Поиск

Полнотекстовый поиск:
Где искать:
везде
только в названии
только в тексте
Выводить:
описание
слова в тексте
только заголовок

Рекомендуем ознакомиться

История->Реферат
В результате Второй мировой войны Польша потеряла почти 40% национального достояния и более 6 млн. человек населения. С конца 1940-х до конца 1980-х г...полностью>>
История->Реферат
22 марта 1889 года 33 ссыльных (по другим данным — 34, 29 евреев и 5 русских[1]) собрались в доме якута Монастырёва, протестуя против ужесточения прав...полностью>>
История->Реферат
Создана немецкими и датскими мастерами для прусского короля Фридриха I, затем подарена Петру I, после чего усовершенствована под руководством Ф. Б. Ра...полностью>>
История->Реферат
После сражения под Лексингтоном и Конкордом 19 апреля 1775 года американские войска окружили и осадили Бостон, в котором располагались британские войс...полностью>>

Главная > Конспект >История

Сохрани ссылку в одной из сетей:

Важливим етапом у соціально економічному і політичному розвитку давньої Русі – України був період VIII – IX ст. який характеризувався активним процесом феодалізації суспільства, формуванням відповідної соціальної структури, зміцненням державності. Київська Русь досягла значної могутності на середину IX ст. – часи князювання Аскольда, якого чимало дослідників уважають останнім представником династії Кия на київському престолі.

Саме в цей час Русь здійснює ряд успішних походів на Візантію. Чорне море дістає назву “Руського”.

Надзвичайно важливе суспільно-політичне і культурне значення мала перша спроба хрещення Русі і утворення метрополії в Києві. Однак ці поступальні кроки були перервані проязичницькими елементами, спираючись на які у Києві утверджується нова династія Рюриковичів. Візантія розриває укладені з Руссю попередні торгівельні угоди і на якийсь час зупиняє її зовнішньополітичну експансію.

Внутрішня політика нових володарів Київської держави (Олега, Ігоря, Ольги, Святослава) спрямовувалась на поширення влади Київського князя на більшість східнослов’янських племен. Не припинялась при цьому зовнішньополітична діяльність Русі (походи Олега, Ігоря на Візантію, дипломатичні кроки Ольги та ін.).

Найвищої воєнної могутності Русь досягає за часів Святослава, який одержав блискучі воєнні перемоги у Волзькій Болгарії, Хазарії, Болгарії (на Балканах), Візантії, печенізьких степах.

Однак широкий розмах воєнних акцій перших Рюриковичів був надзвичайно виснажливим для населення, швидко вичерпував ресурси і підривав міць новоствореної держави. Зрештою традиційні зв’язки Києва з колонізаційними опорними пунктами в гирлах Дніпра, Дунаю, у Криму неодноразово переривалися й опанувати остаточно узбережжя Чорного моря в цей період не вдалося.

Широка програма реформ, що мала зміцнити давньоруську державу після недалекоглядної політики Святослава, почала здійснюватись при Володимирі Великому (980-1015).

Він поклав край місцевим династіям “Світлих князів” посадивши на їх місце своїх 12 синів. Одночасно було завершено підкорення усіх східнослов’янських племен під владою Києва. Вона поширилась на простори від Ладоги до Таманського півострова і від Закарпаття до приокських земель Поволжжя.

Військова реформа полягає у ліквідації “племінних” військових об’єднань і злитті військової системи з системою феодального землеволодіння. Володимир активно роздавав “мужам лучшим” земельні володіння у прикордонних районах Русі, зобов'язуючи їх до військової служби.

Релігійні реформи 988 р. остаточно утвердили християнство як державну релігію у Київській Русі.

Християнство краще відповідало феодалізованому суспільству, воно сприяло посиленню авторитету великокняжої влади, тісному об’єднанню руських земель навколо Києва, зміцненню його зв’язків з європейським світом, загальнокультурному піднесенню.

Володимир запровадив нове зведення законів усного звичаєвого права, названого літописцем “Уставом земляним”, який надалі ліг в основу “Правди Ярослава” (1016 р.).

Свого найвищого розвитку Київська Русь досягла за часів Ярослава – мудрого (1015-1054). Зріс її міжнародний авторитет, про що свідчать шлюбні зв’язки княжої родини з володарями багатьох держав Європи (Візантія, Німеччина, Франція, Угорщина, Польща, Норвегія тощо.).

Значну увагу Ярослав приділяв безпеці кордонів держави. У 1030-31 рр. він у союзі з Мстиславом відвоював Червенські землі (Перемишль, Червень, Белз та ін. міста). Піклувався про безпеку південних рубежів Русі (“змійові вали” з укріпленими фортецями). Тільки вздовж Росі було збудовано 13 міст і фортець на лівому березі, зокрема це Корсунь, Торческ, Юр’єв (Ярослав).

1036 р. Ярослав розгромив печенігів. Запровадив принцип сеньорату – в престолонаслідуванні (влада найстаршого в роді).

Значні досягнення були у духовному житті.

При цьому було кодифіковано давньоруське право (“Руська правда”).

Князювання Володимира і Ярослава утворили цілісну епоху в розвитку Русі, яка характеризувалась припиненням далеких і виснажливих походів і прагненням до внутрішньої консолідації Київської держави, яка стала однією з наймогутніших у тогочасній Європі.

Отже, визначальними рисами періоду кінця X-середини XI ст. були: завершення формування, території держави, перенесення уваги князівської влади з проблем завоювання земель на проблему їх освоєння на втримання під контролем, злам сепаратизму місцевої племінної верхівки та посилення централізованої влади, заміна родоплемінного поділу давньоруського суспільства територіальним, активна реформаторська діяльність великих князів, запровадження та поширення державної консолідуючої ідеології – християнства, поява кодифікованого права, ширше використання дипломатичних методів вирішення міжнародних проблем; зростання цивілізованості держави, розквіт давньоруської культури.

Політична роздробленість Київської Русі (кінець XI – середина XIII ст.).

Після смерті Ярослава (1054 р.) починається зміна форми правління в Давньоруській державі: одноосібна монархія поступово переростає монархію федеративну.

1068 р. поразка руських військ на р. Альті від половців.

1072 р. у Вишгороді прийнято загально-руський кодекс юридичних норм “Правду Ярославичів”.

Протягом 1073 – 1093 р. Ярославичі по черзі сідали у великокняже крісло:

1073 – 1076 рр. – Святослав, 1076 – 1078 рр. – Ізяслав, 1078 – 1093 рр. – Всеволод. Всі спроби княжих з’їздів (1097, 1100, 1101 і 1107 рр.) заблокувати негативні тенденції та припинити міжусобиці закінчилися невдачею.

Остання спроба відновити колишню велич Київської Русі припадає на князювання Володимира Мономаха (1113 – 1125 рр.). Численні вдалі походи на половців, активна законодавча діяльність (розробка знаменитого “Уставу” – своєрідного доповнення до “Руської Правди”), подолання сепаратистських тенденцій, об’єднання ¾ території Русі тимчасово стабілізували становище держави.

Після смерті Володимира його сину Мстиславу (1125 – 1132 рр.) лише на короткий час вдалося підтримати єдність руських земель. У цю добу роздробленість набула рис стійкої, прогресуючої тенденції. Так, якщо у XII ст. утворилося 15 князівств (земель) то на поч. XIII ст. їх кількість сягала вже 50.

Причини феодальної роздробленості:

  1. Великі простори держави та етнічна неоднорідність населення.

  2. Зростання великого феодального землеволодіння.

  3. Відсутність чіткого незмінного механізму спадкоємності князівської влади.

  4. Зміна торговельної кон’юнктури, частковий занепад Києва як торгового центру, поява поліцентрії у зовнішній торгівлі.

  5. Посилення експансії степових кочівників (печенігів, половців та ін.). Лише половці у період від 1055 до 1236 р. здійснили 12 великих нападів на Русь.

У той же час половці понад 30 раз брали участь у міжусобних князівських війнах.

Феодальна роздробленість – закономірний етап у розвитку суспільства, це загальноєвропейська тенденція.

Особливостями періоду історії Київської Русі кінця XI – середині XIII ст. були, з одного боку, посилення відцентрових тенденцій, втрата державної єдності, князівські міжусобиці, ослаблення держави, зниження обороноздатності, посилення тиску на Русь сусідніх держав, з іншого – формування великого землеволодіння, прогрес у сільському господарстві, піднесення міст, значне зростання чисельності населення, розвиток східнослов'янської культури.

Походження назви “Україна”

За словами авторитетного українського дослідника Сергія Шелухина “Походження слова “країна”, “вкраїна”, “україна” губиться в темряві античних віків… Всі три назви “Країна – Вкраїна й Україна” ми читаємо в Іпатіївському літопису й маємо у вжитку Українського народу в його живій і писемній мові. В Іпатіївському літописі під 1187 роком читаємо – Україна; від 1189 р. – Україна, а в Єрмолаївському списку – Країна; від 1213 р. – Україна; від 1268 р. – Україняни; від 1280 р. – Вкраїна, а в Єрмолаївському та Хлебниковському списках – Україна; нарешті від 1282 р. – “Вкраїниця”

Отже, перша згадка в літопису назви “Україна” пов’язана зі смертю переяславського князя Володимира Глібовича, який виявив себе завзятим оборонцем не тільки Переяславщини, а й Київщини, Чернігівщини та українських земель взагалі від нападів половців. Літописне повідомлення про реакцію народу на його смерть має наступний вигляд:

“І плакашеся по нем всі Переяславці, бі бо любя дружину, і злата не збірашеть, імінія не щадяшеть, но даяшеть дружиині, бі бо князь добр і кріпок на раті і мужьством кріпком показася, всякими добродітельми наполнен, о нем же Україна много постона” Таким чином, перша згадка назви “Україна” в Київському літописі відноситься до Південної Русі, тобто до Київщини, Переяславщини й Чернігівщини. В цьому самому літописі під 1189 р. названо “Украйну Галичську”

“В не менш важливому джерелі – Галицько-Волинському літопису (під 1213 р.) зазначається, що тоді галицько-волинський князь Данило Романович зі своїм військом звільнив і приєднав до своєї держави “Берестій, Угровеськ, Верещин, Столпе, Комів і всю Україну”. Україною тут літописець назвав північно – західні землі Галичини й Волині”

Від 1279 р. Галицько–Волинський літопис повідомляє , що галицький князь Лев Данилович, здійснивши поход на Західний Буг, відвоював у Польщі українські землі: “Посем же Лев восхожде себе части в земле людской города на Вкраїні”. Інший випадок застосування назви “Україна” належить до 1285 р.: польські війська вдерлися на Волинь і захопили тоді “село на Україні на ім’я Воінь”. Отже, назва “Україна” застосовується і щодо Волинської землі.

Вважаючи всі три назви (Країна, Вкраїна та Україна) синонімами, що мають одне слов’янське і українське походження, С. Шелухин виділяє їх спільний корінь “кра”. З огляду на те, що київський літописець вніс у початок свої хроніки відомості з грецької хроніки Георгія Амартола в перекладі на стару слов’яно-українську мову, С. Шелухин вважає старослов’янське “кра” перекладом грецького слова  що означає “відрізок”, “шматок”, “відрізаний шматок землі”.

Даний корінь можна зустріти в українських словах “краяти”, “кравець”, в російському “кроить”, словенському krajat, чеському krajeti. Отже, С. Шелухин тлумачить поняття “Україна” як “окрема, відкраяна, тобто відрізана земля”, наголошуючи, що ця назва має бойове походження, тобто свідчить про те, що нашим предкам доводилося відвоювувати рідну землю у ворога – загарбника.

Іншої версії щодо походження назви “Україна” дотримуються І.А. Мішина, Л.М. Жарова та А.А. Міхеєв. Вони тлумачать слово “Україна”. Що згадується близько 1185 р. в Іпатіївському літописі, як позначення “степового порубіжжя”, колишні південні території Київської Русі.

Існують і інакші точки зору на проблему походження назви “Україна”. “Одна з гіпотез твердить, що первісне сонячне значення слова Україна в нашій мовній старовині прочитується як земля предка журавля. Це пов’язано з сонячним світоглядом наших пращурів-хліборобів, буття яких підпорядковувалось Сонцю – джерелу земному. Від прадавньої назви Сонця – Ар, Ра – походить самоназва наших предків: арії, орії – орачів, які орали – осонювали землю, і назва сонячного птаха-тотема круна-журавля, якого також обожнювали, як свого предка покровителя, бо цей птах єднав їхню землю, їхнє буття з життєдайною силою Сонця.

Поширення назви “Україна”.

В різні історичні часи назва “Україна” обіймала дещо різні за змістом поняття. О. Субтельний підкреслює. Що слово “Україна” вперше з’являється в літописах у 1187 р. і спочатку вживається як географічне позначення Київського порубіжжя.

Тільки у кінці XIII ст. Галицько–Волинське князівство, що стримувало агресивний натиск войовничих сусідів з усіх боків, надає цій назві іншого смислового значення – “країна” або “рідна земля”. У XIV-XV ст., із приєднанням Галицько–Волинського князівства, а опісля і всіх земель Південно-Західної Русі до Польщі, географічне поняття “україна”, запозичене польською мовою, змінює своє смислове значення. Його вживають із негативним забарвленням, розуміючі під “Україною” – окраїну Речі Посполитої, такого собі закутку римсько–католицького світу.

Аналіз письмових та фольклорних джерел дозволяє дійти висновку, що впродовж XV-XVIII ст. одночасно існували два змістовні значення назви “Україна”: польсько-шляхетське та українсько–народне. “У першому випадку “Україною” називалася вся територія Південно-Західної Русі, яка розглядалася як географічне позначення кордону між західною цивілізацією і східним “варварським” Російським православ’ям. У другому цей термін уособлював у собі порубіжні степові простори, які захищали собою корінну рідну землю, яка часто міняла свої обриси через посилення натиску кримського ханства та Османської Туреччини”



Загрузить файл

Похожие страницы:

  1. Історія України. Конспект лекцій. Історія України івд найдавніших часів до сьогодення

    Конспект >> История
    У конспекті лекцій висвітлено історію України від найдавніших часів до сьогодення. На основі джерел та аналізу історіографії авторським ... і археологічними дослідженнями. Тож сьогодні дослідники визнають роль “варязького ...
  2. Історія української культури. Конспект лекцій

    Конспект >> Культура и искусство
    ... модерном та залишається актуальним і до сьогодні. Для нього властивий розрив із ... організація. Запишіть до конспекту найбільш відомі стоянки ... ін. – Львів, 1992.  Історія України: Курс лекцій: У двох книгах. – Книга 1. Від найдавніших часів до кінця ХІХ століття ...
  3. Історія України. Опорний конспект лекцій

    Конспект >> История
    ... історію його предків від найдавніших часів до наших днів. Предметом цієї науки є провідні тенденції етногенезу укра ... . Історія України в особах: ХІХ–ХХ ст. – К., 1995. Історія України в особах: Литовсько-польська доба. – К., 1997. Історія України: Курс лекц ...
  4. Конспект лекцій з педагогіки

    Конспект >> Педагогика
    ... сторію становлення і розвитку педагогіки й утворення з найдавніших часів і до нового часу. План Виховання і школа до ... мысли. -М., 1995 Лекція 3. ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ ВІТЧИЗНЯНОЇ ... ХVI в. у містах України на базі ремесленнических цехів ... ість і сьогодні. КОНТРОЛЬНІ ...
  5. Історія педагогіки. Навчальний посібник

    Книга >> Педагогика
    ... програм і конспектів уроків. Конспект показувався наставнику- ... найдавніших часів” містить коротку історію України, географічні описи укра ... Грушевського до Парижу, де він прочитав курс лекцій з історії України у ... класифікації, який до сьогодні вважається пров ...

Хочу больше похожих работ...

Generated in 0.0013949871063232