Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

Педагогика->Доклад
В начале 20 века во многих странах было обнаружено, что вес и рост у подростков стал выше, чем в соответствующем возрасте у их и родителей, а половое ...полностью>>
Педагогика->Лекция
Исторически сложилось так, что термин «дидактика», введенный в научный оборот немецким педагогом В.Ратке (1571-1635), назвавший свой курс лекций «Крат...полностью>>
Педагогика->Доклад
Основной стержень педагогических способностей – расположенность к детям, которая пронизывает все стороны деятельности педагога (расположенность к детя...полностью>>
Педагогика->Реферат
Средства обучения - это составная часть метода обучения. Они обеспечивают реализацию принципа наглядности и содействуют повышению эффективности учебно...полностью>>

Главная > Реферат >Педагогика

Сохрани ссылку в одной из сетей:

Міністерство освіти і науки

Курсова робота на тему:

“Народознавство в системі навчально-виховної роботи школи”

ЗМІСТ

ВСТУП 3

  1. Шляхи гуманізації національної системи освіти. 4

  2. Українське народознавство як навчальний предмет. 5

  3. Підхід до уроків народознавства. 9

Варіанти уроків:

    1. “Рід, родина, рідне” 11

    2. Колядки – найдавніші українські пісні. 14

  1. Загадки як традиційні українські фолькльорні ігри 19

  2. Місце фолькльору у вихованні дитини. 23

ВИСНОВКИ 26

ЛІТЕРАТУРА 28

ВСТУП

У розвитку людства настає якісно новий етап: першорядними стають та принципово по-новому осмислюються екологічні, науково-технічні, інформаційні, політичні, духовні та моральні сторони життя. Набувають нового звучання і проблеми освітньої політики, основними завданнями якої стають гуманізація всіх ланок системи навчання та виховання школярів. Принципово новий підхід до освітньої політики визначає основні тенденції процесу корінного реформування школи. У нашому сучасному суспільстві, достатньо глибоко пронизаному демократичними змінами, отримала розвиток ідея зародження нової "ідеології" освіти, в основі якої лежить вирішення завдань всілякого розгортання освітньої системи, виховання у кожної людини прагнення до нових знань, формування потреби самовдосконалення.

У сучасній науково-педагогічній літературі висвітлюються різноманітні передбачувані шляхи реформування освіти в Україні. Розглядаючи гуманізацію освіти як необхідну першочергову умову зміни змісту роботи школи, на перший план висувається проблема підвищення рівня культури вчителя і учня, розвитку їх творчих здібностей.

У сучасній педагогіці, у суспільній свідомості, у практичній діяльності вчителів усе сміливіше і наполегливіше з'являються в цьому зв'язку думки про необхідність нового розуміння ролі та місця мистецтва в школі, його культуростворюючих функцій.

Разом з тим, ознайомлення з науковими дослідженнями, аналіз сучасної шкільної практичної діяльності розкривають існуючі протиріччя між виховними можливостями мистецтва та його незатребуванням у шкільному навчально-виховному процесі. Сформована в загальноосвітніх школах система естетичного виховання та навчання учнів не відбиває повною мірою комплекс завдань, вирішення яких необхідно сьогодні з метою виховання та всебічного розвитку школярів. Як творча діяльність, так і сприйняття мистецтва в цілому представлені лише в програмах з естетичного циклу: літератури, образотворчої діяльності та музики. Позаурочні форми роботи з художньо-творчого розвитку учнів проводяться, як правило, із здібними дітьми та підлітками. При цьому мистецтво в системі змісту навчальних програм, представлених школі, не розглядається як могутній та необхідний фактор творчого розвитку кожної дитини.

Таким чином, у масовій практиці визначається відсутність цілісної системи естетичного виховання, яке частіше всього здійснюється епізодично і, як правило, не має результативності, не враховуються можливості мистецтва в організації навчально-виховного процесу у сфері впливу на кожного учня. Не в повній мірі визначена роль учителя і відповідно, педагогічного колективу в організації роботи з естетичного виховання учнів. При проведенні художньо-естетичної роботи з учнями, як правило, майже не враховуються соціокультурні особливості регіону.

Однією із причин перелічених факторів є недостатня наукова розробленість проблеми та поширеність педагогічного досвіду, наявного в цій галузі. [1]

1. Шляхи гуманізації національної системи освіти

Сьогоднi, в умовах збiднення духовного життя суспiльства, його кримiналiзацii, нiвелювання загальнолюдських цiнностей, прагматизацii мислення, озлобленостi, низькоi культури спiлкування, як нiколи гостро постає питання гуманiзацii нацiональноi освiти. Ця проблема є актуальною для школи всiх рiвнiв i вищоi зокрема. Гуманiзацiя - це не тiльки формування погляду на людину як найвищу цiннiсть для iншоi людини. Це й пiдвищення рiвня загальноi культури, i культури спiлкування зокрема. Бо мова - це, перш за все, прояв типу мислення. [2]

Загальний рiвень культури повинен вiдповiдати iнтелектуальному рiвню особистостi. Iнтелект i культура повиннi бути взаємопов'язаними як на рiвнi iндивiда, так i на рiвнi суспiльства як необхiдна передумова iснування будь-якоi цивiлiзацii.

Останнiм часом багато хто шукає шляхiв гуманiзацii у релiгiйностi як найвищому критерii людяностi, регуляторi поведiнки людини у суспiльствi. Для державноi школи будь-якого рiвня цей шлях не пiдходить уже хоча б тому, що згiдно з Конституцiєю Украiни, школа вiдокремлена вiд церкви. Та й дiяльнiсть майже всiх релiгiйних органiзацiй, спрямована у першу чергу на змiцнення духовноi влади в суспiльствi, свого впливу на людей. Крiм того, мiж рiзними конфесiями йде боротьба, яка зовсiм не вiдзначається толерантнiстю, а скорiше для неї характерна нетерпимiсть, що не може слугувати прикладом розв'язання конфлiктних ситуацiй у будь-якiй сферi життєдiяльностi суспiльства. I це навряд чи може сприяти моральному вихованню прихожан (i молодi в тому числi).

Тому гуманiзацiя нацiональноi системи освiти повинна йти iншим шляхом i передбачати iншi заходи. Першим з них є демократизацiя навчально-виховного процесу. Це означає спрямованiсть цього процесу на особистiсть учня i пiдходити до усвiдомлення школяра як майбутнього iнтелектуального багатства нашого суспiльства.

По-друге, гуманiзацiя передбачає гуманiтаризацiю навчального процесу. Адже саме при вивченнi гуманiтарних (у тому числi i суспiльних) дисциплiн звертається увага на самоцiннiсть особи. Формування екологiчного мислення є гарантом майбутнього для людства. Екологiчне мислення - це, насамперед, прогнозування наслiдкiв сьогоднiшньоi дiяльностi людини на Землi. Приклад Чорнобиля - один з найстрашнiших прорахункiв у дiяльностi людини.

Гуманiзацiя освiти передбачає ii нацiоналiзацiю, тобто надання якомога ширшого нацiонального характеру процесу навчання i виховання. Цей процес передбачає якомога повнiшого вивчення нацiональноi iсторii, нацiональних традицiй,- тобто найповнiшого залучення до нацiональноi культури. Усе це сприятиме формуванню нацiональноi самосвiдомостi учнiв: усвiдомлення своєi нацiональноi гiдностi, мiсця свого народу як суб'єкта iсторii у всесвiтньому цивiлiзацiйному процесi. Велика роль при цьому вiдводиться викладанню iсторii та народознавства, якi безпосередньо вивчають минуле свого народу.

Формування нацiональноi культури, свiдомостi передбачає грунтовне вивчення нацiональноi мови. Нацiональна мова - це прояв духовноi самосвiдомостi народу, яка базується на власному свiтосприйняттi i свiторозумiннi.

Гуманiзацiя освiти передбачає формування духовностi як найвищого щабля свiдомостi особистостi. У науковiй думцi поки що нема єдиного визначення поняття "духовнiсть". Тому у даному контекстi визначимо духовнiсть через поняття "моральнiсть" як сутнiсну властивiсть людини. Тобто, гуманiзацiя освiти передбачає у процесi навчання виховувати високоморальних особистостей.

Таким чином, на наш погляд, демократизацiя, гуманiтаризацiя, нацiоналiзацiя, формування духовностi - ось основнi шляхи до вирiшення проблеми гуманiзацii нацiональноi системи освiти. Сам же процес гуманiзацii освiти повинен мати своїм наслiдком розвиток здiбностей гуманiтарного мислення незалежно вiд профорiєнтацii, формування почуття патрiотизму та вiдповiдальностi перед суспiльством, почуття обов'язку при виборi шляхiв майбутньоi дiяльностi, опанування гуманiтарних цiнностей свiтовоi культури з точки зору нацiональноi духовностi, формування екологiчноi культури та iн. А це, в свою чергу, сподiваємося, приведе до послаблення антигуманних тенденцiй у свiтi i культурi, соцiальних стосунках, у суспiльствi загалом. [2]

2. Українське народознавство як навчальний предмет

Український поет Олександр Бучинський-Яскольд у 1678 році написав панегірик “Чигирин”, присвячений героїчній обороні козацької столиці від турків. І от у цьому творі звертає на себе увагу одне місце: поет пише, що коли б турки перемогли, то почали б нам тлумачити в наших школах “літеру”, тобто по-своєму подавати й історію землі нашої, й мови нашої, й буття, а коли б це сталося, то з цього була б нам кривда. Слова знаменні, бо моральної кривди не знає тільки той народ, який уміє пізнавати себе сам і сам оповідає собі власну історію та й плекає власну культуру, а коли йому його “літеру” тлумачить загарбник, ясна річ, той тлумачитиме її за власним розумінням та баченням і на користь собі, а не поневоленому народові. Істина, здавалося б, абеткова, але ми пережили панівну силу на своїй, як то кажуть, шкурі й болісно відчуваємо, що це таки справді немала кривда, коли поневолювач тлумачить тобі твою ж “літеру” з усім безсоромним цинізмом, не даючи при цьому поневоленому змоги сказати своє слово, тобто з’явити бачення себе, народу свого, звичаїв, історії, національного самоусвідомлення, розуміння сусідів тощо. [3] Через це в українській свідомості, кількасотлітньо пригнобленій, витворилося ряд світоглядних деформацій: одні беззастережно приймали імперські схеми й тлумачення минувшини нашої, і на цій основі навчались та й учили дітей своїх та внуків чи й правнуків — так творилися люди байдужі до національних цінностей, а чи й ворожі до них із колаборантською психологією; інші, на противагу до перших, намагалися бачити свою історію та культуру гіпертрофованою користуючись ненауковими міфами й легендами, і бачили в своїй землі ледве не пуп земний, центр цивілізації — це хвороблива реакція на гніт і умалення свого національного “я”. Треті йшли шляхом проміжним, з’єднуючи самопізнання із тими-таки імперськими схемами, через які й творили людей, як казали в Польщі у ХVІІ ст., в яких кістки українські, а тіло (“м’ясо”) польське, а за Росії вже те тіло (чи м’ясо) ставало російським. Але й за цих умов, коли ми століттями не мали власних шкіл, вузів, друкарень та й можливості говорити про себе правду, працею сотень самовідданих подвижників все-таки пізнавали себе, вивчали, осмислювали й творили рукописні та друковані книжки, в яких тлумачили свою “літеру” від себе й для себе, хоч ці рукописи часто гинули, горіли чи пилилися у сховищах, а книжки нищилися, заборонялися, ховались у спецсхрони, крім того, вони виходили малими тиражами, часто й поза межами України, й народові не були доступні чи лишались вузькодоступними. Ці книжки офіційно осуджувалися і обпльовувалися псевдонауковими чи публіцистичними працями, які часто писали самі ж українці, але, як сказано у Псалтирі: “Жертви правди приносьте й надійтеся на Господа” — і “правда пребуде вовіки”, бо вона, як насіння трави, кинуте в землю, хоч і не проростає, коли до того немає умов, все ж зберігається нетлінно, доки ці умови не з’являться. Отож, хоч ми й не мали своїх устояних і виважених підручників із народознавства, які б масово розносили через школи правдиве знання про нас як реальну в цьому світі субстанцію, однак упродовж століть все-таки писали величезну свою народознавчу книгу і, можна вважати, таки написали її, хоча не все в ній до кінця зрозуміли чи з’ясували. І справді, яке величезне багатство становлять наші фольклор та етнографія — всі оті сотні фольклорних збірників та етнографічних праць; скільки оповіла про наші глибинні корені археологія — це знову-таки сотні збірників та праць; як уперто й систематично писалися протягом віків наші літописи, як правило, всі рукописні, і все для того, щоб не гасла історична пам’ять у народі, а за ними прийшли фахівці-історики, які написали історію нашої землі. Яку різноманітну й багатовікову ми мали літературу, котру ще треба нам вивчати та пізнавати, яка своєрідна у нас музика, театр, архітектура, образотворче мистецтво — все це складники великої нашої, спільно твореної, книги народознавства. Який складний шлях пройшла у віках наша мова, головним носієм якої протягом віків були все-таки не освічені верстви суспільності, бо саме вони часто користувалися мовами штучними, книжними чи іноземними (латинською, польською, грецькою, церковно-слов’янською, російською), а саме народні, як їх називали, “темні” маси, від яких тільки в ХІХ ст. було нарешті взято, як виключно літературну, мову народну. Не завжди наші освічені й “темні” верстви жили однодушно і в одній культурі. Так виходило, що культура писемна то вивищувалася, то заникала, а народ, що його зневажливо називали “темним”, тисячоліттями тримав у пам’яті свої пісні, обряди, казки, свою міфологію, світобачення, календар, свою етику й естетику, етнопедагогіку, богів та духів, свої мелодії та символи, танці, матеріальну культуру, ремесла, культуру будівництва, систему харчування, манеру одягатися та й мислити, а відтак зберігати своє етнічне й національне “я”. І хоч іноді освічені верстви від нього відривалися, ідучи на службу чи в культуру поневолювачів, саме той народ весь час, упродовж усього історичного часу постійно ставав ферментом відродження, повернення в пенати свої до самоусвідомлення і самовоскресання блудних синів своїх, і живив себе й освічені верстви (до речі, вони зуміли зробити й написати немало пам’яток нашого духу), і саме він має ту неперехідну заслугу, що, не зважаючи на дикі й тяжкі катаклізми, які довелося пережити в історичному бутті, ми все-таки не розчинилися і не зникли з лиця землі, як розчинилися і зникли десятки, часом, може, й сильніших за нас народів, а реально існуємо і сьогодні, навіть незважаючи на довголітні смуги бездержавного існування, і регулярні, часто жахливі кровопролиття, які довелося витерпіти, а найбільші з усіх — у столітті двадцятому, в якому ми воскресаємо вдруге. Саме тому таким нагальним стає викладання у навчальних закладах цього нового предмету — народознавства, бо годі уже пізнавати себе ховано, підпільно, з позирками, зі страхом, компромісно, через підтексти, тобто напівправдиво,— ми нарешті зробили собі власний дім, у якому, як писав Тарас Шевченко, своя правда і воля. Народознавство — широкий предмет. Він не має служити для вивищення нашої національної пихи, коли власний народ ставиться над інші; зрештою, це й не властиво нам, бо за своїм характером ми не імперіалістичний народ і доля наша — не напад і загарбання чужих земель, не поневолення чи денаціоналізація, доля наша — оборона і боротьба за самозбереження. Тому й народознавство для нас — це тільки пізнання себе в собі і в світі, своїх коренів та свого внутрішнього “я”.



Загрузить файл

Похожие страницы:

  1. Історія педагогіки. Навчальний посібник

    Книга >> Педагогика
    ... діяльність рамками школи. Організація навчально-виховної роботи в школі – це його ... Рідний край: Навч. посібник з народознавства/ За ред. І.Ф.Прокопенка. – 2-е вид ... бностей, він запропонував розроблену ним систему навчальних програмованих тестів. Інтеграція ...
  2. Аналіз виховної роботи навчального закладу

    Отчет о прохождении практики >> Педагогика
    ... Спланувати та обґрунтувати систему виховних заходів з органі ... вибору професії – виховна робота школи, спрямована на те, ... учнів та вчителя про навчально-виховну роль творів художньої лі ... народу. В школі створюються кабінети народознавства, товариства народних ...
  3. Поняття позакласної та позашкільної виховної роботи

    Реферат >> Астрономия
    ... вони приведені у певну систему, пов'язані між собою ... роботи — забезпечення органічної єдності навчальної та позаурочної діяльності учнів, виховних центрів школи ... роботи з ними. Таких центрів у школі сім: «Дитинство», «Здоров'я», «Екологічний», «Народознавство» ...
  4. Педагогіка. Фіцула. Підручник

    Книга >> Педагогика
    ... принципипедагогіки народознавства. Охарактеризуйте шляхи реалізації принципів виховання у процесі виховноїроботи школи. Консультац ... навчально-виховною роботою школи. Рада школи. Педагогічна рада школи. Зміст і організація її роботи. Планування роботи школи ...
  5. Тенденції розвитку національної школи й проблеми національного виховання

    Реферат >> Педагогика
    ... виховної роботи в сучасній національній школі сприяє глибоке вивчення педагогічних явищ, типів навчально-виховних ... ість етнонедагогіки і народознавства, родинного виховання і сі ... і уніфікація в системі навчально-виховних закладів. Густа мережа різнотипних ...

Хочу больше похожих работ...

Generated in 0.0029439926147461