — Cambridge: Cambridge Univercity press, 1970. — Р. 15—38.

  4. Розмаинский И. В., Холодилин К. А. История экономического анализа на Западе. — СПб, 2000. — 236 с.

  5. Кейнс Дж. М. Избранные произведения: Пер. с англ. — М.: Экономика, 1993. — 541 c.

  6. Блауг М. Экономическая мысль в ретроспективе: Пер. с англ. — М.: Дело-Лтд, 1994. — 730 с.

  7. Смит А. Исследование о природе и причинах богатства народов. — М.: Соцэкгиз, 1962. — 280 с.

  8. Милль Дж. С. Основы политической экономии: В 3 т. — М., 1980—1981. — 495 с., — 480 с., — 447 с.

  9. Бентам И. Принципы законодательства // Деборин А. Книга для чтения по истории философии: В 2 т. — М., 1925. — Т. 2. Принципы законодательства.

  10. Bentham J. Manuel of political economy // Jeremy Bentham’s Economie Weitings / Ed. by W. Stark. — London, 1952. — Vol. 1. — P. 224.

  11. Лист Ф. Национальная система политической экономии. — СПб.: А. Э. Мертенс, 1891. — 452 с.

  12. Там само.

  13. Там само.

  14. Keynes J. M. A Monetary Theory of Production // The Collected Writings of John Maynard Keynes. — L.: Macmillan, 1973. — Vol. XIII. — P. 408—411.

  15. Tinbergen J. In the Theory of Economic Policy. — Amsterdam: North Holland, 1952.

  16. Tinbergen J. Centralization and Decentralization in Economic Policy, 1954.

  17. Tinbergen J. Economic Policy: Principles and Design, 1956. — 418 p.

  18. Samuelson P. Pure Theory of Public Expenditure // The Review of Economics and Statistics. — Vol. 36 (November). — P. 387—398.

  19. Downs A. An Economic Theory of Democracy. — N. Y.: Harper & Row, 1957. — 389 р.

  20. Lucas R. E. Econometric Policy Evaluation: A Critique. // K. Brunner and A. H. Meltzer (eds). The Phillips Curve and Labor Markets. — Vol. 1 of Carnegie. — Rochester Conference Series on Public Policy. — Amsterdam: North-Holland, 1976. — P. 19—46.

  21. Tanzi V. and Schuknecht L. Reconsidering the Fiscal Role of Government: The International Perspective // American Economic Review. — Papers and Proceedings. — 1997. — Vol. 87 (May). — Р. 164—168.

  22. Kalecki M. Political Aspects of Full Employment // Political Quarterly. — 1943 (October / December). — Vol. 14. — Р. 322—331.

  23. Akerman J. Political Economic Cycles // Kyklos. — 1947. — Vol.1, № 2. — P. 107—117.

  24. Robbins L. An Essay on the Nature Significance of Economic Science. — L.: Macmillan, 1935.

  25. Hicks J. R. The Foundations of Welfare economics // Economic Journal. — 1939. — Vol. 49. — Р. 696—712.

  26. Tullok G. The General Irrelevance of the General Impossibility Theorem // Quarterly Journal of Economics. — Vol. 81. — Р. 256—270.

  27. Downs A. An Economic Theory of Democracy. — N. Y.: Harper & Row, 1957. — 389 р.

  28. Там само.

  29. Kramer G. Short-Term Fluctuations in US Voting Behaviour 1896—1964 // American Political Science Review. — 1971. — Vol. 65. — Р. 131—143.

  30. Stigler G. J. General Economic Conditions and National Elections // American Economic Review, Papers and Proceeding. — 1973. — Vol. 63. — Р. 160—167.

  31. Grossman G. M. and Helpmann E. Protection for Sale // American Economic Review. — September 1994. — Vol. 84. — № 4. — Р. 833—850.

  32. Гуревичев М. М. Государственное регулирование в условиях рыночной экономики (Исследование эволюции). — Харьков: Основа, 1993. — 280 с.

  33. Дідківська Л. І., Головко Л. С. Державне регулювання економіки: Навч. посібник. — К.: Знання-Прес, 2000. — 209 с.

  34. Стеченко Д. М. Державне регулювання економіки: Навч. посібник. — К.: МАУП, 2000. — 176 с.

  35. Деркач А., Панасюк Б. Концепція побудови соціальної ринкової економіки // Банківська справа. — 1999. — № 1. — С. 11—18.

  36. Науменко В. І., Панасюк Б. Я. Впровадження методів прогнозування і планування в умовах ринкової економіки. — К.: Глобус. — 1995. — 198 с.

  37. Панасюк Б. Государственное регулирование экономики // Экономика Украины. — 1994. — № 1. — С. 19—30.

  38. Дмитриченко Л. И. Государственное регулирование экономики: методология и теория: Монография. — Донецк: УкрНТЭК, 2001. — 329 с.

  39. Там само.

  40. Там само.

  41. Трансформація моделі економіки України (ідеологія, протиріччя, перспективи) / За ред. академіка НАН України В. М. Геєця. — К.: Логос, 1999. — 500 с.

  42. Аткинсон Э. Б., Стиглиц Дж. Э. Лекции по экономической теории государственного сектора. — М.: Аспект Пресс, 1995. — 832 с. —С. 753—754.

  43. Трансформація моделі економіки України (ідеологія, протиріччя, перспективи) / За ред. академіка НАН України В. М. Геєця. — К.: Логос, 1999. — 500 с.

  44. Стігліц Дж. Е. Економіка державного сектора / Пер. з англ. А. Олійника, Р. Скільського. — К: Основи, 1998. — 854 c.

  45. Leibenstein H., Beyond. Economic Man. — Cambridge, Mass.: Harvard University Press, 1976. — 337 р.

  46. Musgrave R. A., Peacock A. T. (eds) Classics in the Teorie of Public Finance. — L., 1967. — 338 р.

  47. Mazzola U. The Formation of Prices of Public Goods. — 1890.

  48. Samuelson P. (eds) Pure theory of public expenditures and taxation // Public economics. — L.: Macmillan, 1969. — Р. 116—144.

  49. Musqrave R. Public Finance in Theory and Practice. — 1989. — 695 р.

  50. Coase R. H. The Problem of Social Cost // Journal of Law and Economics. — 1960. — № 3. — Р. 1—44.

  51. Musgrave R. A. The Theory of Public Finance. — N. Y., 1959. — 467 р.

  52. Стігліц Дж. Е. Економіка державного сектора / Пер. з англ. А. Олійника, Р. Скільського. — К: Основи, 1998. — 854 c.

  53. Stigler George J. The Economics of Information // Journal of Political Economy. — 1961. — Vol. 69. — № 3, June. — Р. 213—225.

  54. Веймер Д. Л., Вайнінг Е. Р. Аналіз політики: концепції і практика / Пер. з англ. І. Дзюби, А. Олійника / Наук. ред. О. Кілієвич. — К.: Основи, 1998. — 654 с.

  55. Савченко А. Г. Макроекономічна політика. — К.: КНЕУ, 2001. — 166 с.

  56. Кваснюк Б. Є. та Киреєв С. І. Моделі соціально-економічного розвитку в перехідному суспільстві (ідеологія, протиріччя, перспективи) / За ред. академіка НАН України В. М. Геєця. — К.: Логос, 1999. — 500 с.

  57. Деркач А., Панасюк Б. Концепція побудови соціальної ринкової економіки // Банківська справа. — 1999. — № 1. — С. 11—18.

  58. Науменко В.І., Панасюк Б. Я. Впровадження методів прогнозування і планування в умовах ринкової економіки. — К.: Глобус. — 1995. — 198 с.

  59. Панасюк Б. Государственное регулирование экономики // Экономика Украины. — 1994. — № 1. — С. 19—30.

  60. Деркач А., Панасюк Б. Концепція побудови соціальної ринкової економіки // Банківська справа. — 1999. — № 1. — С. 11—18.

  61. Arrow K. Social choice and individual values. — N. Y.: Wiley, 1963. — Second Edition. — 224 р.

  62. Роулз Дж. Теория справедливости. — Новосибирск, 1996. — 612 с.

  63. Малий І. Й. Теорія розподілу суспільного продукту: Монографія. — К.: КНЕУ, 2000. — 248 с.

  64. Веймер Д. Л., Вайнінг Е. Р. Аналіз політики: концепції і практика: Пер. з англ. І. Дзюби, А. Олійника / Наук. ред. О. Кілієвич. — К.: Основи, 1998. — 654 с.

  65. Arrow K. Social choice and individual values. — New York: Wiley, 1963. — Second Edition. — 224 р.

  66. Lipsey R. G., Lancaster K. The General Teory of Second Best // Review of Economic Studies. — 1956. — № 7. — Р. 11—32.

  67. Graham D. Cost-Benefit Analysis under Certainty // American Economic Review. — September 1981. — Vol. 71. — № 4.

  68. Нуреев Р. М. Джеймс Бьюкенен и теория общественного выбора Джеймс Бьюкенен. — Сочинения: Пер. с англ. — Серия: «Нобелевские лауреаты по экономике». — Т. 1 / Фонд экономической инициативы / Гл. ред. кол.: Нуреев Р. М. и др. — М.: Таурус Альфа, 1997. — С. 5—23.

  69. Милль Дж. С. Основы политической экономии: В 3 т. — М., 1980—1981. — 495 с., — 480 с., — 447 с.

  70. Buchanan J. The Political Economy of the Welfere State. — Stockholm, 1988. — 220 р.

  71. Stigler G. Theory of Regulation // Bell Journal. — 1971. — P. 3—21.

  72. Веймер Д. Л., Вайнінг Е. Р. Аналіз політики: концепції і практика / Пер. з англ. І. Дзюби, А. Олійника / Наук. ред. О. Кілієвич. — К.: Основи, 1998. — 654 с.

  73. Buchanan J. The Political Economy of the Welfere State. — Stockholm, 1988. — 220 р.

РОЗДІЛ 4. Інституційна специфіка державного управління в трансформаційній економіці України

4.1 Державне управління економікою як органічна складова економічного розвитку

З самого виникнення держави існувало державне управління економікою. На превеликий жаль, економічна наука частіше використовує терміни “державне регулювання” чи “державне втручання”. Такий стан зумовлений домінуванням в економічній теорії понад двох століть ідей ринкового фундаменталізму, де державі відводиться роль «нічного сторожа». Насправді виконання державою будь-якої зі своїх функцій неможливе без мобілізації державних фінансів, які формуються за допомогою податкової системи. Історія мита та податків — це не тільки історія державотворення, а й зародження паростків державного управління економікою. Податкова система є першим історичним інструментом державного управління економікою. Можна зробити висновок, що державне управління економікою мало місце з дня заснування держави, тоді як державне регулювання чи втручання з’явилися як результат наукового усвідомлення більш активної ролі держави стосовно вже ринкової економіки.

Наукове усвідомлення значимості держави у примноженні багатства країни бере свій початок з виникнення меркантилізму, що вперше науково обґрунтував необхідність проведення державою активної торговельної політики. Німецька історична школа зосередила увагу на історичних особливостях становлення держави та значимості права й інших атрибутів державності у формуванні конкурентоспроможної національної економіки. Старий та новий інституціоналізм є науковим відображенням постійного повернення не тільки суспільствознавців, а й політиків до визначення нової ролі держави залежно від змін в економіці, які відбуваються за відповідний історичний проміжок часу. Загострення боротьби між країнами за використання обмежених ресурсів та процеси глобалізації економіки гостро ставлять проблему наукового обґрунтування нової ролі держави в цьому суперечливому процесі. Ідеться про протилежні тенденції: з одного боку, глобалізація підриває державно-національну замкненість економічного розвитку, створюючи різного роду наддержавні міжнародні економічні інституції, а з іншого — загострення нерівномірності економічного розвитку між країнами висуває проблему «виживання» національної економіки, що потребує вищої державно-національної самоорганізації. Одним із шляхів самозбереження і є регіоналізація економіки. Тому держава в усіх її проявах на початку радикальних суспільних змін у третьому тисячолітті потребує нової самооцінки, а державне управління з кожним роком набуває дедалі більшого значення не тільки для розвитку економіки, а й усіх інших сфер суспільного життя, в епіцентр якого висувається людина як кінцева мета суспільного буття людства.

Зауважимо, що в суспільній науці досить активно розробляється проблема державного управління як окремої галузі управління, тобто з погляду менеджменту державних організацій. Це, безперечно, правильно, але в такій постановці питання залишається поза увагою об’єкт державного управління. Мається на увазі, що державне управління здійснюється не заради державного управління, а управління насамперед економікою задля суспільного прогресу.

Державне управління як наука і як навчальна дисципліна виникло в результаті поглиблення суспільного поділу праці, коли назріла необхідність виділення окремого прошарку населення — управлінців. Тому не можна заперечити потреби такого предмета. Незважаючи на «молодість» цієї науки, слід звернути увагу на відсутність цільової практичної спрямованості. Так, у більшості праць з державного управління предмет дослідження обмежується «власними рамками», він не торкається конкретних проблем, що стоять перед державою, зокрема таких, як захист території, розвиток економіки, вирішення соціальних, екологічних чи інших проблем.

Відомо, що в кожний історичний період суспільного розвитку державі необхідно вирішувати відповідні завдання: під час ведення війни держава концентрує увагу на мобілізації всіх економічних, людських та інших ресурсів задля перемоги. У мирний час, як це було під час загальної кризи капіталізму в 1929—1933 рр., держави вирішували проблеми соціально-економічного характеру. Тобто державне управління в кожний період розвитку суспільства зосереджене на вирішенні конкретних тактичних та стратегічних проблем. З цього погляду наукові праці з державного управління не підпорядковані конкретній цільовій функції. Основна увага зосереджується на відносинах між службовцями, принципах організації цих відносин, на мотивації, дисципліні та ефективності діяльності кожного державного підрозділу в системі державного управління. Наука про таке державне управління ще досить молода, але вже досягнуто чималих результатів, про що йшлося в другому розділі. У цьому розділі ми акцентуємо на державному управлінні економікою, на проблемі, яка в економічній літературі висвітлена ще недостатньо.

Особливої ваги набуває державне управління в умовах «змішаної економічної системи». Частіше за все під «змішаною економікою» розуміють поєднання державного і приватного підприємництва, монополії і конкуренції, ринку і плану. Особливо це стосується теорії змішаної економіки Поля Самуельсона та теорії Джона Кеннета Гелбрейта [1].

У зарубіжних наукових виданнях висвітлення цієї дилеми є епізодичним, оскільки ідеологія ліберальної ринкової економіки базується на ринкових принципах саморегуляції. Сьогодні суспільною наукою вже доведено і практика це підтвердила, що без активного державного не тільки втручання, а й постійного управління досягти стабільних темпів економічного розвитку неможливо. Тому й стає нагальною потреба державного управління економікою, яка з кожним кроком стає все більш суб’єктивною і все більше залежить від політичних рішень урядів і міжнародних організацій.

Світовий і вже певний вітчизняний досвід дають можливість визначити основні напрями, на яких має ґрунтуватися ідеологія державного управління. Перший — система державного управління будується таким чином, щоб виконавча влада здійснювала свою роботу, а приватні власники — свою в єдиному правовому полі. Держава може розпочинати нову або виконувати постійно ту роботу, яку не виконує в країні ніхто, але для суспільства вона необхідна. У перехідний період тут можуть бути певні розумні і виважені корекції. Другий — уникнення конфліктів, досягнення взаєморозуміння в політичному та економічному житті країни. Політична та економічна нестабільність призводить до неможливості ефективного регулювання економіки, досягнення соціального консенсусу. Третій — формування відкритого суспільства, приватної власності, здорових ринкових відносин, конкуренції, вільної торгівлі. Четвертий — надання пріоритетності вирішенню соціальних завдань, що стає наріжним каменем структурних перетворень в економіці. У цьому контексті всі дії держави спрямовуються під кутом зору побудови соціальної ринкової економіки1.

Зауважимо, що «державне регулювання економіки», «державне втручання в економіку», «економічна політика держави», «державне управління економікою» не є ідентичними поняттями. Державне втручання в економіку символізує взаємодію двох незалежних суб’єктів, які є немовби відокремленими одиницями. Насправді, це не відповідає дійсності, оскільки економічна система є не незалежною від держави, а її складовою. Використання означеного терміна має сенс лише в контексті відстоювання ідеї повної свободи ринку, провідниками якої були А. Сміт, М. Фрідман, Ф. Хайєк. Заперечуючи вплив держави на економіку, вони виступали проти втручання держави в економіку. Економічна політика держави означає комплекс економічних цілей і заходів держави щодо забезпечення вирішення завдань економічного розвитку в довгостроковому та короткостроковому періодах. Державне управління економікою це — «організуючий і регулюючий вплив держави на економічну діяльність суб’єктів ринку з метою її впорядкування та підвищення результативності» [2, с. 14]. Основними функціями управління є: організація, координація, планування, регулювання, кадрове забезпечення, контроль. Що стосується державного регулювання, то воно є однією з функцій державного управління.

Державне регулювання економікою охоплює всі сторони суспільства. Сферами (чи областями сфери) державного регулювання ринкової економіки є:

  • конкурентне ринкове середовище;

  • економічні цикли;

  • кризи на мікроекономічному рівні;

  • малозабезпечені та соціально незахищені групи населення.

Будь-який процес управління, у тому числі й державне управління, охоплює процеси організації, планування, регулювання і контролю. Тому державне регулювання є складовою державного управління.

Уперше в історії економічної думки необхідність державного регулювання ринкової економіки визнали Дж. М. Кейнс та перші лауреати Нобелівської премії з економіки голландець Ян Тінберген і норвежець Рагнар Фріш. Я. Тінберген розробив концепцію економічної політики, яка пізніше була віднесена до нормативних, тобто систему дій уряду, що повинна включати вибір кінцевої цілі політики виходячи з максимізації функцій суспільного добробуту.

Необхідність державного управління, у тому числі й регулювання економікою, обумовлена такими чинниками:

  • недосконалістю та неспроможністю ринкового механізму забезпечити саморегулювання економіки;

  • потребою пошуку ефективніших та раціональніших варіантів задоволення потреб людей у суспільних благах;

  • необхідністю вирівнювання зовнішніх ефектів, що спричинені недієздатністю ринкового господарства до вирішення завдань економіки та її складових.

Метою державного управління економікою є забезпечення правової бази функціонування ринкової економіки, установлення законних і ефективних взаємовідносин між виробниками і споживачами товарів та послуг. Через систему державного управління здійснюється не тільки корекція системи розподілу доходів з метою нівелювання соціальної нерівності населення країни, а й забезпечується відповідний тип відтворення та темпів розвитку.

Досить цікавим є історико-логічний аспект становлення державного управління економікою. Домінування в епоху первісного нагромадження капіталу в західних країнах Європи наукового переконання щодо спроможності ринку до саморегулювання економіки виявилося тимчасовим. Як і при феодалізмі, так і при капіталізмі ХІХ—ХХ ст. держава завжди займала активну позицію стосовно економіки. Дві світові війни та ціла низка локальних війн ХХ ст. є свідченням активного та свідомого впливу держави на відтворювальні процеси в національній економіці. Власне, і сучасна масштабна приватизація в постсоціалістичних країнах є не що інше, як радикальний шлях зміни системи управління державним майном, а отже й економікою.

Зверніть увагу, що процес приватизації в економіці не можна назвати ні державним втручанням, ні державним регулюванням, але водночас держава відіграє висхідну визначальну роль у цьому процесі. Держава визначає нормативні правила приватизації, вартість майна, під керівництвом Фонду державного майна здійснюється сам процес приватизації та післяприватизаційного управління. Ці та інші аргументи дозволяють зробити висновок щодо розуміння сутності та значимості державного управління у функціонуванні економікою.

Слід визнати, що сьогодні, на відміну від минулих століть, головним об’єктом державного управління стає економіка. Усуспільнення та зростання масштабів виробництва, ускладнення господарських та інформаційних зв’язків, зростання ролі фінансів в економіці, боротьба між країнами за використання обмежених ресурсів і т. п. радикально змінюють роль держави в економіці. Аналогічно змінюються й методи, масштаби та й сутність самого державного управління економікою. Розвиток будь-якого сегмента економіки неможливий без державного управління. Так, наприклад, в результаті масового банкрутства банків в 1907 р. уряд США змушений був створити Федеральну систему (1913 р.), за допомогою якої й забезпечується державний контроль за кредитною політикою. Тобто Федеральна система стала державним органом контролю та управління грошово-кредитними ресурсами країни. У міру зростання масштабності і складності обміну роль держави в організації і регулюванні грошової системи постійно зростає. Звісно, економічних криз чи інфляції повністю уникнути неможливо, але те, що в країнах Заходу вже понад 70 років немає інфляційних стресів, свідчить про свідоме державне управління грошовою системою.

Необхідно відзначити, що радянська економічна наука була ініціатором і провідником практичного використання державного управління економікою, яке на пізніших етапах розвитку суспільства стало адміністративним важелем і мало суб’єктивний волюнтаристський характер, через що в другій половині ХХ ст. перетворилося на стримуючий чинник розвитку економіки в Радянському Союзі. Водночас західна економічна думка зуміла творчо використати ідеї державного регулювання для надання стабільності розвитку економіки своїх країн. А соціальні реформи Маргарет Тетчер наприкінці 80-х років у Великій Британії є прикладом подальшого розроблення методів державного управління економікою, коли функції держави помітно були модифіковані за рахунок копіювання державою ринкових принципів. Ідеться про реформи в службі охорони здоров’я та середньої освіти, де медичні установи і школи перетворені у самоврядні організації, які конкурують між собою за одержання контрактів. Клієнт, який отримав від держави ваучер на лікувальні чи освітянські послуги, сам має можливість обирати необхідну установу, тим самим створюючи між ними конкуренцію. Отже, у державному секторі медичних та освітянських послуг формується конкурентний порядок.

Держава, як найвища за складністю форма організації, повинна відповідати своїм функціям та цілям, а державне управління напрямлене на реалізацію цих цілей. До цілей держави належать максимізація багатства, досягнення соціальної справедливості та гармонії, дотримання прав людини на життя тощо. Недостатньо в конституції задекларувати всі правові основи людських цінностей, які виробила цивілізація, необхідно ще впровадити їх у життя, тобто забезпечити їх дотримання та реалізацію. Якщо Даглас Норт і ставить питання про взаємодію держави з економікою, то, на наш погляд, така постановка питання є неповною, тому що вже потрібно говорити про державне управління економікою. Він застерігав від неоднозначного сприйняття процесів державотворення, підкреслюючи, що «правила створюються здебільшого в інтересах особистого, а не суспільного добробуту» [3, с. 65].

Це має неабияке значення для усвідомлення справжніх мотивів та визначення ідеології того чи іншого закону, що приймається державою. Ідеться про те, що законодавці, приймаючи закон під тиском об’єктивних потреб та «активності» голосів виборців, усе-таки в кінцевому своєму рішенні керуються «власними вигодами». Якраз це мав на увазі автор, коли говорив про особистий добробут. Зауважимо, що у свідомості громадян пострадянських країн ще переважає «романтична» віра в доброго президента та депутата, який може присвятити своє життя задля добробуту свого народу. Оця східнослов’янська романтичність є одним зі стримуючих факторів на шляху створення демократичної правової держави. Щоб зрозуміти означену тезу та інші векторні відхилення в суспільному розвитку «постсоціалістичних країн», необхідно уточнити основні постулати державного управління і можливість їх творчого використання в подальшій корекції ринкових перетворень у країнах з перехідною економікою.

Державне управління — це прийняття рішень у сфері людської поведінки. Пізнання мотивів поведінки є висхідним пунктом формування принципів державного управління. Власне, сама поведінка людей формується під впливом багатьох чинників: економічних, соціальних, культурних, історичних, політичних, правових тощо. При цьому не слід забувати, що розуміння взаємодії цих чинників не є механічною сукупністю, а в кожній країні значимість кожного з них та їх сприйняття індивідуумом різна. Від цих чинників і залежать принципи державного управління, які сповідуються в тій чи іншій державі.

Система державного управління має різну побудову і розкриває його як суспільне явище в різних аспектах. Передусім це система суб’єктно-об’єктових залежностей, в яких є найголовніше — зв’язок держави і суспільства, влади і народу. Ця система з погляду її генезису поєднує суттєві риси, цивілізаційні й національні особливості цього суспільства, іншими словами, суспільну політичну природу держави і, відповідно, державного управління (цілі, функції, структури і т. п.). У спеціальній літературі є різні погляди щодо видів і конкретних методів управління. Так, Ю. Козлов поділяє їх на дві групи: позаекономічного (прямого) та економічного (непрямого) впливу; А. Лунєв — на чотири: морально-політичні, економічні, організаційні, адміністративно-директивні; Г. Атаманчук — також на чотири: адміністративні, морально-ідеологічні, соціально-політичні, економічні. Є й інші підходи, коли виділяють методи одноосібні, колегіальні, колективні, комбіновані тощо.

Д. Овсянко класифікує методи державного управління за функціями суб’єктів управління. Він виділяє серед них загальні, що застосовуються при виконанні всіх або основних функцій державного управління на важливих стадіях управлінського процесу, та спеціальні, які використовуються при здійсненні окремих функцій або на певних стадіях управлінського процесу [4].

За способом дії чи впливу на суспільство виділяють загальні групи методів державного управління або їх розмежування. Найчастіше користуються поширеною позицією про розмежування таких загальних груп методів, як методи переконання і методи примусу, а також прямого і непрямого (опосередкованого) впливу. При цьому останні групи можуть бути певною мірою прирівняні до так званих адміністративних і економічних методів управління [5]. Такого підходу дотримуються Ю. Козлов, Л. Коваль, які дедалі частіше звертаються до класифікації методів на адміністративні (позаекономічні, прямого керівного впливу) й економічні (непрямого керівного впливу). Як критерій в цьому випадку використовується вид конкретних засобів, які застосовуються при розв’язанні управлінських завдань.

Державне управління тому і стає системою, а не хаотичним набором тих або інших елементів, що в ньому всі елементи, його складові, погоджені, скоординовані, субординовані між собою безпосередньо на основі певних закономірностей, відносин і принципів, які, у свою чергу, детерміновані типом і рівнем розвитку конкретного суспільства і держави. Методи й інструменти державного управління залежать від структури і динаміки проблем, які стоять перед економікою. Тобто, якщо перед економікою стоїть проблема подолання інфляції, то, відповідно, і держава через систему управління бюджетом, доходами та податками, зовнішнім боргом визначає способи подолання інфляції. Можливості використання тієї чи іншої системи управління економікою залежить від типу державного устрою, про що йшлося в попередніх розділах.

Одна справа — побудова державного управління в монархічній державі, друга — в аристократичній, третя — в демократичній. Це стосується і доформаційних особливостей: між феодальною і капіталістичною державою існує велика різниця. Впливає і рівень розвитку суспільства і держави: адже в наш час, при міжнародному визнанні деяких загальновідомих явищ (свобода, справедливість, право-демократія і т. д.) конкретна побудова державного управління багато в чому залежить від соціально-економічного, духовного і політичного розвитку даної держави. При цьому першою умовою систематизації принципів державного управління є виділення тих загальних закономірностей, відношень і процесів, які притаманні всій системі державного управління. Забезпечення міцності залежностей держави й суспільства і становить щось вихідне, типове для закономірностей, відношень та взаємозв’язків державного управління, які позначаються поняттям загальносистемних принципів державного управління.

Необхідно бачити різницю між самим трактуванням принципів, законодавчим їх оформленням та практичною реалізацією. Від розуміння суспільної природи принципів державного управління, їх взаємодії й залежить їх подальша «доля» у процесі реалізації в реальній практиці тієї чи іншої країни. Філософське усвідомлення суспільством тих чи інших принципів і забезпечує їм адекватну реалізацію спочатку в законодавчих актах, а потім і в реальному державному управлінні.

Звісно, сьогодні в суспільній науці є багато поглядів на державне управління, що об’єктивно відображає реальну дійсність і багатогранність світу. Насамперед це стосується розуміння методів та принципів державного управління.

Адміністративні методи (інша назва — організаційно-розпорядчі) зорієнтовані на такі мотиви поведінки, як усвідомлена необхідність дисципліни праці, почуття обов’язку, відповідальності, прагнення людини працювати у певній організації, розуміння можливості адміністративного покарання тощо. Цим методам притаманний прямий характер впливу: будь-який регламентуючий чи адміністративний акт підлягає обов’язковому виконанню. Ці принципи мають свою специфіку в кожній із груп елементів, оскільки місце і роль цих груп у системі онтологічних елементів державного управління обумовлюють їх особливості.

Отже, цілком зрозуміло, що ефективність управління багато в чому залежить від ефективності врахування і використання виявлених і пізнаних закономірностей, на яких базуються принципи державного управління.

Слід пам’ятати, що принципи управління — це його позитивні закономірності, які пізнані наукою і мають місце в практиці, а також охарактеризовані (зафіксовані, закріплені) у відповідних поняттях. Звідси, на думку вчених, випливає висновок, що ознаками принципу управління є: належність до пізнаних позитивних закономірностей; усталеність, закріпленість у суспільній свідомості [6].

Таким чином, принципи державного управління — це його позитивні закономірності, пізнані наукою і практикою, закріплені у правових нормах або є узагальненням чинних у державі юридичних правил.

Принцип (від латинського «рrіnciplum» — початок, основа) як поняття теорії відображає в системі державного управління закономірності відносин, взаємозв’язки між її елементами. Це специфічне поняття, що містить не стільки саму закономірність, відношення, взаємозв’язок, скільки наші знання про це. Принцип є фіксацією результатів наукового пізнання з усіма наслідками, що звідси випливають. Тобто принцип — це переконання людей щодо відповідних сталих взаємозв’язків між суб’єктами (фізичними та юридичними особами) в рамках державно-національної економіки. Принцип можна порівняти з інститутом, тільки це якісно інший рівень абстракції, і виконує він іншу функцію в пізнавальній та управлінській діяльності.

З філософського погляду в трактуванні принципів державного управління можна виділити три взаємозв’язані і взаємообумовлені аспекти: по-перше, онтологічний, згідно з яким розкриваються сутнісні риси явища та їх соціальне походження. Цей аспект допомагає виявленню об’єктивних передумов, необхідних для систематизації принципів державного управління.

По-друге, гносеологічний, розкриває генезис принципів, їх взаємозв’язок з природою, сутністю, місцем і роллю цих закономірностей, відносин і взаємозв’язків, які вони відображають.

По-третє, методологічний, показуючи роль принципів у теоретичній і практичній діяльності людей у сфері державного управління, їх значення як інструменту перебудови державно-управлінських явищ, умови і способи їх дієвого застосування в управлінській практиці.

У проблемі принципів державного управління найбільше проявляється діалектика об’єктивного і суб’єктивного пізнання, знання і практичної дії. Вони є не тільки предметом чистого пізнання та усвідомлення, а й об’єктивним правилом, згідно з яким і здійснюється державне управління. Недостатньо продекларувати той чи інший принцип, необхідно ще забезпечити його дію в практиці державного управління тієї чи іншої країни. У науковій літературі досить часто наводиться низка не тільки найрізноманітніших, часто навіть не з’єднаних між собою принципів, інколи навіть їх систематизація. Так, наприклад, розрізняють такі підсистеми принципів у державному управлінні: політичні (соціально-політичні) і організаційні, організаційно-політичні, організаційно-технічної діяльності апарату управління, економічні, організаційно-правові, технічні, видові, окремі функціональні та ін.

Організаційно-технологічні, до складу яких входять принципи єдиноначальності, поєднання федерального, регіонального і місцевого управління, конкурентності, розподіл праці, єдність розпорядження одного керівника, делегування повноважень, діапазону управління. Узагалі існує багато різних систематизаційних принципів державного управління, що говорить про великі труднощі виділення умов для такої інтелектуальної роботи.

Усі перелічені класифікації мають на меті розмежувати й згрупувати засоби, прийоми, способи впливу на свідомість і поведінку людей у процесі державного управління. Не має сенсу доводити достовірність чи хибність поглядів кожного з авторів. Тут важливо зрозуміти не хибність, а значимість кожного погляду стосовно конкретної ситуації та історичної дійсності. Ми дотримуємося думки, що означені погляди за своєю суспільною природою правильні та заслуговують уваги. Відмінність між ними полягає в акцентуванні уваги на тих чи інших аспектах методів державного управління, які досить часто міняються залежно від конкретної історичної ситуації, настрою населення та проблем, що стоять перед суспільством.

Найчастіше користуються поширеною позицією про розмежування таких загальних груп методів, як методи переконання і методи примусу, а також прямого і непрямого (опосередкованого) впливу. При цьому останні групи можуть бути певним чином прирівняні відповідно до так званих адміністративних і економічних методів управління. Для вчених суспільствознавців України така постановка питання є досить актуальною, оскільки ми є «живими» свідками історичного процесу: переходу державного управління від командно-адміністративних методів управління до демократичних, що базуються на волевиявленні кожного громадянина, крім того, державне управління економікою починає формуватися на основі використання принципів ринкового механізму.

Адміністративні методи (інша назва — організаційно-розпорядчі) зорієнтовані на такі мотиви поведінки, як усвідомлена необхідність дисципліни праці, почуття обов’язку, відповідальності, прагнення людини працювати у певній організації, розуміння можливості адміністративного покарання тощо. Цим методам притаманний прямий характер впливу: будь-який регламентуючий чи адміністративний акт підлягає обов’язковому виконанню. Адміністративні методи повинні відповідати правовим нормам, що діють на певному рівні управління, а також актам вищих органів управління.

Економічні методи мають непрямий характер управлінського впливу: не можна розраховувати на автоматичну дію цих методів, досить важко визначити їх прямий вплив на кінцевий результат. Економічні методи за виявом наслідків дії є більш довготривалими, ніж адміністративні.

Такий класифікаційний підхід вважається дещо спрощеним, адже, крім зазначених вище факторів, формування і застосування методів державного управління залежать від ситуації, місця і часу, компетентності керівника, його психологічної чутливості, педагогічного такту та інтуїції.

Суспільствознавці ще не дійшли одностайної думки щодо принципів і методів державного управління взагалі й економічного зокрема. Це й зрозуміло, адже кожна країна, кожна держава характеризуються своєю власною самобутньою історією, своїм власним історичним досвідом. Хоча з позицій сьогодення світ все більше інтегрується, активно відбуваються процеси глобалізації й інтеграції, взаємозближення народів та державного управління, але не треба забувати про «стійкість» власної культури, власної інституційної архітектоніки, яка обумовлена «історичною пам’яттю» та спадковістю. Особливо про це потрібно пам’ятати при формуванні принципів та методів державного управління в Україні, яка є ще досить молодою державою в контексті історії цивілізації. Загальна декларація принципів і методів управління не дає повного уявлення про їх дію. Наведемо використання окремих принципів на прикладі України, оскільки для нас це є досить актуальним і важливим.

Серед обставин, які визначають демократизм як принцип державного управління і які закріплені в Конституції України, насамперед треба виділити такі [7]:

  • визнання людини, її життя і здоров’я, честі та гідності, недоторканності й безпеки найвищою соціальною цінністю (ст. 3);

  • проголошення верховенства права (ст. 8);

  • визнання і гарантування місцевого самоврядування (ст. 7);

  • визнання того, що державний примус здійснюється виключно у межах чинного законодавства (ст. 19);

  • проголошення права на працю, страйки, відпочинок, соціальний захист, житло, достатній життєвий рівень, охорону здоров’я, безпечне для життя і здоров’я людей довкілля (ст. 43—50);

  • про освіту, свободу творчості та ін.

Однією з найважливіших умов успішної побудови демократичної, правової, соціальної держави є забезпечення реальної участі громадян у вирішенні всієї різноманітності питань державного і суспільного життя. Саме тому участь населення в управлінській діяльності держави є неодмінним принципом державного управління, закріпленим у Конституції, законах України і багатьох інших законах.

Рівність громадян перед законом означає й однаковий захист їхніх прав. Так, відповідно до Конституції України кожен громадянин має право на життя, яке зобов’язана захищати держава (ст. 27); на особисту недоторканність (ст. 29); соціальний (ст. 46), судовий (ст. 53) захист; правову допомогу (ст. 59).

Отже, дотримання принципу законності у державному управлінні передбачає [8]:

  • утворення управлінських органів на підставі суворого дотримання чинного законодавства;

  • функціонування державних органів і органів місцевого самоврядування виключно в межах правових приписів;

  • високу свідомість і дисциплінованість службовців апарату управління.

Законність як найважливіший принцип діяльності фіксується у нормативних документах, які визначають правовий статус суб’єктів державного управління. Цей принцип містить три взаємозв’язані та взаємозумовлені компоненти: по-перше, широка гласність; по-друге, громадська думка щодо функціонування суб’єктів державного управління; по-третє, широке її врахування під час вироблення управлінських рішень.

Слід зазначити, що принципи управління можна класифікувати залежно від критерію, як це було розглянуто вище (за територіальною, галузевою, чи функціональною ознаками), так і за способом здійснення (організацій), за способом впливу на суспільство тощо. Особливої уваги потребує аналіз державного управління за територіальною ознакою, оскільки територіальний принцип дістає вияв у такій структурній побудові, за якої державні органи здійснюють комплексне управління на певних, чітко окреслених територіях [9]. До таких державних органів належать насамперед обласні, Київська і Севастопольська міські, районні в областях, районні у містах Києві та Севастополі державні адміністрації. Конституція України визначає ці органи виконавчої влади як місцеві державні адміністрації (ст. 118). Вони покликані захищати права і законні інтереси громадян і держави, забезпечувати комплексний соціально-економічний розвиток підпорядкованих їм територій (областей, районів, міст Києва і Севастополя та їх районів) і реалізацію державної політики у визначених законодавством сферах управління.

Колективістська за своєю сутністю управлінська праця, відповідно до принципу єдиноначальності, завжди об’єктивується у конкретних управлінських рішеннях, які приймаються керівником органу управління. Наділяючи останнього правом приймати рішення, держава передбачає і його персональну відповідальність, яка не повинна залежати від рівня компетентності будь-яких рекомендацій і пропозицій, що справили вплив на дане рішення. Зокрема, норми Загального положення про міністерство, інший центральний орган державної виконавчої влади передбачають, що рішення колегії міністерства можуть втілюватись у життя лише наказами міністра. Останній же несе персональну відповідальність за виконання цих рішень перед Президентом і урядом України.

Велике значення для успішного здійснення державного управління має реалізація принципу оперативної самостійності. Усю багатоманітність управлінської діяльності неможливо заздалегідь передбачити і зафіксувати у документах, які регламентують функціонування органів управління. Складність вирішуваних питань зумовлює необхідність аналізу значного обсягу інформації та наявності у багатьох спеціалістів різнопланової компетентності. Водночас динаміка соціально-економічних процесів спонукає державних службовців до оперативного прийняття рішень. Тому держава, визначаючи і закріплюючи адміністративно-правовими нормами компетенцію органів управління, надає їм відповідні можливості та оперативний простір для самостійних дій.

Вище розглянута система принципів державного управління в повному обсязі може бути використана для управління економікою. Ще раз наголошуємо на тому, що це стосується саме означеного об’єкта управління — економіки, оскільки на сучасному етапі це є визначальним, головним аспектом державного управління. Може виникнути питання щодо використання адміністративних методів управління економікою. На наш погляд, приклад побудови соціалізму в Радянському Союзі є свідченням активного використання цього методу, однак, як виявилося, не досить ефективного. Водночас досвід пострадянських країн свідчить про успішне використання адміністративного методу для вирішення соціальних проблем. Виходячи з позиції гуманізації суспільства і мети досягнення добробуту для всіх можна вважати правильним трактування оптимального поєднання принципу соціальної справедливості при організації державного управління економікою.

Державне управління економікою повинно базуватися на теоретичному обґрунтуванні конкретної моделі економіки і способів її побудови; на визначенні пріоритетних цінностей та економічного порядку, який повинен забезпечувати реалізацію цієї моделі. Тому розроблення філософії взаємодії держави і ринку передбачає дослідження багатогранності цього процесу, урахування впливу інституційного середовища на конкретну модель економіки. Без визначення цілей, цінностей у суспільстві неможливо спрогнозувати реальний рух економіки, яка є основною органічною складовою суспільного життя. І навпаки, економічний розвиток сьогодні неможливий без політичного та соціального забезпечення, без активної ролі держави.

Слід також звернути увагу на те, що роль держави в економічних процесах посилюється на сучасному етапі в усіх країнах світу, незалежно від політико-економічної орієнтації, що домінує в тій чи інший країні світу.

Особливої актуальності набувають питання про роль і місце державного управління в країнах з перехідною економікою. Від державної економічної політики залежить майбутнє економіки. По суті, сьогодні формуються засадні принципи функціонування економічної системи, що мають насамперед стратегічне значення. І якщо при цьому будуть допущені помилки методологічного характеру, тобто коли неправильно будуть обрані принципи взаємодії держави і ринку, ми отримаємо неефективну і нестабільну модель економіки, яку в майбутньому можуть очікувати кризи та інфляція, як це засвідчує приклад інших країн.

Саме зараз настав час теоретичного осмислення економічної системи, яка була наспіх сформована на основі формально задекларованих законів, які нині значною мірою не відображають реальних економічних механізмів взаємодії державних інституцій і ринкових приватних структур. Це об’єктивний процес, який обумовлений не тільки системною кризою і формуванням радикально нової системи, а й становленням державності України, формуванням державного менеджменту, інтелектуальної і бізнесової еліти. Процес, який перебуває лише на початковому етапі.

4.2 Інституціональні чинники державного управління економікою

Теорія поведінки передбачає розгляд офіційних та неофіційних обмежень. Даглас Норт, аналізуючи їх, джерело неофіційних обмежень виводить з «суспільно передаваної інформації як частини спадщини, котру називаємо культурою» [10]. Культура створює концептуальну, побудовану на мові основу кодування і тлумачення інформації, яку органи чуття постачають мозку. Словарна обмеженість мови, відсутність наукової національної спадщини з суспільних наук та дисциплін (йдеться передусім про економіку, філософію, право, політику, управління) формують у поколінь зневажливе ставлення до науки та принципів функціонування суспільства, у нашому випадку — до державного управління. В умовах відсутності успадкованих традицій та наукових переконань державного управління постійно змінювані державні менеджери на свій суб’єктивний лад створюють нові системи управління, які не завжди є ефективними і не завжди націлені на вирішення реальних потреб економіки.

Спосіб мислення, сприйняття навколишнього середовища, обробка інформації та на її основі прийняття рішень і визначають поведінку людини. Крім цього, на поведінку впливають людські цінності, що домінують у державі. Якщо населення не вірить ні в Бога, ні в справедливість чи будь-які інші ідеали, то й поведінка його буде непрогнозованою та архаїчною, або навпаки, якщо легко може повірити в утопічні проекти чи рішення, як це відбулося з ученням про побудову комунізму, то, звісно, це вже інша крайність, яка може відкинути державу на узбіччя цивілізації на ціле століття. Романтизм, що властивий нам, в черговий раз за останні два століття спонукав до радикальних змін суспільного життя, наслідком чого є великі соціальні втрати, спад виробництва, зубожіння тощо. Мова йде про ринкове реформування економіки, яке обов’язково в нас супроводжується радикалізмом, компанійщиною, бездумним знищенням набутих здобутків в управлінні економікою та державою. Наша ментальність в тому, що, відкидаючи цінності економічної культури, ми цураємося власного досвіду і, нарешті, ми заперечуємо власну історію. Якщо ми не поламає такий стереотип мислення, то ще не одне наше покоління буде здійснювати різного роду експерименти та реформи над власним народом. Нерозвиненість неофіційних правил, або їх ще можна назвати традиціями, звичаями, нормативними правилами, тобто правила, що стали законом поведінки за різноманітних обставин для кожного індивіда і які не стверджуються державою. Особливість України в тому, що тут не було державності, а це значить, що не сформовані офіційні правила, а з іншого боку, національна неоднорідність не сприяли розвитку та встановленню неофіційних правил. Таким чином, національна психологія поведінки не викристалізувалася в єдине органічне ціле з відповідними рисами та вимогами, цим самим ще більшою мірою ускладнює формування органічно-цілісної ефективної системи державного управління.

Ми нічого не кажемо про конкретні організації і дуже мало говоримо про групи з інтересами. Ми також не аналізуємо впливу окремих осіб на перебіг політичних та економічних процесів. Ми просто відкидаємо роль особистості у становленні держави та державного управління. Історія свідчить, що величність держави завжди пов’язується з існуванням у відповідний історичний період особистості чи філософії, яка забезпечує реалізацію державності Конфуціанство у поєднанні з Мао Цзедуном дозволило відродитись у формі держави китайському народу. Німецька філософія, історична школа в економіці зуміли переломити історичний перебіг війн між князівствами та спонукати до створення єдиної німецької держави. Сила мови, духу та неофіційних правил стали визначальними у постійному відродженні держави.

Які ж цінності в України, на яких неофіційних чи офіційних правилах може базуватися становлення держави та державного управління? Відповідь на таке питання дати важко, але потрібно постійно її шукати.

Тисячолітня боротьба народу України за свою незалежність сформувала у людей лише прагнення державності, тоді як наукового обґрунтування і практичного досвіду державотворення майже немає. Єдиним і найсильнішим позитивом процесу державотворення в Україні є останній дев’ятирічний період незалежності України, під час якого Верховною Радою України прийнято великий пакет законів і Конституцію України. Відсутність філософії й ідеології державного будівництва в Україні досить часто веде до виникнення колізій у відносинах між законодавчою і виконавчою гілками влади, до грубого порушення законів громадянами, підприємцями, урядовцями і законодавцями, створює умови анархії і невпевненості в завтрашньому дні.

Державне управління — не тільки організаційно-управлінська діяльність, це органічно цілісна система інструментів, за допомогою яких держава досягає відповідних цілей та вирішення соціально-економічних і політичних проблем. Будучи основним носієм економічних знань та їх втіленням у життя, державне управління є також виразником розвитку таких наукових дисциплін, як право, економічна культура, економічна географія, муніципальні фінанси, менеджмент, економічна історія, статистика, галузеві та функціональні економіки. Державне управління, по суті, пронизує всі сторони суспільного буття, тому, звичайно, на його ефективність та результативність впливають чинники економічного та інституційного плану.

Головним стрижнем сутності державного управління є визначення цільової мети функціонування економічної системи, конкретних функцій кожного елементу системи щодо реалізації цієї мети та їх взаємодії з іншими елементами системи державного управління. При цьому необхідно застерегти читачів старшого покоління від догматичного порівняльного зіставлення з державним управлінням радянського періоду. Там державне управління зводилося до чистого адміністрування, централізму та командування. Сьогодні вже має відбутися трансформація світогляду на економіку та на форми і методи державного управління. Теорія державного сектору та управління національною економікою вже використовує у своєму арсеналі такі концепції, як державне регулювання, державна економічна політика, державне прогнозування та планування, державне управління фінансами, державне управління інфляцією тощо. Окрім цього, процеси глобалізації, які екстенсивно та інтенсивно розвиваються, вимагають активної ролі держави щодо управління процесами інтеграції національної економіки у світове господарство, так і захисті її від фінансової експансії міжнародного капіталу.

Водночас законодавство, політичні інституції, ринкова інфраструктура, демократичні та політичні інституції ще не настільки є зрілими, щоб можна було досягти вищого рівня ефективності державного управління. Інституційні зміни, як результат трансформації економіки України, є визначальними чинниками дієвості державного управління. Це обумовлено такими трансформаційними змінами.

По-перше, незавершеність приватизації є протидіючим важелем подальшого розвитку державного управління. Приватизація постійно продукує боротьбу за переділ власності, а значить, порушення юридичного статусу суб’єкта ринку, що веде до порушення мікро- та макросередовища.

По-друге, зосередження уваги державного менеджменту навколо об’єктів приватизації, обсяги яких постійно зменшуються, відволікає увагу від головного — вирішення проблем державного управління післяприватизаційними аспектами.

По-третє, оскільки сама державність в Україні лише стверджується, то, як наслідок цього, і державне управління ще надто незріле й недосконале.

Крім того, має місце відносна архаїчність формування державних структур управління, відсутність наукового обґрунтування моделі управління, що пов’язана з пошуком моделі державного устрою.

Гіпотетичне державне управління, що кочує по сторінках наукових праць, є за своєю сутністю правильним, але надто абстрактним, щоб можна було застосувати до конкретної ситуації, наприклад в Україні.

Якщо державні організації та їхні керівники зайняті управлінською діяльністю, то державне управління при цьому зміцнюється та вдосконалюється, якщо цього не відбувається, то й не самоутверджуються елементи державного управління. Інколи окремі організаційні структури державного управління створюються для вирішення окремих питань або працевлаштування, що є результатом помилкових спонукальних мотивів чи результатом суб’єктивного рішення окремих творців державної діяльності.

Збільшення кількості освітніх закладів з власними програмами і впливом на державу розширює горизонти та багатоваріантність теоретичного обґрунтування державного управління. Усе це веде до еволюції поглядів на державу та державне управління і до утвердження толерантного ставлення до нових підходів у трактуванні співвідношення державного управління та економіки.

Власне, державне управління взагалі без економіки є пустим звуком. Економіка є фінансовою базою здійснення державного управління будь-якою сферою. Не може бути державного управління збройними силами, міліцією і т. п. без фінансового забезпечення. Тобто акумуляція фінансових коштів у держави для виконання своїх функцій означає передусім управління економікою через систему перерозподілу створеного національного доходу.

Недостатньо сказати про дію чинників національної економічної психології, необхідно проаналізувати їх. Так, сьогодні поза увагою науки залишилося дослідження впливу на систему управління таких національних рис, як заздрість, рабська психологія, відсутність знань та наукових переконань у галузі економіки, права та політики тощо.

Самоцінність та суверенітет людської особистості формується протягом кількох століть. Психологічні та морально-етичні риси репрезентативної людини є інституційним чинником, що стримує чи спонукає до прийняття відповідних рішень. Раціональна чи ірраціональна поведінка державної бюрократії, яка на відповідному етапі своєї зрілості починає розвиватися за власними їй (бюрократії) законами, веде до її відокремлення від суспільства та громадських інтересів.

Недорозвиненість державних інституцій, а також великий вплив корпоративного капіталу на економічну політику держави, створили в Україні анархію владних угруповань. Розглядаючи питання економічного і державного порядку, Вальтер Ойкен підкреслював, що в історії середньовіччя анархія спричинила тенденцію до абсолютизму, а сучасна анархія владних структур веде до панування більш страхітливих порівняно з абсолютизмом сил, а саме до тиранії [11, с. 248—354].

4.3 Державне регулювання економіки та його особливості в трансформаційний період

Теорія перехідної економіки лише зароджується, тому питання державного управління також виявилися складними. Теоретична концепція державного управління ринковими перетвореннями має дискусійний характер і не є абсолютно правильною і доведеною. До проблем перехідної економіки необхідно віднести пошук економічних моделей трансформації, співвідносності держави і ринку, соціальної справедливості й економічної ефективності, демократії й економічного порядку тощо. Так, польський економіст Г. Колодко вважає, що в перехідній економіці важлива роль належить державному управлінню, а не самостійним ринковим інститутам [12]. Достатньо аргументованою є критика західних економістів щодо недооцінки державою в країнах з перехідною економікою проблем соціальної рівності і справедливого розподілу багатства [13]. Лауреат Нобелівської премії Дж. Стігліц причинами недостатньої ефективності реформ називає нерозуміння реформаторами самих засад ринкової економіки та процесу інституційних реформ [14]. Стало зрозумілим, що вирішення проблем перехідної економіки неможливе лише на ґрунті теорій «Економікс», назріла потреба використання теорії нової політичної економії, тобто інституційної теорії. У цьому контексті великого значення набуває еволюційно-інституційна теорія Д. Норта [15] і розроблена на цій основі китайськими вченими концепція градуалізму. Сьогодні стало зрозуміло, що ринкова трансформація в країнах з перехідною економікою означає не тільки економічні перетворення, а й політичні, тому роль державного управління стає досить вагомою і значимою.

Зазначимо, що основною функцією держави на сучасному етапі управління є економікою, оскільки майбутнє будь-якої країни залежить від економічної могутності. Не може бути створено ефективної ринкової економіки без регулюючої ролі держави. Це стосується насамперед країн, де відбуваються трансформаційні процеси переходу від адміністративно-командної економіки до ринкової, а точніше — використання елементів ринкового механізму. Досвід останнього десятиріччя України свідчить, що повна відмова від регулювання державою соціально-економічного розвитку, надання стихії ринку повної свободи привели до глибокої кризи, до стагнації економіки, що супроводжувалося великими соціальними втратами, втечею природних, фінансових та трудових ресурсів за кордон. Досить перспективним і переконливим є досвід Китаю з державного управління процесами ринкового реформування економіки, який зумів одночасно вирішити три проблеми: поступове й ефективне здійснення ринкових перетворень, залучення іноземних інвесторів і експорт товарів та послуг в інші країни.

Зазначимо, що державне регулювання економіки (ДРЕ) — економічна категорія, що визначає сутність та способи активного впливу держави на розвиток економіки взагалі та підтримання стабільності, пропорційності й динамічності розвитку зокрема. Це «сукупність форм і методів цілеспрямованого впливу державних установ і організацій на розвиток суспільного виробництва (у т. ч. продуктивних сил, техніко-економічних, організаційно-економічних та соціально-економічних відносин) для його стабілізації та пристосування до умов, що змінюються» [16]. Під державним регулюванням економіки інші автори розуміють «вплив держави на відтворювальні процеси в економіці для досягнення цілей економічної політики» [17, с. 4].

У попередніх розділах було розглянуто зміст державного регулювання економікою згідно з визначеними цілями, інструментами та засобами, які має у своєму розпорядженні держава для проведення активної економічної політики. В умовах ринкових відносин воно включає:

  • інформування учасників ринку про інституційні зміни в суспільстві, про стан економіки і перспективи його розвитку;

  • обґрунтування важливих пунктів економічної політики, яку передбачають проводити державні органи влади в рамках даного етапу розвитку;

  • заходи щодо розвитку державного сектору економіки як одного з важливих інструментів впливу держави на економічні процеси в країні.

Сутність державного регулювання країн з трансформаційною економікою полягає не в повному запереченні та руйнації старої системи, а в створенні більш ефективної системи регулювання економіки, яка б змогла стати конкурентоспроможною на світовому ринку.

Не можна зводити сутність державного регулювання економікою лише до набору сукупності методів і важелів управлінського впливу на соціальні та економічні процеси. Управлінська дія держави включає не тільки регулювання, а й організацію, планування та контроль. Головним стрижнем сутності державного регулювання є визначення цільової мети функціонування економічної системи, конкретних функцій кожного елементу системи щодо реалізації цієї мети та їх взаємодії з іншими елементами системи державного регулювання.

У сучасній економічній науці утвердилися три підходи, а точніше моделі, державного регулювання економіки: неокласична, неокейнсіанська і монетарна. Прибічники неокласичного напряму зважають на те, що на сучасному етапі виробники і споживачі на основі економічної інформації, якою вони володіють, ефективніше планують свою економічну поведінку, завдяки чому відпадає гостра потреба в державному регулюванні економікою.

Неокейнсіанці — відстоюють кейнсіанську концепцію активної ролі держави в економіці виходячи з того, що циклічні коливання в економіці й інфляція викликаються змінами в сукупних витратах і пропозиції грошей, тому важливими інструментами державного регулювання економіки є бюджетно-податкові важелі. В основу монетарного підходу покладено тезу визначальної ролі грошей у циклічному коливанні та інфляції. Роль державного регулювання зводиться лише до управління грошовим обігом як основною ланкою, через яку забезпечується регулювання всієї економіки. Досягти економічної стабільності в економіці можна завдяки активній грошовій політиці. Монетаристи вважають, що у довгостроковому періоді (прихильники теорій раціональних очікувань поширюють це положення і на довгостроковий період) держава не може впливати на обсяг виробництва та зайнятість, що повертаються до природного рівня.

Неокласики в кейнсіанській програмі зростання державних видатків, пов’язаних зі збільшенням податків, бачили обмеження «свободи особистості» [18, с. 155]. Джерела підвищення темпів зростання вони бачили у зростанні прибутків шляхом обмеження зростання заробітної плати, зниження податків на прибутки корпорацій та індивідуального прибуткового податку, а також скорочення державних видатків на соціально-економічні потреби. Прихильники другої концепції (Р. Харрод, Е. Хансен, Е. Ліндаль, Г. Мюрдаль, Р. Солоу) стверджують, що бюджет повинен балансуватися у процесі економічного циклу. За висловом Р. Харрода, «періоди поганих років урівноважуються надлишковими надходженнями хороших років» [19, с. 136]. Р. Солоу вважає, що держава повинна вживати заходів щодо збалансування бюджету не в роки застою чи кризи, оскільки економічні проблеми тут можуть бути лише поглиблені, а лише у сприятливі для економіки періоди [20, с. 18].

Е. Домар обґрунтовує доцільність бюджетного дефіциту створенням оптимістичних настроїв у підприємців стосовно перспектив економічного розвитку: «Якщо держава діє несміливо через страх дефіциту, і розрахунки бізнесменів на майбутнє тому погані, інвестиції будуть недостатніми і великий дефіцит справді може стати необхідним для попередження масового безробіття» [21, с. 102]. Тобто ефективність державного регулювання економікою залежить і від поведінки уряду, політичної волі владних структур.

Крах адміністративно-командної моделі економіки був неминучим, оскільки базувався на абсолютизації ідеї соціального егалітаризму. Нині нашому суспільству загрожує абсолютизація ринкових важелів, тобто протилежної ідеї, яка має місце в економічній теорії. Неадекватне сприйняття принципів ринкової економіки зумовлене не тільки відсутністю ґрунтовних знань про неї у зв’язку з запереченням вітчизняною економічною наукою капіталістичної економіки, а й тим, що в нашому суспільстві відбувається трансформація адміністративно-командної моделі. Це й привело суспільну думку до протилежного крайнього висновку — заперечення взагалі ролі держави в економіці. Абсолютизація ролі ринкових важелів, яку відстоюють представники ринкового фундаменталізму, при викладанні дисциплін економічного профілю може призвести до формування у студентів хибного сприйняття процесів, що мають місце в реальній економіці.

Сутність і напрями державного регулювання економікою ви-
пливають із виконуваних державою функцій. Основні функції держави з погляду розвитку економіки були сформульовані Р. А. Масгрейвом у його фундаментальній праці «Фінанси в теорії і практиці» і включали таке: 1) надання або регулювання наявності та необхідної кількості суспільних благ; 2) розподіл доходів та майна; 3) регулювання рівня зайнятості та рівня цін. Виходячи з того, що загалом індивіди діють у своїх власних інтересах, держава зобов’язана брати на себе відповідальність за обґрунтування підстав для свого втручання у приватний вибір. Саме обґрунтування підстав для будь-якого втручання має стати відправною точкою як для оцінки поточної економічної політики, так і при розробленні нових економічних програм в уряді України та прийняття нових законів Верховною Радою України.

Державний регулюючий механізм є досить складним, і до нього входять: економічне прогнозування, індикативне планування, об’єкти, цілі і пріоритети, методи та важелі регулювання. У державному регулюванні важливе місце, якщо не основне, належить економічним і правовим регуляторам та методам впливу на соціально-економічні процеси. Хоча різнобічність при цьому зменшується, але зростає деяка суспільна гармонія. Формуючи таку систему, виконавча і законодавча влада певною мірою враховували, що у ринковій економіці процеси настільки швидко змінюються, що громіздкі, інертні, бюрократичні, некоординовані управлінські структури не могли ефективно впливати на них. Тому були спроби створити систему управління, яка відповідала б розвинутій, компактній і водночас мобільній державній структурі, що здатна постійно реагувати на ринкові вимоги, бути координованою.

Необхідність державної координації дій суб’єктів системи визначає створення організаційно-інституційної структури макросистеми, здатної встановлювати правила поведінки для всіх суб’єктів господарювання та регулювати відносини власності. Особливе місце в цій структурі належить системі управління державними корпоративними правами (ДКП).

Управління ДКП пов’язане з виконанням владно-розпорядчих повноважень, і дуже важливо окреслити межі владних відносин, здійснивши їх законодавче закріплення за державою як суб’єктом корпоративного управління. Підняття проблеми управління ДКП з рівня окремого підприємства на рівень національної економіки та розгляд його як елементу державного управління дають змогу зрозуміти різницю між обов’язками держави та обов’язками інших суб’єктів корпоративного управління й довести необхідність розширення кола прав і можливостей держави як акціонера відносно прав і можливостей інших акціонерів.

Крім того, на наше переконання, систему управління ДКП доцільно структурувати згідно з теорією права власності Р. Коуза. Право державної власності може бути реалізоване таким чином:

  • частина, в якій відносини власності є предметом публічно правового регулювання;

  • частина, в якій відносини власності є предметом приватноправового регулювання.

Усвідомлення учасниками державно-управлінських відносин об’єктивних державних потреб і необхідності коригування політики держави щодо державного корпоративного сектору становить мотиваційну основу для визнання публічно правового змісту ДКП, закріплюваних за державою у певному колі підприємств.

Головною метою системи управління ДКП має бути скоординована з іншими складовими системи державного регулювання економіки країни діяльність, спрямована на підвищення ефективності державного корпоративного сектору шляхом застосування ДКП до об’єктів регулювання, а розвинуті інституційна і правова структури системи повинні забезпечити цивілізаційний рівень реструктуризації та ліквідації державної частки, використання фондових інструментів для залучення інвестицій та підвищення корпоративної культури на рівні як окремих підприємств з державною часткою, так і країни в цілому [22].

Держава дедалі менше використовує для здійснення свого впливу прямі, адміністративно-командні форми і методи регулювання. Постійно збільшуються арсенал і питома вага непрямих, гнучкіших підойм впливу держави на економіку, що мають переважно економічний характер. Але все ж залишаються сфери (наприклад, антимонопольного регулювання), де перевага цілком справедливо віддається прямим адміністративно-командним (іноді досить жорстким) методам регулювання [23].

У процесі формування такої системи враховувалися два відомі, теоретично обґрунтовані напрями: перший — перехід до демократично-правової системи управління як засобу проведення гнучких ефективних реформ, здатних сприймати нове на основі постійного контролю за діяльністю виконавчої влади різних політичних сил, наявності незалежної преси, обговорення народом переваг і недоліків урядової політики; другий — перехід до елементів авторитаризму як засобу забезпечення швидкого та ефективного подолання кризового стану в економіці, застосовуючи непопулярні, але необхідні реформи та досягнення керованості економікою. Кожному з цих напрямів притаманна істина, яка на кожному етапі спостерігається у країнах з ринковою економікою: по-перше, ринок не передбачає необмеженої свободи дій; по-друге, існує безліч особливостей цих форм управління в кожній країні. В Україні виконавча і законодавча влада дотримувалися першого напряму і такий вибір, мабуть, найбільшою мірою забезпечив подолання складних кризових явищ наприкінці XX ст.

Важливою умовою демократичного шляху розвитку країни ставало дотримання певних ідеологічних основ управління, за яких система державного управління формується таким чином, щоб виконавча влада виконувала свою функцію, а приватні власники — свою, в єдиному правовому полі; уникнення конфліктів на основі досягнення взаєморозуміння в політичному та економічному житті країни; формування відкритого суспільства, приватної власності, здорових ринкових відносин, у тому числі конкуренції, вільної торгівлі; розвиток культури, особливо духовної, та надання пріоритетності вирішенню соціальних завдань, що стає наріжним каменем структурних перетворень в економіці. Проте аналіз тогочасного стану економіки і культури свідчив про недостатність реальних можливостей їх дотримання, а це значною мірою ускладнювало виконання регулюючих функцій держави і, природно, подолання труднощів, які мали місце.

Рівень розвитку України кінця XX ст. характеризувався підпорядкуванням економічної політики впливовим групам, тенденцією централізації економічних ресурсів і прийняттям рішень лише на державному рівні, повною нездатністю регулювати банківську систему і приватний сектор економіки, відсутністю здорових ринкових відносин і процвітанням різновидів монополізму. Це, у свою чергу, призвело до відсутності здорових фінансових відносин, диспропорцій між цінами на продукцію промисловості і сільського господарства, цінами та доходами населення, попитом і пропозицією, споживанням та нагромадженням. Ось за таких обставин і здійснювалося управління в державі, формувалися регулюючі механізми. Труднощі полягали в тому, що треба було зрозуміти ситуацію, за якої економіка може ефективно функціонувати під впливом, з одного боку, об’єктивних законів самоналагоджувальної і саморегулівної системи, з іншого — державного регулювання із застосуванням економічних, правових та адміністративних важелів, а також, що найважливіше, індивідуальних намірів, думок, настроїв, довір’я і моральних обов’язків кожної людини щодо економіки та держави в цілому.

Оскільки держава є ініціатором і провідником реформ в Україні, то система державного управління має:

  • забезпечувати цілеспрямовану реалізацію політики реформ;

  • реагувати на автономні процеси, що відбуваються в суспільстві без втручання держави, впливати на них;

  • домагатися адекватності своїх дій та розроблених процедур існуючій суспільно-економічній моделі [24].

Здійснюючи державне регулювання економіки, важливо усвідомити, що більшість соціально-економічних процесів починає формуватися ще задовго до того, як з’являються їхні перші відчутні (позитивні чи негативні) наслідки, але такими процесами треба вчитися керувати, починаючи з того періоду, коли вони лише зароджуються. Для цього їх необхідно розпізнавати, вивчати і спрямовувати в потрібне русло, з тим щоб пристосовувати все другорядне, чи допоміжне, до основного процесу, спираючись на науково обґрунтоване передбачення його розвитку. Можна з впевненістю стверджувати, що регулювання соціально-економічними процесами — це мистецтво, воно, як відомо, не кожному дане. Методи, які використовуються при цьому, залежать від системи управління, яка діє в той чи інший період, — адміністративно-командної, що передбачає безпосереднє управління юридичними і фізичними особами, чи демократично-правової, в основі якої лежить управління процесами на основі сформованого регулюючого механізму, де простежується перехід від управління особами до управління процесами [25].

Для здійснення своїх економічних функцій держава формує економічну політику, яка стає визначальною основою регулювання економіки. Економічна політика відбиває рівень ставлення держави до тих або інших соціальних та економічних процесів і це стає орієнтиром для всіх учасників ринкових відносин, усього спектра макроекономіки. Для регулюючих функцій у розпорядженні держави існує цілий арсенал вивірених світовою і вітчизняною практикою економічних, правових і адміністративних важелів — ціни, податки, кредити, тарифи, інвестиції, цінні папери, проценти, резерви, амортизаційні відрахування, бюджет, державні замовлення, програми, пільги, мито, ліцензії, субсидії, штрафи, пені тощо [26].

Говорячи про державне регулювання економіки в цілому, не можна не враховувати однієї важливої обставини. Потреба у державному регулюванні — цілком об’єктивна річ. Але реалізується вона не прямо (через діяння певних автоматичних ринкових механізмів), а опосередковано (через дії певних політичних сил). Ці сили можуть мати на меті як виключно загальнонаціональні інтереси, так і корпоративні (власні). Добре, якщо перші з них повністю збігаються з другими. У цьому разі немає жодних підстав для суперечностей. Але на практиці така ситуація трапляється не завжди. Певні політичні сили, що перебувають при владі у даний момент, можуть використати її при здійсненні державного регулювання економіки для реалізації не загальнонаціональних інтересів, а корпоративних (власних). Навіть у країнах з розвинутою ринковою економікою, де існують усталені демократичні традиції, історія знає чимало таких прикладів. Для постсоціалістичних і пострадянських держав унаслідок нерозвиненості в них інститутів громадянського суспільства ці випадки ймовірні ще більшою мірою.

Перехідний характер економіки, відсутність справжньої демократичної системи влади і розвинутого цивільного суспільства обумовлюють той факт, що сучасна теорія суспільної економіки і суспільного вибору не може бути використана в наших умовах у всіх її аспектах. Однак урахування всіх означених «за» і «проти» державного втручання має стати висхідним при розробленні концептуальних засад економічної політики кожної держави, особливо для України. Особливістю країн перехідної економіки є крайня обмеженість у джерелах фінансування. Це пов’язано із загальним кризовим станом економіки, спадом виробництва та падінням доходів на душу населення, що тільки в Україні продовжувалося протягом останніх 10 років. Досліджуючи гострі проблеми формування малого підприємництва в Україні, З. Варналій стверджує, що «відсутність цілеспрямованої послідовної фінансової підтримки держави та недосконала система оподаткування стали основними негативними факторами на шляху формування ринкового середовища й розвитку малого підприємництва» [27, с. 34].

Економічні і правові важелі регулювання використовуються в різних сферах управління з метою створення сприятливих умов розвитку господарських (інституційних) одиниць усіх форм власності на основі: забезпечення інфраструктури; підтримання підприємництва, стимулювання організації та ефективного функціонування ринкової ділової активності, створення умов мотивації виробництва і недопущення його спаду; зміцнення фінансово-кредитної системи; здійснення заходів щодо недопущення розвитку інфляційних процесів; створення механізму переходу одних форм власності в інші, і навпаки; стимулювання науково-технічного прогресу, інвестицій і структурної перебудови; регулювання демографічних процесів, міграції робочої сили; визначення валютних курсів і переливання капіталів; реалізації платіжних балансів; здійснення перерозподільних функцій для забезпечення потреб оборони, охорони порядку, державного управління, розвитку фундаментальної науки, енергетики тощо.

Адміністративні важелі можуть застосовуватися в таких сферах, які не охоплюються ринком, але значною мірою залежать від нього. Це використання національного багатства у вигляді корисних копалин, землі; боротьба з монополізмом в усіх його проявах, коли економічні методи не дають необхідних результатів; розв’язання проблем екології, оскільки завдана природі шкода ніякими економічними заходами не компенсується; допомога по безробіттю, виплати багатодітним, гарантований мінімальний заробіток; захист національних інтересів у зовнішньоекономічних зв’язках; забезпечення дотримання правил підприємництва і фінансово-кредитної діяльності; виконання регіональних та державних програм. Кожен важіль має застосовуватися у відповідних межах: економічні — щоб не зашкодити вільному розвитку господарських одиниць; правові — щоб створювати правову основу для вільного підприємництва та конкуренції; адміністративні — щоб не допустити формування командно-розподільних процесів. Проте важливою умовою мало стати те, що надмірне і, головне, некваліфіковане втручання держави в економічні процеси може призвести до спаду виробництва, інфляції та інших негативних наслідків, бо майже кожен регулятор має подвійний, позитивний або негативний, вплив на соціально-економічні процеси. Мистецтво полягало в тому, щоб визначити, якому впливу надати перевагу і відповідно до цього застосувати той чи інший регулятор. Наприклад, зниження податкового тиску позитивно впливає на виробництво, але негативно — на доходи бюджету; інвестиції в нові технології підвищують продуктивність праці й водночас призводять до вивільнення працівників, збільшуючи рівень безробіття. Другою важливою умовою забезпечення ефективного виконання регулюючої функції держави ставало визначення об’єктів регулювання і цілей, яких необхідно досягти на основі зваженої економічної політики. Установлення об’єктів і цілей було найскладнішим завданням державних органів управління, від чого залежить успіх реалізації всієї політики держави в складний кризовий період.

В умовах стабільності економічного розвитку держава може значно децентралізувати свої регулюючі функції. Однак у період уповільнення економічної активності державного і приватного секторів та появи небезпеки відхилення економіки від бажаного шляху розвитку, виникає необхідність терміново опрацювати економічну політику, яка б звела в єдине русло макроекономічну, фінансову грошово-кредитну, зовнішньоекономічну, антимонопольну та соціальну політику. Це забезпечує посилення координації роботи всіх державних органів, що здійснюють регулювання економіки, концентрації їхніх зусиль на вирішення кардинальних проблем економіки. У період значного розширення економічної діяльності і настання так званого перегріву економіки застосовується прогресивна система оподаткування, що забезпечує перевищення податкових надходжень над рівнем економічного зростання, а також поліпшує баланс бюджету внаслідок зниження бюджетних витрат на допомогу по безробіттю, соціальне страхування тощо. Таким чином досягається стримуючий вплив на економіку, який відіграє роль охолоджувального фактора. У цей період фінансові важелі спрямовуються на запобігання зростанню інфляції, яку породжує за таких умов надмірний попит.

В Україні в умовах спаду виробництва вживалися заходи для стримування пропозиції грошей шляхом купівлі облігацій на відкритому ринку, або стримування попиту на капітал за допомогою регулювання процентної ставки через підвищення офіційної процентної ставки.

Ефективність державного регулювання економіки може бути знижена як унаслідок об’єктивного розвитку подій, так і через застосування неадекватних засобів економічної політики держави. Серед них: неадекватність методологічної бази, недотримання балансу економічних стратегії і тактики, змішування цілей та засобів реформ тощо. Певним загальним наслідком дії перелічених чинників та зворотним боком низької дієздатності української держави є розвиток корупції та «тіньової» економіки. Значне поширення цих явищ в Україні є одним із найбільш видимих проявів низької ефективності державної політики, оскільки, по-перше, свідчить про наявність вагомих стимулів для порушення економічними суб’єктами легальних норм та процедур через надмірну їх обтяжливість, а, по-друге, відображає неспроможність держави реалізувати свою владу належним чином, забезпечивши таке дотримання [28].

Запровадження державного регулювання економікою стримувалося насамперед відсутністю організаційного механізму державного регулювання економіки і його правового забезпечення. Ішлося про методичне й організаційне забезпечення роботи цього механізму, доведення розв’язання кожної проблеми від ідеї та загальної конструкції до практичної реалізації. Теорія і практика вимагають посилення координації робіт усіх державних органів, концентрації їхніх зусиль на вирішенні кардинальних проблем країни, створенні єдиного механізму державного регулювання економікою.

Для реалізації економічної політики держави в Україні в умовах ринкової трансформації національної економіки відповідну регулюючу роль намагалися відігравати органи державного управління: Міністерство економіки — з цінового і тарифного регулювання та державного замовлення; Міністерство зовнішніх економічних зв’язків і торгівлі — з питань застосування квот, ліцензій та ін.; Національний банк — з грошово-кредитного і валютного регулювання; Міністерство фінансів — з фінансово-бюджетного і податкового регулювання; Антимонопольний комітет — з регулювання діяльності підприємств-монополістів; Державна митна служба — з митного регулювання, застосування митних нормативів; Міністерство праці та соціальної політики — з питань регулювання доходів, зайнятості, створення робочих місць, поліпшення функціонування ринку праці тощо. У цьому випадку були б виправданими докорінно змінені функції міністерств і відомств, які зобов’язані здійснювати управління соціально-економічними процесами, переважно за допомогою економічних, правових та адміністративних регуляторів без прямого адміністративного тиску на суб’єкти господарювання. Проте елементи директивності і розподільних функцій міністерства і відомства продовжували використовувати. Це стало важливим фактором удосконалення органів управління, використовуючи світовий досвід. Хоча національні органи управління економікою в розвинених країнах формуються переважно за функціональним принципом, водночас галузевий принцип також існує. Зокрема, в США і Англії діють такі міністерства і відомства: торгівлі, промисловості й енергетики, сільського господарства, рибальства, транспорту, фінансів, житлового будівництва і місцевого транспорту, навколишнього середовища, місцевого самоврядування, зайнятості, праці, соціального захисту, охорони здоров’я і соціальних служб, освіти, а також скарбниці, федеральна резервна система [29].

Разом з тим у країнах ЄС з другої половини 1990-х років спостерігається тенденція до переключення пріоритетів розвитку з обмеження використання природних ресурсів у виробництві та стримування зростання товарного споживання на підвищення ефективності економіки. Відбувається ув’язування добробуту, насамперед, з підвищенням темпів економічного зростання (зростання споживання товарів та послуг), яке дає змогу також вирішити ряд соціальних та екологічних проблем. Цей процес ставить на перший план значущість індикаторів економічного зростання й ефективності економіки. Така переорієнтація пріоритетів розвитку передбачає підвищення ефективності інвестицій і зростання інновацій у реальному секторі національних економік, а також підкреслює роль науки і наукомістких технологій, які знижують питому ресурсомісткість ВВП. Для України ініціювання високих темпів економічного зростання є особливо важливою проблемою. Тому підвищення ефективності та наукомісткості економіки можна також пов’язати зі зниженням ресурсомісткості виробництва, збереженням національного науково-технологічного потенціалу і ресурсів життєзабезпечення [30].

Література до розділу 4

  1. Кваснюк Б. Є., Киреєв С. І. Моделі соціально-економічного розвитку в перехідному суспільстві // Трансформація моделі економіки України (ідеологія, протиріччя, перспективи) / За ред. В. М. Гейця. — К.: Логос, 1999.

  2. Державне регулювання економіки: Навч. посібник / С. М. Чистов, А. Є. Никифоров, Т. Ф. Куценко та ін. — К.: КНЕУ, 2000. — 316 c.

  3. Норт Даглас. Інституції, інституційна зміна та функціонування економіки / Пер. з англ. І. Дзюби. — К.: Основи, 2000. — 198 с.

  4. Овсянко Д. М. Административное право: Учеб. пособие / Отв. ред. Г. А. Туманов. — С. 65.

  5. Колпаков В. К. Адміністративне право України: Підручник. — К., — С. 187.

  6. Коваль Л. В. Адміністративне право України: Курс лекцій. — К., 1998. — С. 25.

  7. Административное право Украины. Общая часть: Учеб. пособие. — X.: Одиссей, 1999. — С. 68.

  8. Колпаков В. К. Адміністративне право України: Підручник. — 3 вид., стереотип. — К.: Юрінком Інтер, 2001. — С. 690.

  9. Административное право Украины. Общая часть: Учеб. пособие. — X.: Одиссей, 1999. — С. 212.

  10. Норт Даглас. Інституції, інституційна зміна та функціонування економіки / Пер. з англ. І. Дзюби. — К.: Основи, 2000. — 198 с.

  11. Ойкен В. Основные принципы экономической политики: Пер. с нем. / Общ. ред. П. И. Цедилина и К. Херманн-Пилата; вступ. сл. О. Р. Лациса. — М., 1995. — 354 c.

  12. Колодко Г. Уроки десяти лет постсоциалистической трансформации // Вопросы экономики. — 1999. — № 9. — С. 31.

  13. Клей Л. Что мы, экономисты, знаем о переходе к рыночной системе // Реформы глазами американских и российских ученых. — Российский экономический журнал. — 1996. — С. 32.

  14. Стиглиц Дж. Куда ведут реформы? (К десятилетию начала переходных процессов) // Вопросы экономики. — 1999. — № 7. — С. 4.

  15. Норт Д. Інституції, інституційна зміна та функціонування економіки / Пер. з англ. І. Дзюби. — К.: Основи, 2000. — 198 с.

  16. Економічна енциклопедія: У 3 т. — К.: Академія, 2000. — Т. 1 — 864 c.

  17. Бандурка О. М., Петрова К. Я., Удодова В. І. Державне регулювання економіки. — Харків: Вид-во ун-ту внутр. справ, 2000. — 160 с.

  18. Осадчая И. М. Современное кейнсиаство. — М.: Мысль, 1971. — 176 с.

  19. Харрод Р. Ф. К теории экономической динамики. — М.: Изд-во иностр. л-ры, 1959. — 212 с.

  20. Андрианов В. Государственное регулирование и механизмы саморегуляции в рыночной экономике (мировой опыт и Россия) // Вопросы экономики. — 1996. — № 9. — С. 28—36.

  21. Харфизов Р. Х. Критика теорий государственного регулирования капиталистической экономики. — М.: Изд-во Ин-та междунар. отношений, 1961. — 168 с.

  22. Чечетов М., Жадан І. Особливості макроекономічного трансформування в умовах перехідної економіки // Економіка України. —2002. — № 6. — С. 4—12.

  23. Галиця І. Державне регулювання в умовах ринкових відносин // Економіка України. — 2002. — № 6 — С. 57.

  24. Жаліло Я., Черніков Д. Дієвість економічної політики держави в контексті ринкового реформування // Економіка України. —2000. —№ 12. — С. 13.

  25. Панасюк Броніслав. Економічна політика в Україні наприкінці ХХ століття. — К.: Новий друк, 2002.

  26. Ватаманюк З., Реверчук С. Економічна теорія: макро- і мікроекономіка. — К.: Альтернатива, 2001.

  27. Варналій З. С. Державна фінансова підтримка у сфері малого підприємництва та шляхи її вдосконалення // Фінанси України. — 1996. — № 2. — С. 32—42.

  28. http://www.niss.gov.ua/Table/Jalilo10/diev.htm.

  29. Панасюк Броніслав. Економічна політика в Україні наприкінці ХХ століття. — К.: Новий друк, 2002.

  30. Бадрак О., Шостак Л. Цілі та пріоритети сталого розвитку України // Економіка України. —2002. — № 10.

РОЗДІЛ 5. Трансформація місця і ролі держави в економічних системах пострадянських країн

5.1 Методологічні підходи до проблем трансформації

Проблема перехідного стану економічної системи є предметом досліджень економічної теорії на досить великому проміжку часу. Трактування сутності і детермінант «перехідності» не була однаковою на різних історичних етапах. Так, для Аристотеля вона була пов’язана з принципом зміни взагалі, який міг відбуватися в будь-яких варіантах і в «будь-який бік». Надалі «перехідність» органічно пов’язується з ідеєю суспільного прогресу, з переходом суспільства до процесу ефективнішого зростання матеріальних і духовних благ. Саме такий підхід можна бачити, зокрема, у Д. Юма, А. Сен-Сімона, К. Маркса. За сучасних умов, із подоланням однобокого трактування соціально-економічного прогресу, «перехідність» набуває нових рис — більш широкого, неоднозначного розуміння якісних та кількісних змін, а також розуміння важливої ролі єдності загального й окремого в перехідних процесах. Остання обставина виражає й таку особливість «перехідності» в сучасних умовах, як багаторівневість. Її прояв пов’язаний із загальними тенденціями, які характерні для всього світового співтовариства, а не лише з одиничними процесами, що відбуваються в окремих країнах (регіонах). Одночасно в механізмах функціонування економік окремих країн закладені й особливі форми взаємозв’язку загальних і одиничних ознак.

Перехідність характеризує стан певної системи (суспільної, економічної, політичної та ін.), обумовлений в той або інший період поступальним характером розвитку. У функціонуванні всякої системи настає період, коли вона вичерпує свої можливості і починає переростати (переходити) в іншу систему. Важливе місце в аналізі перехідності займає визначення характеру системи, що має бути сформована. Сам об’єкт аналізу у системному плані може бути поданий неоднозначно. Аналіз можна провести крізь призму економічної або політичної системи, соціокультурних факторів, національних відносин і т. п. Тому з погляду економічної науки природним та необхідним є виділення саме економічної системи, що передбачає в аналізі змісту перехідності чітке дотримання єдності обраного критерію, тобто соціально-економічного змісту тієї чи іншої системи. Без дотримання цієї умови неможливо розкрити і зміст самої перехідності, етапи та кінцеві межі перехідного процесу. Так, некоректно було б говорити про перехід планової економіки до демократичного суспільства, тому що в даному разі неправомірно змішуються економічні й політичні аспекти дослідження, тобто розглядаються різнопланові суспільні явища.

Насамперед стає очевидним, що перехідний процес у постсоціалістичних країнах — це не просто проміжок часу, протягом якого мають відбутися ті чи інші зміни. Як було зазначено в літературі, з одного боку, перехідний період — це не короткочасний, а досить тривалий період, а з іншого — це період не «яких-небудь» змін, а глибокої трансформації старої системи [1, с. 149—151].

Внутрішні фактори, що об’єктивно обумовили початок перехідних процесів у колишніх соціалістичних країнах, і сьогодні потребують глибокого аналізу, оскільки вони не розкриті належним чином і трактуються неоднозначно. Це пов’язано і з тим, що з часом значно більшу роль, ніж на початку 1990-х років, стали надавати глобальним чинникам. Зокрема, дедалі очевиднішою стала неможливість ефективної реалізації адміністративно-командної моделі розвитку, яку в західній літературі називають «наздоганяючою», що справді було характерно для економіки СРСР увесь період її функціонування. Складність розв’язання цього завдання — «догнати і перегнати», — на думку західних авторів, пов’язана й з традиційним його інструментом — обмеженістю виробничих ресурсів. Тому на перший план висувається інша модель — модель стійкого розвитку, а кризу планової системи значною мірою пов’язують із цими обставинами.

Визнання існування закономірностей перехідних процесів, їх тривалості та складності обумовлює необхідність розроблення особливої теорії перехідної економіки. Нині ця думка поділяється багатьма вітчизняними економістами [2; 3; 4; 5; 6].

При цьому в сучасній літературі підкреслюється не тільки необхідність розроблення спеціальної теорії «системних переходів», а й визначаються теоретичні підходи, що могли б стати основою для обґрунтування нової парадигми: неоінституціональна теорія суспільного вибору, теорія прав власності, еволюційного інституціоналізму та ін.

Аналіз змісту перехідної економіки тісно пов’язаний із визначенням її соціально-економічного характеру: заради чого виникла ця «епоха», яка спрямованість її здійснення, у чому у кінцевому підсумку вона повинна себе реалізувати. У зв’язку з важливістю розв’язання цього питання, необхідно ще наголосити на принциповості вибору і застосування відповідного критерію підходу до аналізу системи, що трансформується. Вирішальна роль такого критерію, пов’язана з його обмежувальною функцією. Виділений критерій повинен бути абстрагованим від факторів, що мають найменший вплив на специфіку функціонування системи.

Виділений критерій підходу до аналізу системи відповідно «формує» і логіку дослідження соціально-економічних проблем перехідних процесів та механізму їх регулювання. Оскільки ж критеріїв, що відбивають реальні процеси функціонування і розвитку системи багато, то перехідна економіка в цілому є багатовекторним процесом. Однак питання «Куди йде сьогодні Україна?» припускає однозначну наукову відповідь на нього, а відповідно і вибір певного (одного) критерію — формування засад соціально орієнтованої ринкової економіки.

Згідно з проголошеними цільовими пріоритетами України основною метою соціально-економічної політики вважається формування такої моделі розвитку економіки, яка б мала довгостроковий потенціал зростання, здатність забезпечувати послідовне підвищення добробуту населення, ефективне розширене відтворення, зміцнення конкурентоспроможності української продукції.

Зауважимо, що ця мета подається як головний напрям перехідної економіки. Однак, на нашу думку, глибоко помилковою є така абсолютизація. Але ж альтернативність — одна з властивостей (закономірностей) перехідної економіки. Серед множини можливих варіантів завжди є варіант оптимальний, знайти який — завдання ідеологів-теоретиків перехідних процесів. Звичайно, виникає питання про критерій оптимальності. Але він уже визначений, якщо ми визнаємо існування загального соціально-економічного напряму перехідної економіки, про який ішлося вище. Він і характеризує оптимальний варіант (приміром, не соціалізм, не капіталізм, а щось інше).

Абсолютизація, що припускає лише один варіант кінцевих результатів перехідної економіки, викликає заперечення і тому, що певний оптимум обумовлений рядом обмежень, властивих перехідній економіці. Ці обмеження (позитивного характеру) такі: рівень вихідного стану розвитку суспільства в соціально-економічному аспекті; реальний матеріальний і духовний потенціал; цілеспрямовані зовнішні інвестиції, що дозволяють органічно реалізувати внутрішні можливості економіки. Ці обмеження істотно скорочують кількість альтернатив, у рамках яких повинні відбуватися перехідні процеси. Саме тому останнім часом виник міжнародний термін «країна перехідного стану», що стосується не всіх країн, а лише окремих (усього їх близько тридцяти) [7, с. 143—144].

Визначальний напрям, з яким пов’язано досягнення кінцевої мети перехідної економіки, — становлення системи, що забезпечує суспільству стійкий розвиток. Звичайно, таке загальне рішення, що відповідає коротко лише на одне питання, породжує багато нових проблем: по-перше, не дуже ясно, як виглядає конкретно таке суспільство; по-друге, використання якісно нового критерію передбачає відповідну класифікацію історії розвитку національної економіки; по-третє, новий підхід потребує уточнення його місця в економічній теорії; по-четверте, важливо з’ясувати, чи правомірне використання виділеного критерію в Україні та інших постсоціалістичних країнах.

Отже, Україні в період перехідних процесів необхідно вирішувати проблем не менше, ніж іншим країнам. Крім розв’язання глобальної перспективної проблеми — формування системи, яка забезпечує стійкий розвиток, нашій країні потрібно вирішувати проблеми сьогоднішні — формування системи ринкових відносин, а також «вчорашні», що залишилися в спадщину від попередньої системи. Іншими словами, багатовекторний характер перехідної економіки для України має далеко не лише теоретичне, а й безпосередньо практичне значення.

Нечіткість визначення проблем соціально-економічного розвитку, які необхідно розв’язувати, може бути «виправдана» і тим, що майбутнє в теоретичному аналізі не може бути ясним і конкретним. Мова може йти лише про гіпотези, виокремлення характерних ознак, принципів тощо. Істотною помилкою при цьому є й абсолютизація методу екстраполяції. Не випадково проблема майбутнього в теорії розглядається крізь призму принципу перехідності.

У процесі нашого аналізу важливо було б визначити і кінцеві межі сучасної перехідної економіки, але при цьому виявляється ще одна суттєва деталь. Річ у тім, що будь-яка високорозвинута економічна система не формується одномоментно, а пов’язана зі специфічним періодом переходу. Виникає питання, чи має цей період реальне значення? Позитивна відповідь, на наш погляд, залежить від того, як вибирається критерій, котрий характеризує найбільш розвинуту ланку перехідної економіки. Буде некоректно пов’язувати кінцеві межі перехідної української економіки зі становленням ринкової економіки, оскільки важливим завданням є ще формування самої ринкової економіки. Те ж саме можна сказати про перехід до постіндустріального суспільства. Реальним у даному разі завданням, найбільш близьким до конкретної ситуації і таким, що легше сприймається суспільним менталітетом, є, як ми вже зазначали, формування засад соціально орієнтованої ринкової економіки.

Невизначеність ціннісних пріоритетів українського суспільства створює додаткові труднощі для формулювання кінцевих цілей перехідної економіки. Відсутність національної ідеї об’єднання суспільства на патріотичних засадах обумовлювала індиферентність суспільства до політичних процесів. Цей аспект особливо тісно пов’язаний із закріпленою протягом багатьох десятиліть нормою радянської людини бачити ясну безальтернативну мету руху, визначену на основі патерналістських міркувань владних кіл суспільства. Відповідною мірою, природно, подібні особливості проникли й у менталітет українського наукового співтовариства. Специфічний характер перехідної економіки, у тому числі й української, обумовлює існування різних теоретичних варіантів соціально-економічного розвитку.

Досвід німецьких повоєнних реформ, світових тенденцій і суперечливого вітчизняного досвіду свідчать про необхідність формулювання кінцевої мети перехідного періоду як побудови держави добробуту або соціально орієнтованої ринкової економіки. Водночас цілком ясно, що для її формування слід пройти довгий шлях соціально-економічного розвитку. Це певною мірою підготує населення до сприйняття цієї системи, яка прийшла на зміну ідеології соціалізму. Річ у тім, що і в сучасних умовах значна частина населення постсоціалістичних країн віддає перевагу мріям про такий соціально-економічний устрій, у якому держава бере на себе всю турботу про соціальну захищеність усього населення.

У сучасній Україні практично сформована і функціонує економіка перехідного типу. Характеризується вона двома секторами економіки — приватним і державним, які ще слабо пов’язані ринковими відносинами, оскільки повністю ринок у країні не сформувався і дієво не охоплює реального сектору економіки. Водночас багато фахівців-теоретиків вважають, що еволюційна концепція переходу до ринкових відносин за допомогою формування двосекторної економіки має свої переваги. Ідея такої економіки для постсоціалістичних країн була висловлена П. Мюррелем (у прочитаній лекції на семінарі МВФ). Мета його пошуків — з’ясувати причини невдач в економіках східноєвропейських країн. Він вважає, що ці країни повинні стати на позиції еволюційної парадигми розвитку економічних процесів 8, с. 65—66. Перевагою еволюційного підходу, на його думку, є три основні аспекти. По-перше, принципово інший погляд на поведінку інституцій та окремих суб’єктів порівняно з неокласичним homo oeconomicus (економічною людиною). Еволюційний підхід ураховує не тільки обмеженість виробничих можливостей господарських суб’єктів, а й спроможність цих суб’єктів сприймати економічну інформацію, а також згладжує труднощі реалізації влади в ієрархічних організаціях. Організаціям важко змінювати діючу практику, а коли зміни усе ж відбуваються, то поведінка організацій містить риси минулого. По-друге, даний підхід ураховує концепцію економічного середовища, у тому числі й систему зовнішніх факторів, які впливають на поведінку економічних суб’єктів. По-третє, еволюційний підхід ураховує важливість відбору в процесі перманентних змін. Увага з внутрішньо-організаційних моментів переноситься на зміну контролю над розподілом економічних ресурсів між неефективними (технічно відсталими) й ефективними галузями, які найбільше відповідають вимогам глобального розвитку.

Пояснюючи причини більшої динамічності вільного ринку порівняно з плановим господарством, еволюційна теорія вказує на роль банкрутств і санкцій у витісненні неефективних підприємств, розмаїтість нових організаційних форм і технологій, що забезпечує вільний доступ капіталів у будь-яку галузь та на природний процес відбору тих економічних структур (суб’єктів), які відіграють домінуючу роль у розподілі ресурсів, насамперед виробничих. Західна економічна наука намагається довести, як еволюційна теорія може сприяти розробленню програми економічних реформ, показати основні переваги двосекторного підходу при вирішенні проблем переходу до економіки ринкового типу. Ця концепція була висловлена (як зазначалося, Мюррелем) ще до того, як у нашій країні приступили до радикальних реформ, обравши шлях «шокової терапії», тобто не взявши до уваги рекомендацій, висловлених на семінарі МВФ. Наші реформатори не врахували того, що жодна реформа не може зробити все відразу, через надзвичайну складність завдань, що виникають перед нею. Наслідки обраного національними реформаторами шляху переходу до ринкової економіки виявилися руйнівними для України.

Розроблення технології трансформації одного типу господарської системи іншою, за методами порівняльної статики, передбачає одночасне розв’язання трьох проблем: а) забезпечення функціонування конституюючих принципів ринкової системи; б) формування оптимізаційних інструментів та методів державного регулювання; в) елімінування негативних наслідків реформ для суспільства. Вирішення цих проблем можливе при створенні двосекторної економіки, побудованої на основі оптимізації взаємодії державного і ринкового принципів регулювання.

Незаперечним доказом того, що в перші роки ринкової трансформації були допущені численні помилки, є глибоке падіння обсягів виробництва, масове зубожіння країни та бурхливе зростання безробіття. Отже, уряд України також мусив здійснити рішучі кроки для виходу із соціально-економічної кризи. Але спочатку потрібно було усвідомити, які саме були припущенні стратегічні помилки, і в перспективі вибрати такий спосіб їх виправлення, щоб не припуститися нових.

Головна стратегічна помилка полягала в тому, що ринкові реформи в Україні розпочиналися без чітко встановлених загальнонаціональних цілей. Відповідно, можна стверджувати й про порушення принципів раціональності проведення заходів економічної політики та національних інтересів держави. Копіюючи реформи Росії, обрали шлях повторення помилок. Держава повністю відлучилася від регулювання економікою. В українських політичних та економічних лідерів того часу переважала категоричність мислення: від однієї крайності розвитку суспільства (державного соціалізму) до іншої — класичного капіталізму, хоча останній себе вичерпав ще в ХХ ст.

Відсутність теоретично обґрунтованих цілей, принципів та інструментів проведення реформ обумовили суперечність цілей, їх підміну інструментальними індикаторами політики, а також застосування принципу легкості виміру замість ступеня охоплення основної проблеми при виборі критеріїв оцінювання економічної політики. Реальні цінності суспільства підмінилися ілюзією багатства (в класичному розумінні) — великою кількістю іноземних товарів. Приватизація заради приватизації стала самоціллю трансформації економіки.

Чітко проявилася в країні відірваність грошово-фінансової системи, зокрема банківської, від потреб розвитку виробництва. Первісне нагромадження капіталу здійснювалося не завдяки праці, а за рахунок перерозподілу національного багатства, що не сприяло створенню справжніх ринкових механізмів, а формувало ґрунт для виникнення економічних парадоксів типу «нового посередника» та «підприємця», не зацікавленого в сприянні розвитку національного виробництва. Корупція, економічна злочинна діяльність багатьох представників владної та політичної еліти стали не менш важливою причиною викривлення принципів ефективності та соціальної справедливості.

Вибір за основну методологію прискорення реформ засобів (інструментів) «шокової терапії» та трифазної послідовної схеми стратегії економічного розвитку Дж. Сакса («стабілізація (3—5 років) + розвиток (10—15 років) + структурна перебудова економіки (20 років)») при невиваженій політиці лібералізації зовнішньоекономічної діяльності став головним гальмом становлення цивілізованих ринкових відносин у країні.

Усе це за умови одномоментної лібералізації цін, беззастережної лібералізації зовнішньоекономічної діяльності та політики «дорогих грошей» призвело до кризи платежів і поставило значну частину виробничої сфери України на межу банкрутства.

Узагальнення та усвідомлення головних стратегічних помилок ринкових реформ робить можливим пошук конструктивних шляхів їх усунення. Аналіз літератури та результатів господарської практики обумовлює необхідність реалізації таких заходів:

По-перше, визначення і чітке формулювання цільових пріоритетів розвитку суспільства. Самостійність нашого економічного мислення означає формування національної теорії бажаного економіко-політичного устрою українського суспільства, яка має дати повне обґрунтування всіх аспектів її функціонування.

По-друге, установлення принципів та інструментів проведення подальших реформ, обґрунтованих на основі існуючих теорій економіко-політичної системи та попередньо визначених цільових пріоритетів. У цьому аспекті, великого значення набуває дотримання принципів соціальної компенсації. Останні, у свою чергу, визначатимуть стан добробуту широких верств населення.

По-третє, формування справжніх цінностей суспільства і передусім поваги до кваліфікованої високопродуктивної праці. Відродження власного виробництва пов’язане саме з цими проблемами, тому слід змістити акценти в бюджетній системі та системі оподаткування.

Світовий досвід показує: досягнення приросту виробництва на 5 % потребує реінвестування ¼ валового внутрішнього продукту в інноваційний процес та науково-технічні дослідження. Таке співвідношення узгоджується з рекомендаціями вітчизняних учених про необхідність прискорення фінансування технологічних нововведень у 5—10 разів [9].

По-четверте, істотне підвищення платоспроможності населення до такого рівня, за яким воно було б здатне купувати власні промислові товари, що є однією з умов відродження національного виробництва та розвитку ринкових відносин.

Для цього нинішню реальну заробітну плату слід підвищити в 2—2,5 раза. Неодмінними умовами такого підвищення заробітної плати є: проведення цілеспрямованої політики захисту національного ринку та виробника; формування раціонального механізму господарського регулювання; підпорядкування банківської системи інтересам власного виробництва; зростання економічної свободи і підтримання ініціативи регіонів, особливо в питаннях створення вільних економічних зон; проведення виваженої та диференційованої політики лібералізації зовнішньоекономічної діяльності.

Існуюче становище зобов’язує науковців нашої країни бути в усьому, що стосується оцінки економічних перетворень, здійснених у попередні роки, максимально критичними та конструктивними. Важливо позбутись ілюзій, насамперед щодо того, наскільки коректною тоді була політика, навіть у своїй концептуальній основі. Країна ніколи не стане впевнено на ноги, якщо науковці і практики будуть ухилятися від аргументованих відповідей на ці запитання. Необхідно визнати, що настання кризи — це не лише наслідок труднощів, успадкованих нами від радянських часів. Такі втрати не могли бути результатом і лише окремих помилок поточної політики, її непослідовності та суперечності, що справді мало місце. Треба бачити і серйозні прорахунки у визначенні здійснюваного з 1991 р. курсу економічних перетворень.

Перекладання високоабстрагованих неоліберальних моделей економічних перетворень на реальну практику господарювання в Україні в принципі не могло розв’язати всіх проблем трансформації. «Рікардинський гріх», про який достатньо вичерпно описано в наукових працях, став однією із найвагоміших детермінант субоптимальності вітчизняних реформ, оскільки не враховувалися специфіка економіки України, складність завдань, які доводилося вирішувати у зв’язку зі становленням нашої державності, глибина економічних підвалин адміністративно-командної економіки, розстановка політичних сил, кадровий потенціал, процеси, що відбувалися в духовному житті суспільства, ментальність людей, що сформувалася впродовж 70 років радянського ладу. Такий підхід не відповідав реаліям нашого життя, і тому уникнути масштабних втрат, яких зазнала економіка України, було практично неможливо.

Узагальнюючи характер функціонування перехідних процесів в економіці України, слід виокремити і таку обставину.

Загострюється проблема конкурентоспроможності вітчизняного виробництва. Причому, за винятком окремих підприємств, вона виникла штучним шляхом: собівартість виробів зростає за рахунок автономного зростання трансакційних витрат. Формування цінової структури на ринках України відбувається під впливом трансакційних витрат, зумовлених поширенням неспроможностей ринку і держави в досягненні парето-ефективного розподілу ресурсів і доходів в економіці. Скорочення сукупного попиту в умовах автономного зростання витрат зумовлює дію ефекту масштабу та відповідне зростання реальних граничних витрат виробництва. Отже, перевищення потенційного рівня пропозиції над сукупним попитом обумовлює цінову інфляцію з боку пропозиції.

Так само спотвореною залишається структурно-галузева будова української економіки. Наукова проблематика необхідності глибоких структурних перетворень промисловості України висвітлюється достатньо давно. Деформованість, високий рівень енерго- та капіталоємності виробництва успадковані від попередньої адміністративної системи. За роки реформ ситуація не лише не поліпшилася, а й значною мірою погіршилася. Частка паливно-сировинних галузей зросла з 1991 р. майже втричі і в 2003 р. становила половину від обсягів промислового виробництва. Водночас питома вага машинобудування, галузей соціальної спрямованості (легка і харчова промисловість) зменшилась удвічі і становила у 2003 р. — відповідно 13,1 % та 19,8 %. Радикальна зміна існуючих несприятливих диспропорцій є одним з визначальних завдань промислової політики держави, яка має стати основним інструментом мобілізації і концентрації ресурсних та інституційних чинників підвищення конкурентоспроможності й структурно-інноваційного оновлення української економіки, посилення її соціальної спрямованості [10].

Отже, якщо наші урядовці й у перспективі покладатимуться на квазіринкові інструменти виправлення економічних диспропорцій, якщо і надалі відбуватиметься консервація існуючої галузевої структури, то наша мета ринкової трансформації не матиме підстав для її реалізації. Економіка, в структурі якої майже 60 % становлять базові галузі, за всіма існуючими світовими стандартами є безперспективною з погляду темпів розвитку. Адже є аксіомою, що потенціал їх зростання через малу швидкість обороту капіталу вкрай обмежений.

Катастрофічних масштабів набуло фізичне і моральне зношення основних виробничих фондів (табл. 5.1). Відволікання інвестиційних ресурсів із реального сектору у політичну сферу, що спостерігається останнім часом, не в змозі внести позитивні зміни у вирішення і цієї проблеми. Дані Держкомстату України свідчать, що за роки кризи обсяг інвестицій скоротився майже у 5 разів, а реальне зношення основних засобів у провідних галузях сьогодні сягає 60—70 %. В енергетиці, на транспорті та в деяких інших галузях цей показник набагато перевищує критичну межу.

Таблиця 5.1

СТУПІНЬ ЗНОСУ ОСНОВНИХ ФОНДІВ ЗА ГАЛУЗЯМИ ЕКОНОМІКИ, %

1990 р.

1994 р.

1998 р.

1999 р.

2000 р.

Усього (у тому числі худоба)

36,5

22,9

40,4

42,3

43,7

Виробничі основні фонди

42,6

23,7

46

47,2

47,5

промисловості

49,7

28,3

48,4

49

48,8

сільського господарства

26,1

19,9

39,2

42,4

48,3

транспорту

45,5

19

49,7

50,5

50,1

зв’язку

50

16,3

43,3

44,1

40,8

Невиробничі основні фонди

24,2

20,7

32,4

33,9

34,4

житлового господарства

21,6

26,7

24,6

27

29,4

охорони здоров’я, фізичної культури та соціального забезпечення

27,3

29,3

31,7

34,7

37,8

освіти

15,8

25

34,6

33,9

40,5

науки та наукового обслуговування

40

30,6

47,7

46,2

47,4

* Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2003 році. Послання Президента України до Верховної Ради України 2004 рік.

Надійних передумов сталого зростання економіки України ще не існує, їх треба створювати. Це вимагає і відповідних конструктивних економіко-теоретичних розробок, у яких дуже важливо враховувати багатоаспектність та комплексність проблеми. З нашого погляду, концептуальними напрямами таких реформ є:

По-перше, поглиблення знань про закономірності процесів ринкової трансформації економіки, що випливає з позицій раціонального розв’язання головного завдання системних перетворень адміністративно-командної системи. Визначальним у цьому є інституційне забезпечення політики реформ, завершення формування розгалуженої ринкової інфраструктури, утвердження ефективного законодавчого поля та стабільних правил, на які спирається економічна діяльність. Актуальною стала й інша проблема — виправлення наявних перекручень у відносинах власності, забезпечення легалізації їхніх основних форм, політичної підтримки, надійного державного захисту приватної власності, інтересів ділових партнерів та кредиторів, національного капіталу загалом. Дуже важливо у зв’язку з цим забезпечити впровадження обґрунтованих механізмів державного регулювання земельного ринку. Ідеться, зрештою, про теоретичне обґрунтування необхідності впровадження реформ, що дозволить у перспективі українській економіці розвиватися на самодостатній основі.

По-друге, дієздатність і результативність ринкових реформ має оцінюватися з позицій її спроможності забезпечити (через засоби регуляторної політики) створення економічних, політичних та соціальних передумов реалізації наявних конкурентних переваг української економіки. У ситуації, коли такі переваги не можуть бути реалізовані через відсутність ринкових саморегуляторів, держава згідно з позиціями, викладеними у третьому розділі, має виступати у ролі суб’єкта, що доповнює ті ринкові механізми, які лише формуються, усувати неспроможності ринкового механізму.

По-третє, система реалізації конкурентних переваг має втілитися в зміцненні позицій внутрішнього ринку, утвердженні інноваційної моделі розвитку української економіки та структурної політики, подоланні нагромаджених за роки реформ відтворювальних деформацій. У цьому аспекті важливо розробити конструктивну комплексну програму стимулювання внутрішнього ринку, здійснення політики виховного протекціонізму — захисту насамперед високотехнологічного потенціалу й інвестиційного комплексу держави.

По-четверте, потребує переосмислення логіка механізму макроекономічної стабілізації, що є одним з визначальних чинників дієздатності держави, оскільки функцію першості у цьому процесі виконувати монетарна політика не може, про що свідчить як вітчизняний досвід, так і досвід інших постсоціалістичних країн.

По-п’яте, необхідність зміцнення дієвості держави пов’язана і з істотним посиленням її впливу на розвиток соціальної сфери. Першоосновою цього є надійний захист та державна підтримка соціально незахищених верств населення. Водночас, як буде показано далі, соціальна політика не може обмежуватися лише державною підтримкою соціально незахищених верств населення.

Українська економічна наука має виробити свою специфічну модель післякризового економічного розвитку. Ця модель вимагає особистого високого ступеня чіткості мікро- і макроекономічного управління, економічного регулювання і контролю з боку держави незалежно від форм власності і господарювання в єдиному правовому полі [11, с. 81].

Механізми регулювання економіки під час кардинальних перетворень у тих чи інших країнах діють по-різному. Досвід країн — світових лідерів сучасного прогресу — переконує, що їх економічна могутність формувалася і формується під впливом послідовних структурних і якісних перетворень з одночасним посиленням регулюючої ролі держави, включаючи внутрішні і зовнішні ринки, що підпадають під її безпосередній вплив.

Ми поділяємо концептуально-стратегічний підхід тих авторів, хто вважає, що однією з головних функцій держави є і буде у ХХІ ст. формування та здійснення високоефективної науково-технічної, соціально-економічної, ринкової, правової і духовної політики, що забезпечує сталий поступальний розвиток.

Реформувати будь-яку систему можна по-різному, обираючи для цього як утворювальні, так і руйнівні або змішані моделі. В інтересах людини та й суспільства в цілому необхідно використовувати виключно утворювальні типи трансформаційних моделей, керуючись оціночним критерієм приросту внутрішнього валового продукту і національного доходу на душу населення, розвитку інтелекту нації, духовного її збагачення, піднесення рівня життя народу, що гарантує прогресивні зрушення в науково-технологічній і суспільній сферах людської діяльності [12; 13; 14; 15; 16; 17].

Загальна теорія перехідних економік віддзеркалює спільні тенденції та форми переходу до ринку. Національна теорія перехідної економіки має охоплювати методологічні й теоретичні основи аналізу загальних закономірностей перехідної економіки в органічному взаємозв’язку з національно-державною специфікою переходу до ринку окремих країн.

5.2 Трансформація функцій держави на терені пострадянських країн

Процеси ринкової трансформації економіки перебувають у тісному взаємозв’язку з демократичними перетвореннями базисних політичних засад функціонування суспільства. Важливими детермінантами цих перетворень є свобода вибору, конкурентне середовище та плюралізм форм власності. Останні формуються через процеси роздержавлення і приватизації. Вони створюють, як уже зазначалося, лише одну із необхідних умов становлення і розвитку системи ринкових відносин. Водночас економічна діяльність держави в період трансформаційних процесів є надзвичайно складною та дискусійною. З одного боку, до функцій держави входить регламентація економічних процесів, що має принципове значення для формування сучасних ринкових відносин. Доки нові елементи, форми, методи господарювання ще не склалися в систему, тобто перебувають у стадії становлення, її відтворення потребує підтримки і допомоги з боку держави. Іншими словами, важливим атрибутом ринкової системи і своєрідним гарантом її існування стала держава у своїй економічній і соціальній політиці.

Змістовне наповнення, цілеспрямованість реалізації економічних і соціальних функцій держави безпосередньо залежать, по-перше, від типу держави й обраного суспільством економіко-політичного устрою, а по-друге, від того навантаження, що його несуть різні державні інститути в суспільстві.

У недалекому минулому у вітчизняній економічній літературі практично загальновизнаною була концепція, відповідно до якої «соціалістична держава справляє активний вплив на всі сторони економічного життя: виробництво, обмін, розподіл і споживання. Державні органи керують розробленням й організовують здійснення планів розвитку промисловості, сільського господарства, транспорту, товарообороту, заготівель, будівництва, фінансів, контролюють виконання цих планів, призначають керівників підприємств. Держава здійснює розподіл сукупного суспільного продукту, організовує матеріально-технічне постачання підприємств, веде зовнішню торгівлю, контролює міру праці і споживання» [18, с. 125—126].

Перебудовні процеси, що мали місце в другій половині 1980-х років, до певної межі змінили уявлення про економічну роль і функції держави. Так, у підручнику «Політична економія», який було випущено у світ у 1988 р. за редакцією В. А. Медведєва, Л. І. Абалкіна, О. І. Ожерельєва, зокрема, зазначалося, що держава не обов’язково повинна брати на себе безпосереднє керівництво всіма підприємствами, оскільки економічна роль держави ефективно забезпечується різноманітністю форм її діяльності [19, с. 380]. Аналіз конкретних функцій держави в економічній сфері доводить, що сутність підходу авторів підручника збігається з доктриною, що її дотримувалася офіційна радянська політекономія.

На їхню думку, в економіці держава покликана виконувати такі функції:

  1. безпосереднього господарювання;

  2. керівництва господарською діяльністю підприємств, об’єднань та інших ланок економіки і її регулювання;

  3. визначення правил економічної поведінки всіх суб’єктів господарювання;

  4. керівництва зовнішньоекономічною діяльністю.

Незважаючи на деякі корективи старих уявлень, суттєві базисні функції держави в економічній теорії, одержавлення економіки в господарській практиці фактично перегляду не піддавалися. І це не випадково, оскільки необхідність збереження домінуючого становища так званої загальнонародної (насправді державної) власності на засоби виробництва сумніву не викликала. Тому в рамках централізованої планової моделі господарювання подібні погляди на роль і функції держави були цілком закономірними і логічними. Однак ринок — це саморегулівний механізм, який установлює рівновагу в економічній системі. Окремі періоди розвитку економіки можуть супроводжуватись її стагнацією та кризами з високим рівнем безробіття і надмірною інфляцією. Оскільки найвідчутніше інфляція і безробіття впливають на рівень життя в період економічних криз, то політику, спрямовану на макроекономічну стабілізацію, можна визначити як діяльність держави щодо антициклічного регулювання.

На основі викладених у третьому розділі нормативних положень можна провести класифікацію сучасних функцій держави в змішаній економіці. Як видно із табл. 5.2, широке втручання держави в ринкові процеси має певні межі, зумовлені відповідними неспроможностями.

Таблиця 5.2

Економічні функції сучасної держави

Нормативна

Законодавче (а також у підзаконних актах) установлення правил економічних відносин

Клієнтська

Держава є замовником і покупцем продукції національного господарства для армії, поліції, освіти, охорони здоров’я, культури і т. п.

Власницька

Практично всі держави мають змішану економіку з різним співвідношенням приватної і суспільної власності

Фінансово-розподільна

Забезпечення грошових ресурсів для організації і функціонування державного устрою

Гуманітарно-соціальна

Створення умов для відтворення і розвитку людського капіталу, у тому числі соціального забезпечення, освіти, охорони здоров’я, набуття і підвищення кваліфікації

Прогнозно-планова

Проектування перспективного стану національного господарства (йдеться не про директивне планування, а про індикативні плани, що встановлює цілі розвитку економіки загалом і її окремих галузей). Центральні планові органи існують у ряді держав з ринковим господарством — Японії (Агентство економічного планування), Республіці Корея (Центральний інститут планування), Франції (Субміністерство плану), Туреччини (Міністерство економіки і планування) та ін.

Ресурсно-розподільна

Реалізація правил розподілу лімітованих національних природних ресурсів

Координаційно-синхронізуюча

Забезпечення пропорційності національного господарства у розрізі економічних секторів (промисловість, сільське господарство, сфера послуг), галузей і підгалузей, продуктових груп, ринків, соціально-економічної структури суспільства і т. д. (у ринкових умовах і перехідному періоді ця функція повинна здійснюватися більшою мірою фіскально-кредитними методами, ніж адміністративними)

Ліцензійно-дозвільна

Конкретизація в інтересах суспільства загальних правил стосовно організації певної діяльності

Контрольно-санкціонуюча

Забезпечення відповідності фактично здійснюваної діяльності правилам її організації

Інвестиційно-технологічна

Формування національної науково-дослідної, інвестиційної й інноваційно-технологічної політики

Сертифікаційно-стандартизаційна

Установлення техніко-експлуатаційних норм і забезпечення обов’язкової уніфікації виробів

Правозахисна

Забезпечення юридичних гарантій і захисту економічних інтересів учасників господарських відносин

Охоронно-захисна

Визначення правил і організація охорони майна економічних суб’єктів

Еколого-захисна

Установлення правил і вимог щодо захисту навколишнього життєво необхідного і природного середовища

Медико-санітарна

Визначення вимог з техніки безпеки й охорони праці, фітосанітарний захист і т. п.

Пропагандно-мотиваційна

Інформування і мотивація населення з метою підтримання владних ініціатив

Зіставляючи наведені вище економічні доктрини, можна сформулювати проблему ідентифікації функцій держави в трансформаційній економічній системі. Дане питання є предметом гострих політичних суперечок і наукових дискусій. Річ у тім, що ринкова реформа за методом «шокової терапії» розпочинається з так званої лібералізації, тобто різкого обмеження ролі держави в економічній політиці, її відмови від директивного планування, фондового розподілу матеріальних ресурсів, адміністративного регулювання цін і заробітної плати, монополії зовнішньої торгівлі. Звичайно, певні заходи на початковому етапі ринкових перетворень були необхідні, аби привести до демонтажу командно-планову економіку. Проте, на наш погляд, період такої лібералізації в Україні дещо затягнувся без обґрунтованих підстав, а отже, призвів до ряду негативних наслідків, посиливши стихійний характер багатьох перехідних процесів. Ситуація до того ж загострилася через світову фінансово-валютну кризу, яка згубно позначилася на країнах з перехідною економікою. За такої ситуації стала поширюватися думка, що ринкові механізми стабілізації економічної ситуації вичерпано, що вихід можливий тільки внаслідок переходу до мобілізаційної моделі економіки 20, с. 3—12; 21, с. 16. Подібний перехід передбачає відновлення деяких істотних функцій командно-планової економіки, насамперед централізованого розподілу найважливіших сировинних ресурсів за твердими цінами, упровадження державного замовлення, за невиконання якого керівники підприємств несуть не тільки матеріальну, а й адміністративну відповідальність, контролю за фінансовими ресурсами комерційних банків, «замороження» «великої» приватизації, націоналізації ряду структуроутворювальних підприємств і фінансових інституцій, обмеження імпорту споживчих товарів, обов’язкового продажу переважної частини валютної виручки від експорту, обмеження вивезення валюти тощо. На нашу думку, перехід до подібної «мобілізаційної моделі» [22, с. 86—89] означатиме визнання повної невдачі політики ринкових реформ і тимчасовий відхід на позиції командної економіки.

Постає запитання: наскільки ймовірною є згадана ситуація для України? На нашу думку, Україна має зберегти свою ринкову спрямованість за таких умов:

  1. різке зменшення соціальних втрат широких верств населення, що виникають у процесі реформ; використання принципів соціальної компенсації дасть змогу повернути довіру і підтримку суспільства;

  2. широке залучення внутрішніх джерел економічного зростання, що не потребують додаткових бюджетних витрат (прискорений розвиток середнього і малого бізнесу, зростання сільськогосподарського виробництва на основі приватизації землі і розвитку іпотеки, переорієнтація грошових потоків із фінансово-банківського сектору в реальний);

  3. створення сприятливих умов для залучення прямих іноземних інвестицій.

Разом з тим перед Україною постає ряд гострих проблем середньо- і довгострокового характеру, пов’язаних з регулюванням перехідних процесів, формуванням вектора економічного розвитку, який у перспективі дасть змогу перейти від стихійного нецивілізованого ринку до соціально орієнтованого ринкового господарства. Серед цих проблем насамперед варто зупинитися на ролі держави у процесі «первісного нагромадження капіталу» [23]. В Україні, як і в багатьох пострадянських країнах, основними методами первісного нагромадження є перерозподіл створеного продукту та національного багатства розподільними коаліціями та впливовими групами політичного тиску.

«Первісне нагромадження» призвело до глибокої соціальної диференціації населення. І відбувається це на тлі перманентного дефіциту бюджету держави, а отже, деградації науки, освіти, охорони здоров’я, культури, низького рівня соціальної допомоги незахищеним верствам населення. Звичайно, без процесу первісного нагромадження капіталу неможливий перехід до ринкової економіки. Проте це не означає, що даний процес має бути пущений на самоплив, як це сталося у нас і наших близьких сусідів. Гадаємо, саме даний процес потребує глибокого і ретельного державного регулювання, що дозволить надати йому цивілізованішого характеру 24, с. 15.

Відповідно до загальних рекомендацій щодо проведення політики стабілізації необхідно збільшувати державні витрати і знижувати податки для стимулювання виробничих витрат приватного сектору в період масового безробіття або відповідно скорочувати державні витрати і підвищувати податки для того, щоб оптимізувати витрати приватного сектору в період, коли суспільство особливо потерпає від інфляції.

Для розв’язання цих складних завдань держава має досить широкий вибір напрямів діяльності. Це:

  • фіскальна і грошова політика, яка охоплює сукупність заходів у сфері грошового обігу і податків, спрямованих на регулювання економічних процесів у країні;

  • соціальна політика, у тому числі політика регулювання доходів, яка відповідає сукупності заходів з боку держави, спрямованих на захист окремих соціальних прошарків і груп населення;

  • зовнішньоекономічна політика як система заходів, спрямованих на розвиток і регулювання економічних, насамперед торговельних, відносин з іншими державами.

До фіскальної політики передусім належить діяльність держави щодо використання податково-бюджетних інструментів з метою регулювання сукупного рівня економічної активності. За допомогою цих інструментів держава розв’язує питання національної безпеки, забезпечує потреби населення в суспільних товарах і послугах, вирішує економічні, соціальні та інші проблеми. Через кошти бюджету держава може впливати на безробіття й інфляцію, стимулювати ділову активність суб’єктів господарювання. Але непродумане застосування цього інструменту (наприклад, установлення непомірно високих податків) перетворює фіскальну політику на фактор, що дестабілізує економіку.

Не менш важливим інструментом впливу держави на економіку є грошово-кредитна політика. Здійснюючи регулювання грошової маси у сфері обігу, держава може впливати на рівень інфляції, ціни, інвестиційні процеси, обсяг виробництва і темпи економічного зростання, рівень споживання населенням матеріальних і духовних благ. Чітка емісійна політика держави виключає як безконтрольний випуск і запровадження в обіг надлишку грошової маси і незабезпечених цінних паперів, так і штучне обмеження їх. Стабілізація валютного ринку, своєчасне погашення державної і міжгосподарської заборгованості потребують організації жорсткого регульованого і контрольованого грошово-кредитного обігу, зі сплатою податків від сукупних доходів, у тому числі від великомасштабної «тіньової» сфери.

До найважливіших напрямів економічної діяльності держави належить регулювання зовнішньоекономічної діяльності. Держава проводить торговельне і валютне регулювання, використовує валютні обмеження і валютні інтервенції, квотування, ліцензування, митні збори, субсидії, податки та ін.

Вплив на розподіл і розміщення виробничих ресурсів з метою підвищення їх ефективності держава провадить через галузеву політику, політику вибору децентралізованих, ринкових і централізованих регуляторів. Ринок сам має можливість ефективно розподіляти ресурси. Але є обставини, де він діє неефективно або зовсім не спрацьовує. Так, при забрудненні навколишнього середовища населення несе витрати, яких йому суб’єкт господарювання, як правило, не повертає. Для вирішення цих та інших проблем необхідне втручання держави, яке здійснюється через перерозподіл фінансових, матеріальних, трудових та інших ресурсів. Формами такого перерозподілу можуть бути податки, субсидії, дотації, доплати, безпосереднє державне регулювання, правові норми, прийняття фіксованих стандартів безпеки тощо. Усе це змушує суб’єктів господарювання нести додаткові витрати, які призводять до скорочення обсягів виробництва і господарської діяльності в цілому. Поряд з цими неприбутковими, але необхідними видами діяльності, суб’єкти господарювання повинні робити додаткові витрати щодо захисту довкілля, упровадження нових «чистих» технологій, попередження ерозії ґрунтів, що є корисним для суспільства, тощо. У таких випадках держава за допомогою різних заходів здійснює підтримку суб’єктів господарювання 25, с. 16.

Звичайно, напрями, форми, методи і механізми діяльності держави не залишаються незмінними. За державою закріплюються класичні функції, але з розвитком суспільства, соціально-економічними змінами, модифікаціями у структурі та технологічній базі суспільного виробництва, зрушеннями в діяльності тих чи інших сфер суспільного життя відбувається розвиток, збагачення, уточнення функцій держави. До них можна віднести взяття на себе державою обов’язків у сфері освіти, формуванні і підтриманні фундаментальної науки, створенні спеціальних зон для розроблення сучасних технологій, проведенні раціональної промислової політики, вирішенні екологічних питань. Наприклад, спільна діяльність держав Західної Європи за останні десятиліття дала змогу здійснити очищення ріки Рейн, яка кілька десятиліть тому була стічною канавою континенту. Це лише один парадоксальний приклад з «діяльності» ринку, який призвів до екологічної катастрофи, а наводити порядок довелося за допомогою держави.

Функції держави, у свою чергу, реалізуються завдяки різним джерелам фінансування шляхом вжиття економічних й адміністративних заохочувальних і обмежувальних заходів. Отже, ринковий механізм, що формується безпосередньо за допомогою держави, служить тривалим і постійно діючим фактором розвитку перехідної економіки взагалі і державного регулювання зокрема. По-перше, він забезпечує державні органи оперативною і всебічною ринковою інформацією. По-друге, виступає індикатором розроблення, реалізації і коригування державних програм. По-третє, динамічна структура сучасного цивілізованого ринку активізує та оптимізує ринкову поведінку населення, його диференціацію і формування нових соціальних груп. Починається трансформація ділків-рвачів у перспективно мислячих бізнесменів, управлінців-бюрократів — в управлінців-менеджерів, просто дисциплінованих працівників — в ініціативних, фахівців — у власників інтелектуальної власності.

Механізм реалізації функцій держави істотно різниться у період становлення (формування) ринкової економіки і за умов уже сформованої та відрегульованої економіки. Самоорганізація (а ринок — класичний її приклад), яка притаманна достатньо стійким економічним системам, малоефективна в період трансформації однієї системи в іншу. Слід мати на увазі, що за соціально-економічної трансформації універсальний принцип самоорганізації сприяє посиленню консервативної, захисної функції, поверненню економіки до попереднього стану, вкоріненню старих тенденцій. Це дуже небезпечно для перетворень. До того ж відсутність раціональної економічної діяльності держави в період ринкових перетворень економіки посилює наростання хаотичних процесів. Подібні тенденції до консервації сформованих структур і посилення хаотичних процесів чітко спостерігалися в системі господарювання сучасної України.

На етапі становлення ринкової економіки механізм діяльності держави має вирішувати цілий ряд проблем. Передусім це — формування нової системи відносин власності, становлення підприємництва, у тому числі малих, середніх і фермерських господарств, а також визначення оптимальних обсягів державного сектору економіки тощо. Розв’язання цих складних питань неможливе без цілеспрямованої діяльності держави. Однак, аналізуючи спроби теоретичного обґрунтування цих питань у країнах з розвинутою економікою, окремі економісти вважають, що «не існує загальноприйнятного теоретичного пояснення» [26]. Практичні рішення залежать від наявних обставин, які склалися в умовах тієї чи іншої країни. Проте нерідко при переході до ринкової економіки держава намагається негайно приступити до реалізації функцій, що їх здійснюють держави в розвинутій ринковій економіці. При цьому не враховується той факт, що перш ніж стати одним із регуляторів ринкової економіки держава має виступити основним суб’єктом регулювально-створювального процесу переходу до такої системи економіки 27, с. 9.

По-перше, такий перехідний період, як зазначалося, не є одномоментною зміною попередньої економічної системи: тривалий час ще існують елементи поєднання старої та нової економічної системи з притаманними їм методами господарювання та їх взаємодією. Продовжують діяти колишні інституційні та економічні структури з їх методами господарювання. За такої ситуації сформовані приватні економічні структури та «вживлювані» ринкові методи господарювання також функціонують і реалізуються не в чистому вигляді.

По-друге, якщо у функціонуючій розвинутій ринковій економіці заходи стабілізації є архіважливими, то при переході до ринкової економіки вони мають бути домінуючими. При цьому такі заходи набувають не вузької грошово-фінансової сутності, а ширшого загальноекономічного змісту, коли головне завдання полягає в тому, щоб у процесі проведення реформ зберегти досягнутий економічний потенціал і забезпечити в цих межах стійке функціонування економіки.

По-третє, при переході до ринкових відносин виникає інша, ніж у розвинутій ринковій економіці, проблема поєднання централізованого державного регулювання і децентралізованого приватнопідприємницького саморегулювання, зміни їх характеру і ролі у вирішенні завдань як макроекономічного реформування, так і стабілізації економіки. Критерій тут один — успішне розв’язання накреслених завдань на кожному етапі трансформаційного процесу.

По-четверте, масштаби, форми і методи діяльності та її ефективність суттєво різняться у кожній країні. Вони відображають історію, традиції, тип теологічної та національної культури, масштаби країни та її геополітичне становище тощо. Усе це має належним чином ураховуватися в наукових пошуках підходу до визначення змісту як стабілізуючих, так і створювальних засобів держави у перехідний період. В українській ситуації її роль актуалізується і безпрецедентним у світовій практиці падінням виробництва за період ринкових реформ.

Причини вітчизняної економічної кризи слід шукати в передумовах, породжених саме специфічним переходом до ринку. Фундаментальні чинники цієї кризи полягають у занепаді традиційних господарських зв’язків, відсутності належного управління економікою. За такої ситуації навіть існуючий, далеко не відсталий техніко-економічний потенціал не використовується. До того ж проявилася зневага до світового досвіду державного регулювання економіки, що обернулося не тільки втратою часу, а й надто високою соціальною ціною, яку сплачує за ринкові реформи український народ. Перша зумовила особливості періодизації становлення державного регулювання перехідної економіки нашої держави, а друга ускладнила перехід країни до ринку.

Зупинимося детальніше на періодизації державного регулювання в Україні. Перший етап (початок лібералізації цін) — початок 1992 р. — середина 1994 р. (до перших президентських виборів). На цьому етапі ейфорія незалежності підштовхнула керівництво країни до сумнівної політики стихійного дрейфу в бік ринку. Звичайно, такий перебіг подій став тимчасовим компромісом між прихильниками ринку і прибічниками адміністративно-командних методів у національній економіці. Проте подібна політика виявилася виразником усіх її бід. Україна вступила у стадію перехідної економіки, яка неминуче потребує регулювання для власного ж саморозвитку.

Другий етап становлення державного регулювання охоплює другу половину 1994 р. (після виборів нового Президента) — до середини 1996 р. (прийняття Конституції України). Цей етап можна умовно назвати періодом позаконституційного становлення державного регулювання.

Третій етап, що розпочався з другої половини 1996 р., можна назвати етапом конституційного становлення державного регулювання.

Аналіз показує, що функції держави чітко не розподілені в часі, хоча, зрозуміло, на початковому етапі трансформаційного процесу вони пов’язані з демонтажем старої і формуванням елементів нової системи. Але це зовсім не означає, що її функції на якомусь етапі переходу цілком зживають себе. Наприклад, такі функції, як роздержавлення і приватизація, зберігають актуальність і значимість протягом усього періоду трансформації. І навпаки, цільова функція структурної трансформації за своїм змістом більшою мірою належить до творчих, хоча завдання, які розв’язуються в цей період, повинні бути закладені вже в процесі роздержавлення і приватизації.

На наш погляд, визначальними функціями перехідного періоду, що стосуються насамперед інституційних перетворень і пов’язані з виконанням їх державою, є такі:

  • роздержавлення і приватизація;

  • формування конкурентного середовища;

  • установлення нових «правил гри» на внутрішньому ринку у взаємодії зі світовим ринком;

  • зменшення соціальних втрат суспільства, що виникають у процесі реформ.

Сучасна криза в Україні зумовлена не тільки прорахунками в проведенні ринкової реформи, а й тією спадщиною, що дісталася нам від адміністративно-командної економіки. У колишній централізовано-плановій (соціалістичній) економіці держава виступала організатором усієї економіки в масштабі суспільства. Характер і обсяг її діяльності були складнішими й масштабнішими. Поряд з політико-правовим забезпеченням економіки держава виконувала практично всю сукупність функцій щодо організації економіки на макро- і мікрорівнях, у регіональному і галузевому аспектах. Основними з них були функції директивного планування і планового управління з домінуванням адміністративних методів над економічними. На початку здійснення ринкової реформи держава повинна не тільки стати її ініціатором, а й правильно визначити зміст цього процесу і відповідно проводити достатньо жорстку економічну політику [28, с. 71.

Кожна держава має жити з урахуванням своїх можливостей. Якщо вона не в змозі звести свій бюджет, то треба розробити заходи, які ліквідують його дефіцит. Якщо бюджет своєчасно не забезпечує виплати заробітної плати, а пенсійний фонд — пенсії, то макроекономічна політика не може вирішити проблеми в інших сферах. Важливо визначитися з обов’язками держави та її можливостями щодо їх виконання. Сподіватися, що ринок сам розставить усе на свої місця, в економіці не доводиться. Держава не повинна усуватися від здійснення важливих функцій, пов’язаних з формуванням ринкових відносин і забезпеченням чіткого виконання правил ринкової поведінки. Якщо ж кожний, слідуючи тенденціям ринку і вільної конкуренції, прагнутиме до максимізації прибутку, керуючись виключно жадобою збагачення і вважаючи, що загальний розквіт прийде сам по собі, то країні загрожує деградація.

Україна, втративши найприбутковішу власність і ставши фінансово неспроможною, стала використовувати владу для перерозподілу суспільної власності, бюджетних коштів, збирання податків для наповнення спорожнілої казни. Орієнтація на ринкову стихію без наведення державою належного порядку призвела до хаосу в економіці. Ринкові ж механізми, які в розвинутих країнах удосконалювалися протягом століть, нам треба створити за короткий час. Будучи хронічно неплатоспроможною, наша держава стає дедалі залежнішою як від інших країн, так й від своїх грошових магнатів. Характерним нині є те, що владні структури роз’їдає корупція, яка веде до втрати поваги й авторитету держави. Усе це обмежує її вплив на соціально-економічні процеси.

Цікаво зазначити, що до основних індикаторів економічних реформ відносять темпи приватизації (кількісний показник). Від початку процесу приватизації змінено форму власності понад 90 тис. об’єктів, у тому числі у 2000—2003 pp. — 23,9 тис. об’єктів оціночною вартістю майна близько 11,7 млрд грн. Процес реформування власності здійснювався здебільшого шляхом викупу та продажу на аукціоні (табл. 5.2).

Таблиця 5.2

ОБСЯГИ ТА СПОСОБИ ПРИВАТИЗАЦІЇ (2000—2003 рр.)

Усього

У тому числі

2000 р.

2001 р.

2002 р.

2003 р.

Кількість об’єктів, одиниць

23 920

5201

6023

6150

6546

Частка способу приватизації, % до:

підсумку викупу об’єкта приватизації

57,8

46,8

57,6

60,5

64,2

викупу за альтернативним планом приватизації

0,2

0,4

0,2

0,1

викупу майна, зданого в оренду з викупом

15,5

16,3

14,2

15,4

15,9

продаж на аукціоні

22,1

30,2

23,1

19,8

17,0

продаж за некомерційним конкурсом

0,9

1,3

1,0

0,8

0,6

продаж за комерційним конкурсом

2,2

2,3

2,3

2,4

1,9

продаж акцій відкритих акціонерних товариств

1,3

2,7

1,6

1,0

0,4

* Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2003 р. Послання Президента України до Верховної Ради України 2004 р.

Вжиті в останні роки в ряді країн Центральної і Східної Європи заходи щодо поєднання державного інтервенціонізму (втручання) і лібералізації дали позитивні результати. Характерним у процесі проведення ринкових реформ для більшості країн — членів колишньої Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ) є те, що вони, поновивши в результаті демократизації «державну машину», уникнули її послаблення і забезпечили її дієздатність та авторитет. При цьому попередні державні структури, такі як армія, органи безпеки, апарати центральних відомств, були деполітизовані, але не зруйновані. Державний апарат реорганізований у напрямі підвищення професіоналізму та ефективності управління. Майже в усіх цих країнах виконавча влада утверджується як головний фактор підтримання порядку і стабільності в суспільстві, боротьби зі злочинністю й анархією. Створена відносно стійка і дієздатна державна влада на основі демократичного розвитку і балансу між різними її гілками [29, с. 64.

Отже, теоретичний аналіз й узагальнення міжнародного досвіду дають змогу констатувати, що активізуються функції держави в становленні і регулюванні ринкових відносин, а також стверджувати, що до практичного їх втілення в життя проходить певний період. Разом з тим слід зазначити, що відтворення сильної і впливової держави може відбуватись як через перехід до авторитаризму, диктаторського правління, так і через поступове цілеспрямоване будівництво правової демократичної держави.

Держава має обмежити «апетити» монополістів, які прагнуть надприбутків і влади над ринком через завищені ціни на готову продукцію або занижені — на сільськогосподарську сировину, а також регулювання цін і тарифів природних монополій. Крім того, необхідно ліквідувати встановлені місцевими органами влади регіональні бар’єри на шляху переміщення товарів, міграції праці і капіталів, забезпечивши їх взаємопроникнення. Нарешті, держава має проводити політику стимулювання зовнішньої торгівлі, а отже, виходу вітчизняного товаровиробника на світовий ринок та його участі у міжнародній конкуренції. Остання сприяє впровадженню новітніх технологій, активізує прагнення національного виробника до зниження витрат, підвищення якості та оновлення асортименту продукції. При цьому вільна торгівля потребує розумного протекціонізму. Слід також заохочувати глибоку структурну перебудову економіки, що дасть змогу народному господарству країни інтегруватися до системи міжнародного поділу праці 30.

На нашу думку, спірним є й такий метод неемісійного покриття бюджетного дефіциту, як іноземні кредити. Оскільки Україна не має таких високоліквідних експортних товарів, як нафта, газ, ліс, хутро, золото, діаманти, кольорові метали, захоплення іноземними кредитами загрожує українській економіці «борговою петлею». Тому в країні фінансова стабілізація має такий несталий характер.

Необхідною передумовою нинішнього етапу переходу до ринку в Україні є наведення порядку в управлінні державним майном. Адже приватизація відбувається за індивідуальними схемами, найцінніші об’єкти потрапляють до рук «впливових» людей, фінансових олігархів і кримінальних груп. Завдання ж держави — одержати максимальний дохід від продажу великих підприємств (контрольних пакетів акцій) і водночас залучити до сфери виробництва великомасштабні інвестиції. Для цього необхідно, з одного боку, обмежити всевладдя директорату приватизованих підприємств, які за безцінь (а нерідко і за кошти підприємств) скуповують акції або приватизаційні сертифікати в рядових членів трудових колективів, акумулюють контрольні пакети і блокують доступ зовнішніх, стратегічних, у тому числі інституційних, інвесторів, здатних здійснити реальну модернізацію подібних виробництв.

З іншого боку, продаж великих підприємств має відбуватися на основі конкурсу інвестиційних проектів. Така загальновизнана думка, проте практика не лише деяких зарубіжних країн, а вже й України свідчить, що конкурс проектів нерідко перетворюється на конкурс обіцянок, на які щедрі учасники торгів, котрі насправді скуповують акції з метою їх подальшого перепродажу. Тому доцільно передавати об’єкти у власність переможця конкурсу не відразу, а лише після того, як він справді розпочне реалізацію свого інвестиційного проекту, тобто вкладе кошти в реальну справу.

Реформа підприємств назріла, але вона не повинна призводити до масового банкрутства неплатоспроможних, яких зараз більшість. Головне тут — відновити макроекономічні зв’язки, створити умови для оздоровлення ситуації на мікрорівні.

Істотним є визначення пріоритетів у структурній перебудові економіки. Адже в ХХІ ст. економіка неможлива без електронної та атомної промисловості, широкого використання інформатики, біотехнології тощо. Стимулювання науково-технічного прогресу має стати одним з основних завдань у діяльності держави. У розвинутих країнах держава фінансує до половини витрат на наукові дослідження. На жаль, наша національна наука стала донором зарубіжної, оскільки через відсутність елементарних умов для праці і життя тисячі вчених виїжджають за кордон.

Поряд з цими проблемами не можна не звернути увагу на становище сільського господарства. Ідеться про занепад сільськогосподарського виробництва, його технологічну відсталість, натуралізацію і, зрештою, деградацію сільського способу життя. Співвідношення держави і ринку деформувалось у бік вільного ринку. Віра в могутність останнього — безперспективна і небезпечна позиція.

Держава, органи державної влади повинні приділяти першочергову увагу розробленню і прийняттю нормативно-правової бази ринкової економіки, яка має визначати поведінку не тільки індивідуальних суб’єктів ринку, а й таких важливих інституцій його інфраструктури, як банки, фінансові і страхові компанії, інвестиційні й пенсійні фонди, товарні і фондові біржі, акціонерні товариства, малі фірми, трасти, холдинги, фінансово-промислові групи та ін. Зауважимо, що у країнах з розвинутою ринковою економікою нормативно-правова база, яка регулює діяльність суб’єктів ринку, налічує тисячі нормативних актів. Створення такої бази, чітке визначення прав та обов’язків кожного суб’єкта господарювання — основні передумови формування цивілізованого ринку. Крім того, не менш важливим є створення ефективного механізму реалізації нормативних актів, який би спонукав і примушував виконувати закони, а також формував етику ділових відносин.

5.3 Цільові пріоритети трансформаційних процесів в Україні

Фактичний досвід перехідних процесів формує новий матеріал для теоретичного аналізу сучасної української економічної системи. У визначенні головних завдань і перспектив економічної стратегії в Україні значну допомогу може надати аналіз практики реалізації її в різних країнах світу. Велике значення для визначення теорії перехідної економіки мають найбільш динамічні і суперечливі процеси, які відбуваються у постсоціалістичних країнах. Водночас важко провести аналогії, оскільки ситуація в Україні істотно відрізняється не лише від тієї, що склалася у високорозвинених країнах та країнах, що розвиваються, а й від ситуації у ряді країн колишнього СРСР. Це змушує з певною обережністю ставитися до прямого застосування зарубіжного досвіду в економіці України 31, с. 53.

У сучасних умовах процес соціально-економічного розвитку набирає нових ознак, які по-різному характеризують якісні зміни перехідної економіки. Ці зміни відображають реалії функціонуючої системи (суспільні, економічні, політичні та ін.), у певний період, який обумовлює поступовий розвиток. У розвитку будь-якої економічної системи настає період, коли вона переростає свої можливості і розпочинає переростати в іншу систему. Важливе місце в аналізі перехідного періоду відводиться визначенню характеру системи.

Сьогодні в Україні існують усі потенційні можливості для побудови соціально орієнтованої національної моделі. Основними напрямами реалізації такої моделі мають бути:

  • всебічне розширення сфери дії ринкових законів та інститутів як тривалий регульований процес з боку держави і поступовий перехід до посилення ринкового саморегулювання;

  • цілеспрямована підтримка державою ключових економічних параметрів, застосування критерію економічної безпеки для визначення ефективності соціально-економічної стратегії та тактики;

  • виважена промислова політика, цілеспрямована перебудова виробничої структури з метою досягнення соціальної ефективності і міжнародної конкурентоспроможності економіки, орієнтація на мобілізацію власних інвестиційних ресурсів;

  • максимальне залучення існуючої інституційної системи, урахування національної специфіки, використання історично сформованого менталітету економічних суб’єктів до договірної економіки. Поєднання сильної держави з сильними суб’єктами господарювання на ринку;

  • стимулювання ефективного попиту, незначний обсяг державних витрат у сукупному попиті;

  • постійне врахування соціальних проблем економічних перетворень.

Важливими проблемами для перехідної економіки — розроблення комплексної економічної стратегії держави, яка включає стратегічну мету суспільства, напрями її досягнення, стратегічні завдання і пріоритети. Стратегічною метою українського суспільства, як відомо, є побудова соціально орієнтованої ринкової економіки, в якій поєднуються інтереси різних прошарків суспільства з різними потребами й ідеологічними установками, прагнення до свободи і рівності із самореалізацією кожного індивіда, традиційна ментальність із загальнолюдськими цінностями, нівелюються індивідуалізм приватної власності і тоталітарність державної влади. Шляхи досягнення цієї стратегічної мети полягають у комплексному узгодженому впливі на всі сторони соціально-економічної системи — виробничий потенціал, система економічних надбудовних відносин — та їх урахуванні з метою усунення деформацій і забезпечення її гармонічного розвитку.

Соціальна переорієнтація економічної політики — це не тактичний крок, а основна мета здійснюваних реформ. Ідеться про безпосереднє втілення в життя завдань, що визначають довгострокову стратегію соціально-економічного розвитку держави, розбудову в Україні ефективної соціально орієнтованої ринкової економіки. Вивчення зарубіжного досвіду показує, що головними напрямами економічної стратегії української держави мають бути: формування основ ринкової економіки, економічна стабілізація, забезпечення економічного зростання та подолання негативних наслідків ринкової трансформації.

Перший напрям передбачає послідовне створення ринкового середовища. Поряд із традиційним забезпеченням правового середовища, податковою і соціальною політикою функціями держави стають свідома побудова ринкових інститутів і підтримання псевдоринкової рівноваги за допомогою утворення штучної координаційної структури, яка має підтримувати прогресивний рівень усуспільнення виробництва і з часом поступатиметься місцем сформованим ринковим важелям. При цьому зменшення ступеня безпосереднього керівництва економікою супроводжуватиметься посиленням непрямих методів управління нею. Формування основ ринкової економіки повинно забезпечувати саморегулювання економічної системи.

Економічна стратегія набуває реальної сили, якщо здобуває масову підтримку різних класів, груп, прошарків (страт) населення. Тому має бути сформована соціальна база, в інтересах якої бажано було б здійснювати перетворення згідно зі стратегічною метою. Досвід показує, що ефективний перехід до ринкової економіки в наш час можливий лише в рамках дотримання соціальних цінностей, особливо соціальної справедливості та стабільності.

Другий напрям має, на нашу думку, розглядатися ширше, ніж стабілізація в грошово-фінансовій сфері, і включати також стабілізацію виробництва, рівня життя населення, захист навколишнього середовища тощо.

Третій напрям на ґрунті реалізації перших двох має формувати умови для створення заінтересованості економічних суб’єктів у розширенні й удосконаленні виробництва, структурній перебудові економіки. Орієнтиром при цьому мають бути структурні зміни у продуктивних силах, послідовне усунення макроекономічних диспропорцій між фазами процесу відтворення — нагромадженням і споживанням, проміжною і кінцевою продукцією, між сферами народного господарства, мікро- і макрорівнями, витратами і цінами, товарною і грошовою масами, продуктивністю праці та її оплатою тощо. Стратегічний напрям забезпечення економічного зростання має сприяти відновленню збалансованого самовідтворення економічної системи.

Четвертий напрям повинен забезпечити подолання недоліків командно-адміністративної системи через руйнацію владних управлінських структур та визначення критерію ефективності їх діяльності, формування і розвиток ринкових інституційних структур, зменшення бюджетних витрат на державний апарат управління. На жаль, в економічному та політичному житті не припинялося протистояння Президента і парламенту. За 1991—2000 рр. замінилося сім урядових кабінетів, але прихід чергового прем’єра аж ніяк не означає різкого повороту в проведенні економічної стратегії та розробленні нової тактики її реалізації.

У сфері економіки на тлі успішного формування основних ринкових інститутів (створення власної валютної і кредитно-грошової системи, мережі комерційних банків, формування приватної власності, значному зменшенні частки державного сектору в економіці і т. п.) відзначаються такі негативні явища: падіння ВВП (у 1999 р. його обсяг, за різними джерелами, становив близько 60 % до 1990 р.); високий рівень бюджетного дефіциту (1992 р. — 10 %, 1992—1997 р. — 6—8 %, у 2003 р. — 0,2 %); значне зростання зовнішньої і внутрішньої заборгованості; великі урядові витрати (до 40 % ВВП за 1990—1998 рр., хоча середній показник для групи країн, до яких належить Україна, становить 16 %; частка державних витрат — на рівні першої десятки розвинутих країн світу, а продуктивність економіки і прибутки на душу населення в нас у багато разів нижчі) [32, с. 27]. Відповідно до звіту Світового банку за 1999 р. за доходами на душу населення Україна посідає одне з останніх місць серед країн із перехідною економікою. Держава в особі уряду залишається основним споживачем кредитних ресурсів. Згідно зі звітом НБУ на 1 квітня 1999 р. 54 % кредитних ресурсів надані державному сектору.
З одного боку, жорстка монетарна політика придушує продуктивну активність національних суб’єктів господарювання, з іншого — навіть наявні кредитні ресурси направляються на споживання державного сектору, а не на приріст грошової пропозиції в економіці. У комплексі це веде до падіння виробництва і погіршення загальної економічної ситуації.

Важливим є оптимальне співвідношення названих напрямів економічної стратегії української держави в часі, їх взаємозалежність і підпорядкування. Як свідчить зарубіжний досвід, найефективнішою є одночасна дія в усіх напрямах з динамічним співвідношенням їх пріоритетності. Справді, економічна стабілізація є неможливою без забезпечення хоча б тенденції економічного зростання. Стабілізація також неможлива і без розвиненого ринкового середовища, оскільки здійснюється ринковими важелями.

Слід відзначити проблему суперечностей між окремими напрямами економічної стратегії, особливо між стратегіями економічної стабілізації та зростання. Це обумовлює необхідність виділення трьох етапів економічної стратегії соціально-економічних реформ в Україні, кожен з яких має власну структуру напрямів, завдань і пріоритетів, набір відповідних заходів економічної тактики.

Тривалість кожного етапу об’єктивно детермінована характером перетворень, пов’язаних зі зміною структури матеріального носія економічних відносин, інерційністю зміни суспільної свідомості, часом інституціоналізації результатів перебудови економічної системи.

На першому етапі пріоритетним стають завдання макроекономічної стабілізації. Даний етап передбачає відбудову галузей життєзабезпечення при стимулюванні попиту, у тому числі інвестиційного; протекціонізм у зовнішній торгівлі; жорстке регулювання основних макроекономічних показників з метою стабілізації економіки, причому загальні темпи економічного зростання можуть бути негативними. Стратегічні завдання досягаються як економічними, так і адміністративними важелями.

На другому етапі має здійснюватись активна розбудова ринкового середовища та підготовка передумов до економічного зростання, побудова інвестиційних механізмів, підвищення інвестиційного та інноваційного потенціалу, послідовна реконструкція продуктивних сил, розширення експорту. На цьому етапі темпи зростання мають бути позитивними, хоч і невисокими. Відбувається зростання ваги економічних важелів регулювання. Критерієм завершення етапу є накопичення критичної маси інвестицій та збільшення темпів економічного зростання.

Пріоритетом третього етапу є стратегія зростання, яка сприяє стабільному розвитку виробництва, підвищенню конкурентоспроможності продукції, розвитку внутрішнього ринку, становленню раціональної структури економіки. Відбувається перехід до переважно ринкових важелів здійснення державної економічної стратегії. Очікуються високі темпи економічного зростання на тлі макроекономічної стабільності та підвищення рівня життя населення.

Таким чином, на нашу думку, лише наступність і логічність зміни пріоритетних напрямів державної економічної стратегії дає можливість поєднувати хід економічних перетворень з готовністю до них економічної системи, запобігти суперечливості в реалізації окремих напрямів економічної стратегії. Це дає змогу провести планомірну розбудову структури економічної стратегії та інститутів державної економічної влади, пристосувати її до потреб конкретного стану соціально-економічної системи.

Для здійснення вказаних напрямів необхідно виділити певну кількість конкретних стратегічних завдань. До їх числа можна включити: переорієнтацію системи державних витрат; установлення ефективної податкової політики; підвищення доходів та сукупного попиту; розширення обсягів кредитування, особливо довгострокового; упорядкування системи ціноутворення і структури цін; антимонопольні заходи держави; розвиток прогресивних галузей народного господарства з визначенням їх пріоритетів і перспектив; сприяння зростанню заощаджень та інвестицій; регулювання галузевої структури інвестицій; залучення іноземних інвестицій; обмеження некритичного імпорту; розширення експорту та поліпшення його структури, приватизацію неефективної державної власності; утворення державних і недержавних інститутів структурування й узгодження інтересів суб’єктів господарювання державного управління; соціальне забезпечення і соціальний захист населення; розвиток освіти, науки, культури та ін. Характерними ознаками системи економічної стратегії в Україні повинні стати її цілісність, комплексність, узгодження елементів, неперервність у часі, послідовність і наступність.

Стратегічне значення структурної політики полягає в тому, щоб економічну активність держави підпорядковувати її потребам. Зокрема, варто, на наш погляд, позбутися думки про надзвичайну роль грошової політики і надати цій політиці належне в умовах України значення. У зв’язку з цим метою такої політики має бути забезпечення руху товарів грошовою масою і орієнтація на поступове скорочення інфляції як результату загального зниження витрат, а не технічного зменшення пропозиції грошей.

Позитивну роль має виконувати і кредитно-фінансова сфера, сприяючи акумуляції й перерозподілу коштів на структурну перебудову. Цьому сприятиме стимулювання заощаджень і створення умов для їх перетворення на інвестиції через фонди медичного і соціального страхування, емісію цінних паперів цільового призначення зі швидким терміном повернення коштів, індексацію заощаджень, формування фінансово-інвестиційної інфраструктури і розвиток фондового ринку, відновлення інвестиційного потенціалу підприємств за допомогою механізму індексування основних фондів та введення пільгової амортизації.

У кредитній політиці слід орієнтуватися на активне кредитування при диференціації процентних ставок залежно від їх цільового спрямування та суворий контроль за ним. Стратегія різкого обмеження кредитування має бути замінена на стратегію кредитної експансії. На період технологічної реконструкції доцільно, на нашу думку, застосовувати низькі процентні ставки для інвестиційних кредитів, запобігаючи зловживанням, у тому числі шляхом створення несприятливих макроекономічних умов для спекулятивної активності. На стадії високого попиту на кредитні ресурси уряд повинен практикувати активне втручання в діяльність кредитно-фінансових інститутів з метою контролю за рухом коштів і нормою прибутку, недопущення проявів монополізму. Для цього найефективнішою формою була б концентрація банківського капіталу під державним (опосередкованим) контролем.

Значне недозавантаження потужностей при зростанні грошової маси та попиту внаслідок збільшення пільгового кредитування викличе швидке відновлення основних виробництв і матиме незначний інфляційний ефект. Використання кредитів на інвестиційні потреби справді стане інфляційним чинником, але це відбуватиметься на основі відновлення пропозиції, що дозволить за умови використання зваженої грошової та цінової політики запобігти значному інфляційному тиску. Тому пільгові кредити мають бути обмежені пріоритетними галузями. Перспективною може стати і практика застосування цільових кредитів для підприємств, пожвавлення роботи яких викличе ланцюгову реакцію серед суміжних підприємств.

Особливе місце в позитивних структурних зрушеннях займає бюджетно-податкова стратегія, у зв’язку з чим першочерговим завданням є поновлення бюджетних видатків як дієвого важеля економічної стратегії. Бюджетні витрати повинні зосереджуватися на проведенні структурних змін, здійсненні цільових інвестицій в обрані сектори економіки. Скорочення державних витрат має компенсуватися зростанням сукупного попиту і децентралізованих інвестицій.

Незважаючи на дефіцит державних коштів, слід зберегти систему пільг при оподаткуванні, звернувши увагу на створення умов для цільового використання одержаних суб’єктами господарювання додаткових коштів.

Зменшення бюджетних витрат можливе у разі здійснення взаємозаліків між державними підприємствами чи безпосередньої оплати боргів цих підприємств та установ, що дозволяє виключити подвійний рух коштів через банківську систему.

Цінове регулювання є визначальною складовою стратегії стабілізації соціально-економічних процесів у перехідній економіці. Цінова стратегія передбачає жорстке, аж до адміністративного, регулювання цін у монополізованих і базових «витратоутворювальних» галузях, контроль за формуванням собівартості й рівнем рентабельності. Відповідно до обраної державної стратегії цінова політика повинна сприяти перерозподілу ресурсів у пріоритетних напрямах, регулюванню доходів, забезпеченню структурної перебудови. У процесі насичення товарного ринку державний контроль за цінами має послаблюватися. Зазначимо, що адміністративні обмеження ціни не обов’язково знижують економічну активність, оскільки на суб’єкта господарювання вони діють так само, як регулювання ціни з боку ринку. Здійснення економічної стратегії при жорсткому ціновому регулюванні формує умови для реалізації заінтересованості суб’єктів господарювання у скороченні витрат, підвищенні ефективності виробництва.

Світовий досвід показує, що стратегія держави повинна керуватися системою програм і проектів структурної перебудови, які мали б визначити пріоритети розвитку галузей, інвестиційні пріоритети, у тому числі для залучення іноземних інвестицій, прогнозувати динаміку сукупного попиту під час їх реалізації. Важелями їх виконання, крім фінансово-кредитної політики, можуть стати контрактна система державного замовлення, особливо стосовно планів із високим ступенем обов’язковості, причому розподіл державних замовлень повинен здійснюватися на конкурсній основі, включати пільги для виробника. Пільги можуть бути передбачені і для підприємств, які добровільно згоджуються виконувати положення індикативного плану.

Інвестиційна стратегія держави при обмеженості державних ресурсів повинна орієнтуватися на збільшення приватних інвестицій. Шляхом до цього є поєднання збільшення власних ресурсів підприємств та зміни структури їх споживання. Якщо перше завдання досягається пільговим оподаткуванням, зростанням амортизаційних відрахувань за рахунок індексації основних фондів, пом’якшенням платіжної кризи тощо, то друге потребує зміни всього комплексу екзогенних чинників приватної економічної стратегії (тобто насамперед поліпшення макроекономічного становища), змін у законодавстві і є значно тривалішим процесом. Тому необхідно спиратися на державні капіталовкладення і централізований перерозподіл коштів, зокрема через цільові позабюджетні фонди та формування інфраструктури для ефективного розвитку приватних інвестицій.

Аналіз сучасного стану економіки України свідчить, що, незважаючи на скорочення ВВП порівняно з 1990 р. більш як удвічі, одночасно зменшився фізичний обсяг капітальних вкладень. Отже, Україна потребує інвестування. Важливою складовою внутрішнього інвестування є оплата праці найманих працівників як одне з основних джерел заощаджень населення та наповнення бюджету.

В умовах перехідної економіки надзвичайної гостроти набуває проблема власності. При цьому важливою залишається роль державної власності як безпосереднього важеля реалізації державної економічної стратегії. Державні підприємства ще тривалий час виступатимуть «донорами» випуску стратегічної продукції за регульованими цінами, на базі яких інші сектори економіки орієнтуються на ефективність виробництва.

Наявність істотної частки державної власності потребує формування спеціального перспективного плану, що охоплює завдання з функціонування, розроблення й упровадження механізмів підвищення її ефективності.

Економіка колишнього СРСР, у тому числі й України, потребувала змін і перетворень, які б забезпечили необхідні темпи економічного розвитку на основі ефективного використання ресурсів. Основні напрями, форми та методи реалізації стратегії економічного розвитку України не відповідали об’єктивним потребам, більше того, прямо їм суперечили, і достатньо переконливим доказом цього виявилися результати цих перетворень.

Аналіз стратегії і тактики економічних реформ в Україні за період незалежності, на нашу думку, дає змогу виявити помилки в проведені ринкової трансформації. Таке дослідження має не тільки історичне (ретроспективне), а й практичне перспективне значення.

Стратегічною помилкою був пріоритет пол